Читать книгу Марево - Світлана Томашевська - Страница 3

– Славику, виручай! Ти ж спец у всілякій чортівні. Хто, як не ти, зуміє розібратися в цих нісенітницях?

Влад не був схожий на себе, на того Влада, якого я знав зі шкільних часів. Раніше він відзначався спокійним, урівноваженим характером; маючи міцну статуру, ставився до ровесників зі зверхньою поблажливістю.

Не пам’ятаю, щоб він колись нервувався. Навіть в екстремальних ситуаціях, як під час розборок із п’яною шпаною, його флегма була нездоланна. Погрози директора про можливе виключення зі школи, а після – неодноразові виклики до міліції навряд чи позбавили його спокою. Така незворушність і впевненість у власній правоті заганяли всіх у глухий кут, і не виключено, що саме завдяки їм Влад вибирався сухим із води в ситуаціях, де іншому на його місці дісталося б сповна.

Друзями ми з Владом не були, та й сумніваюся, щоб він із кимось дружив. З ровесниками він тримався рівно, але на відстані, немов відгороджувався незримою стіною від усього, що його особисто не стосувалося.

Навчався Влад посередньо, але до інституту вступив і навіть закінчив його. Про подальшу долю однокласника я знав лише з уривчастих чуток. Мовляв, якийсь час мотався човником по зарубіжжю, котре відкрилося в часи перебудови, тоді чимало бізнесменів так заробляли стартовий капітал. Потім викупив місце на центральному ринку, і по закордонах для нього моталися вже інші. Пізніше Влад кинув торгівлю, організував свою фірму й начебто досяг успіху на бізнесовій ниві.

Шляхи наші не перетиналися. Шкільні зустрічі Влад ігнорував і з колишніми однокласниками зв’язку не підтримував. Поступово він стерся з пам’яті – згадував я про нього вряди-годи, гортаючи старі шкільні альбоми, та й то мимохідь.

Минуло понад двадцять років. Влад погладшав, але ще не втратив колишньої форми. Одягнений у дорогий костюм, сорочку із золотими запонками, краватку від якогось «Діора». У масивному кріслі, окрасі мого кабінету, йому було тісно й незручно – він постійно совався, а невластива йому нервозність перекреслювала сталий із дитинства образ.

Влад з’явився без попередження. Із самого ранку діставав секретарку настирливими запитаннями: коли я приходжу на роботу й чи буду взагалі. При цьому він навідріз відмовився спілкуватися з директором.

Ігор Володимирович, досвідченим оком упізнавши багатого клієнта, ледь не розпластався перед ним, пропонуючи поговорити в кабінеті за чашкою кави. У відповідь Влад наділив його зарозумілим поглядом (мені потім Наталка розповіла): мовляв, хто ти такий і чого тобі треба. Шеф образився, зачинився в кабінеті, буркнувши, що зайнятий і його ні для кого немає. А Наталка через кожні п’ять хвилин телефонувала мені на мобільний, який я, вимкнувши ввечері, так і не спромігся увімкнути вранці.

Я Влада не впізнав: стільки часу минуло. І коли цей здоровило накинувся на мене, стиснувши в обіймах, настільки міцних, що почув хрускіт власних кісток, я не те що сторопів – дар мови втратив.

– Славику!!! Сто років тебе не бачив! А ти зовсім не змінився! Не впізнаєш? Це ж я, Влад Єгоркін! Однокласник твій!

– Влад?

Я ледве вивільнився з ведмежої хватки, придивився. Комп’ютер у голові ввімкнувся, запрацював. Коліщатка, чи що там, увійшли в контакт, пам’ять потроху повертала із забуття роки щасливого дитинства. Упізнавання, хоч і з запізненням, осяяло мозок.

– Ти до мене? – більш недоречне запитання вигадати важко.

– До тебе, друже, до тебе…

Його багатослів’я суперечило воскреслим спогадам, але час здатний і не на такі метаморфози. Усі ми змінюємося.

