Читать книгу Марево - Світлана Томашевська - Страница 6

Спокій і затишок – перше, що я відчув, коли прокинувся. Прислухався – тиша. Не зовсім тиша: десь перегукувалися птахи, лунали ще якісь звуки, незрозумілі, але приємні.

Стукіт.

Я розплющив очі. Побачив, що лежу на дивані в невеличкій, добре обставленій кімнаті. Шафа, крісло, стіл. Поруч із диваном журнальний столик, на ньому мобільник, ще якийсь дріб’язок, який уночі вигріб із кишень. Підлога вкрита ворсистим килимом світло-коричневого кольору. І вікно, велике, майже на всю стіну, а крізь щілинку в шторі просочувалося сонячне світло.

Невже таке можливо? Учорашній день і наступна за ним ніч поховали віру в гарну погоду та й узагалі в усе добре.

Стукіт повторився. Двері в дальньому кінці кімнати відчинилися, і в отворі намалювалася величезна фігура.

– Мастак ти спати!

Влад підійшов до дивана, присунув столик, умостився в кріслі, дістав із кишені знайому мені фляжку й два пластикові стаканчики.

– Не вставай, – зупинив мене, – ще рано, можеш поніжитися.

Він щедро налив у стаканчики коньяку.

– Це так, для зміцнення здоров’я та підняття бойового духу, – і зареготав. – Аперитив називається…

Слово «аперитив» промовив зі знущанням, немов на дух не переносив цього терміна й вирішив поглумитися над ним.

М’який пластиковий посуд стикнувся майже нечутно, з хрустким скрипом. Напевно, блюзнірство пити благородні напої з такої тари, але байдуже.

– Добрий коньяк!

– Іншого не тримаємо. – Влад задоволено крякнув і знову потягнувся за фляжкою. – Молодчина, що приїхав, Славику. Тільки скажи мені, якого біса ти мене на станції не зачекав?

– Звідки я знав, що ти приїдеш…

– Мені Натка одразу зателефонувала, як тільки ти в поїзд сів.

Ось як виходить: вона для нього вже Натка.

Я відчув укол ревнощів, але не подав виду.

– Я намагався до тебе додзвонитися, але ти чи не відповідав, чи зв’язку не було…

– Ну й гаразд. Головне, що все добре закінчилося. Славику, запам’ятай: ти сюди приїхав як гість, як мій друг і колишній однокласник. Нічого більше, навіть не заїкайся, де працюєш.

– Чому така скритність? Може, розповіси, що сталося?

– Вибач, поки що не можу. Не хочу, аби в тебе склалася неправильна думка. Ти сам роздивися, що до чого, потім поговоримо.

І чого він темнить?

Утім, яка мені різниця, так іще простіше: ні про що думати не треба.

– Як же ти мене відрекомендуєш, крім того, що я твій друг?

– Ти раніше в газеті працював… Проте, – Влад задумався, – журналістом теж не можна, це їх насторожить.

Кого «їх»?

– Придумав! – У захваті від власної геніальності Влад плеснув у долоні й навіть підстрибнув у кріслі. – Славику, я скажу, що ти відомий письменник, приїхав сюди, аби усамітнитися, щоб попрацювати над новою книжкою.

– І що я написав? – запитав.

– Сам придумаєш. – Влад не вловив іронії. – Я книжок не читаю.

– Те, що ти не читаєш, нічого не означає. Раптом хтось запитає чи в інтернеті перевірить?

– Славику, кому це потрібно? Скажеш, що під псевдонімом пишеш…

– Гаразд, – погодився я. – Тільки не кажи, що я відомий. Скажи, що початківець, так простіше.

– Як хочеш.

Ми допили коньяк.

– Приводь себе в порядок, а о десятій спускайся в їдальню снідати. Там я тебе з усіма й познайомлю.

– А де в тебе їдальня?

– Сходами вниз, там не схибиш.

Влад зім’яв стаканчики, викинув їх у сміттєвий кошик і заховав порожню фляжку в кишеню.

* * *

Чи коньяк подіяв, чи встиг відпочити – почувався я чудово. Куди й поділися смуток і супутній йому песимізм. Я схопився з ліжка, зробив кілька різких рухів, кілька разів присів і, вирішивши, що із зарядкою покінчено, подався у ванну.

Усі мої речі туалету лежали на поличці перед дзеркалом. Окрім них, я знайшов запечатаний тюбик зубної пасти, брусок мила, шампунь, пінку для гоління, новенький станок. На вішалці – два махрові рушники розміром із простирадло й банний халат.

Влад суттєво приготувався до мого приїзду, ні про що не забув.

Гарячий душ іще додав настрою. Я загорнувся в халат, повернувся в кімнату. Відсунув важку штору – сонячні промені, немов чекаючи цього, увірвалися в кімнату, заливши її радісним сяйвом. Я прочинив кватирку й із насолодою удихнув свіже повітря, насичене й смачне; воно пахло чимось незбагненно приємним.

Краєвид за вікном відкривався гідний і ні з чим незрівнянний. Як він відрізнявся від того, який я щодня спостерігав із вікна міської квартири. Ні бетонних коробок, котрі лише своїм виглядом навіювали тугу й приреченість, ні асфальту, ні клубів диму, що здіймалися над трубою олійного комбінату, ні натовпу пішоходів, що снували, немов таргани, ні набридливого гуркоту автомобільних двигунів.

