Читать книгу Марево - Світлана Томашевська - Страница 4

Наталка зустріла променистою усмішкою – привітною, щирою, без тіні глузування чи іронії. Мій пригнічений настрій, напевно, потішив її, але вона стійко трималася в рамках добропристойної чемності.

– Спізнюєтеся, юначе, – начебто й не було ганебної для мене п’ятниці, привітала традиційною фразою.

– Так сталося… – Я опустив очі, ковзнувши поглядом по настінному годиннику в неї за спиною.

Велика стрілка трішки переступила за дванадцяту, тож я чи не вперше з’явився на роботі майже вчасно.

– Шеф уже двічі запитував про тебе, а начальників не можна змушувати чекати. Від цього в них підвищується адреналін, який потім щедро вихлюпується на голови підлеглих.

Мені було начхати на те, що думає про мене начальство в особі шефа «Есмеральди». Подумки я підготувався до можливого звільнення й не хотів даремно розтрачувати нервові клітини, які, як твердять, не відновлюються. Більше хвилювала проблема з Наталкою: із нею потрібно бодай порозумітися.

– Наталочко…

Вона відразу розгадала мій намір і рішуче припинила спробу налагодити діалог.

– Шеф чекає, – Її вказівний перст безапеляційно вказав на оббиті чорним дерматином двері з грізною табличкою «Директор». І, коли я слухняно рушив до них, дівчина додала: – Славику, стримуй свої емоції. Настрій у нього не дуже. Перш ніж наламати дров, згадай, що ти маєш право на відпустку.

От розумниця! Міг би й сам додуматися.

Відпочину місяць, за цей час багато чого поміняється. Як у притчі про Насреддіна: або король помре, або віслюк здохне, або я не доживу. Образно, звичайно…

* * *

Ігор Володимирович, по суті, на монстра не тягнув, іноді навіть здавався справедливим. Він не підвищував голосу, залежно від настрою бував просто грубий або ж гранично ввічливий. Друге – гірше. Марудною нудотністю йому вдавалося вихлюпувати роздратування на голови підлеглих відчутніше, ніж якби він репетував чи матюкався.

Шеф сидів за величезним письмовим столом, що займав більшу частину кабінету, і в його подобі було щось монументальне.

– Викликали, Ігорю Володимировичу?

Я намагався надати голосу шанобливості й навіть трішки пригніченості, які здавалися мені необхідними в спілкуванні підлеглого з начальником.

– Не викликав, а запрошував, – уточнив він, – до того ж іще півгодини тому.

Я демонстративно глянув на руку. Ні про які півгодини не могло бути й мови, щонайбільше про десять хвилин.

Мій жест роздратував Ігоря Володимировича, його пальці нервово забарабанили по кришці столу.

– Перепрошую, – сказав я. – Мені треба було квіти полити.

Які квіти, до чого квіти? Я навіть не був упевнений, чи є в мене в кабінеті квіти. Зірвалося з язика, перш ніж устиг про щось подумати.

– Які квіти? – щиро здивувався шеф.

– У кабінеті. За вихідні вони зів’яли, – піддаючись усе тій же інтуїції, випалив я.

– Кхм… кхм… – прокашлявся Ігор Володимирович.

Від мого несусвітнього нахабства в нього відібрало мову. Сам того не усвідомлюючи, я поламав задуманий сценарій, і тепер він напружено розмірковував, як поводитися далі.

Я теж був шокований власною безцеремонністю: одна річ – просто отримати наганяй, інша – свідомо спровокувати шефа на вибух емоцій.

Нарешті Ігор Володимирович впорався з раптовим нападом кашлю.

– Квіточки, кажеш? – голосом червоноармійця Сухова мовив він і розплився в доброзичливій усмішці.

А далі ще цікавіше. Шеф одягнув маску серйозності, вибрався із-за барикади, яку уособлював письмовий стіл, і кивком указав на диванчик у кутку кабінету. Це місце призначалося для серйозних клієнтів із товстими гаманцями й зовсім не годилося для розмови з найманим працівником, який, окрім того, ще й провинився.

– Сідай-сідай, – побачивши моє збентеження, – а щоб його побачити, не обов’язково мати пильне око, – пояснив словами попередній жест, після чого додав: – Садівник бісів! – і розсміявся.

Немов сомнамбула, на ватяних ногах я наблизився до диванчика, опустився й потонув у м’яких подушках, від чого розгубленість і невпевненість у собі досягли критичної ваги.

А дива тим часом не припинялися.

