Читать книгу Протистояння. Том 1 - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 17

Стомлена чорношкіра жінка у вестибюлі сказала Ларрі, що Еліс Андервуд має бути на двадцять четвертому поверсі – проводить там інвентаризацію. Він сів у ліфт і поїхав нагору. Люди, які підіймалися разом із ним, потай зиркали на його лоба. З ранки вже не юшило, проте кров запеклася на ній бридкою кіркою.

Двадцять четвертий поверх займали кабінети керівників японської компанії з виготовлення фототехніки. Ларрі блукав коридорами хвилин із двадцять і почувався справжнім йолопом. Разом із ним там сновигало чимало менеджерів, і більшість були японцями, тож за зросту в шість футів і два дюйми він почувався дуже високим йолопом. Низькорослі чоловіки й жінки з розкосими очима дивилися на запечену кров на його лобі й на закривавлений рукав піджака з моторошною азіатською байдужістю.

Нарешті за велетенською папороттю Ларрі помітив двері з табличкою «ДОГЛЯДАЧ ТА ЗАВГОСП». Він спробував провернути ручку. Двері виявилися незамкненими, і він зазирнув досередини. Там була його мати, одягнена в мішкувату сіру уніформу, компресійні панчохи та черевики на каучукових підошвах. Волосся було заґудзоване й зібране в чорну сітку. Вона стояла спиною до Ларрі, тримала в руці планшетку і, здавалося, перелічувала балончики із засобом для чищення, які стояли на горішній полиці.

Раптом на Ларрі накотило потужне відчуття провини. Йому захотілося крутнутися й дати драла. Повернутися до гаража, що за два квартали від дому матері, та застрибнути до «зета». Похуй сплачена двомісячна оренда. Сісти в автівку й газувати. Куди газувати? Та куди завгодно. До Бар-Гарбора, штат Мейн. До Тампи, штат Флорида. До Солт-Лейк-Сіті, штат Юта. Підійде будь-що – головне, щоб воно було якнайдалі від Дьюї Димовухи та цієї просмерділої милом комори. Він не знав, що на нього так діяло, – флуоресцентні лампи чи поріз на лобі, – та голова тріщала по швах.

Припини скиглити, сраний мазунчику.

– Привіт, мамо, – сказав він.

Вона ледь помітно здригнулася, та не обернулася.

– Ага, Ларрі. Ти таки знайшов дорогу.

– Звісно. – Він переступив із ноги на ногу. – Я хотів вибачитися. Треба було тобі вчора зателефонувати…

– Ага. Непогана думка.

– Я заночував у Бадді. Ми… е-е… пішли трохи провітритися. Зазирнули до кількох барів.

– Саме так я й подумала. Або гуляєте, або десь сидите.

Вона підчепила ногою табуретку, вилізла на неї й заходилася перелічувати пляшки з воском для підлоги на верхній полиці. При цьому торкалася кожної кришечки кінчиками великого та вказівного пальців. Полиця висіла зависоко, і Еліс ледве дотягувалася до неї. Сукня задерлася, відкривши коричневу лиштву панчіх та смужку блідої, драглистої плоті, і він відвів очі, знічев’я пригадавши, що сталося з третім сином Ноя, коли він побачив, як батько валяється п’яним та голим на своєму ложі. Бідолаха рубав дерева й носив воду до кінця життя. І його нащадки також. Ось чому в нас бувають расові заколоти, синку. Восхвалімо Господа.

– І це все, що ти хотів мені розказати? – спитала вона, уперше озирнувшись на сина.

– Ну, хотів розказати, де був, і вибачитися. Забувся. Паршиво вийшло.

– Ага, – кивнула мати. – Є в тебе така паршива риса, Ларрі. Думав, я забула?

Він почервонів.

– Ма, слухай…

– У тебе кров. Якась стриптизерка ляснула тебе стрингами? – Вона розвернулася до пляшок і, закінчивши перелік на верхній полиці, зробила позначку на планшетці. – За минулий тиждень хтось узяв собі дві пляшечки воску. Щасливчик.

