Читать книгу Протистояння. Том 1 - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 13

У тьмяному світлі, яке накриває землю між заходом сонця й повною темрявою, в одну з кількох хвилин, які кінорежисери звуть магічною порою, Вік Пелфрі прийшов на деякий час до тями, виринувши із зеленого марення.

«Я помираю», – подумав він, і слова чудернацько задзвеніли в його голові. Вік навіть повірив, що промовив їх уголос, хоча то була лише думка.

Він роззирнувся й побачив, що лежить на лікарняному ліжку – його підняли, аби легені Віка не потонули в мокротинні. Простирадло зафіксовано великими мідними шпильками, поручні піднято. «Пропасниця била, чи що, – подумав він із легким зачудуванням. – Певне, хвицяв, як кінь». І з запізненням: «Де це я?»

Навколо шиї йому пов’язали нагрудник, і тканина була заляпана згустками слизу. Голова боліла, і в ній танцювали химерні, невловимі думки. Вік зрозумів, що це залишки марення… і що воно повернеться. Він захворів, і настало лише тимчасове полегшення – про одужання не йшлося.

Він підніс до голови правицю і, скривившись, відсмикнув її, як від розпеченої плити. Палає вогнем, ще й трубками напхали. Дві прозорі трубочки стирчать із носа. Одна зміїться з-під лікарняного простирадла – вона веде до пляшки на підлозі, і він точно знає, куди встромили другий кінчик. Ще дві кріпляться до пляшок, що звисають із підставки біля ліжка, а далі вони з’єднуються літерою «Y», нижній кінчик якої встромили в його руку трохи нижче від ліктя. Парентальне живлення.

Йому подумалося, що на цьому можна й зупинитися, та були ще й дроти. Кріпилися до голови. До грудей. До лівиці. Ще один прифігачили до його пупа. І, наче цього замало, щось загнали просто в дупу. Що то в біса таке? Гівнорадар?

– Гей!

То мав бути гучний, обурений крик. Та з нього вичавилося лише жалюгідне шепотіння дуже хворої людини. Вилізло в оточенні мокротиння, яке його душило.

Мамо, Джордж загнав коня?

Це з ним балакало марення. Ірраціональна думка, яка нахабно вискочила наперед, метеором затуливши раціональне мислення. Та Вік однаково мало не повірив. Зовсім скоро тяма знову полишить його. Ця думка сповнила Віка панікою. Поглянувши на кістляві палички, що лишилися від його рук, він прикинув, що втратив, мабуть, фунтів із тридцять, хоч і так був сухарем. Ця капость… чим би вона не була… вб’є його. Гадка про те, що він може померти, белькочучи божевільну дурню, як старий маразматик, нажахала його.

Джорджі пішов на гульки з Нормою Вілліс. Так шо, Віку, мусиш загнати його сам, і будь гарним хлопчиком – почепи йому торбу з вівсом.

То не моя робота.

Вікторе, перестань, ти ж любиш свою мамцю.

Так. Та я не…

Перестань, ти ж мусиш годити мамці. У неї грип.

Неправда, мамо. У тебе сухоти. Ти помреш від сухот. У тисяча дев’ятсот сорок сьомому. А Джордж загине за шість днів після висадки в Кореї – часу в нього вистачить лише на один лист, а тоді бах-бах-бах. Джордж, він…

Віку, ти зараз же заженеш коня до стійла, і це моє ОСТАННЄ слово.

– Грип не в неї, а в мене, – прошепотів Вік, знову пробившись до поверхні. – У мене.

Він дивився на двері й думав, що, навіть як на лікарняні, вони страшенно кумедні. У них заокруглені обриси, окреслені металевими заклепками, а поріг зроблено в шести з лишком футах над кахляною підлогою. Навіть такий тесля-самоук, як Вік Пелфрі, упорався б

(Дай сюди комікси, Віку, ти вже надивився!)

(Мамцю, він забрав смішні картинки! Віддай! Віддааааай!)

краще. Вони були

(сталевими.)

Якась частка тієї думки кілком увігналася в його мозок. Вік зібрав рештки сил і трохи підвівся, аби роздивитися двері. Так і є. Точно. Сталеві двері. Чому це він у лікарні, та ще й за сталевими дверима? Що сталося? Він справді помирав? Йому що, час подумати про зустріч із Творцем? Господи, та що ж таке трапилося? Вік відчайдушно кинувся на стіну сірого туману, та крізь неї чулися тільки слабкі, далекі голоси – голоси, чиїх власників він не пригадував.