Ігор Володимирович відчинив стінну шафу, дістав баночку з розчинною кавою, коробку рафінаду і (якби я стояв на ногах, напевно, довелося б за щось ухопитися) почату пляшку коньяку. Поставивши все на столик, власноруч увімкнув електрочайник, який одразу ж обурено зашипів.

– Є розмова, В’ячеславе… – Шеф забув, як мене по батькові, виникла незручна пауза.

– Можна просто «Славик», – підказав я.

– Славик, так Славик… Ти зараз чим на роботі зайнятий?

Він насипав у чашки каву, не питаючи, кинув по два кубики цукру й налив окріп.

– Ось, – я простягнув йому теку із завершеною історичною довідкою, яку весь цей час не випускав із рук.

– Там усе нормально?

– Зробив, як треба.

Шеф не взяв теку, хлюпнув у чашки коньяку.

– Віддаси Наталці, нехай оформить, як годиться, і відправить клієнтові. Більше, як я зрозумів, нічого термінового в тебе немає?

Я заперечливо похитав головою.

Зазвичай у таких випадках прийнято з розумним виглядом запевняти, що роботи по горло, ледве встигаю розгрібати завали тощо. Але я не став лукавити. Коли вдалося уникнути розмови про звільнення, від належної за законом відпустки я відмовлятися не збирався. Набридло все достобіса, час би й розслабитися.

– От і добре…

Шеф сьорбнув зі своєї чашки, я наслідував його приклад.

– Дістав мене твій знайомий. – Ігор Володимирович скорчив пісну фізіономію. – Не знаєш, що йому від нас треба?

Я знизав плечима.

– Якісь проблеми. Він намагався про них розповісти, але в нього не вийшло.

– Зі мною така ж фігня. А мужик настирливий. Ти давно його знаєш?

– Училися в одному класі. Після школи не бачилися, – відповів я.

– Але грошики, судячи з усього, має? – Очі в Ігоря Володимировича спалахнули жадібним вогнем.

Він був мізкуватим бізнесменом, і особиста неприязнь до Влада з часом відсунулася на задній план.

– Напевно, не бідує, – підлив я масла у вогонь.

– Ти йому говорив про наші розцінки?

– Він не питав. Його це хвилювало найменше.

– Тобто ми зможемо надати йому рахунок за повною програмою?

Шеф надихнувся, дістав із сервізу ще дві чашки й уже туди хлюпнув коньяку. Небагато, але щедріше, ніж у каву. Потім витягнув із кишені пачку «Мальборо», запропонував мені сигарету й закурив сам.

– Від цього з ним нічого не станеться.

– Ми не маємо права втрачати такого клієнта.

Заперечити нічого.

– За логікою ми повинні надати йому найкращих фахівців, але, крім тебе, він нікого бачити не хоче. А ти в нас, м’яко кажучи, канцелярський щур і досвіду практичної роботи не маєш.

«Канцелярський щур» прозвучало не образливо. Як констатація. За рік роботи у фірмі я займався лише документами. Сидів в архіві, бігав по інстанціях, складав довідки…

– Але, з другого боку, він не вимагає конкретного результату. І, якщо виникне потреба, ми завжди зможемо залучити ще когось. За додаткову оплату.

Логіка залізна, гідна захоплення й оплесків на додачу. Ти там розважайся, за тебе заплачено, а як з’явиться робота, направимо фахівця й обдеремо твого друга, мов липку.

Але мені було байдуже до грошей Влада, а ратувати за соціальну справедливість у наш час безглуздо.

Заколисаний м’яким кріслом, коньяком і солодкими словами шефа, я розслабився й ледь не проґавив головного. Виявляється, ішлося не тільки про гроші Влада, а й про мої теж. Розмірковуючи про фінанси, Ігор Володимирович згадав, що справи фірми просуваються не зовсім гладенько, відмовлятися від грошовитих клієнтів – злочинна недбалість, навіть якщо клієнти – неприємні типи й логічніше послати їх подалі.

– Але… – Ігор Володимирович артистично розвів руками, мовляв, сам розумієш, що до чого. – Так що, Славику, пиши заяву на відпустку за власний рахунок і їдь догоджати шкільному товаришеві.

Я ледь не поперхнувся.

– Чому за власний рахунок? – У моєму голосі ще не визріло обурення, але образа була наявна.