Я не знав, про що з ним говорити. Ми стали чужими й незнайомими. Його минуле ховалося в пітьмі, і я не був упевнений, що її варто розвіювати. Мені був геть байдужий не тільки світ його інтересів, а й він сам. Якби Влад не з’явився зараз, можливо, я б про нього взагалі ніколи й не згадав.

Однак мовчати ставало непристойно.

Зірвалася чергова фраза задля годиться, і замість очікуваної такої ж накликала довгу тираду. Влад розповідав про своє життя, про бізнес, про сім’ю, а я втупився в підлогу й ледь не позіхав. Хотілося, щоб він нарешті виклав причину нежданого візиту, але Влад немов остерігався її зачіпати й заколисував мене непотребом, відтягуючи мить зізнання. Нарешті потік красномовства вичерпався або ж він уловив моє несприймання, затнувся на півслові й покашляв у кулак.

– Я до тебе ось чого…

Він чекав, що я зацікавлюся, дістав для чогось носовичок, покрутив його в руках і сховав назад у кишеню.

Я мовчав – пауза знову затягнулася, згустилася й натиснула тягарем.

– Знаєш… Якось незручно тут говорити… Може, вийдемо, посидимо десь за кавою?

Я не хотів кави, не хотів нікуди йти: роботи було до біса, терміни підганяли, проте сам не знаю чому з готовністю підвівся із-за столу.

* * *

Погода не радувала: початок вересня після сухого, гарячого серпня вирішив віддати відсутню вологу. Уже тиждень над містом клубочилися свинцеві хмари, мрячив надокучливий дрібний дощ. Пориви вітру згинали дерева й ганяли сміття по зморщених калюжах.

Незатишно, сиро…

І настрій такий же: тужливо, хоч вовком вий. Безпричинно, просто так, ні з того ні з сього. У такому настрої дедалі частіше замислюєшся над плинністю часу, над суєтністю й даремністю як свого життя, так і того, що відбувається навкруги. Мабуть, перші симптоми старості, хоч у сорок років думати про неї начебто ще зарано.

Влад перший виринув із затишного під’їзду назустріч мряці, яку вітер нещадно жбурляв в обличчя. І зупинився розгублений. Він не знав, куди йти: давно не був у цьому районі, а може, й у місті.

Слідом за ним я ступив у незатишну вогкість, і крупиці тепла, що нагромадилися за недовгий час перебування в офісі, відразу щезли. Вітер без перешкод пробрався під легкий одяг і крижаними долонями залоскотав тіло.

– Ну й погодка, чорт би її забрав!

У заморожену свідомість слова Влада ледь проникали. Зовнішній дискомфорт звів щільний бар’єр, гасячи внутрішнє сприйняття й концентруючи увагу лише на власних уразливості й нікчемності. Навколишня реальність поставала сірою й безликою, а звуки зливалися у віддалене гудіння, яке не мало нічого спільного ні з моїми думками, ні з відчуттями.

– Заснув, чи що? Біжімо!

Я схопив Влада за руку й, зігнувшись, немов це могло вберегти від дощу, потягнув його до пішохідного переходу, за яким на протилежному боці вулиці звабливими вогниками підморгувала неонова вивіска затишного кафе.

Аромат кави з мускатом, тютюнового диму й ще чогось незрозумілого, але приємного приголомшив контрастом, ударив у голову, розслабив. Плюс ненав’язлива мелодія, що ледь витікала з динаміків, прихованих за дерев’яними панелями.

Затишно, приємно, чудово до нестями.

Як мало людині потрібно для щастя – лише трішки тепла й спокою. От тільки погане швидко забувається, а до доброго звикаєш відразу, і, коли його ні з чим порівняти, воно стає буденним…

Що за день такий? Суцільна філософія в мізках. Погода вплинула?

Кафе було маленьке, усього на чотири столики. У кутку щось ніби кабінки – огороджений високими спинками диванів, відокремлений від загальної зали простір. Кращого місця для приватної бесіди й не побажаєш. До того ж поруч привітно потріскував вуглинками камін, щедро обволікаючи сухим жаром, ні з чим незрівнянним і по-домашньому комфортним.

