Читать книгу Протистояння. Том 1 - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 12

Коли Френні оминула дім і вийшла на город, де її батько терпляче полов горох із квасолею, сонце вже котилося до обрію. Вона народилася пізно, і зараз йому було вже за шістдесят, а з-під його улюбленої бейсболки вибивалося сиве волосся. Мати саме поїхала до Портленда по білі рукавички: на початку наступного місяця Емі Лодер, найкраща шкільна подруга Френ, виходила заміж.

Деякий час вона просто спокійно дивилася на спину батька, відчуваючи до нього саму любов. У таку пору сонце випромінювало особливе сяйво – сяйво, яке вона обожнювала; сяйво, яке здавалося вічним; сяйво, яке належало Мейну й з’являлося лише раннього літа. Вона могла подумати про це світло посеред січня, і тоді серце шалено боліло за ним. Золото юного літа, яке щодня з’являлося після обіду й потроху темнішало з наближенням темряви, ховало під своєю обгорткою безліч чудових речей: бейсбол у парку Малої ліги, де Фред завжди грав третім і щоразу запускав м’ячі просто вгору; кавуни; молода кукурудза; чай із льодом у холодних склянках; дитинство.

Френні прокашлялася.

– Допомогти?

Батько обернувся до неї та всміхнувся до самих вух.

– Привіт, Френ. Застукала мене за бур’янами, еге ж?

– Атож.

– Мати вже повернулася? – На мить він спохмурнів, а тоді обличчя знову просвітліло. – Ага, точно, вона ж недавно поїхала. Звісно, пара рук зайвою не буде. Тільки щоб потім помила.

– Руки леді говорять про її звички, – жартома перекривила вона його та пхикнула.

Пітер спробував удати, наче насупився, та вийшло зовсім карикатурно.

Вона стала в сусідній рядок і заходилася полоти бур’ян. Щебетали горобці, і від траси 1, яка пробігала менш ніж за квартал звідти, долинав монотонний гул автомобільного руху. Він іще не сягнув гучності, яку розвине в липні, коли між їхнім містом і Кіттері мало не щодня траплятимуться фатальні випадки, та однаково зростав.

Пітер розповідав їй про свій день, а вона ставила правильні запитання, інколи кивала. Зосередившись на роботі, він не бачив тих кивків, та краєм ока вловлював, як киває її тінь. Раніше він працював механіком у великій сендфордській фірмі, що займалась автозапчастинами, – найбільша автофірма не північ від Бостона. Йому було шістдесят чотири роки, і скоро мав розпочатися його останній робочий рік перед пенсією. Та рік мав бути коротким, бо в Пітера накопичилося чотири тижні відпустки, і він планував скористатися ними у вересні, коли додому повернуться всі «гідійоти». Пенсія не йшла з його думок. Він розказував Френ, що намагався ставитися до неї як до нескінченної відпустки, хоча в нього було вдосталь літніх друзів, котрі розповідали, що на пенсії геть інакше. Пітер сумнівався, що буде нудитися так, як Гарлан Ендерс, або ж безпорадно збідніє, як Карсонс: ось, погляньте на бідолашного Пола – він щодня справно з’являвся в майстерні, та все одно мусив продати будинок і разом із дружиною перебратися до зятя й дочки.

Пітера Ґолдсміта не вдовольняло соціальне забезпечення, і він ніколи йому не вірив, навіть у ті часи, коли держава почала потерпати від спаду в економіці, інфляції та стабільного зростання кількості безробітних на трудовій біржі. У тридцятих та сорокових роках демократів у Мейні було зовсім небагато, розказував він Френні, та її прадід був одним із них, і, Бог свідок, сина він виховав як слід. У дні розквіту Оґанквіта через свої політичні переконання Ґолдсміти здавалися в очах оточення кимось на кшталт парій. Та його батько мав одну приказку – таку ж непорушну, як і найконсервативніші погляди мейнських республіканців: «Не довіряй царям світу цього, бо обберуть, оком не кліпнувши, і уряди їхні чинитимуть так – було так одвіку й буде повік».

Френні розсміялася. Вона обожнювала, коли батько так говорив. Він нечасто користувався цією говіркою, бо жінка, яка була йому дружиною, а їй – матір’ю, завжди припалювала (і палитиме) йому язика страшною отрутою, що бризкала з її рота за слушної нагоди.

