Читать книгу Протистояння. Том 1 - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 19

Загорілася червона лампочка. Зашипіла помпа. Відчинилися двері. Чоловік, який переступив поріг, не мав на собі білого комбінезона. Натомість у нього був маленький блискучий фільтр для носа, схожий на срібну виделку з двома зубцями – такі кладуть на столики з канапками, щоб можна було дістати з пляшки оливки.

– Вітаю, містере Редман, – сказав на ходу прибулець.

Він виставив руку в прозорій гумовій рукавичці, і з переляку Стю її потиснув.

– Мене звати Дік Дейтц. Деннінґер сказав, що ви не гратимете в нашу гру, доки вам не скажуть, який рахунок.

Стю кивнув.

– Гаразд.

Дейтц присів на край ліжка та впер руки в боки. Він був невеличким чорношкірим чоловічком і в такій позі скидався на гнома з диснеївського мультфільму.

– То що саме вас цікавить? – спитав він.

– По-перше, скажіть, чому на вас немає одного з тих скафандрів.

– Бо Джеральдо каже, що ви не заразні.

Дейтц указав пальцем на морську свинку за подвійним склом, що займало одну стіну. Тваринка сиділа в клітці, а позаду неї з порожнім обличчям стояв Деннінґер.

– Гм, Джеральдо?

– Протягом останніх трьох днів Джеральдо дихав вашим повітрям, яке попередньо проганяли через конвектор. Хвороба, яку підхопили ваші друзі, легко перекидається з людини на морську свинку й навпаки. Ми дійшли висновку, що, якби ви мали ту заразу, Джеральдо вже мав би здохнути.

– Однак ви вирішили не ризикувати, – сухо сказав Стю й тицьнув великим пальцем на носовий фільтр.

– Ризик у моєму контракті не прописаний, – цинічно всміхнувся Дейтц.

– То що в мене таке?

Слова полинули так плавно, наче то була заготовлена промова:

– У вас чорне волосся, блакитні очі, страшенно гарна засмага… – Він пильно поглянув на Стю. – Не смішно, так?

Стю промовчав.

– Хочете мене вдарити?

– Гадаю, користі з цього не буде.

Дейтц зітхнув і потер перенісся – скидалося на те, що йому боліло від тих трубок у носі.

– Слухайте, – мовив він. – Коли справи серйозні, я починаю жартувати. Хтось курить або жує гумку. Так я тримаю себе в руках, ото й усе. Поза сумнівом, багато хто справляється з цим краще. А щодо того, яка у вас зараза, то, згідно з аналізами, які провели Деннінґер та його колеги, у вас нічого немає.

Стю байдуже кивнув. Однак йому здалося, що маленький гном, який сидів на ліжку, розгледів за його кам’яною міною раптову й глибоку полегкість.

– А що в інших?

– Перепрошую, однак це таємна інформація.

– А як його підхопив Кемпіон?

– Це також закрита тема.

– На мій здогад, він був військовим. Десь стався нещасний випадок. На кшталт того, що тридцять років тому трапилося в Юті з тими вівцями, тільки набагато гірше.

– Містере Редман, мене можуть кинути до в’язниці, навіть якщо я просто скажу, холодно чи тепло.

Стю замислено пошкрябав свою нову бороду.

– Ви б мали радіти, що ми не розказуємо вам більше, – мовив Дейтц. – Ви ж це знаєте, правда?

– Ага, менше знаю – краще служу нашій країні, – сухо сказав Стю.

– Ні, це суто Деннінґерова приказка, – відмахнувся Дейтц. – Коли поглянути на всю нашу систему, ми з Деннінґером – лише мурахи, і повноважень у нього ще менше. Він лише сервопривід.[65] У вас є прагматичніша причина радіти. Щоб ви знали, ви також під грифом «таємно». Ви зникли з лиця землі. І якби вам було відомо трохи більше, наші великі цабе могли б вирішити, що безпечніше зробити так, аби ви зникли назавжди.

Стю нічого не відповів. Він був приголомшений.

