Читать книгу Протистояння. Том 1 - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 9

Норм Брюетт прокинувся о чверть по десятій ранку під дитячу сварку, що долинала знадвору, та музику в стилі кантрі, яка чулася з приймача на кухні.

У заношених трусах і майці він почвалав до дверей, що вели на заднє подвір’я, і загорлав:

– Ану позатикалися!

На кілька секунд запанувала тиша. Люк із Боббі відірвалися від предмета суперечки – старого іржавого сміттєвоза – і подивилися в його бік. Як і завжди, Норма розривали суперечливі почуття: з одного боку, у нього краялося серце, коли він бачив їх у поношеному одязі, який роздавала «Армія спасіння» – просто як ніґерята із західного району Арнетта; з другого боку, від їхнього вигляду він так лютував, що аж трусило, і Нормові хотілося вискочити надвір та вибити з них усе лайно.

– Так, татусю, – покірно сказав Люк. Йому було дев’ять років.

– Так, татусю, – луною озвався Боббі. Йому мало виповнитися вісім.

Норм затримався на мить, прикипівши до них лютим поглядом, а потім загрюкнув двері. Деякий час стояв і нерішуче роздивлявся купу вчорашнього одягу: речі лежали біля підніжжя обвислого подвійного ліжка. Там, де Норм кинув їх учора.

«Сучара, – подумав він. – Навіть лахи мої не розвішала».

– Лайло! – заволав він.

Відповіді не було. Він замислився, чи не шарпнути двері й не спитати в Люка, куди вона в біса поділася. Наступний день, коли роздаватимуть старий мотлох, було призначено через тиждень, а якщо Лайла перебувала в офісі служби зайнятості в Брейнтрі, то мізків у неї було ще менше, ніж він думав.

Норм не став питати в дітей. Він почувався стомленим, і в голові чулося ниття й пульсування болю. Скидалося на похмілля, та минулого вечора в Гепа він випив лише три пива. Ота аварія – справжня чортівня. Мертві жінка з дитиною в автівці та водій на прізвище Кемпіон, який сконав дорогою до лікарні. Коли повернувся Геп, поліцейські, евакуатор та криворучка з похоронного бюро, що в Брейнтрі, уже встигли приїхати й поїхати. Вік Пелфрі дав свідчення за всіх п’ятьох. Гробар, який на додачу був ще й міським коронером, відмовився розголошувати здогади стосовно причин смерті нещасних.

– Проте це не холера. І навіть не думайте лякати людей дурними балачками. Зробимо розтин, а тоді ви про все прочитаєте в газеті.

«Жалюгідний малий пиздюк», – думав Норм, вбираючись у вчорашній одяг. Головний біль так розійшовся, що аж очі сліпило. І краще б малеча мовчала, інакше ґамнягатимуть уже про поламані пальці. І чого в біса школа не цілий рік?

Він подумав, чи не заправити сорочку, а потім вирішив, що президент сьогодні однаково не завітає, і почовгав на кухню в шкарпетках. Замружився проти яскравого сонячного сяйва, що лилося зі східного вікна.

Над плитою співав потрісканий приймач «Філко»:

Певне, якщо по місцевій музичній станції крутять подібний ніґерський рок-н-рол, справи геть погані. Норм вимкнув радіо, перш ніж це виття розкололо йому голову. Біля приймача лежала записка – він узяв її та примружив очі.

Любий Норм

Саллі Ходжес каже що їй треба щоб хтось посидів з дітьми а вона дасть мені долар. Повернуся до обіду. З’їш сосиску як зголоднієш. Люблю тебе коханий.

Лайла

Норм поклав папірець на місце й трохи постояв, намагаючись осмислити прочитане. Клятий біль заважав думати. Няньчити дітей… за долар. Няньчити дітей Ральфа Ходжеса.

Його мізки повільно склали докупи три основні елементи. Лайла пішла бавити трьох дітей Саллі Ходжес, аби заробити один паршивий долар, а на нього полишила Боббі з Люком. Господи, ну й кепські часи настали, якщо мужикові доводиться сидіти вдома й підтирати носи дітлахам, аби його дружина могла видряпати собі якийсь паршивий долар – за нього навіть галон пального не купиш. Пиздець, а не часи.