Атмосфера, що розслабляла, заколисувала, відвертала від маячні, вдало поєднувалася з гарячою міцною кавою й золотистим коньяком, що поблискував на денці непомірно великих бочкоподібних келихів.

Замовляв Влад: скромно, без надмірностей, суто для бесіди. Хоча «скромно» – поняття відносне. Коньяк не з дешевих, але Влад навряд чи збідніє (що для мене половина зарплати, для нього – кишенькові витрати). Різні в нас вагові категорії.

– Ось такі справи, друже…

Влад сьорбнув коньяку, поморщився: чи напій не сподобався, чи від думок, які його турбували, але все ще залишалися незбагненними для мене.

Я дивився на колишнього однокласника й бачив перед собою чужу людину. Десять років, проведені в одному колективі, канули безповоротно, й уривки спогадів ні на йоту не наближали до пробудження якщо не споріднених, то хоча б дружніх почуттів.

А на випускному вечорі сльози на очі наверталися, ми всі обмінювалися адресами, ділилися планами на майбутнє й не вірили, що зможемо існувати одне без одного. Тепер, із дзвіниці прожитого, наївні юнацькі почуття здавалися безглуздими й смішними.

Скільки нам тоді було? Сімнадцять? З них десять років – більша частина життя – разом. Тепер та більша частина нівелювалася в жалюгідну крихту, незначну й несуттєву.

– У чому проблема?

Я теж сьорбнув із бокала, покатав у роті терпку рідину й лише після цього проковтнув її.

Відмінний коньяк, як на мій смак. Хоча який із мене експерт? Нечасто доводилося куштувати благородне пійло. Зарплата не дозволяла, а охочих пригостити сіренького клерка не так уже й багато. Точніше, геть мало.

– Не знаю, з чого й почати. – Влад знову насупився, тепер уже не від коньяку. – Дурня якась зі мною відбувається. Словами не поясниш. Не можу втямити, що до чого. Містика, одне слово. Або справді все бачу, або до лікаря час звертатися…

– А я тут до чого?

Грубо, напевно, нетактовно, тільки я справді не розумів ні суті проблеми, яку Влад так і не пояснив, ні навіщо я йому знадобився. До медицини я ніяким боком, із приводу містики, звичайно, зачіпки були, але знову ж таки вельми віддалені.

– Я читав у газеті про вашу фірму. Потім дізнався, що ти там працюєш. Славику, для мене ти просто знахідка. Адже не відмовишся допомогти давньому другові?

Ну й загнув! Давнім другом обізвав. Чверть століття ні слухом ні духом, і раптом…

Цікаво, якби мені від нього щось знадобилося, як би він відреагував?

Утім, що за думки? У людини неприємності, а я до слів чіпляюся.

– Може, розкажеш, що сталося?

Влад задумався. Його лоб уже звично збрижився, позначаючи сліди майбутніх зморшок.

– Розумієш, Славику, так просто всього не поясниш. І не через острах, що ти мене матимеш за божевільного. Не хочу тебе заздалегідь програмувати. Мені вкрай необхідна свіжість твого сприйняття. Хочу, щоб ти сам, без моїх слів, зрозумів, є незвичайне чи ні.

– Як ти собі це уявляєш?

– Та дуже просто. – Влад обперся ліктями на столик, наблизився до мене, голос його став гучнішим і напористим. – Приїдеш до мене в гості, ну начебто в гості – для дружини, для тещі… Відпочинеш, заодно й подивишся, що до чого.

– Легко сказати. У мене робота, до відпустки ще ого-го скільки.

– Плюнь на все! Візьми за власний рахунок. Шефові твоєму я відстебну, скільки належить. Та й ти, друже, не втратиш на цьому. Погоджуйся, ідеальний варіант: відпочинеш, ще й гроші заробиш…

Варіант справді непоганий. Щодня стирчати в офісі або в архіві, перебираючи нудні папери й пишучи такі ж нудні звіти, набридло до чортиків. Погодився б залюбки. Тільки не впевнений, що шеф згодиться, а сваритися з ним жодного резону.

– Погоджуйся!