– Славику, ми дорослі люди. Дурневі зрозуміло, що друг тебе не образить. Ти ж не збираєшся вподібнюватися теляті, яке смокче двох мамок? Не говоритиму про мораль, зараз таке не прийнято, але для тебе ця витівка значно вигідніша, ніж для фірми. Можна сказати, з дружніх міркувань і завдяки гарному ставленню я роблю тобі маленьку послугу.

От жучара! Збрехав і оком не кліпнув. Не далі, як кілька хвилин тому говорив, що здере з Влада за повною програмою.

А розцінки в нашій конторі ще ті. До нас не просто так звертаються, лише в крайніх випадках. Та й то, якщо справа незвичайна, від якої в іншій інстанції відмахнуться, ще й перехрестяться на додачу. Відповідно й ціни несусвітні.

– Ігорю Володимировичу, як ви собі уявляєте: запросив друг у гості: «Побудь у мене, насолоджуйся життям», – а я йому: «Добре, але не безплатно»?

Шеф насупився, усмішка його зів’яла й сховалася в зморшках заклопотаності.

– Ти ж не просто гостювати їдеш.

– Усе одно непорядно якось. Влад офіційно звернувся у фірму. Єдине, що він побажав, аби його справою займався конкретний фахівець. Така послуга йде окремим прейскурантом й оцінюється дорожче. Питається, якого дідька він повинен ще й мені платити? А я не настільки багатий, аби за власний кошт гайнути в Тмутаракань тільки заради того, щоб почуватися там бідним родичем. Принизливо. Та й на репутації фірми позначиться не найкраще.

Шеф знову забарабанив пальцями по полірованій стільниці. Закурив нову сигарету, але мені більше не запропонував.

– Тобто ти хочеш, щоб я оплатив тобі роботу, у якій ти зовсім не тямиш? Просто так, ні з того ні з сього оплатив тобі відпочинок? Ми не благодійна організація, маю зазначити.

Шеф роздратувався, у його голосі задзвенів метал. Колишня доброзичливість розвіялася, мов дим за вітром. І наші з ним стосунки повернулися до відправної точки, на якій я не без підстав ще півгодини тому очікував стусана під зад.

– Ігорю Володимировичу! – намагався вхопитися за соломинку й достукатися до розуму начальника, перш ніж туман навіженості затьмарить його повністю. – Ви мене неправильно зрозуміли. Я знаю, що фахівець із мене, м’яко кажучи, ніякий.

– М’яко кажучи… – підкреслив шеф, що вже було плюсом, бо в запалі ростучого обурення він іще не втратив можливості слухати й вдаватися в суть сказаного.

– І водночас ми не можемо втратити грошовитого клієнта, який готовий розщедритися, ну, хоча б заради того, щоб ми приділили йому увагу й задовольнили його маленьку примху. Виходячи з того, що ця маленька примха – моя скромна персона…

– Тільки не набивай собі ціну.

Я внутрішньо був готовий до вибуху обурення, тож несподівано спокійний голос шефа здивував.

– Так-от, у мене не вистачить нахабства наполягати на повній оплаті, належної фахівцеві високого класу, адже спеціалісти тільки такого класу в нас у фірмі й працюють. Ба більше, я не вимагатиму належні мені відсотки за додатково оплачені клієнтом послуги.

Ігор Володимирович мовчав. Я сьорбнув коньяку, запив його кавою, витягнув сигарету з його пачки й закурив.

Пауза затягнулася.

– Ну і?… – не витримав шеф. – Що ти пропонуєш?

– Задля користі для фірми я готовий виконати роботу безоплатно.

Німа сцена, гідна гоголівського «Ревізора».

У шефа щелепа відвисла: мовляв, до чого попередня балаканина, якщо саме такий варіант я й пропонував?

Такий, але трішечки не такий.

– Так-так, безоплатно, – повторив я, подумки насолоджуючись досягнутим ефектом і так само подумки подякувавши Наталці за вчасно підкинуту ідею. – Я займатимуся цим у вільний від роботи час.

– Тобто? – не зрозумів шеф.

– У мене якраз підійшов час планової відпустки…

Усвідомивши, до чого я веду, шеф невдоволено скривився, але нічого не сказав. Йому нічим було крити мої козирі. Він міг відмовити мені в додатковій оплаті, мотивуючи недостатнім рівнем кваліфікації, але піти проти КЗпП і відмовити у відпустці…

Утім, міг і відмовити, тільки зараз йому це було невигідно. Він розумів, що в ситуації, яка склалася, моя пропозиція є більш ніж розумною. Тим паче що він нічого не втрачав. Я теж практично нічого не вигравав. А при певному розклáді мій учинок можна було розцінити як своєрідний акт самопожертви на благо фірми. Усе залежить від того, під яким кутом глянути і як розставити акценти.

