Читать книгу Протистояння. Том 1 - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 22

День по тому, 23 червня, в іншій частині країни трасою 180 мчав кремезний білий «конні». Він летів на швидкості дев’яносто, а то й сто миль за годину. На сонці по-царськи вигравала біла фарба, хромоване оздоблення бризкало сонячними зайчиками. Оперні віконця[70] також відстрілювалися світлом, наче оскаженілі геліографи.

Бац із Ллойдом убили власника «конні» трохи на схід від Хачити й відтоді рухалися плутаним і доволі безглуздим маршрутом. Там, де закінчувалася траса 80, стояла застава 81-ї, і Бац із Ллойдом занервувалися. За останні шість днів, включно з власником «континенталя»,[71] його дружиною та їхньою доцею-підлабузницею, вони вколошкали шістьох людей. Та сіпатися чоловіки почали не через шістьох мерців. Причиною були наркотики та зброя. П’ять грамів гашишу, бляшана табакерка з бозна-якою кількістю кокаїну, шістнадцять фунтів марихуани. А ще два пістолети 38-го калібру, три 45-го, 357-й магнум (Бац називав його Бацалом), шість дробовиків (два з них – помпові обрізи), один пістолет-кулемет шмайсер. Убивства їх не обходили, та мізків у них вистачало, аби зрозуміти, у яку халепу можна встряти, якщо потрапити до рук поліції штату Аризона на краденій автівці, нашпигованій наркотою та пукавками. Більше того, тепер вони були ще й федеральними втікачами. Стали ними, коли перетнули кордон Невади.

Федеральні втікачі. Ллойдові Генрейду подобалося це словосполучення. Справжні монстри злочинного світу. Ось тобі, брудний пацюче! Покуштуй сендвіча зі свинцем, ти, сраний копе.

Тож у Демінгу вони повернули на північ і зараз були на трасі 180. Проїхали Герлі, Бейард і дещо більше містечко Сілвер-Сіті, у якому Ллойд купив пакет бургерів та вісім молочних коктейлів (Господи, якого біса він купив аж вісім стаканів тої бодяги? Скоро вони сцятимуть самим шоколадом), нагородивши офіціантку такою безглуздою та дурною усмішкою, що їй зробилося не по собі й не відпускало кілька годин. «Думаю, тому чоловікові байдуже – глянути на людину чи зарізати її», – сказала вона босові після обіду.

Проїхали Сілвер-Сіті й гнали Кліффом, коли дорога знову почала завертати на захід, а в тому напрямку вони їхати не збиралися. Бац із Ллойдом вискочили з Бакгорна й потрапили в покинуту Богом місцину: асфальтоване шосе у дві смуги обрамлювали піски й зарості полину, і до самого горизонту виднілися одноманітні узвишшя та плоскогір’я – одне й те саме, те саме, те саме… Хотілося плюнути на все й повернути назад.

– У нас пальне закінчується, – сказав Бац.

– От не летів би, блядь, був би порядок, – огризнувся Ллойд.

Він сьорбнув молочного коктейлю (то був уже третій стакан), і напій мало не поліз назад. Ллойд опустив вікно й викинув усе те лайно, включно з трьома іншими стаканами, яких вони й не торкалися.

– Гоп! Гоп! – крикнув Бац.

Він почав гратися з педаллю газу. «Конні» гойднувся вперед, сіпнувся назад, гойднувся вперед.

– Гнуздай цю кобилу, ковбою! – загорлав Ллойд.

– Гоп! Гоп!

– Хочеш курнути?

– Як маю, то курю, – сказав Бац. – Гоп! Гоп!

На килимку між ніг Ллойда лежав зелений пакет для сміття марки «Гефті». У ньому було шістнадцять фунтів марихуани. Ллойд засунув до нього руку, зачерпнув жменю й почав скручувати велетенський косяк.

– Гоп! Гоп!

«Конні» завиляв по дорозі, раз по раз перетинаючи розділову смугу.

– Ну що за херня! Досить! – крикнув Ллойд. – Воно вже по всьому салону!

– Та там ціла торба… гоп!

– Чуваче, облиш, нам же треба його штовхнути. Або напаримо комусь, або трохи згодом нас знайдуть у чиємусь багажнику.