Влад підняв келих, його рука завмерла в очікуванні, що я зроблю те саме. Я підкорився, але відповідь моя його розчарувала:

– Не можу обіцяти. Шеф у мене не подарунок. Домовишся – так і бути, навідаюся до давнього шкільного товариша.

Келихи стукнулися з ніжним дзвоном, хоч із лиця Влада злетів колишній ентузіазм. Він засмутився.

Невже справді розраховував, що я зірвуся з місця й помчуся невідомо куди й не знаючи навіщо?

– Гаразд, друже, вважай, що домовилися. Ходімо до твого шефа.

* * *

Розмова з шефом відбулася за зачиненими дверима. Не для сторонніх вух, коли, крім іншого, ідеться про матеріальне заохочення.

Ігор Володимирович не відмовив собі в легкій помсті за зневагу, з якою мій однокласник поставився до нього під час першої зустрічі. Протримав Влада в приймальні з півгодини, при цьому, як шепнула мені Наталка, термінових справ, крім хіба що ще однієї чашечки кави, у нього не намічалося. Ранкова кава, невідомо яка за рахунком, плюс перегляд пошти. Тому я був майже впевнений, що шеф морочить Владові голову або ж набиває собі ціну.

І те і те – поганий знак. Іноді на Ігоря Володимировича находило й він ставав упертим, немов віслюк. І я не виключав, що витівка Влада може зазнати фіаско, навіть усупереч необмеженим можливостям його гаманця.

Сам же я подумки вже чинно прогулювався розкішним маєтком, іноді з розумним виглядом, немов перли, відважуючи коментарі.

Одне слово, навішував локшину за повною програмою, чим, якщо відверто, відсотків на сімдесят і займалася наша контора. Отож робота за фахом цілком відповідала моїм скромним можливостям.

Під час вимушеного очікування Влад, напевно не звиклий до такого ставлення, нервувався й закипав, немов електрочайник. Наталка, як і належить зразковій секретарці, усіляко намагалася догодити гостеві. Але ні ароматна кава, ні виточена фігурка дівчини не могли здолати панцир мовчазного обурення.

Нелегко мається богам, скинутим з Олімпу й прирівняним до черні.

Нарешті голосно запищав селектор і Влада допустили у святилище шефа.

Я тинявся по приймальні, не знаючи, чим зайнятися: чекати результату розмови чи йти працювати, чого ой як не хотілося. Наталка нишком спостерігала за мною із-за монітора: як кожну жінку, її розбирала цікавість.

І вона не витримала:

– Настирний хлопець твій знайомий.

– Ага, – відповів я, – до того ж багатий до непристойності.

Жінки завжди небайдужі до грошей. Наталка, попри весь позитив, не була винятком. Оченята загорілися.

– Він згадав про тебе й вирішив поділитися? – зіронізувала.

– Схоже на те, – не заперечував я.

– Добрий друг, справжній… А якщо серйозно, що йому потрібно?

Брехати Наталці не хотілося.

– Не знаю, – відповів чесно. – Він довго й нудно намагався мені пояснити, але так і не зумів.

– Інтригує.

Наталка знову сховалася за монітором, довго стукала по клавіатурі, напевно, писала відповідь черговому залицяльникові із соціальних мереж.

Я вже збирався піти, коли знову прокинувся й подав голос селектор.

Ситуація в кабінеті була напружена. Влад зумів упоратися з емоціями й здавався непробивною скелею, на відміну від Ігоря Володимировича. Роздратування шефа відчувалося в усьому: у погляді, яким він мене зустрів, у різких рухах і в інтонації, з якою звернувся.

– Отже, чим ти зараз зайнятий? – поцікавився.

Запитання із тих, коли будь-яка відповідь здаватиметься виправданням і лише підкреслюватиме, що я ледар, нероба тощо.

Така зустріч здивувала й приголомшила. Я сподівався, що Влад із шефом досягли компромісу й запросили мене, аби обговорити деталі майбутнього відрядження. Потрапивши під своєрідний холодний душ, я розгубився, невиразно пробелькотів про якусь довідку, про зволікання з відповіддю на поданий тиждень тому запит тощо.