– Мені здається, я тебе недооцінював…

Я усміхнувся.

Щоб приховати замішання, шеф потягнувся до пляшки й хлюпнув у чашки по кілька крапель, що вже було добрим знаком.

Опала минула, не встигнувши досягти критичної точки. Хоч і маленька, але перемога.

Наші чашечки стикнулися з ледь уловимим звуком.

– Славику, – сказав потім шеф, – я не вимагаю від тебе зірок із неба, тим паче не знаю, про що взагалі йдеться, але… Але, якщо тобі вдасться з розумним виглядом якомога довше водити клієнта за ніс, підсилювати його тривожність і звеличувати наші заслуги… Одне слово, вішай локшину за повною програмою. Що більше грошей ми з нього здеремо, то більше в тебе шансів – після відпустки, звичайно, – на надбавку до зарплатні.

Я усміхнувся. Подумки, звичайно. Зовні моє обличчя зображувало глибоку увагу, повагу й захоплення прозорливістю й геніальністю мудрого, справедливого начальника.

* * *

Відпустку мені оформили швидко. Навіть відпускні видали. Давно я не тримав у руках стільки грошей. Запити мої не перевищували розумного, тож я почувався багатим і щасливим.

Наталки на робочому місці не знайшов, її телефон не відповідав. Сумно. Тим паче що дівчина була потрібна мені не тільки для спільного кавування. Вона, як не парадоксально, стала єдиною сполучною ланкою між мною й Владом.

Тинятися в офісі без особливої потреби здавалося найбільшою нерозсудливістю. Зайвий раз миготіти перед очима начальства, настрій у якого здатний змінюватися радикально без видимої на те причини, було б невиправданою дурістю.

Трішки засмучений, я вийшов на вулицю й уперше відчув себе по-справжньому вільним. Вільним у помислах і бажаннях, нікому нічим не зобов’язаним.

За вихідні розпогодилося, природа після тривалого холодного душу радувала залишками літнього тепла. Яскраво світило сонце, небо було блакитним і безмежним, листя й трава причаровували хоч і змарнілим, але вимитим смарагдом. Асфальт блищав калюжами, які ще не встигли висохнути, у них відбивалася все та сама бездонна синь.

Мені нікуди було поспішати. Незвичне відчуття, але від цього не менш приємне. Грандіозно приємне. Ще повністю неусвідомлене, воно накотило дев’ятим валом Айвазовського й повністю захлеснуло мене.

Сонце припікало по-літньому. Нормальне явище як для вересня, якщо викреслити попередній тиждень, що немов заблукав із холодного листопада, з його пронизливими вітрами й крижаним дощем. Тепер же звичайну погоду сприймали як щось безглузде, і перехожі, парячись у напнутих за звичкою светрах і вітрівках, замість того, щоб насолоджуватися дарованою благодаттю, обливалися потом і проклинали неочікувану спеку.

Очі натрапили на парасольки літнього кафе, і ноги самі понесли до столиків у закутку тихого скверика. Холодне пиво – саме те, що необхідно в таку погоду. І організм охолодить, і настрій покращить.

Хоча щодо останнього все й так було гаразд.

Дарма що робочий час, нестачі відвідувачів у кафе не спостерігалося, але мені пощастило відшукати вільний столик. Уже смакуючи прохолодний напій, я знову набрав Наталку, і цього разу вона відгукнулася на мій заклик.

– Сонечко, мені потрібно багато про що тобі розповісти й про дещо попросити… – розв’язним голосом задоволеної життям і впевненої в собі людини мовив у слухавку, ледве в ній пролунало традиційне «алло».

– Славику, я рада за тебе! Мені Ігор Володимирович усе розповів.

– Залишилося тільки кілька невирішених питань.

– Яких?

– Мені потрібно зв’язатися з клієнтом…

– Не проблема, – заспокоїла секретарка, – він залишив координати. Хочеш, я йому зателефоную?

– Зроби милість, сонечко. Але мені б хотілося теж мати його номер.

– Є на чому записати?

Я дістав із сумочки блокнот і ручку.

– Ти чим займаєшся? – запитав, коли закінчили з формальностями.

– На відміну від деяких нероб працюю.

– І жодної хвилинки вільного часу?

– На жаль… – Мені почувся смуток, не виключено, що награний.