– Потрібно вірити лише собі, – вів далі Пітер, – і хай царі світу цього вислужуються перед тими, хто їх обрав. Часто-густо в них виходить не дуже добре, та це нічого. Вони варті одні одних.

– Тверда валюта – ось де відповідь, – розповідав він дочці. – Вілл Роджерс гадає, що це земля, бо її є скільки є, більше не зроблять, але те саме можна сказати й про золото зі сріблом. Людина, яка кохається в грошах, – покидьок, вартий лише ненависті. Людина, яка не вміє ними розпоряджатися, – дурень. Ненавидіти його не варто, краще пожаліти.

Френ замислилася, чи не про бідолашного Пола Карсона мова, адже вони з батьком товаришували ще тоді, як її й на світі не було, та вирішила не перепитувати.

Хай там як, а йому можна було не говорити, що за хороші роки він назбирав удосталь, аби вони не злидарювали. Натомість він розказав, що дочка ніколи не була для них тягарем, навіть у найгірші часи, і повноправно хвалився друзям, що відправив її на навчання. Гордо додавав, що проблеми, яких не долали його гроші та голова дочки, Френні вирішувала по-старомодному – гнула спину й ворушила булками. Якщо хочеш виборсатися з лайна, допоможе лише праця, важка праця. Її мати не завжди це розуміла. Подобалося це жінкам чи ні, а життя їхнє змінилось, і Карлі було важко змиритися з тим, що Френ не полювала на чоловіків в Університеті Нью-Гейвена.

– Дивиться, як Лодери готуються до одруження, – говорив Пітер, – і думає: «На її місці мала б бути моя Френ. Емі гарненька, та коли поставити її поряд із моєю Френ, Емі Лодер виглядатиме, як стара тріснута тарілка». Твоя мати всеньке життя міряла однією лінійкою, і вона вже не зміниться. Тож коли ви іноді зчіпляєтесь і починаєте іскрити – ось тобі причина. Немає кого звинувачувати. Та не забувай, Френ: вона застара, щоб мінятися, але скоро ти станеш досить дорослою, аби це зрозуміти.

Далі він знову повів мову про роботу – розказав, як один із його співробітників мало не відчавив собі великого пальця, бо думками був у більярдній, а руку з-під преса не витяг. Лестер Кроулі відштовхнув того дурня саме вчасно. Однак, зазначив Пітер, Лестер Кроулі не може постійно вештатися поряд. Немов згадавши, що скоро і його там не буде, він зітхнув, а тоді всміхнувся й почав розписувати їй ідею про автомобільну антену, яку можна приховати під оздобленням на капоті.

Він говорив соковитим, утішним голосом, розказуючи то про одне, то про інше. Їхні тіні довшали, рухаючись уздовж рядків разом із ними. Як завше, батько заколисав її, заспокоїв. Френ прийшла дещо розповісти, та, відколи себе пам’ятала, часто траплялося, що вона приходила розказувати й лишалася послухати. З ним не було нудно. Наскільки вона знала, з ним ніхто не нудився. Хіба що мати. Він був оповідачем, і то чудовим.

Вона усвідомила, що батько замовк. Він сидів на камені в кінці свого рядка, набивав люльку та дивився на неї.

– Френні, тебе щось бентежить?

Не знаючи, з чого почати, вона тупо дивилася на нього. Прийшла все розповісти, та тепер не знала, чи зможе. Між ними напнулася мовчанка. Тиша зростала й нарешті перетворилася на провалля. Френні не витримала і стрибнула.

– Я вагітна, – просто сказала вона.

Він перестав напихати люльку й просто дивився на неї.

– Вагітна, – промовив він так, наче чув це слово вперше. – Ох, Френні… це жарти такі? Чи якась гра?

– Ні, татусю.

– Ходи-но сюди, сядь біля мене.

Вона слухняно пройшла між рядків і вмостилася поряд із батьком. За їхньою ділянкою починалися землі муніципалітету, а на межі стояв кам’яний мур. Поза ним виднівся буйний, давно запущений, проте мальовничий живопліт; його листя виділяло приємний солодкий запах. У голові стугоніло, і Френні стало трохи млосно.

– Ти певна? – спитав батько.

– Певна, – сказала Френні, а тоді – вона зовсім не вдавала, просто не змогла нічого із собою вдіяти – розревлася, як мала дитина.

Пітер обійняв її однією рукою й не відпускав, здавалося, дуже довго. Коли сльози почали закінчуватися, вона змусила себе поставити йому найстрашніше для неї запитання:

– Татусю, ти мене більше не любиш?