– Окей, друзяко.

Бац повів машину нормально, однак спохмурнів.

– Це була твоя ідея. Твоя, блядь, ідея.

– Я гадав, що то гарна ідея.

– Ага, та я не думав, що доведеться пільгучити через усю йобану Аризону. І коли так до Нью-Йорка допремося?

– Ми хвоста позбуваємося, – сказав Ллойд.

У його уяві постала картина з поліцейським гаражем: ворота розчахуються, і в ніч вискакують сотні вінтажних коповозок. Тріщать рації, по цегляних стінах ковзають кольорові вогні. Виходь, Канарсі, ми знаємо, що ти там.

– Щасти, блядь, – пробурчав насуплений Бац. – Виходить просто зашибись. Знаєш, що в нас іще є? Крім пушок і наркоти? У нас шістнадцять баксів і три сотні йобаних кредиток, та ними сцикотно користатися. Ну що за хуйня? Готівки не вистачить навіть на те, щоб заправити цю свиню.

– Бог поможе, – сказав Ллойд. Він заклеїв слиною косяк і підкурив його від запальнички «континенталя». – Охуєнно.

– Нащо ти його куриш, якщо ми збираємося все спихнути? – не вгавав Бац: думка про Бога-помагайла його не дуже заспокоїла.

– Кілька разів не досиплемо. Ну ж бо, Бац. Курни.

Бац завжди ламався на таких пропозиціях. Він зареготав і взяв косяк. Між ними, спершись на грубий приклáд, стояв шмайсер із повною обоймою. «Конні» мчав собі далі. Стрілка індикатора пального спустилася до позначки «8».

* * *

Бац і Ллойд познайомилися за рік до того, коли відбували покарання на фермі в Неваді, у Браунсвілльському в’язничному таборі послабленого режиму. Браунсвілль – це дев’яносто акрів зрошуваних сільськогосподарських угідь та в’язничний комплекс із квонсетських ангарів,[72] розташованих миль за шістдесят на північ від Тонопи та за вісімдесят миль на північний схід від Ґеббза. Навіть короткостровий термін там видавався пеклом. Попри те, що Браунсвілльський табір мав бути фермою, там майже нічого не росло. Щойно морква із салатом куштували палючих сонячних променів, вони слабко пихкали й розсипалися. Проростали самі бур’яни та бобові, і законодавчі органи штату фанатично чіплялися за теорію, що колись там можна буде вирощувати сою. Найкраще, що можна було сказати про існування Браунсвілля, – це те, що пустеля не квапилася захоплювати нові території. Директор в’язниці (йому подобалося, коли його кликали «босом») пишався тим, що він битий жак, і наймав тільки тих, у кому бачив таких самих бувалих перців. Він полюбляв розказувати новоприбулим, що Браунсвілль має послаблений режим, бо, коли доходить до втечі, виявляється, що воно як у тій пісні – нікуди не дінешся, малюче, ніде не сховаєшся. Дехто однаково пробував, та більшість сміливців за два-три дні приводили назад: утікачі поверталися обгорілими, напівсліпими від сонця і за ковток води були ладні продати босові свою зіщулену до родзинки душу. При цьому деякі з них дурнувато хихотіли, а один молодик, який протинявся в пустелі три дні, стверджував, що за кілька миль на південь від Ґеббза бачив замок, оточений ровом із водою. Він розказував, що рів охороняли тролі на кремезних чорних конях. За кілька місяців до Браунсвілля завітав мандрівний проповідник із Колорадо, і після його спектаклю молодик усією душею увірував у Господа.

Ендрю «Баца» Фрімена запроторили туди за звичайну бійку. Його випустили у квітні 1989 року. Їхні з Ллойдом Генрейдом ліжка стояли поруч, і якось Бац сказав сусідові, що коли той хотів зірвати джекпот, у Веґасі готувалася одна жирна оборудка. Ллойд зацікавився.

Ллойда випустили 1 червня. Його злочином була спроба зґвалтування в Ріно. Дама була стриптизеркою. Вона поверталася додому та забризкала нападника сльозогінним газом. Ллойдові пощастило – йому дали від двох до чотирьох, трохи списали за службу в армії, ще трохи – за гарну поведінку. У Браунсвіллі було заспекотно, щоб викаблучуватися.