– Та я прийшов не для того, щоб вас залякувати. Нам дуже потрібна ваша співпраця, містере Редман. Дуже.

– Де всі ті, з ким мене привезли?

Дейтц дістав із внутрішньої кишені аркуш.

– Віктор Пелфрі – мертвий. Норман Брюетт, Роберт Брюетт – мертві. Томас Воннамейкер – мертвий. Ральф Ходжес, Берт Ходжес, Шеріл Ходжес – мертві. Крістіан Ортеґа – мертвий. Ентоні Леомінстер – мертвий.

Імена закружляли в голові Стю. Бармен Кріс. Під шинквасом він тримав начинену свинцем битку «Луїсвіль слаґер»,[66] і коли якийсь далекобійник піддавав сумніву Крісове вміння нею користуватися, то наражався на велику несподіванку. Тоні Леонмінстер, який їздив на великому «інтернешнелі» з «Коброю Сі-Бі»[67] під панеллю приладів. Він часто тусувався на Геповій станції, та того вечора, коли Кемпіон зчесав колонки, його там не було. Вік Пелфрі… Господи, вони з Віком були знайомі все життя. Вік мертвий… це як? Та найбільше його вразила звістка про сімейство Ходжесів.

– Усі? – почув він власну мову. – Уся Ральфова сім’я?

Дейтц перевернув папірець.

– Ні, лишилася маленька дівчинка. Єва. Чотири роки. Вона жива.

– Як вона?

– Вибачте, таємна інформація.

Лють ударила йому в голову з раптовістю приємної несподіванки. Стю опинився на ногах і наступної миті вже тримав Дейтца за вилоги й трусив його. Краєм ока він помітив за подвійним склом перелякану метушню. Почулася слабка сирена, приглушена відстанню й звуконепроникними стінами.

– Що ви накоїли?! – кричав Стю. – Що ви накоїли?! Господи, що ви накоїли?!

– Містере Редман…

– Га?! Що ви, блядь, накоїли?!

З шипінням відчинилися двері. До кімнати зайшли троє чоловіків в оливково-сірих уніформах. Усі з носовими фільтрами.

Дейтц глипнув на них і гаркнув:

– Забралися до біса!

Чоловіки завагалися.

– Нам наказали…

– Забирайтеся – ось вам наказ!

Вони послухалися. Дейтц сів на ліжко, наче нічого не сталося. Лацкани були зіжмакані, волосся впало на лоба. І все. Він дивився на Стю спокійно, навіть співчутливо. На одну скажену мить Стю захотілося вирвати той фільтр із його носа, а тоді він згадав про Джеральдо – ну що за дурнувате ім’я? Холодними водами його оповив гнітючий відчай. Він сів.

– Ісус на драндулеті, – пробурмотів він.

– Слухайте, – мовив Дейтц. – Не моя провина, що вас тут тримають. І Деннінґер із медсестрами, які приходили, щоб виміряти ваш тиск, також не винні. Якщо вам потрібен цап-відбувайло – то це Кемпіон, та й на нього все не звалиш. Він утік, але за тих обставин ми з вами теж могли накивати п’ятами. Сталася технічна промашка, і він вислизнув. Є проблема. Ми намагаємося її владнати, усі ми. Та це не значить, що ми в усьому винні.

– А хто ж тоді?

– Ніхто, – сказав Дейтц і всміхнувся. – У подібних справах відповідальність так розпорошується, що робиться невидимою. Сталася прикрість. Таке могло трапитися в безліч способів.

– Нічого собі прикрість, – ледь чутно промовив Стю. – А як щодо інших? Гепа, Генка Кармайкла, Лайли Брюетт? Люка, їхнього хлопчика? Монті Саллівана?…

– Таємна інформація, – сказав Дейтц. – Знову будете мене трусити? Якщо вам попустить – прошу.

Стю нічого не сказав, але так глянув на Дейтца, що той опустив очі й узявся розгладжувати складки на штанях.

– Вони живі, і, можливо, за деякий час ви їх побачите.

– А що з Арнеттом?