Ось що я вам скажу… їм треба просто… послати інфляцію нахрін…

Гепе, ти б вимкнув колонки.

(Геп? Білл Гепскомб? Хто він такий? Я знаю це ім’я.)

Йокелемене…

Мертві, будь певен…

Дай сюди руку, я тебе витягну…

Дай сюди комікси, Віку, ти вже…

Сонце спустилося досить низько, щоб спрацювали датчики світла (у цьому випадку – датчики темряви). У Віковій кімнаті загорілися лампочки. Коли розвиднілося, він побачив за подвійним склом ряд по-урочистому серйозних облич, що спостерігали за ним, і закричав – подумав, що то люди, які розмовляли в його голові. Одна з постатей – чоловік у білому лікарняному одязі – замахала до когось за межами його поля зору, та Вік уже здолав страх. Він був заслабким, аби довго боятися. Але раптовий переляк, який викликала безшумна поява світла та вигляд облич, що витріщалися на нього (у білих одежинах вони здавалися присяжними-привидами), вичистили трохи болота з думок, і Вік згадав, де він. В Атланті. В Атланті, штат Джорджія. Прийшли люди та забрали його – його, Гепа, Норма, Нормову дружину та їхніх дітей. Забрали й Генка Кармайкла. Стю Редмана. Бог знає, кого ще. Вік був обурений та наляканий. Так, у нього текло з носа, він чхав, та це точно була не холера, чи що там за напасть згубила бідолаху Кемпіона і його сім’ю. Ще його трохи лихоманило, і він згадав, як Норм Брюетт зашпортнувся, коли піднімався на трап літака, і довелося йому допомагати. Дружина Норма була налякана, вона плакала, і малий Боббі Брюетт теж ревів, ревів і кашляв. Хрипким, гучним кашлем. Як під час крупу. Літак чекав на них на невеликому майданчику біля Брейнтрі, та щоб вибратися за межі Арнетта, їм довелося проїхати дорожній пост на трасі 93, де чоловіки саме ставили колючий дріт… тягли його просто в пустелю…

Над дивними дверима загорілася червона лампа. Почулося шипіння, а тоді зашуміла помпа. Вона вирубилась, і двері відчинилися. До кімнати зайшов чоловік у величезному білому комбінезоні з прозорим віконцем проти обличчя. За ним виднілася людська голова, що гойдалася, наче ув’язнена повітряна кулька. За спиною в нього були дихальні балони, і, коли він говорив, голос здавався металевим і кастрованим, позбавленим людськості. То міг бути голос із якоїсь відеогри – проїбався востаннє, а тобі: «Спробуй знову, Космічний Кадете».

– Містере Пелфрі, як ви почуваєтеся? – проскреготав прибулець.

Та Вік не міг відповісти. Він поринув назад, у зелені глибини. За віконцем у захисному комбінезоні він бачив свою мамцю. Як тоді, коли батя востаннє відводив їх із Джорджем до ізолятора. Вони були змушені віддати її до ізолятора, аби вся рідня не заразилась. А сухоти заразні. Можна й дуба дати.

Тож він говорив із мамцею… сказав, що буде хорошим хлопчиком і заведе коня… сказав, що Джордж забрав у нього смішні картинки… спитав, чи їй краще… спитав, чи скоро вона повернеться додому… А тоді чоловік у білому комбінезоні зробив йому укол – він занурився глибше, і слова стали нерозбірливими. Чоловік у білому комбінезоні глянув на обличчя за склом і похитав головою.

Він клацнув підборіддям по кнопці внутрішнього зв’язку, що містилася всередині шолома, і сказав:

– Якщо це не спрацює, втратимо його ще до півночі.

Магічна година Віктора Пелфрі добігла кінця.

* * *

– Просто закатайте рукав, містере Редман, – мовила гарненька медсестра з темним волоссям. – Це ж займе лише хвилинку.

У рукавицях вона тримала манжету для вимірювання кров’яного тиску. І всміхалася йому за пластиковою маскою так, наче їм обом була відома якась кумедна таємниця.

– Ні, – відказав Стю.

На мить її усмішка стала не такою певною.

– Та це ж лише тиск поміряти. Лише на одну хвилинку.

– Ні.

– Це наказ лікаря, – діловито сказала вона. – Будь ласка.