Хмикнувши, – мовляв, усе зрозуміло, – Ігор Володимирович значуще глянув на Влада, який талановито демонстрував байдужість, і знову повернувся до мене.

– Тоді нічого отиратися в приймальні й загравати із секретаркою. Іди працюй.

Репліку з приводу «загравати із секретаркою» можна було сприйняти як жарт, тільки чомусь не сприймалося. Не той тон, не та атмосфера. Швидше завуальований наганяй, який неодмінно матиме неприємне для мене продовження. Водночас не виключено, що таким чином Ігор Володимирович намагався справити враження на мого однокласника. Дивись, мовляв, я тут повновладний господар: що хочу, те й роблю, плювати мені з високої гірки на твої проблеми й негаразди. Та й гаманець твій не особливо приваблює.

Останнє, звичайно, блеф.

* * *

Години зо дві я просидів над розкритою текою, марно намагаючись вникнути в суть зібраних у ній документів. Історична довідка, над якою я длубався кілька тижнів і яку при нормальному розклáді міг закінчити сьогодні, вислизала з уваги. Я не тільки не розумів суті написаного, а й не міг навіть пригадати, про що там ідеться.

На думці було інше. Я чекав, що ось-ось загляне Влад і скаже, чим закінчилися перемовини. Але так і не дочекався. Однокласник не зволив попрощатися. Відповідно й висновок напрошувався єдиний.

Замість Влада несподівано заглянула Наталка. Несподівано, бо раніше, коли мене викликав шеф, вона послуговувалася селектором. А наш несміливий флірт обмежувався лише багатозначними поглядами в межах приймальні.

– Працюєш?

Вона примостилася на стільці для відвідувачів.

– Я чому зайшла, Славику… – Дівчина почувалася не зовсім упевнено. – Цей твій друг, він якийсь не зовсім нормальний. Ігор Володимирович після його візиту сам не свій. Рве й мече. На мене накричав ні з того ні з сього. Де ти його викопав?

– Він сам мене знайшов.

– У нього покликання таке – приносити людям неприємності? Шеф після спілкування з ним подався до своєї ненаглядної зализувати рани. Не думаю, що він сьогодні з’явиться на роботі.

– Влад йому морду набив?

Хотілося почути ствердну відповідь. Хоч якесь моральне задоволення в набридлій рутині, яку й життям назвати можна лише умовно.

– До цього не дійшло. Але словесно обклав за повною програмою. Тому будь готовий. Роздратування шефа, безумовно, виллється на твою бідну голівоньку.

Я зажурився дужче, хоч і вважав це неможливим. Воістину немає нічого поганого, що не могло б стати гіршим.

Наталка з властивою жінкам прозорливістю вгадала, про що я думаю.

– Славику, ти, головне, не гарячкуй. Шеф, звісно, наїжджатиме, але з часом усе владнається.

Легко давати поради. Але все одно було приємно. Наталка говорила не просто щоб сказати, вона мені щиро співчувала. Я це відчував.

– Спасибі, сонечко, я постараюся…

– Непереконливо. Щось ти геть розкис.

Ще б не розкиснути. Було все добре, усе нормально, і раптом, ні з того ні з сього…

Звідкіля Влад узявся на мою голову? Двадцять років його не бачив і ще б сто без нього прожив. Відчував же із самого ранку, що поганий сьогодні день, має щось неприємне скоїтися. І як після цього не вірити в інтуїцію?

А може, плюнути на все, написати заяву?

Я подумки підрахував фінансові резерви й час, який зможу на них протягнути. Вищої математики не знадобилося: баланс на нулі не сходився, пірнав у мінуси. Комуналка, борги…

З усього випливало, що протягнути міг лише ноги.

«Хоча, – стрельнуло в мозку, – Влад обіцяв заплатити за роботу, і начебто непогано».

Яка йому різниця, приїду я від фірми чи як приватна особа?

Однак інша думка безжально поховала райдужну перспективу: не вистачить у мене нахабства взяти гроші за так. Проклята совісність уже не раз підставляла ніжку, і, можливо, лише через неї я злиднюю.