Він сів на автобус до Лас-Веґаса, і Бац зустрів його на автовокзалі та пояснив увесь розклáд. Він знав одного мужика – найкраще йому підходила характеристика «одноразовий бізнес-партнер», і в певних колах він був відомий як Розкішний Джордж. Він виконував певні замовлення для групи людей із переважно італійськими та сицилійськими прізвищами. Джордж був суто підмогою. В основному ці макаронники використовували його як кур’єра. Інколи він дещо відвозив із Веґаса до Лос-Анджелеса, а бувало й навпаки – привозив. Переважно дрібну наркоту, «закуски» для поважних клієнтів. Іноді й зброю. Зброю він завжди тільки привозив. На думку Баца (а його думки рідко набували обрисів, чіткіших за те, що в кіно називають «розфокусом»), ті сицилійці інколи продавали пукавки незалежним злодіям. Бац сказав Ллойдові, що Розкішний Джордж не проти повідомити їм час і місце прибуття наступної партії того добра. Джордж просив двадцять п’ять відсотків від улову. Тож Бац із Ллойдом мали вломитися до Джорджа, зв’язати його, вставити кляп, забрати товар і, певне, довершити справу кількома стусанами. Джордж попереджав, що виглядати все має як годиться – не варто жартувати з тими сицилійцями.

– Ну, звучить непогано, – сказав Ллойд.

Наступного дня Бац та Ллойд зустрілися з Розкішним Джорджем. Він був сумирним шестифутовим велетом із маленькою голівкою, незграбно посадженою просто на пологі плечиська. Джордж мав густе біляве волосся, що робило його дещо схожим на відомого рестлера.[73]

Ллойд засумнівався, однак Бац його знову переконав: він був мастаком у цій справі. Джордж сказав їм приходити до нього наступної п’ятниці, близько шостої вечора.

– Заради Бога, вдягніть маски, – сказав він. – І розбийте мені носа та поставте фінгал під оком. Господи, нащо я це затіяв?

Настала Та Сама Ніч. Бац із Ллойдом під’їхали автобусом до рогу вулиці, на якій жив Джордж, і одягли лижні маски, щойно ступили на доріжку до його дому. Двері були зачинені, та Джордж виконав обіцянку – замкнув їх так собі. Унизу була гральна кімната, і хазяїн був там, біля сміттєвого пакета, нашпигованого шмаллю. Стіл для пінг-понгу мало не тріщав від зброї. Джордж був переляканий.

– Господи, о Господи Боже, нащо я це затіяв? – белькотів він, поки Ллойд зв’язував йому ноги мотузкою для білизни, а Бац тим часом скручував руки скотчем, армованим скловолокном.

Як вони й домовлялися, Ллойд врізав Джоржеві в ніс, а Бац зацідив йому в око. Потекла юшка, під оком почав набрякати синець.

– Чорт! – скрикнув Джордж. – А не можна було легше?

– Ти ж сам казав, що все має виглядати як годиться, – зауважив Ллойд.

Бац заліпив Джорджеві рот. Вони заходилися збирати здобич. Раптом Бац зупинився.

– Знаєш що, друзяко?

– А що, маю щось знати? – озвався Ллойд і нервово захихотів.

– От мені цікаво, чи вміє наш кореш Джордж берегти таємниці.

Раніше Ллойд про це навіть не замислювався. Він подивився на Розкішного Джорджа. Минула одна напружена хвилина. Зненацька очі в Джорджа вибалушилися: він усе зрозумів.

– Звісно. Він же й свою сраку заклав, – врешті промимрив Ллойд.

Та говорив він так само непевно, як і почувався. Деякі зерна завжди проростають.

Бац посміхнувся.

– Ой, та він може просто сказати щось типу «Гей, хлопці. Зустрів нещодавно старого друзяку та його корєфана. Трохи позависали, потріщали, хильнули пивка, і знаєте, що було далі? Ті сучі діти вломилися до мене й обчистили. Сподіваюся, від вас вони не втечуть. Зараз розкажу, як вони виглядають».