– Якщо це наказ лікаря, дайте мені з ним поговорити.

– На жаль, він зараз зайнятий. Мені лише треба…

– Зачекаю, – спокійно відказав Стю й навіть не поворушився.

– Я лише виконую свою роботу. Ви ж не хочете, щоб у мене були проблеми, правда? – Цього разу вона подарувала йому чарівно-жалісну усмішку. – Дайте мені тільки…

– Ні, – сказав Стю. – Ідіть туди, звідки прийшли, і все їм розкажіть. Вони когось пришлють.

Стурбована медсестра підійшла до сталевих дверей і вставила в замок квадратний ключ. Увімкнулася помпа, двері з шипінням прочинились, і вона переступила поріг. Наостанок кинула на нього звинувачувальний погляд. Стю ніяк не зреагував.

Коли двері зачинилися, він підхопився й підійшов до вікна, – подвійне скло за ґратами, – та наразі там панувала цілковита темрява й дивитися не було на що. Він повернувся на своє місце, сів. На ньому були линялі джинси, сорочка в клітинку та коричневі черевики, шви на яких загрозливо послабилися. Стю провів рукою по обличчю й несхвально скривився: голитися йому не дозволяли, а заростав він швидко.

Проти самих дослідів він нічого не мав. Та Стю не влаштовувало те, що йому нічого не кажуть, тримають у страху. Він не був хворим, принаймні поки що, а от наляканим – ще й як. Йому задурювали голову, тож він не збирався грати за їхніми правилами, доки хтось не пояснить нарешті, що трапилося в Арнетті і як у цю історію лягала пригода з Кемпіонами. Можливо, тоді він знайде якесь об’єктивне підґрунтя для своїх страхів.

Вони гадали, що він почне розпитувати раніше, це було видно з очей. Лікарі вміли приховувати правду й постійно користувалися певними прийомами. Чотири роки тому в Стю померла дружина. Їй було двадцять сім років. Рак угніздився в її утробі, а тоді нищівною пожежею промчав тілом, і Стю був свідком того, як лікарі ухилялися від її запитань: вони або міняли тему, або видавали інформацію великими кавалками, запрудженими науковою термінологією. Тож він вирішив нічого не питати й бачив, що їх це бентежить. Та час настав. Він дістане відповідь, і то стислу.

Деякі прогалини Стю міг заповнити самотужки. У Кемпіона та його сім’ї було щось геть паскудне. Починається воно, як грип або літня застуда, та стан хворого гіршає доти, доки він не захлинеться власними шмарклями або не згорить від гарячки. Напрочуд заразне.

Вони прийшли по нього після обіду 17-го числа, два дні тому. Четверо військових і лікар. Ввічливі, проте суворі. Питання, чи йти з ними, узагалі не стояло: у кожного на портупеї висіла кобура з пістолетом. Ось тоді Стю Редман злякався по-справжньому.

Від Арнетта до летовища біля Брейнтрі тяглася валка автівок. Стю їхав із Віком Пелфрі, Гепом, родиною Брюеттів, Генком Кармайклом, його дружиною та двома офіцерами. Усіх їх втиснули в темно-зелений мікроавтобус, і яку б істерику не влаштовувала їм Лайла Брюетт, військові мовчали, наче води в рот набрали.

Інші мікроавтобуси були теж забиті. Стю не бачив усіх, кого вони везли, та помітив серед них Ходжесів (уся родина, п’ятеро осіб) і Кріса Ортеґу – брата Карлоса, того самого водія швидкої. Кріс був барменом у «Голові індіанця». Помітив Паркера Нельсона та його дружину – літніх людей, які жили в трейлерному парку неподалік від його будинку. Стю вирішив, що вони загребли всіх, хто того вечора перебував на заправці, і тих, з ким вони відтоді контактували.

На межі міста дорогу перекривали дві оливково-зелені вантажівки. Стю подумав, що, певне, інші виїзди з Арнетта теж заблокували. Військові розмотували колючий дріт і, коли місто буде повністю відгороджене, поставлять вартових.

Тож справи були серйозні. Смертельно серйозні.

Він терпляче сидів на стільці біля застеленого ліжка, чекаючи, доки медсестра йому когось приведе. Скоріше за все, перший «хтось» буде ніким. Можливо, над ранок до нього таки завітає людина, уповноважена дати відповідь на його запитання. Він зачекає. Стю Редман завжди славився терплячістю.