– Я ж твій боржник, сонечко…

Знову накотилася хвиля сорому за минулу п’ятницю.

– Славику, не переймайся, усе нормально. Я ввечері зателефоную. Цьом-цьом-цьом… – і короткі гудки.

Після її «цьом-цьом» настрій знову поліпшився. Я залпом допив пиво й замовив іще.

* * *

Кілька разів я набирав номер Влада, але автовідповідач байдужим голосом повідомляв, що абонент недоступний, і радив повторити спробу пізніше. Я виконував його інструкції, поки не набридло.

Було вже близько шостої, але обіцяного Наталкою дзвінка я так і не дочекався.

Знічев’я розвалився на дивані й став клацати канали, але нічого цікавого в безмозгому ящику не відшукав. Коли й це набридло, заварив каву, вийшов на балкон. Свобода, якій я радів ще кілька годин тому, починала втомлювати. Я не знав, що з нею робити й куди її подіти.

Вечір був тихий, приємний. Унизу, у дворі, гралися діти, проте їхні крики не порушували гармонії згасного дня, зливалися з голосами природи, які хоч і з труднощами, та все-таки пробивалися крізь щільну оболонку цивілізації. Прислухавшись, можна було розрізнити жаб’ячий хор, що долинав із річки, гавкіт собак у приватному секторі, безтурботний галас невгамовних стрижів.

Сонце вже сховалося за сусідньою висоткою. Рожевий захід потьмянів, небо, втративши денну свіжість, дедалі щільніше закутувалося в сіру ковдру.

Я любив свій балкон, міг годинами дивитися на небо, прислухатися. Відчуття відірваності від світу вносило в душу спокій і умиротворення.

Тільки сьогодні блаженне й улюблене почуття не поспішало зігрівати душу. Занадто напруженим і насиченим видався день.

Завила на автомобільній стоянці сирена сигналізації. Вечірній спокій остаточно порушився: його товстою рискою перекреслило грубе втручання ззовні.

У кімнаті, як і раніше, надривався телевізор, химерні тіні від екрана бігали по стінах. Я приглушив звук, закрив балконні двері, завісив штору й подався на кухню.

Хотілося чогось випити, але нічого не було. У душі оселилися смуток і порожнеча.

Квартира, завжди затишна, здавалася чужою й непривітною. Самотність, про яку стільки мріяв, раптом стала нестерпною.

Із сумом глянув на мобільник. Пропущених викликів не було, і дзвонити найближчим часом він, схоже, не збирався. Пальці пробіглися по клавіатурі, на маленькому моніторі висвітилася телефонна книга…

В останню мить я змусив себе відмовитися від задуманого. Сховав телефон у кишеню й виглянув у вікно. Уже зовсім стемніло, лише біля сусіднього під’їзду сиротиною блимала лампочка.

Піти напитися?

Я дістав із гаманця кілька купюр, вимкнув телевізор і вже зібрався виходити, коли почув, як у замку провертається ключ.

* * *

Мені не було сенсу боятися злодіїв. Поживитися в моїй малометражці нічим. Ворогів теж не мав, хоч із певністю про таке висновувати важко.

Думки метеором пронеслися в голові. І все ж паніки не відчувалося.

Як і раніше, я стояв біля дверей і, немов зачарований удавом кролик, спостерігав за тим, як повертається коліщатко замка. Тільки в погляді моєму було більше цікавості, ніж страху.

Якоїсь миті захотілося допомогти невідомому візитерові й прочинити перед ним двері, настільки невмілими й нестерпно довгими були його дії.

Нарешті замок клацнув востаннє, і двері відчинилися. Моєму здивуванню не було меж.

– Наталка?

– Привіт! – Вона чмокнула мене в щічку, а я й далі стовбичив посеред коридору, не в змозі усвідомити, що відбувається, і тим паче повірити в це.

Дівчина тим часом по-хазяйськи попрямувала до кухні, поставила на стіл величезний пакет. Дорогою вона заглянула в дзеркало, побачила не стертий напис, задоволено всміхнулася.

– Я не злякала тебе?

– Радше здивувала.

Наталка хмикнула.

– І це все, що ти можеш мені сказати?

Господи, я не знав, що ще можна сказати. Логічніше було вщипнути себе за щиколотку і, як наслідок, прокинутися одному в порожній квартирі. Але повертатися до реальності не хотілося. Надто жорстоко. Мені подобався сон, і я хотів, щоб він тривав далі.

– Я не вчасно? – показна бравада зникла, Наталка знітилася.