До того ж де мені шукати Влада? Координат він не залишив.

Отже, усі мої помисли, реальні й не дуже, приречені залишатися тільки помислами.

– Славику, ти ввечері чим займаєшся?

Не думаю, що Наталка керувалася тільки жалістю. Її інтерес до себе я відчував давно, чи не з першого дня роботи у фірмі. Однак уникав ближчого знайомства. Важко пояснити чому. Дурний, напевно. Та ще й від комплексів через власну вбогість і невлаштованість. Але зараз не хотілося відмовлятися від її хоч і тендітного, але щиро підставленого дружнього плеча. Один раз живемо врешті-решт.

– Може, вип’ємо кави?

Я знав, що такої пропозиції вона очікувала, знав, що вона сама підштовхнула мене до неї, проте чомусь злякався, що почую відмову.

Даремно. Дівчина радісно кивнула й метеликом випурхнула за двері. А серце моє затріпотіло в передчутті приємного. Непотрібні думки вивітрилися, ніби їх і не було.

* * *

Моя готівка не спонукала до широких жестів, ба більше, наполегливо потребувала економії. Але заглядати в майбутнє бажання не виникало. Хотілося гульнути наостанок, а там хоч трава не рости. Коли грошей ні на що не вистачає, немає сенсу їх заощаджувати.

Майже без жалю я зняв із рахунку крихти, що там залишалися, і увечері ми з Наталкою сиділи в тому ж підвальчику, біля того ж каміна, де вдень Влад пригощав мене дорогим коньяком. Народу стало більше, музика грала голосніше, але затишне місце в куточку виявилося незайнятим, немов спеціально на нас чекало.

– Гарно тут.

Її усмішка теплою хвилею пройшлася по тілу, зігріваючи краще, ніж дрова, що весело потріскували за спиною.

Офіціант – молодий хлопчина років двадцяти у випрасуваних брюках і сніжистій сорочці – упізнав мене й привітно усміхнувся. Напевно, Влад не образив його чайовими, і він миттю опинився біля нашого столика.

Я не питав у чарівної супутниці, що вона бажає, – дурне заняття: почнуться розмови про чашечку кави й нічого більше, – замовив пляшку шампанського, не найдорожчого, звичайно, але й не найгіршого, а от далі моя фантазія вичерпалася. Не знав я, із чим прийнято вживати благородні напої. Солоненькі горішки – вульгарно, вони більше до пива підходять. Шоколадку? Цукерки?

Офіціант, помітивши мою скруту, поспішив на виручку:

– Пропоную легкий салатик з оливками, м’ясом краба й зеленню…

Я уявити боявся, у скільки обійдеться запропонований легкий салатик: за прейскурантом лише шампанське урізало мій бюджет наполовину.

– А можна тільки оливки? Ще, будь ласка, поріжте лимончик і посипте цукром.

Навряд чи Наталка не спокусилася салатиком. Я був щиро вдячний їй за ненав’язливу делікатність, що не ображала моєї чоловічої гідності.

Іскристий напій приємно полоскотав горло, легко прослизнув усередину й здався надзвичайно смачним.

Наталка лише пригубила келих, я ж не намагався бути надто делікатним і зробив кілька великих ковтків. Навіть сльози виступили, але одразу зникла скутість, на зміну якій прийшла невластива мені приємна відчайдушність, що хвилює й бентежить. Рівень настрою якщо й не досяг піку, усе ж піднявся на висоту, з якої я міг споглядати світ не затьмареним проблемами поглядом. Супутниця моя теж розслабилася, щічки її порожевіли, очі затуманилися. А може, і не відбувалося з нею метаморфоз, просто я тепер споглядав іншими очима, не обтяженими завісою буденності, яка приглушувала радісну гаму почуттів.

Думки понеслися хтозна-куди, і я знову підняв келих. Доторкнувся ним до Наталчиного й допив усе, що лишалося. Не зволікаючи, налив знову, трохи дівчині – у її посудині напою майже не поменшало – і щедро собі, поки піна не перевалила за край. Усе це мовчки; добре, що гучна музика дарувала таку можливість. Тим паче я не знав, про що говорити.