– Я ж прийшов вибачитися! – вибухнув Ларрі.

Вона ніяк не зреагувала, а от він підскочив. Трішки.

– Ага, я чула. Містер Джоган влаштує нам рознос, якщо невидимець цупитиме пляшки й надалі.

– Я не вліз у п’яну бійку, не вештався по стрип-барах. Нічого такого. Я просто… – Він замовк.

Вона розвернулася до нього, звівши брови в знайомому сардонічному виразі – Ларрі чудово його пам’ятав.

– Просто що?

– Ну… – він спробував придумати якусь переконливу брехню, та нічого не вийшло. – Це була. Ем. Лопатка.

– Хтось сплутав тебе з яєчнею? Певне, ви з Бадді таки непогано гульнули.

Він постійно забував, як майстерно вона вміє крутити слова – певне, цього хисту ніколи не втратить.

– Ма, то була дівчина. Лопаткою в мене пожбурила дівчина.

– Метка краля, – сказала Еліс Андервуд і відвернулася. – Клята Консуела знову кудись засунула формуляри заявок. Не те щоб від них була якась користь: ніколи не довозять того, що треба. Натомість отримуємо купу такого, з чим і до Судного Дня не розберуся.

– Ма, ти злишся на мене?

Зненацька руки в неї обвисли. Плечі опустилися.

– Не злися на мене, – прошепотів Ларрі. – Не злися, окей? Мам?

Вона обернулася до нього, і він побачив у її очах неприродний блиск. Тобто він був досить природним, та його точно не спричинило сяйво флуоресцентних ламп, і Ларрі знову почув вирок спеціалістки з оральної гігієни: «Ніякий ти не хороший хлопець». І якщо він збирався таке виробляти, чому взагалі повернувся додому?… І байдуже, що вона виробляла з ним.

– Ларрі, – лагідно промовила вона. – Ларрі, Ларрі, Ларрі.

На мить йому здалося, що вона більше нічого не скаже. Він навіть дозволив собі сподіватися, що так і буде.

– І це все, що ти можеш сказати? «Не злися на мене, будь ласка, ма, не злися»? Мені не подобається твоя пісня, та коли я чую її по радіо, однаково радію, що чую твій спів. Мене питають, чи то справді мій син, і я кажу: «Так, це Ларрі». Кажу їм, що ти завжди гарно співав, і не брешу, правда ж?

Він жалюгідно похитав головою, не наважуючись заговорити, не довіряючи своєму язику.

– Розказую їм, як ти взяв до рук гітару Донні Робертса, ще коли ходив до молодших класів, як через півгодини вже грав краще за нього, і це попри те, що Донні брав уроки ще з другого класу. У тебе є талант, Ларрі, я знала це без чужих підказок, тим паче твоїх. Гадаю, ти й сам це знав, бо це єдине, на що ти ніколи не жалівся. А тоді ти пішов із дому, і хіба я тобі бодай дорікнула? Ні. Юнаки та юнки завжди полишають батьківські домівки. Так уже повелося. Без чвар не обходиться, та однаково це природно. Аж ось ти вертаєшся. І нікому не треба мені нічого пояснювати. Ти повернувся, бо хітова там у тебе пісня чи ні, а на Західному узбережжі ти вгруз у якусь халепу.

– Ні в що я не вгруз, – обурився Ларрі.

– Ще й як вгруз. З ознаками я знайома. Я не вчора стала твоєю матір’ю, Ларрі, тож не забивай мені баки. Коли негараздів не було, ти вирушав на їх пошуки. Інколи мені здається, що ти й вулицю перейдеш, аби вступити в собаче гівно. Бог пробачить мені таку мову, адже він знає, що це правда. Зла я на тебе? Ні. Розчарована? Так. Я сподівалася, що життя на Заході змусить тебе подорослішати. Та цього не сталося. Ти пішов із дому хлопчиськом у тілі чоловіка й повернувся таким самим, лише зачіска в чоловіка змінилася. Знаєш, чого ти повернувся додому?