– Ну що ти…

Я все ще не міг отямитися.

– Ти немов не радий мені.

– Пробач, сонечко. Ти справжня? Ти мені не снишся?

– Доторкнися, якщо не віриш.

Я скористався її порадою. Переступив поріг кухні, вловив тонкий аромат парфумів. З побоюванням, що несподіване бачення зникне, простягнув руку, торкнувся м’якого волосся. Провів по ньому долонею, потім рука опустилася нижче, торкнулася щоки, тепленької, живої, справжньої.

Однак не факт. Сни іноді бувають немислимо яскравими, барвистими й реальнішими за дійсність.

Наталка заплющила очі, завмерла в очікуванні, але навіть уві сні – якщо, звичайно, це сон – на більше я не наважився. Рука безвольно опустилася, лише злегка зачепивши шовковисту, майже невагому тканину її сукні.

– Переконався, що я не привид?

Мені почулося розчарування. Чи тільки здалося?

– Майже, але не зовсім.

– Славику, ти мене заморив. Знущаєшся з мене? Якщо так, я зараз піду.

– Тільки не це! – запротестував я. – Сонечко, не йди! Якщо хочеш, я повірю в що завгодно! Лише скажи мені, як ти тут опинилася й звідки в тебе ключі від моєї квартири.

– Зайчику, – голос Наталки пом’якшав до ніжного зі співчуттям. – Ти не пам’ятаєш? Адже ти сам дав мені ключі й сказав, що я можу приходити, коли мені заманеться. І взагалі пропонував залишитися тут назавжди. Може, я недочула чи неправильно зрозуміла?

Напевно, я видавався цілковитим ідіотом. Та що там здавався, я ним був.

У пакеті знайшлися пляшка вина з хитромудрою невимовною назвою, шматок твердого сиру, батон хліба, баночка з оливками, ще щось. Можна було б назвати джентльменським набором, якби йшлося не про даму.

– Коли ти зателефонував, я зрозуміла, що хочеш знову запросити мене в кафе, але мені більше подобається тут.

Мені час було почервоніти й згоріти від сорому. Я ні на хвилину не забував, хто розплачувався за мої шалені замовлення, та й зараз події розвивалися не на мою користь. Справжнісінький альфонс. Але в Наталки все виходило настільки природно й невимушено, що я відкинув сором і відклав непотрібні виправдання на потім.

Телевізор миготів у кутку безсловесними картинками, неяскравий торшер згладжував кольори, приховуючи в тіні зайве й непотрібне, тиха мелодія із колонок навіювала затишок і ще щось неймовірне, чого раніше тут не було. Квартира, яка нещодавно здавалася порожньою й незатишною, ожила, наповнилася чимось немислимо приємним. І не лише музика була причиною того.

– Вип’ємо за те, щоб у тебе все вийшло…

Добрий тост, тільки пов’язувати вечірку з роботою не хотілося б. Чарівність легко зруйнувати, а чи вдасться її потім відтворити знову?

– Поки що повний прокол. Я не зміг додзвонитися до клієнта…

– Ой, я забула сказати головне. Я про все подбала. Владислав Вікторович на тебе чекає. Ось квитки.

Вона потягнулася до сумочки.

– Виїжджаєш завтра поїздом, далі пересідаєш на електричку…

Гарна секретарка в мого шефа. Ні про що не забула…

Я слухав її голос і майже не вловлював слів. Мені приємне було його звучання, і геть не хотілося вдаватися в сказане.

– Гаразд, Славику, я там все докладно записала…

Вона вловила мій настрій, відкинула сумочку й знову взяла келих.

– За нас! – сказала, і від її слів тепло захлеснуло мене.

– Ти сьогодні такий несміливий…

Я обійняв дівчину, притягнув до себе. Її губи розкрилися мені назустріч. Присмачені ароматом вина, вони здалися солодкими. П’янкими, що доводять до нестями. Від таких губок можна й хотілося збожеволіти.

* * *

– Мені шкода з тобою розлучатися…

Тоненький промінчик ранкового сонця відшукав щілинку в цупкій шторі, вузькою смужкою перетнув кімнату, грайливо затріпотів на Наталчиному волоссі.

Вона була неймовірна.

Я поцілував її в носик. Говорити не хотілося. Та й якими словами я міг висловити почуття, що переповнювали мене?

– Хочеш, я приїду до тебе на вихідні?

Я розумів, що вона не приїде, що це неможливо й навіть недоречно, але все одно мені було дуже приємно.