Джордж затрусив головою. Від жаху очі в нього перетворилися на дві літери «О».

На ту мить зброя була вже в цупкому мішку для брудної білизни, який вони знайшли у ванній на нижньому поверсі. Ллойд нервово зважив мішок у руках і спитав:

– То що, по-твоєму, нам робити?

– Старий, його треба прибацнути, – сумно промовив Бац. – Це єдиний вихід.

– Гадаю, зробити це буде збіса важко, та він сам нас підбив на це діло.

– Так, старий, важко. А життя яке?

– Ага, – зітхнув Ллойд, і вони рушили до Джорджа.

– Мпф, – почав Джордж, несамовито метляючи головою. – М-м-м-мнх! М-м-м-мпх!

– Так, я знаю, – заспокоював його Бац. – Лайно, правда? Джордже, мені шкода, без пизди. Нічого особистого, розумієш? Пам’ятай це. Ллойде, потримай його за голову.

Та легше було сказати, аніж зробити. Розкішний Джордж хвицав головою, як навіжений. Він сидів у кутку гральної кімнати й постійно бився скронею об її шлакобетонні стіни. Здавалося, він цього й не помічав.

– Тримай його, – спокійно повторив Бац і відірвав шматок скотчу.

Урешті Ллойд зловив його за волосся й утримав рівно настільки, щоб Бац устиг приліпити стрічку на ніс Джорджа, таким чином заклеївши всі його дихальні шляхи. Джордж ошалів. Він вивалився з кутка, упав на живіт і почав дриґатися на підлозі – так, наче хотів її зґвалтувати. З-під стрічок чулося приглушене гудіння, і Ллойд здогадався, що то крики. Бідолашний мужик. Перш ніж остаточно затихнути, Джордж борсався майже п’ять хвилин. Хвицався, звивався та стукав. Обличчя в нього стало червоним, як стіна старої батьківської комори. Наостанок Розкішний Джордж підняв зв’язані ноги на вісім-десять дюймів і торохнув ними об землю. Ллойдові це нагадало щось бачене в мультфільмі про Баґза Банні. Він гигикнув, і стало трохи веселіше – сама Джорджева вистава була доволі моторошною.

Бац присів поряд із ним і помацав пульс.

– Ну?

– Друзяко, тут цокає лише годинник, – сказав Бац. – До речі, годинник… – Він підняв м’ясисту Джорджеву руку й глипнув на зап’ясток. – Нє, звичайний «Таймекс». Аби ж бодай «Касіо» чи щось таке…

Він впустив руку небіжчика.

Ключі від автівки були в Джорджа в передній кишені штанів. У шафі на першому поверсі Ллойд із Бацом знайшли слоїк від арахісового масла «Скіппі», наполовину наповнений монетками, і його також прихопили. Дріб’язком там було двадцять шість доларів і шістдесят центів.

Джоржевою автівкою виявився старий скрипучий «мустанг» із чотириступеневою коробкою передач, кепськими амортизаторами й шинами такими ж лисими, як і Теллі Савалас.[74] Вони виїхали з Веґаса трасою 93 й попрямували на південний схід, до Аризони. До дванадцятої години наступного дня (це було позавчора) оминули Фінікс об’їзними дорогами. Учора близько дев’ятої Бац із Ллойдом зупинилися за дві милі від Шелдона та зайшли до старої запилюженої крамниці з усякою всячиною на аризонській трасі 75. Вони обчистили крамницю й прибацнули власника – літнього джентльмена зі вставними зубами з поштового каталогу. Вони забагатіли на шістдесят три долари й розжилися пікапом старого чувачели.

Цього ранку в пікапа пробилося два колеса. Одночасно. Вони з півгодини роздивлялися дорогу, передаючи з рук у руки міцний косяк, та не знайшли ані цвяха. Нарешті Бац сказав, що то, певне, збіг такий. Ллойд відповів, що так, Бог свідок, він чув і про химерніші речі. А тоді, наче їхні молитви почули, з’явився «конні». Трохи раніше, самі того не знаючи, вони перетнули штатний кордон між Аризоною і Нью-Мексико, таким чином перетворившись на поживу для ФБР.

Водій «конні» загальмував і висунувся з вікна.