Дивні в нас із Наталкою складалися стосунки: взаємна симпатія на рівні інтуїції, зацікавленість одне одним і нічого, крім роботи. Наталка іноді намагалася ненав’язливо привернути увагу, я ж ігнорував її знаки й водночас був до неї геть небайдужий.

Вона мені подобалася. Але, навчений гірким досвідом, я намагався уникати серйозних стосунків, воліючи швидкоплинні, які ні до чого не зобов’язують.

Донині.

А днинка сьогодні ще та. П’ятниця, тринадцяте…

Приємно було дивитися на миле личко, я був щасливий, що Наталка поруч, але впевненості, що роблю правильно, не відчував. Я став занадто обережним у стосунках із жінками й панічно боявся, щоб життя не поставило чергову підніжку.

– Затишно, – вловивши паузу в музиці, мовила Наталка.

– Я тут часто буваю, – навіщось збрехав. – Тут комфортно й добре обслуговування.

– Але ціни, напевно, астрономічні?

– Швидше гастрономічні, – пожартував.

Наталка усміхнулася.

Чергові фрази, які нічого не значать і ні до чого не зобов’язують, але треба ж із чогось починати. Тупе поглинання шампанського – його, до речі, майже не лишилося – могло створити хибне уявлення про мене.

А напій приємний, у голову б’є не гірше, ніж випитий раніше коньяк.

І раптом мені шалено захотілося коньяку. Того самого, дорогого, ароматного, який не стільки п’янить, скільки створює настрій. Гарний настрій…

Неначе вгадавши мої думки, біля столика намалювався офіціант із незмінно привітною усмішкою, немов приклеєною до обличчя.

– Бажаєте ще щось замовити?

– Як щодо кави? – поцікавився в дівчини. Наталка не заперечувала. – І коньячку, будь ласка, того самого, ну, ви знаєте… – Я не міг згадати назву, але офіціант кивнув і непомітно зник.

Знову заграла музика. Уже не магнітофон – жива. Музиканти розташувалися в протилежному кутку на невеликій круглій естраді. Для початку вони затягнули щось ніжне, ліричне. На вільному від столиків майданчику з’явилися кілька пар і замиготіли в напівтемряві химерними тінями.

– Тебе можна запросити? – несподівано для себе сказав я й простягнув дівчині руку.

Наталка вдячно усміхнулася й охоче відгукнулася на заклик. Ми зімкнули долоні й разом попрямували до естради. Її рука була тепла, приємна, від її дотику пронизувало струмом, паморочилося в голові. А потім я обійняв дівчину й зовсім утратив розум. Музика лунала десь далеко, я її майже не чув. І не бачив нічого, крім очей, глибоких і темних, немов бездонне небо. Вони затягнули мене без залишку. Я потонув у них, відключився від усього. Окрім цих очей, світ перестав для мене існувати.

– Ти добре танцюєш.

– Правда?

Я не вірив. А якщо Наталка й не обманювала, моя заслуга була мізерна. Виною всьому гіпнотичний транс, у який мене занурили її чаклунські очі.

Як і кілька інших пар, ми не поспішали йти з майданчика. Хотілося продовжити, розтягнути насолоду, чари чи як іще назвати той стан, у якому я перебував? Мої руки, як і раніше, лежали на талії дівчини, її м’які груди притискалися до мене, її волосся лоскотало обличчя. Я вдихав аромат терпких парфумів і божеволів від їхнього запаху.

А потім знову був танець.

Лише коли музиканти припинили грати, ми повернулися за столик, де вже чекали графинчик із коньяком і майже вистигла кава.

– Мені добре з тобою…

– Мені теж.

Якби ми сиділи ближче, я б її поцілував. Замість цього підняв келих із рештою шампанського. Цього разу Наталка випила до дна.

Потім знову танцювали, пили коньяк, здається, замовляли ще. Мене немов прорвало: я про щось голосно розповідав, мабуть, довго й нудно. Може, навіть признавався в коханні?