– На карантині.

– Хто там помер?

– Ніхто.

– Ви брешете.

– Прикро, що ви так гадаєте.

– Коли мене випустять?

– Я не знаю.

– Таємна інформація? – гірко запитав Стю.

– Ні, просто не знаю. Здається, хворобу ви не підхопили. Ми прагнемо дізнатися чому. Дізнаємось, і вас відпустять.

– Поголитися можна? Свербить.

Дейтц усміхнувся.

– Якщо ви дозволите Деннінґеру продовжити досліди, я скажу, щоб вас негайно поголили.

– Сам упораюся. З п’ятнадцяти років чудово виходить.

Дейтц одразу ж похитав головою.

– Я так не думаю.

– Боїтеся, щоб я собі горлянку не перерізав? – сухо всміхнувся Стю.

– Ну, скажімо, ми…

Стю перервав його сухим кашлем. Та таким потужним, що мало не навпіл зігнувся.

Дейтц зреагував миттєво. Він притьмом зірвався з ліжка й кулею полетів до дверей – здавалося, стопи навіть підлоги не торкалися. Наступної миті він уже намацував квадратний ключ, устромляв його в замок.

– Не переймайтеся, – м’яко промовив Стю. – Я прикидався.

Дейтц повільно повернувся до нього. Його обличчя перемінилося. Губи стиснулися від злості, очі витріщилися.

– Ви що?

– Прикидався, – сказав Стю й усміхнувся ширше.

Дейтц ступив два кроки до нього. Кулаки стиснулися, розкрилися, знову стиснулися.

– Нащо? Нащо таке виробляти?

– Перепрошую, це таємна інформація, – відмовив усміхнений Стю.

– Ох ти ж лярвин покидьок, – спантеличено пробелькотів Дейтц.

– Ну ж бо, іди. Іди та скажи їм, хай ставлять свої досліди.

Стю так гарно не спалося відтоді, як його ув’язнили. І йому наснився надзвичайно яскравий сон. Йому багато чого снилося, і дружина завжди жалілася, що він кидається й розмовляє, коли спить, та такого ще не було.

Він стояв на сільській дорозі. У тому місці, де чорний асфальт поступався білій, як кістка, ґрунтівці. У небі палало літнє сонце. Обабіч дороги росла зелена кукурудза, і її зарості тяглись аж до обрію. Біля дороги стояв знак, але його вкривав шар пилу, і було неможливо щось прочитати. Чулося коров’яче мукання, далеке й неприємне. Неподалік хтось перебирав струни акустичної гітари – грали самими пальцями. Вік Пелфрі теж не користувався медіатором, і звук був чудовим.

«Ось куди б я подався, – знічев’я подумав Стю. – Та-а-ак, саме сюди».

Що то за мелодія? «Прекрасний Сіон»? «Поля біля батьківського дому»? «Щасливе майбутнє»?[68] Якийсь гімн із дитинства – щось, що асоціювалося з хрестинами й пікніками під обід. Та Стю не пригадав, який саме.

А тоді музика стихла. На сонце набігла хмара. Стю стало лячно. З’явилося відчуття чогось жахливого, страшнішого за чуму, пожежу, землетрус. У кукурудзі щось було, і воно спостерігало за ним. У кукурудзі сиділо щось темне, моторошне.

Стю поглянув туди й побачив два червоні ока, що палали в темному затінку, у глибині кукурудзяних хащів. Ті очі сповнили його паралітичним, безпорадним відчаєм – наче в курки, яка відчула тхора. «Це він, – подумав Стю. – Чоловік без обличчя. О милосердний Боже. О Господи, ні».

А тоді сон розвіявся, і він прокинувся з відчуттям тривоги, дезорієнтації та полегкості. Стю сходив до туалету, а потім визирнув у вікно й поглянув на місяць. Знову ліг у ліжко, але заснув лише за годину. У його сонній голові крутилися думки про кукурудзяні поля. Певне, йому снилась Айова, чи Небраска, чи північний Канзас. Та він ніколи там не бував.