Аби якось розважитися, він почав перебирати в голові людей, з якими їхав до летовища, та оцінювати їхній стан. Явно хворим був лише Норм. Кашляв, відхаркувався, палав жаром. Інші ж, здавалося, мали літню застуду. Люк Брюетт чхав. Лайла Брюетт і Вік Пелфрі трохи покашлювали. У Гепа текло з носа, і він постійно сякався. Вони скидалися на першачків – Стю пригадував, як сидів у школі, і щонайменше одна-дві дитини чмихали, кашляли абощо.

Та те, що справді його нажахало, – хоча це міг бути лише збіг, хтозна, – сталося тоді, як вони завертали до летовища. Зненацька військовий за кермом тричі чхнув вибуховою чергою: «Пхе! Пхе! Пхе!» Можливо, просто збіг. Червень у західно-центральному Техасі був кепським періодом для алергіків. Або ж водій просто підхопив звичайнісіньку застуду, не їхню чудернацьку хворобу. Стю хотілося в це вірити. Бо якщо їхня зараза могла передаватися з такою швидкістю…

Військовий ескорт піднявся в літак разом із ними. Вони поводилися дуже стримано й відмовлялися відповідати на будь-які запитання, говорили тільки про місце призначення. Вони летіли до Атланти. Там усе пояснять (безсоромна брехня). Більше з них вичавити нічого не вдавалося.

У літаку поряд зі Стю сидів Геп, і в нього безперестанку текло з носа. Літак також був військовим і дуже практичним, однак випивку та їжу їм подали першокласну. Звісно, замість гарненької стюардеси їх обслуговував сержант із непроникним виразом обличчя, та, якщо не зважати на цю деталь, усе було цілком пристойно. Ковтнувши кілька «коників-стрибунців»,[51] заспокоїлася навіть Лайла Брюетт.

Геп нахилився до Стю, дмухнувши на нього теплими випарами скотчу.

– Чудернацька в них тут ватага, Стюарте, самі діди. Усім уже за п’ятдесят, і в жодного нема обручки. Кар’єристи із самого дна.

Десь за півгодини до приземлення Норм Брюетт зомлів, і Лайла заверещала. Двоє жорсткопиких стюардів запеленали його в ковдру й оперативно привели до тями. Та, втративши спокій, Лайла продовжувала репетувати. Трохи згодом вона виригала своїх «стрибунців» і недавно з’їдений бутерброд із куркою та зеленню. Двоє дідів із кам’яними обличчями заходилися прибирати.

– Що це все означає?! – горлала Лайла. – Що таке з моїм чоловіком?! Ми помремо?! Мої діточки теж помруть?!

Кожну дитину вона тримала в захвáті, наче рестлер, – їхні голови стирчали в неї з-під пахв, зариваючись у чималі груди Лайли. Люкові з Боббі було явно незручно, і вони здавалися настраханими й присоромленими галасом, що здійняла їхня мати.

– Чому ніхто не відповість?! Це ж Америка!

– Та заткайте її нарешті, – прогарчав ззаду Кріс. – Клята жінка галасує гірше за подерту платівку.

Один військовий змусив її випити склянку молока, і вона справді замовкла. Решту польоту Лайла Брюетт провела, спостерігаючи за полями внизу й мугикаючи під ніс. Стю подумав, що в склянці було не лише молоко.

Коли вони приземлилися, на них чекали чотири лімузини марки «кадилак». У три з них загрузилися арнеттівці. У четвертий сів військовий ескорт. Стю гадав, що ті діди без обручок (і, певне, без близьких родичів) наразі також сиділи в цій будівлі.

Над дверима загорілося червоне світло. Коли компресор, помпа абощо зупинилося, поріг переступив чоловік в одному з тих космічних скафандрів. Доктор Деннінґер. Молодий, чорнявий, з оливковою шкірою, гострими рисами обличчя та улесливим ротом. Він почапав до Стю.

– Петті Ґрір каже, що ви завдали їй клопоту, – почулося з динаміка на грудях Деннінґера. – Вона дуже засмучена.

– Їй не варто засмучуватися, – спокійно промовив Стю.