На нього накотила тупа злість, і від цього голова розболілася ще більше. Він повільно дочапав до «Фриґідера», купленого ще тоді, як він отримував хорошу надбавку за понаднормову роботу, та відкрив його. На більшості полиць було порожньо, крім недоїдків, які Лайла позакривала в судки. Він ненавидів ті судочки. Давня квасоля, давня кукурудза, засохлий чилі… людська їжа відсутня. Самі лише судки й три жалюгідні сосиски, замотані в плівку. Він нахилився та придивився до них, відчуваючи, як до болючої пульсації домішується знайомий безпорадний гнів. Сосиски були схожі на відтяті члени пігмеїв, які жили або в Африці, або в Піденній Америці, або хер зна де ще. Та однаково їсти йому не хотілось. І, якщо дивитися в саму суть, почувався він геть паскудно.

Норм підійшов до плити, черконув сірником об лист прицвяхованого до стіни наждачного паперу, запалив передню конфорку й поставив варитися каву. Тоді сів і тупо чекав, доки вона закипить. Саме перед цим він ледь устиг вихопити із задньої кишені носовичок, аби вичхати в нього жменю шмарклів. «Застудився», – подумалося йому. Чи не чудове довершення картини? І навіть не подумав про слиз, що струменів із носа Кемпіона минулого вечора.

* * *

Геп саме порався в оглядовій ямі та чіпляв нову вихлопну трубу на «скаут» Тоні Леонмінстера, а Вік Пелфрі сидів, відкинувшись у похідному розкладному кріслі, спостерігав за ним та попивав «Доктора Пеппера», коли задзеленчав вхідний дзвіночок.

Вік примружився.

– Це з поліції штату, – мовив він. – Схоже, це твій кузен. Джо Боб.

– Окей.

Геп виліз з-під «скаута», на ходу витираючи руки брудною ганчіркою. По дорозі він сильно чхнув. Геп ненавидів хворіти влітку. Найгірша застуда – літня.

Джо Боб Брентвуд, чолов’яга зростом під шість із половиною футів, стояв біля заду патрульної машини й заправлявся. За ним виднілися три колонки, які минулого вечора зчесав Кемпіон, – вони лежали акуратним рядочком, наче мертві солдати.

– Гей, Джо Бобе! – Геп вийшов на вулицю.

– Гепе, курвалю, – озвався Джо Боб. Він поставив заправний пристрій в автоматичний режим і переступив шланг. – Тобі пощастило, що заправка на місці.

– Та бляха, Стю Редман побачив, як той мужик пре просто на нас, і вимкнув колонки. А іскор було вдосталь.

– Однаково пощастило, дай Боже. Слухай, Гепе, я завітав до тебе не лише заправитися.

– Справді?

Джо Боб метнув погляд на Віка – той стояв у дверях станції.

– Цей старигань теж тут учора був?

– Хто, Вік? Та він заходить мало не щовечора.

– А вміє тримати рот на замку?

– Атож. Старий, та мізки на місці.

Вимкнулась автоматична подача. Геп вичавив із пістолета пального ще центів на двадцять, повісив його на колонку, вимкнув її та повернувся до Джо Боба.

– Ну? То що там у тебе?

– Краще зайдімо. Думаю, твоєму старому кентові теж буде цікаво. А як випаде нагода, можеш зателефонувати решті з тих, хто був тут учора.

Вони рушили до службового приміщення.

– Доброго ранку, офіцере, – привітався Вік.

Джо Боб кивнув.

– Будеш каву, Джо Бобе? – спитав Геп.

– Та ні. – Він подивився на них важким поглядом. – Річ у тім, що я не знаю, чи зраділо б моє начальство, якби дізналося, де я. Певне, що не дуже. Тож коли сюди завітають, краще не розказувати, що я вам настукав, гаразд?

– Хто завітає, офіцере? – перепитав Вік.

– Народ із Департаменту охорони здоров’я, – сказав Джо Боб.

– О Йсусе, то таки холера. Так і знав, що то вона.

Геп подивився на одного, на другого.