– Потрібна допомога? – поцікавився він.

– Атож, – сказав Бац.

І одразу ж прибацнув його. Поцілив просто між очі 357-м магнумом. Мабуть, бідолашний лох навіть не зрозумів, що його вколошкало.

* * *

– А зверни-но тут, – сказав Ллойд, показавши пальцем на перехрестя.

Він обкурився й кайфував.

– Без питань, – весело озвався Бац.

Він збавив швидкість із вісімдесяти до шістдесяти, а тоді, котячись за інерцією, узяв ліворуч (праві колеса мало не проїхалися повітрям), і під ними зашурхотів новий відрізок дороги. Траса 78, напрямок – захід. Тож, не усвідомлюючи, що вони вже встигли полишити Аризону, Ллойд із Бацом повернулися до неї, а разом і до території, яку газети прозвали «Триштатним побоїщем».

Десь за годину по тому праворуч майнув знак «Бьоррак 6».

– Борлак? – зачмелено промимрив Ллойд.

– Бьоррак, – сказав Бац і взявся крутити кермо туди-сюди – автівка почала виписувати на дорозі широкі граційні зигзаги. – Гоп! Гоп!

– Не хочеш там зупинитися? Чуваче, я зголоднів.

– Ти зажди голодний.

– Іди на хуй. Як курну, мене завжди пробиває на хавку.

– Можеш поласувати моїм дев’ятидюймовим дулівером! Гоп! Гоп!

– Бац, я серйозно. Зупинімося десь.

– Окей. Та й готівки тре’ намутити. Від йобаного хвоста точно відірвалися. На деякий час. Треба добути грошенят і тарабанити на північ. Ця клята пустеля мені вже нафіг обридла.

– Окей, – сказав Ллойд.

Чи то трава так подіяла, чи що, але зненацька його вхопила люта параноя – ще гірша, ніж на заставі. Бац був правий. Зупиняться за цим Бьорраком і затаряться, як тоді біля Шелдона. Ухоплять трохи грошенят, візьмуть мап із відміченими заправками, махнуть цього сраного «конні» на щось непримітне, зіллються з пейзажем та попрямують другорядними дорогами на північний схід. І нарешті з’їбуть з Аризони.

– Скажу чесно, мужик, – заговорив Бац. – Раптом я щось так рознервувався, наче до уролога їдемо.

– Чудово тебе розумію, любчику, – серйозно сказав Ллойд.

Знічев’я їм це здалося збіса смішним, і вони розреготалися.

Бьоррак був крихітним містечком. Вони кулею промчали крізь нього, а на виїзді була заправка з кафе й крамницею під одним дахом. На ґрунтовому паркінгу стояли старий «форд-універсал» та запилюжений «олдс» із причепом для перевезення коней. Під пильним наглядом шкапи «конні» зарулив на стоянку.

– Ото воно, – сказав Ллойд.

Бац погодився. Він потягнувся до заднього сидіння по магнум і перевірив обойму.

– Готовий?

– А то, – сказав Ллойд і взяв шмайсер.

Розпеченим паркінгом вони рушили до будівлі. Поліція знала, хто вони, уже чотири дні: Ллойд із Бацом лишили відбитки пальців по всьому дому Розкішного Джорджа та в крамниці, у якій прибацали старого з виписаними поштою зубними протезами. Пікап старого знайшли за п’ятдесят футів від тіл трьох людей, які їхали на «континенталі», тож очевидним було припустити, що чоловіки, які вбили Розкішного Джорджа та власника крамниці, позбавили життя й цих трьох. Якби замість касетного програвача Бац із Ллойдом слухали в дорозі радіо, то довідалися б, що поліція Аризони та Нью-Мексико об’єднали сили для наймасштабнішого розшуку за останні сорок років, і все для того, щоб знайти двох дрібних злодюжок, яким було не під силу второпати, що такого вони накоїли, аби спричинити цю метушню.