– Що? – Він спантеличено глянув на неї. – Люблю, Френні. Як і раніше.

Від його слів вона знову розплакалася, та цього разу він дав їй самій заспокоїтись і взявся розкурювати люльку. «Боркум Ріфф»[46] повільно полинув за слабким вітерцем.

– Розчарувався в мені? – спитала вона.

– Не знаю. Вагітних дочок я ще не мав, тож не знаю, як це сприйняти. Це той Джесс?

Вона кивнула.

– Сказала йому?

Ще кивок.

– Що відповів?

– Сказав, що одружиться зі мною. Або заплатить за аборт.

– Шлюб чи аборт, – сказав Пітер Ґолдсміт, пихнувши димом. – Справжнісінький тобі Сем Два Пістолети.[47]

Френ опустила погляд на руки – на джинсах розпласталися розчепірені пальці. Під нігті та в маленькі зморшки на суглобах в’ївся бруд. «Руки леді говорять про її звички, – пролунав у голові голос матері. – Дочка завагітніла. Про членство в церкві[48] можна забути. А руки леді…»

– Не хочу залазити у твої приватні справи більше, ніж потрібно, – знову заговорив батько, – та він… або ти… ви береглися?

– Я приймала протизаплідні таблетки, – кивнула вона. – Не спрацювали.

– Тоді мені нікого звинувачувати, хіба що зразу обох, – сказав він, вдивляючись у її обличчя. – І, Френні, я не можу цього зробити. Не можу вас винуватити. У шістдесят чотири роки забуваєш, як воно, коли тобі двадцять один. Тож не будемо про провину.

З її серця немов гора спала – дивне відчуття, ніби от-от знепритомнієш.

– А от твоя мати багато чого тобі розкаже, – вів далі він, – і я її не спинятиму, проте й підтримувати не буду. Розумієш?

Вона кивнула. Батько з матір’ю вже не сперечався. Принаймні не вголос. У неї був той кислотний язик. Якось він сказав Френні, що коли з Карлою не погоджуються, то інколи її язик виходить із-під контролю. А коли це трапляється, він може когось ненароком порізати. Дуже прикро, та пораненого вже не врятуєш. Френні гадала, що багато років тому батько став перед вибором – продовжувати опір, що напевне призвело б до розлучення, або ж капітулювати. Він зупинився на останньому, але на власних умовах.

– Татусю, ти певен, що зможеш триматися осторонь? – тихо спитала Френ.

– А ти просиш мене стати на твій бік?

– Не знаю.

– Що будеш робити?

– З мамою?

– Ні. Із собою, Френні.

– Не знаю.

– Вийдеш за нього? Двоє можуть жити за ціною одного. Принаймні є така приказка.

– Гадаю, що не зможу. Мені здається, я його розлюбила. Якщо взагалі любила.

– Через дитину?

Люлька добре розкурилась, і теплим повітрям розлився солодкий дим. На городі в ямках почала збиратися тінь, а цвіркуни затягли свою пісню.

– Ні, не через дитину. Це ще раніше почалося. Джессі, він…

Вона замовкла, намагаючись зрозуміти, що не так із Джессі, адже могла щось прогледіти, коли всі думки роїлися навколо дитини й питання, як звільнитися з-під загрозливої тіні її матері, яка саме прогулювалася торговельним центром і добирала рукавички для весілля давньої подруги Френ. Можливо, те «щось» зараз поховане, та, певна річ, не спочиватиме з миром наступні шість, шістнадцять або ж двадцять шість місяців і врешті-решт постане з могили й кинеться на них обох. «Одружишся поспіхом – страждай поволі» – одна з улюблених приказок матері.

– Він слабкий, – сказала вона. – Краще не поясню.

– Не віриш, що він тебе шануватиме, так, Френні?

– Ні, – відказала вона й подумала, що батько щойно копнýв ближче до коріння, аніж вона сама, – вона не вірила Джессі, який походив із заможної сім’ї та вдягав на роботу сорочки з блакитної шамбре. – Джессі прагне, аби все було якнайкраще. Він хоче зробити все правильно, справді хоче. Проте… два семестри тому ми ходили на поетичне читання. Виступав чоловік на ім’я Тед Енслін.[49] Людей було напхом напхано. Усі понасуплювалися та слухали… слухали дуже уважно… аби й слова не проґавити. А я… ти ж мене знаєш…

Батько обійняв її за плечі.