Він подивився на неї. Хотілося щось сказати, та знав, що вийде промовити лише те, що розлютить їх обох: «Мамо, тільки не плач, прошу».

– Тому що тобі не було куди податися. Не знав, хто ще тебе прийме. Я нікому й слова поганого про тебе не сказала, навіть власній сестрі не жалілася, та оскільки ти сам напросився, я розкажу все, що про тебе думаю. Гадаю, ти вмієш лише брати. Завжди таким був. Складається враження, що, коли Бог збирав тебе в моєму нутрі, він забув якусь запчастину. Ти не погана людина, я не про те кажу. Коли помер твій батько, ми жили в таких місцях, що, якби в тобі сиділо зло, – Бог свідок, – ти б зіпсувався ще тоді. Гадаю, найгірше, що ти зробив на моїй пам’яті, – це написав оте паскудне слово на стіні будинку у Квінсі, на Карстерз-авеню. Пригадуєш?

Він пам’ятав той випадок. Вона взяла крейду, написала те слово йому на лобі, узяла за руку й змусила тричі пройтися їхнім кварталом. Відтоді він ніде й нічого не писав – ні на будинках, ні на стінах, ні на бильцях.

– Найгірше те, Ларрі, що наміри в тебе хороші. Іноді мені здається, що було б краще, якби тебе притиснули як слід. Бо тобі відомо, що з тобою не так, та ти не знаєш, як це виправити. І я також не знаю. Я перепробувала все, коли ти був іще маленьким. І той напис на лобі був однією зі спроб… Тоді ти майже довів мене до відчаю, інакше я б ніколи не вчинила так жорстоко. Ти лише береш, ото й усе. Ти повернувся додому, бо знав, що в мене є що дати. Щось, що я можу дати тільки тобі.

– Я виїду, – промовив він, і кожне слово виривалося з його горлянки, наче шерстяні ковтуни. – Сьогодні після обіду.

А тоді до нього дійшло, що він не може собі це дозволити. Принаймні не раніше, ніж Вейн перешле йому наступний чек із роялті. Точніше, те, що лишиться після того, як наїдяться найголодніші пси Лос-Анджелеса. І це вже не кажучи про поточні витрати: оренда за паркінг «датсана-зета» і чималі суми, які потрібно відправити до п’ятниці, якщо він не хоче, щоб люб’язні місцеві рекетири почали його шукати, – а думка про це його не приваблювала. І після вчорашньої гулянки, яка починалася так безневинно, – Бадді, його наречена та оральна гігієністка, знайома дівчини Бадді («Ларрі, чудова лялечка з Бронксу, чудове почуття гумору, будеш у захваті»), – грошенят у нього поменшало. Ні. Якщо бути точним, у кишені самі копійки дзеленчали. Від цієї думки стало не по собі. І що робити, як виїде від матері? Зняти номер? Швейцар будь-якого пристойного готелю спершу розрегочеться, а тоді пошле його якнайдалі. Одягнений він непогано, проте швейцари наскрізь бачать таких, як він. Якимось чином ці покидьки все знають. Порожній гаманець вони чують на нюх.

– Не треба, – лагідно промовила мати. – Не їдь, Ларрі. Я закупила твої улюблені наїдки. Певне, ти зазирав до холодильника. І сьогодні ввечері я хотіла пограти з тобою в джин рамі.[60]

– Ма, ти не вмієш грати в джин, – сказав він, слабко всміхнувшись.

– При ставці пенні за очко я в тебе бампер зірву.

– Хіба що дам тобі фору в сто очок…

– Ви тільки послухайте цього шмаркача, – добродушно підштрикнула вона сина. – Це якщо я дам тобі сто очок. Не вшивайся так скоро. Що скажеш, Ларрі?