Також не пам’ятаю, як оплатив рахунок і чи оплачував його взагалі.

Повний провал, від того мерзенно на душі і, як розплата, нестерпне почуття сорому. Хоч у петлю лізь…

Що за божевілля найшло?

П’ятниця, тринадцяте, схоже, сповна відігралася на мені.

* * *

Прокинувся, як не дивно, у своїй квартирі й у своєму ліжку, але, хоч убийте, не міг згадати, як дістався додому. А також зрозуміти, що зі мною сталося. Начебто небагато випив…

Хоча звідки мені знати, скільки я випив?

Будильник на тумбочці показував 9: 00. Добре, що субота й не треба поспішати. Я змусив себе піднятися. Голова пішла обертом, відчув жорсткий біль. Усе навколо здавалося тьмяним, сірим і непривітним, попри те, що за вікном розпогодилося й від даху сусіднього будинку відбивався сонячний промінь.

Поруч із будильником я помітив пляшку з мінералкою, накинувся на неї, навіть не замислюючись, звідки вона взялася. Раніше я за собою такої передбачливості не помічав.

Краще б, звичайно, пиво, але… На безриб’ї, як кажуть…

Гарячий душ розпарив, розігнав кров і трішки полегшив фізичні страждання. Чого не можна було сказати про муки душевні.

Я не знав, як дивитимуся в очі Наталці. Господи, що я їй учора наговорив і що взагалі я вчора робив? Виринали уривки розрізнених епізодів: танець, шампанське, коньяк…

Складатися воєдино вони не бажали.

Здається, ми цілувалися.

Від самої думки про їжу ставало погано, але все ж для годиться заглянув у холодильник. І невимовно здивувався, навіть засумнівався, чи в себе я вдома й чи мій це холодильник. На дверній поличці височіла почата пляшка шампанського, на великому блюді майже цілий торт.

Дива!

Гаразд, шампанське, але щоб я коли-небудь купував торт, не пригадаю.

Треба ж було так набратися!

Однак шампанське, холодне, колюче, було доречне. Не переймаючись пошуками посуду, я від душі приклався до горлечка й майже відразу відчув, як бадьорість повертається в немічне тіло.

Світ навколо почав набувати кольорів, докори сумління потихеньку притупилися.

По суті, нічого страшного не сталося. Подумаєш, випив забагато. Але ж прокинувся вдома, хоч і з хворою головою, зате цілий і неушкоджений. А що пам’ять зрадила, то раніше таке теж траплялося…

Не бажаючи розлучатися з чарівним еліксиром, разом із пляшкою попрямував до спальні. У передпокої заглянув у дзеркало й оторопів. Не від вигляду власної пом’ятої фізіономії.

«СЛАВИКУ, ТИ – ДИВО!» -

розгонистим почерком було написано на склі. Букви товсті, червоного кольору, імовірно, виведені губною помадою.

Невже дорогою я когось прихопив із собою?

Може, Наталка?

В останнє не вірилося. Але в спальні я чомусь узяв у руки подушку, понюхав її і, як мені здалося, вловив тонкий запах знайомих парфумів. А ось і волосинка, золотиста, довга…

Та хіба це щось означає?

Скільки навколо жінок зі світлим волоссям, і не такий я експерт із запахів, щоб відрізнити одні духи від інших.

Єдине, у чому я вже не сумнівався, що провів ніч не сам.

Тільки якою вона була, ця ніч? Судячи з нинішнього свого стану, на звершення великих подвигів я навряд чи був здатний.

Гіркота образи на непокірну пам’ять нахлинула з новою, убивчою силою.

Потім погляд ковзнув на тумбочку, і сумніви частково розвіялися. Поруч із мінералкою була ще одна записка, уже нормальна, написана ручкою на аркушику, вирваному з блокнота.

«Славику, зателефонуй Владові. Він дуже просив».

Я залпом допив шампанське, витер сльози, що виступили від бульбашок. Однак телефонувати нікуди не став. На відміну від Наталки, мені Влад номер свого телефону не залишив.