– А на Френні смішки напали.

– Ага. Точно. Ти й справді знаєш мене як облуплену.

– Трохи є.

– Вони – себто смішки – вигулькнули нізвідки. У голові постійно крутилося «нечупара, нечупара, усі ми прийшли на нечупару». Думки мали певний ритм, схожий на пісні, що крутять по радіо. І мене вхопили смішки. Не через вірші пана Енсліна, доволі гарні вірші… та й не через зовнішність. Усе тому, як вони дивилися на нього.

Френні зиркнула на батька, аби перевірити, як він сприймає її оповідь. Батько лише кивнув, щоб вона продовжувала.

– Коротше, мені треба було звідти забратися. Я справді мусила вийти. І Джессі розлютився на мене. Знаю, у нього було на це повне право… я вчинила по-дитячому й поводилася по-дитячому, авжеж… та зі мною таке часто буває. Не завжди. Коли справді треба, я тримаю себе в руках…

– Так.

– Та інколи…

– Інколи до тебе стукає Король Сміх, і ти з тих, хто завжди йому відчинить, – докінчив за неї Пітер.

– Певне, так і є. Хай там як, а Джесс геть інакший. Якби ми одружилися… він би приходив додому, а я вже впустила якогось небажаного гостя. Таке траплятиметься не щодня, та досить часто, аби він казився. Тоді я б спробувала… і, гадаю…

– Гадаю, з ним ти була б нещасною, – сказав Пітер і міцніше пригорнув дочку.

– Мабуть, – озвалася вона.

– У такому разі не дай матері змінити твою думку.

Вона заплющила очі – з душі впав іще важчий тягар. Він зрозумів. Якимсь дивом.

– Що б ти сказав, якби я вирішила зробити аборт? – спитала вони трохи згодом.

– Думаю, саме про це ти й хотіла зі мною побалакати.

Френні злякано глипнула на батька.

Він подивився на неї у відповідь – немов запитально, з легкою усмішкою, звівши ліву брову. Та на його обличчі читалася цілковита серйозність.

– Певне, ти правий, – повільно промовила Френні.

– Слухай, – сказав він, а тоді, попри власні слова, замовк.

Проте вона слухала: чувся спів горобців із цвіркунами, високо в небі гудів літак, хтось кликав Джекі до хати, торохкотіла газонокосарка, а на трасі 1 розганялася автівка, ревучи склотекстолітовим глушником.

Вона вже хотіла спитати в нього, чи все гаразд, та він узяв її за руку й почав говорити:

– Френні, ти не винна, що в тебе такий старий батько. Я одружився лише в п’ятдесят шостому. – Він замислено подивися на дочку, залиту вечірнім світлом. – У ті часи Карла була інакшою. Вона була… та чорт, почнемо з того, що вона й сама була молодою. І не мінялася, доки твій братик Фредді не віддав Богові душу. До того дня вона була молодою. А коли помер Фредді, вона зупинилася. Тому… Френні, я знаю, як звучать мої слова, та не думай, що я наговорюю на матір. Одначе мені здається, що відтоді, як не стало Фредді, Карла… перестала рости… розвиватися. Вона взяла свій світогляд, вкрила його трьома шарами лаку, залила бетоном і сказала собі, що так і треба. Зараз вона схожа на сторожа в музеї, де виставляють її моделі цього світу, і як побачить, що хтось лізе до них, одразу цілиться нижче пояса. Вона була інакшою людиною. Тобі доведеться повірити мені на слово, та вона не завжди була такою.

– А якою вона була, татусю?

– Певно… – Його погляд полинув у далечінь. – Вона була дуже схожою на тебе, Френні. І смішки її також хапали. Ми часто їздили до Бостона дивитися матчі «Ред Сокс», і під час сьомих інінгів відлучались, аби хильнути пива біля яток.

– Мама… пила пиво?

– Ще й як. І майже весь дев’ятий інінг вона просиджувала в жіночому туалеті, а тоді шпетила мене за те, що через мене проґавила найкращі моменти, хоча це вона завжди тягла мене по пиво.

Френні спробувала уявити, як мати тримає стаканчик «Нарраґансетту», дивиться на батька й сміється, немов дівчисько на побаченні. Спробувала, та просто не змогла.