– Гаразд, – сказав він.

Уперше за весь день йому стало добре, справді добре. Тихенький голосок усередині прошепотів, що він знову взявся за своє, знову: «Ларрі, ти геть не змінився, знову їдеш зайцем». Та він не слухав. Це ж його мати, кінець кінцем, і вона сама запропонувала йому лишитися. Так, спершу наговорила багато неприємних речей, та прохання лишається проханням, так чи ні?

– Слухай сюди. За квитки на матч четвертого липня плачу я. Обчищу тебе сьогодні, а тоді просто зачерпну звідти жменьку. Якраз вистачить.

– Та ти й помідор не обчистиш, – добродушно сказала вона й розвернулася до полиць. – Унизу є чоловічий туалет. Чому б тобі не зазирнути туди й не змити кров із лоба? А тоді візьми з моєї сумочки десять доларів і сходи в кіно. На Третій авеню досі є непогані кінотеатри. І тримайся подалі від тих гадючників на Сорок Дев’ятій вулиці та Бродвеї.

– За кілька днів я поверну тобі гроші, – мовив Ларрі. – Цього тижня мій запис на вісімнадцятому місці в чарті «Білборда». Зазирнув до «Сема Ґуді»[61] дорогою.

– Чудово. Та якщо ти такий багатій, чому на чарти повитріщався, а примірника не купив?

Зненацька Ларрі перехопило горло. Він кахикнув, та клубок за кадиком нікуди не дівся.

– Ну, не зважай, – сказала мати. – Мій язик – наче коняка з кепським норовом: як розженеться, то бігтиме, аж доки не стомиться. Ти ж знаєш, Ларрі. Візьми п’ятнадцять замість десятки. Назвемо це позикою. Гадаю, так чи інакше, а борг ти повернеш.

– Так, – озвався Ларрі.

Він підійшов до неї та смикнув за пелену сукні, наче маленький хлопчик. Вона зиркнула вниз. Ларрі став навшпиньки та поцілував її в щоку.

– Я люблю тебе, ма.

Вона виглядала стривоженою, та не поцілунком – її наполохали його слова або сам тон.

– Та я знаю, Ларрі, – мовила вона.

– І щодо того, що ти сказала… про мене й халепу. Так, у мене є невеличка проблема, але не…

Її відповідь була холодною й водночас суворою. Такою холодною, що він навіть трохи злякався.

– Навіть чути про це не хочу.

– Окей, – сказав він. – Слухай, ма… який найкращий кінотеатр поблизу?

– «Лакс Твін», та я не знаю, що там зараз показують.

– Байдуже. Знаєш що? В Америці є три речі, які можна знайти будь-де, але найвищого ґатунку – лише тут, у Нью-Йорку.

– Справді, пане критику? І що ж це за речі?

– Кіно, бейсбол та хот-доґи від «Недікс».[62]

Вона засміялася.

– А ти не дурень, Ларрі, з розумом у тебе завжди був порядок.

Він спустився до чоловічої вбиральні. Змив кров із лоба. Потім знову піднявся нагору й поцілував матір. Узяв п’ятнадцять доларів із її потертої чорної сумочки. А тоді пішов до «Лаксу». Там він подивився, як божевільний та єхидний привид на ім’я Фредді Крюґер затягує ватагу підлітків у сипучі піски їхніх снів – усі вони, крім молодої героїні, загинули. Наприкінці Крюґер також помер, та важко було стверджувати це, і, оскільки після назви фільму стояла римська цифра, а на сеанс прийшло чимало людей, Ларрі подумав, що покидьок із лезами на кінчиках пальців іще повернеться, однак він не здогадувався, що звук, який долинав із заднього ряду, віщував смерть походів у кіно: продовжень не буде, і дуже скоро перестануть з’являтися будь-які нові фільми.

Із заднього ряду чувся чийсь кашель.