Заправка працювала за принципом самообслуговування – колонки вмикав касир. Тож вони піднялися сходами й зайшли всередину. Уздовж трьох проходів вишикувалися ряди всіляких консервів. Біля прилавку чоловік у ковбойському одязі розраховувався за пачку цигарок та півдюжини «Слім Джимів».[75] У середньому проході, у самому центрі приміщення, стомлена жінка з жорстким чорним волоссям намагалася вибрати між двома брендами соусу для спагеті. Стояв запах застарілої локриці, сонця, тютюну та старості. Власником заправки був чоловік із ластовинням, одягнений у сіру сорочку. На голові в нього сиділа біла бейсболка з червоною нашивкою «ШЕЛЛ». Ляснули, зачинившись, двері з протимоскітною сіткою – касир глипнув на звук, і очі в нього повилазили з орбіт.

Ллойд приставив до плеча приклад шмайсера й випустив у стелю коротку чергу. Дві лампочки розірвалися, наче бомби. Чоловік у ковбойському вбранні почав розвертатися.

– Не рухайтесь, і ніхто не постраждає! – крикнув Ллойд.

Бац одразу ж зробив його брехуном, продірявивши кулею жінку, яка саме роздивлялася ковбасу. Вона вилетіла з черевиків.

– Мамо рідна! Бац! – загорлав Ллойд. – Не обов’язково було…

– Прибацнув її, старий! – заверещав Бац. – Більше не дивитиметься Джеррі Фолвелла! Гоп! Гоп!

Чоловік у ковбойському вбранні продовжував обертатись. У лівиці він тримав цигарки. Яскраве світло, що било крізь вітрину та протимоскітні двері, вигравало на темних лінзах його окулярів. За поясом у нього був револьвер 45-го калібру, і поки Ллойд із Бацом роздивлялися мертву жінку, він повільно дістав його. Мужик прицілився, вистрілив, і зненацька ліва сторона Бацового обличчя зникла в бризках крові, плоті й зубів.

– Попав! – закричав Бац.

Він випустив магнум і, махаючи руками, заточився назад. Мимохідь він змахнув на потріскану дерев’яну підлогу картопляні чіпси, тако-чіпси та «Чіз дудлз».

– Ллойде, попав у мене! Стережись! Попав! Попав!

Він врізався в протимоскітні двері, вони грюкнули, розчахнувшись, і Бац гепнув задом на ґанок, по дорозі вирвавши зі старих дверей одну завісу.

Очманілий Ллойд почав стріляти радше інстинктивно, ніж для самозахисту. Приміщення виповнилося ревінням шмайсера. Полетіли бляшанки. Лускали пляшки, розбризкуючи кетчуп, мариновані огірки та оливки. Дзенькнули дверцята холодильника «Пепсі», засипавши напої склом. Пляшки «Доктора Пеппера», «Джолта» й «Оранж крашу» вибухали, наче глиняні мішені. Усе залило піною. Чоловік у ковбойському вбранні – спокійний та зібраний – знову натиснув на курок. Ллойд скоріше відчув, аніж почув, як поряд, черконувши його волоссям, пролетіла куля. Він вильнув шмайсером справа наліво, перекресливши все приміщення.

Касир у бейсболці «ШЕЛЛ» пірнув під прилавок так раптово, наче під ним відчинився люк. Розлетівся на шматки автомат із продажу кулькових гумок. Усюди розкотилися червоні, блакитні та зелені жуйки. На прилавку вибухали скляні пляшки. В одній із них були мариновані яйця, у другій – мариновані свинячі ратиці. У ту ж мить кімната сповнилася різким запахом оцту.

Кулі шмайсера пробили три діри в сорочці ковбоя, і більшість його нутрощів вилетіла через спину, заляпавши Спадза Маккензі.[76] Ковбой упав, досі стискаючи в одній руці револьвер, а в другій – пачку «Лакіз».

Мало не обісравшись від страху, Ллойд продовжував стріляти. Пістолет-кулемет почав припікати руки. Коробка з порожніми пляшками від газованок дзенькнула й перекинулася. Зображена на календарі дівчина в обтислих шортиках отримала кулю в чарівне персикове стегно. З гуркотом перекинулася розкладка з пейпербеками без обкладинок. А тоді шмайсерові набої скінчилися, і зависла оглушлива тиша. Запах пороху був важким та смердючим.

– Мамо рідна, – сказав Ллойд.