– Джо Бобе?…

– Та нічого я не знаю.

Поліцейський сів на один із пластикових стільців марки «Вулко». Його худорляві коліна стирчали мало не до шиї. Джо Боб дістав із нагрудної кишені пачку «Честерфілда» й закурив.

– Однак Фіннеґан, наш коронер…

– Сраний розумник, – прошипів Геп. – Бачив би ти, Джо Бобе, як він тут походжав учора. Наче індик, що вперше почув, як пиптик набрякнув. Цитькав тут направо-наліво.

– Ще б пак, велике гівно в малому відрі, – погодився Джо Боб. – Так от, він покликав доктора Джеймса, щоб той оглянув Кемпіона, а тоді вони вдвох покликали ще одного лікаря – його я не знаю. Потім зателефонували до Х’юстона. І десь о третій ночі приземлилися в тому невеличкому аеропорту біля Брейнтрі.

– Хто приземлився?

– Трійко патологоанатомів. Вони вовтузилися біля трупів до восьмої ранку. Певне, патрали їх, хтозна… Потім дзвякнули до епідемцентру, що в Атланті, і звідти народ прибуде сюди десь після обіду. Та я чув, що, поки вони їдуть, Департамент охорони здоров’я відправить сюди якихось типів, аби вони оглянули всіх, хто був на заправці минулого вечора, ще й тих, хто приїжджав у швидкій. Не скажу напевне, та схоже на те, що вас хочуть посадити в карантин.

– Мойсей-сенсей, – перелякано бовкнув Геп.

– Епідемцентр – федеральна установа, – сказав Вік. – Невже через якусь там холеру вони пошлють сюди цілий літак федералів?

– Жодного уявлення, – похитав головою Джо Боб. – Я просто подумав, що ви повинні це знати, маєте право. Мені казали, ви лише намагалися допомогти.

– Я ціную твою турботу, Джо Бобе, – повільно проговорив Геп. – Джеймс і той, інший лікар щось казали?

– Небагато. Однак вигляд мали переляканий. Я ще ніколи не бачив таких нажаханих лікарів. Мені було байдуже.

Зависла важка тиша. Джо Боб підійшов до автомата з напоями та взяв собі «Фреску».[18] Відкрив пляшку – тихо зашипіли гази – і сів на свій стілець. Геп узяв серветку «Клінекс» із пачки, що примостилася біля касового апарата, витер мокрий ніс, згорнув її та сховав у кишеню свого брудного комбінезона.

– Дізналися хоч що-небудь про Кемпіона? – спитав Вік.

– Ще пробиваємо, – поважно мовив Джо Боб. – У посвідченні вказано, що він із Сан-Дієґо, та майже всі папери з його гаманця прострочені на два-три роки. Водійське посвідчення вже не дійсне. У нього була «БанкАмерикарт» 1986 року випуску, і термін її дії також скінчився. Ще там лежала військова картка, тож і її пробиваємо. Якщо вірити чуйці нашого капітана, Кемпіон поїхав із Сан-Дієґо роки чотири тому.

– Пішов у самоволку? – запитав Вік.

Він дістав велику червону бандану, харкнув і плюнув у неї.

– Поки що не знаю. На військовій картці вказано, що він має служити до 1997 року, але він був у цивільному, їхав разом із сім’єю, а звідси до Каліфорнії пиздячити дай Боже, та й узагалі я сам запиздівся.

– Ну, я все одно сконтачуся з рештою й перекажу їм твої слова, – сказав Геп. – Я твій боржник.

– Атож, – Джо Боб підвівся. – Тільки ім’я моє згадувати не варто. Не хотілося б нарватися на звільнення. Твоїм друзякам не обов’язково знати, хто тобі настукав, чи не так?

– Ні, – сказав Геп.

– Ні, – луною озвався Вік.

Джо Боб рушив до дверей.

– Джо Бобе, з тебе рівно п’ять баксів, – вибачливо мовив до нього Геп. – Мені не хотілося б брати з тебе гроші, проте, враховуючи нинішню ситуацію…

– Усе окей, – Джо Боб дав йому кредитну картку. – Однаково платить держава. А ще в мене буде чек, щоб не думали, чого це я тебе провідував.