Було важко говорити отак невимушено, та він знав, що не варто показувати свій страх цьому чоловікові. Деннінґер виглядав і поводився, як ті, хто знущається зі своїх підлеглих і їздить на них, як може, а перед начальством скаче, як зрадливий собака. Такими людьми можна користуватися доти, доки вони гадають, що ви допомагаєте цабе з нагайкою. Однак якщо вони почують страх, то нагодують тим самим черствим тортом – зверху тоненька помадка з «вибачте-не-можу-нічого-сказати», а під низом сама зневага до тупих цивільних, які прагнуть знати більше, ніж треба.

– Мені потрібні відповіді, – сказав Стю.

– Вибачте, але…

– Коли хочете, щоб я з вами співпрацював, мусите дечим зі мною поділитися.

– Через деякий час ви…

– Інакше додам вам трохи дьогтю.

– Ми це знаємо, – зневажливо мовив Деннінґер. – Просто в мене немає повноважень що-небудь розказувати, містере Редман. Я й сам майже нічого не знаю.

– Гадаю, ви брали мою кров на аналізи. Не забув я ваші голки.

– Так, – знехотя проказав Деннінґер.

– Навіщо?

– Містере Редман, повторюю: я не можу сказати вам того, чого сам не знаю.

Зневажливість повернулася до голосу Деннінґера, і Стю схилявся до того, що той каже правду. Він тут виконував лише брудну роботу, і йому це не дуже подобалося.

– Моє місто на карантині.

– Про це я також нічого не знаю.

Однак Деннінґер відвів очі, і цього разу Стю вирішив, що він бреше.

– Як так, що про це нічого не показують? – він тицьнув пальцем на прикручений до стіни телевізор.

– Прошу?

– Коли перекривають усі виїзди з міста й по всьому периметру натягують дріт, це показують у новинах, – сказав Стю.

– Містере Редман, дозвольте Петті зміряти ваш тиск…

– Ні. Коли вам від мене щось треба, краще запустіть сюди двох силачів – може, вони впораються. Та байдуже, скільки їх буде, – я однаково намагатимуся продірявити їхні протимікробні скафандри. Виглядають вони не надто міцними, вам так не здається?

Він сіпнувся до Деннінґера, ніби хотів схопити, – той відскочив назад і мало не перекинувся. З його динаміка вирвалося перелякане вищання, а за подвійним склом щось заметушилося.

– Певне, ви могли б щось підмішати в мою їжу, щоб я відрубився, та це запоре результати ваших дослідів, хіба ні?

– Містере Редман, ви поводитеся нерозумно! – Деннінґер тримався на безпечній відстані. – Ваше небажання співпрацювати завдає серйозної шкоди нашій державі. Ви мене розумієте?

– Нє-а, – відмовив Стю. – Наразі мені здається, що це держава завдає мені великої шкоди. Вона замкнула мене в лікарняній кімнаті десь у Джорджії з нікчемним лікарем-сраколизом, який і шоколад від гівна не відрізнить. Катай звідси й пришли когось зі мною поговорити або ж запускай ватагу молодиків, якщо хочете взяти мене силою. Та просто так я не дамся, можеш не розраховувати.

Коли пішов Деннінґер, Стю якийсь час сидів на стільці без жодного руху. Медсестра не повернулася. Не з’явилися й санітари, аби примусово виміряти його тиск. Він подумав і вирішив, що показники, отримані силоміць, їм ні до чого. Тож на деякий час його полишили подумати над своєю поведінкою.

Він підвівся, увімкнув телевізор і деякий час дивився на екран, та нічого не сприймав. У його нутрі лютував страх – справжній слон-утікач. Два дні він чекав, доки розпочне кашляти, чхати, харкати чорним мокротинням і спльовувати в стільчак. Він замислювався про інших – про людей, яких знав усе життя. Замислювався, чи комусь із них було так кепсько, як Кемпіону. Він думав про мертву жінку з дитиною в старому «шеві», і в його уяві на їхні образи накладалися обличчя Лайли Брюетт і маленької Шеріл Ходжес.

Телевізор тріщав і жебонів. У грудях повільно билося серце. Нарешті Стю почув, як зітхнули очищувачі, впускаючи до кімнати свіже повітря. Він відчував, як за його непроникним обличчям крутився й звивався страх. Іноді він був великим та істеричним і чавив усе на своєму шляху – був слоном. Іноді ставав маленьким і кусючим і гриз його гострими зубами – перетворювався на щура. Та страх постійно був із ним.

Минуло сорок годин, і лише тоді вони прислали до нього чоловіка з відповідями.