– І вона ніяк не вагітніла, – спантеличено проговорив він. – Ми ходили до лікаря – хотіли дізнатися, чи з кимось із нас щось не те. Та лікар сказав, що все в порядку. А тоді, у шістдесятому, з’явився твій братик Фред. Вона полюбила нашого хлопчика всім серцем, Френ. Адже Фредом звали її батька. У шістдесят п’ятому в неї трапився викидень, і ми вирішили, що на тому все скінчено. Та потім, у шістдесят дев’ятому, народилася ти – на місяць раніше, але цілком здорова. І я полюбив тебе всією душею. У кожного з нас було по дитині. Та свою вона втратила.

Він замовчав, поринувши в сумні думки. Фред Ґолдсміт загинув у 1973 році. Йому було тринадцять, а Френ – лише чотири. Чоловік, який збив Фреда, був п’яним. На його сумлінні було багато порушень дорожнього руху, зокрема перевищення швидкості, небезпечна їзда та їзда в нетверезому стані. Фред протягнув п’ять днів.

– Гадаю, «аборт» – надто прилизана назва, – сказав Пітер Ґолдсміт; його губи формували слова так повільно, наче вони йому боліли. – На мою думку, це звичайнісіньке дітовбивство. Мені шкода таке казати, шкода, що я такий… дерев’яний, заскнілий чи як там… та це питання вирішувати тобі. Бо закон дозволяє. Я ж казав, що в тебе не батько, а дід.

– Татусю, ніякий ти не дід, – прошепотіла вона.

– Френні, я старий! – мало не гримнув він. Зненацька його обличчя спотворив відчай. – Старигань, який повчає юну дочку, наче мавпа, що вчить ведмедя, як поводитися за столом. Сімнадцять років тому п’яний водій позбавив життя мого сина, і Карла так і не оговталась. І я завжди розмірковував про аборт із думкою про Фреда. Нічого не можу із собою вдіяти. Я так само безпорадний, як і ти зі своїми смішками, Френні. Твоя мати виступить проти аборту зі стандартних причин. «А як же моральні засади?» Ось що вона казатиме. Говоритиме про принципи, яким дві тисячі років. Про право на життя. На цьому ґрунтується вся західна духовність. Я читав усіляких філософів. Знаюся на них не гірше, ніж домогосподарка – на подарункових сертифікатах від крамниць «Сірса та Ройбака».[50] Твоя мати надає перевагу «Рідерз Дайджесту», та в результаті моїми словами керують почуття, а її – духовні засади та мораль. Перед моїми очима стоїть Фред. Йому розчавило всі нутрощі. У нього не було жодних шансів. Поборники права на життя мітингують із плакатами, на яких зображено металеві столи з кавалками плоті, які лишилися від ненароджених дітей, то й що? Невже вони коли-небудь бачили красиву смерть? Перед моїми очима стоїть Фред: усе потрощене, замотане в білі бинти. Сім днів пролежав він у тому ліжку. Життя варте небагато, та аборти його геть знецінюють. Я читаю більше від неї, та в результаті її слова виявляться правдивішими. Наші думки й наші дії… якщо вони правильні, то дуже часто ґрунтуються на усталених принципах. Це не вкладається в моїй голові. Клубком у горлі стоїть. Складається враження, що вся правильна логіка випливає з ірраціонального. З віри. Заплутав тебе, доню?

– Я не хочу йти на аборт, – стиха промовила вона. – Але з власних причин.

– Ану?

– Дитина – це частина мене, – сказала вона, ледь помітно піднявши голову. – І байдуже, якщо це лише моє его.

– Віддаси до притулку?

– Не знаю.

– А хочеш?

– Ні. Хочу залишити.

Він замовчав. Френні здалося, що вона відчула його незгоду.

– Думаєш про університет, так? – спитала вона.

– Ні, – сказав Пітер і підвівся.

Він поклав руку на поперек і з насолодою скривився, коли хруснула спина.

– Думав про те, що ми вдосталь наговорились. І що тобі не варто вирішувати все одразу.

– Мама повернулася, – сказала вона.

Він обернувся, відстежуючи її погляд, і побачив, як на під’їзну доріжку завертає їхній універсал. Хромоване оздоблення зблиснуло останніми рештками денного світла. Карла помітила їх, посигналила та радісно помахала.

– Мушу їй розповісти, – мовила Френні.

– Так. Але, Френні, спершу подумай день-два.

– Гаразд.

Вони позбирали реманент і разом рушили до універсала.