Він боязко глянув на ковбоя. Скидалося на те, що ковбой не завдасть їм клопоту ні в ближчому, ні в далекому майбутньому. Хитаючись, до крамниці зайшов Бац.

– Попав у мене, Ллойде! – ревів він на ходу.

Бац відштовхнув протимоскітні двері з дороги, та з такою силою, що друга завіса не витримала, і двері торохнулися на ґанок.

– Попав у мене, Ллойде, стережися!

– Я пристрелив його, Бац, – спробував заспокоїти товариша Ллойд.

Та Бац його ніби й не почув. Він мав кепський вигляд. Праве око палало зловісним сапфіром. Ліве витекло. Щока під ним зникла, і коли Бац говорив, з того боку виднілося, як працюють його щелепи. Більшості зубів також не стало. Сорочка просяклася кров’ю. Простіше кажучи, Бац виглядав як ходяча руїна.

– Тупий пиздюк мене продірявив! – горлав він. Бац нагнувся й підняв магнум. – Я тобі покажу, як по мені стріляти, хуйло тупе!

Бац рушив до ковбоя – сільська версія доктора Сардонікуса.[77] Він поставив одну ногу на дупу мужика, наче мисливець, який позує для фото з ведмедем, чия шкура скоро прикрашатиме стіну його лігва, і наготувався розрядити магнум у голову трупа. Ллойд дивився на цю сцену з відкритим ротом і намагався второпати, як так сталося. В одній руці в нього гойдався і димів шмайсер.

У ту ж мить, як чортик із табакерки, з-за прилавка вискочив чоловік у бейсболці «ШЕЛЛ». Його обличчя скрутилося від відчайдушної зосередженості; обома руками він стискав двоствольний дробовик.

– Га? – сказав Бац і повернувся якраз вчасно, щоб отримати заряд з обох стволів. Він полетів на підлогу – обличчя в нього геть зникло, та йому було вже байдуже.

Ллойд вирішив, що саме час іти. До сраки ті гроші. Гроші є всюди. Було зрозуміло, що час драпати. Він крутнувся навколо своєї осі й вискочив із крамниці, широко й незграбно вимахуючи ногами; його чоботи ледь торкалися долівки.

Він уже майже спустився зі сходів, коли на майданчик заправки залетіла автівка поліції штату Аризона. З пасажирського боку вигулькнув патрульний і дістав пістолет.

– Ані руш! Що там відбувається?

– Загинуло троє людей! – крикнув Ллойд. – Чортзна-що коїться! Той чувак вискочив через чорний хід! Я вшиваюся нахрін!

Він побіг до «конні», ковзнув на водійське сидіння та саме почав пригадувати, що ключі в Баца, коли закричав патрульний:

– Стій! Стій, а то стрілятиму!

Ллойд послухався. Після того, як він намилувався на радикальну хірургічну операцію на Бацовому обличчі, йому не треба було багато часу, аби вирішити, що він пас.

– Мамо рідна, – жалюгідно промимрив Ллойд, коли другий патрульний приставив до його тімені здоровенний кавалерійський пістоль. Перший скував його наручниками.

– У задню частину патрульної, Санні Джиме.[78]

На ґанок вийшов чоловік у бейсболці «ШЕЛЛ». Він і досі стискав дробовик.

– Він пристрелив Білла Марксона! – крикнув продавець високим, гейським голосочком. – Другий пристрелив місіс Сторм! Ото діла! Я пристрелив другого! Сконав! Дохліший за твою шкапу! Дайте й цього пристрелю, хлопці, лиш одійдіть!

– Батя, заспокойся, – сказав один із патрульних. – Веселощі скінчилися.

– На місці його пристрелю! – горлав старий. – До труни вкладу!

А тоді він зігнувся, наче англійський дворецький, який кланяється гостям, і наригав на свої черевики.

– Хлопці, заберіть мене подалі від цього чувака, добре? – попросив Ллойд. – Здається, він самашедший.

– Ось тобі від нього передачка, Санні Джиме, – сказав патрульний, який першим помітив його.

Дуло пістолета злетіло вище, зблиснуло на сонці, а потім торохнуло Ллойда Генрейда по голові, і прийшов він до тями аж увечері у в’язничному лазареті округу Апачі.