Поки Геп пробивав чек, він двічі чхнув.

– Обережніше з цим, – застеріг його Джо Боб. – Літня застуда – паршива штука.

– А то б я не знав.

Зненацька ззаду почувся голос Віка:

– Може, це зовсім не застуда.

Вони озирнулися. Вік здавався наляканим.

– Коли я сьогодні прокинувся, то так чхав та відхаркувався, наче мені шістдесят, – сказав він. – А ще голова тріщала. Ковтнув пару таблеток аспірину, і трохи попустило, та все одно в носі повно шмарклів. Можливо, підхопили ту заразу. Підхопили те, що було в Кемпіона. Те, від чого він помер.

Геп довго дивився на нього, а коли відкрив рота, аби засипати контраргументами, знову чхнув.

Джо Боб кілька секунд дивився на них серйозними очима, а тоді сказав:

– Знаєш, Гепе, мабуть, закрити сьогодні станцію – не така вже й погана думка. Хоча б на день.

Геп налякано глянув на нього та спробував згадати свої докази. Проте всі вони кудись зникли. Він пригадав лише те, що теж прокинувся вранці з головним болем та закладеним носом. Ну, всі іноді застуджуються. Однак до появи того Кемпіона він почувався добре. Просто чудово.

* * *

Трьом Ходжесовим дітлахам було шість, чотири та півтора року. Молодші дрімали, а старший копав ямку на задньому подвір’ї. Лайла Брюетт сиділа у вітальні й дивилася «Молодих і збентежених».[19] Вона сподівалася, що Саллі не повернеться до кінця серії. Коли справи в Арнетті йшли краще, Ральф Ходжес купив великий кольоровий телевізор, і Лайла обожнювала дивитися післяобідні серіали в кольорі. Усе видавалося значно красивішим.

Лайла затягнулася цигаркою та зайшлася тремким кашлем, ривками випускаючи дим. Сходила на кухню й виплюнула в раковину повний рот харкотиння. Вона прокинулася від кашлю, і відтоді їй постійно здавалося, наче хтось лоскоче їй горло.

Лайла повернулася до вітальні, по дорозі визирнувши у вікно, аби впевнитися, що з Бертом Ходжесом усе гаразд. Саме показували рекламу, де танцювали дві пляшки з рідиною для миття унітазів. Вона обвела поглядом кімнату й побажала, щоб і її домівка виглядала так само гарно. У Саллі було хобі: вона розфарбовувала заготівки, де ділянка кожного окремого кольору була позначена певною цифрою,[20] створюючи численні картини з Ісусом, і всі вони, охайно обрамлені, тепер висіли на стінах вітальні. Їй особливо подобалася велика «Таємна вечеря» над телевізором. Саллі розповідала, що там більш ніж шістдесят кольорів, і на її завершення пішло мало не три місяці. Справжній витвір мистецтва.

Коли продовжився серіал, розплакалася крихітка Шеріл – неприємний, пискливий крик, перемежований вибухами кашлю.

Лайла загасила цигарку й поквапилася до спальні. Чотирирічна Єва спала собі далі, а от Шеріл лежала на спині у своєму ліжечку, і обличчя в неї загрозливо посиніло. Крики стали здушеними: вона задихалася.

Лайла переборола страх перед крупом, іще коли на нього перехворіли її двоє дітей, тож схопила дитину за ніжки й сильно ляснула по спині. Вона гадки не мала, чи радив такі прийоми доктор Спок,[21] бо ніколи його не читала. Проте на крихітці Шеріл це спрацювало. Вона по-жаб’ячому квакнула й виплюнула на підлогу чималий шмат жовтого слизу.

– Так краще? – спитала Лайла.

– Тя, – сказала маленька Шеріл, знову засинаючи.

Лайла витерла бридоту «клінексом». Вона не могла пригадати, щоб коли-небудь бачила, як дитина вихаркує такий ковтях шмарклів.

Насупившись, Лайла повернулася до вітальні. Вона підкурила ще одну цигарку, чхнула від першої ж затяжки, а тоді й сама розкашлялася.