Піді мною були акуратні клумби з квітами. Хоч і створені людськими руками, вони, однак, через відсутність правильних геометричних форм мали цілком природний вигляд. Посипана гравієм доріжка, обрамлена кущами самшиту, вела до дерев з уже подекуди пожовклим листям. За ними сонячні промені сліпучими блискітками відбивалися від поверхні ставка, протилежний берег якого здіймався пагорбом і хвилястою лінією стикався з бездоганною блакиттю неба.

Картина, гідна пензля великого художника, і дивитися на неї можна було нескінченно. Вона відволікала, розслабляла, налаштовувала на філософський лад, змушувала забути про все й про час зокрема.

До речі, про час…

Я отямився. Не можна спізнюватися на сніданок. Така недбалість із мого боку здавалася б дуже непристойною.

Задзвонив мобільник. Знайома й звична мелодія видалася недоречною. Навіть не глянувши на дисплей, я поспішив натиснути кнопку, аби припинити шум, що так нахабно порушував гармонію.

– Привіт, Славику!

Наталка!

Несподівано я відчув відстань, яка нас розділяла, і мені стало не по собі. Так хотілося її побачити, доторкнутися до м’якого волосся, вдихнути його п’янкий аромат, відчути смак її губ…

– Привіт, сонечко! Я скучив за тобою…

– Коли ж ти встиг?

Справді, ми ж розлучилися тільки вчора, а здається, відтоді минула вічність. Незрозумілий парадокс часу.

– Як влаштувався? Тебе Влад зустрів?

Знову фамільярність. Чому Влад, а не Владислав Вікторович? Для Наталки мій однокласник – особа стороння, звичайний клієнт.

Чи я помиляюся?

Номер телефону він залишив не мені, а Наталці. Вона завжди могла з ним зв’язатися, тоді як я вислуховував повідомлення автовідповідача…

Рука, що тримала слухавку, спітніла.

– Славику, ти мене чуєш? – Наталка інтуїтивно вловила мій настрій.

– Тріщить у слухавці… – виправдовувався я, хоча розумів, що аргумент непереконливий.

І, немов намагаючись виправдати мене, втрутилася невідома сила й роз’єднала зв’язок. Довго я з подивом розглядав згаслий дисплей, поки не зрозумів, що нічого надзвичайного не сталося. Просто розрядилася батарея.

Дзвінок Наталки схвилював і навіяв смуток. Думка про те, що дівчина щось приховує від мене, цвяхом засіла в мозку, роз’ятрила душу.

О, пів на десяту. Час збиратися. Де ж мої речі?

Відчинив шафу. Скинутий уночі брудний одяг, випраний і випрасуваний, висів на плічках. Унизу стояла сумка, теж вичищена, можна сказати, до блиску.

Я натягнув джинси, дістав із сумки новий гольф, шкарпетки. Згріб із тумбочки дріб’язок: ключі, гроші, гребінець, порозсував по кишенях. У глибині однієї з них натрапив на щось чужорідне. Клаптик щільної матерії з пришитим до нього великим пластмасовим ґудзиком.

Спогади про минулу ніч, про містичну бабусю постали з новою силою. Картинка майнула настільки яскрава й виразна, немов я знав про все не зі слів Васі, а бачив на власні очі.

Який жах!

Захотілося швидше позбутися неприємної речі. Я вже збирався викинути клаптик у сміттєвий кошик, але чомусь в останню мить передумав і знову сховав його в кишеню.

* * *

Знайти їдальню справді виявилося нескладно. Ще в коридорі я почув гучний голос Влада, а потім побачив і його самого. Він стояв унизу сходів у просторому холі й вичитував юнака років двадцяти. Про що йшлося, я не зрозумів, але з незадоволеного виразу обличчя однокласника й опущеного погляду його співрозмовника здогадався, що розмова не з приємних.

Хлопець – напевне, з прислуги – не наважувався заперечувати Владові, лише іноді сумно кивав головою.

Побачивши мене, Влад махнув рукою, і юнак хутко зник, немов випарувався.

– Ти вчасно, Славику, уже всі зібралися.

У голосі однокласника я вловив нотки стурбованості, але не надав значення. Хазяйські клопоти, сімейні негаразди – мало що могло вивести його із себе.

Посеред великої кімнати з низькою стелею стояв довгий стіл, застелений білою скатертиною й заставлений посудом. Усі присутні повернулися в наш бік і свердлили нас поглядами. Переважно мене.

– Прошу любити й поважати – мій друг та однокласник В’ячеслав. Він письменник, приїхав погостювати й набратися натхнення.

Слова давалися моєму другові важко: мабуть, він почувався некомфортно.

За столом загомоніли – я вловив лише безладний гамір і не розібрав жодного слова.

– Думаю, надалі ви самі познайомитеся з ним ближче.

Як і належить господареві, Влад зайняв почесне місце в торці столу. Я опинився по його ліву руку. Праворуч від Влада навпроти мене сиділа, імовірно, його дружина – симпатична жінка років тридцяти з блідим, хворобливим обличчям і тонкими, щільно стиснутими губами. Вона втупилась у мене немиготливим поглядом, і я розгубився, не знаючи, як поводитися.

Нарешті жінка змилостивилася.

– Мене звати Марина, – сказала безликим, позбавленим емоцій голосом. – Рада, що ви вирішили в нас погостювати, – і перевела погляд на тарілку.

Я зітхнув із полегшенням.

Стіл був сервірований, як у найкращих ресторанах, хоча посуду й іншого столового приладдя виявилося більше, ніж, власне, їжі. Непомітно виник за спиною офіціант (чи як він тут називається?), поклав на тарілку омлет, додав якийсь салат, наповнив келих чимось рожевим – або соком, або вином.

Напевно, соком, бо їли всі мовчки й тостів не виголошували.

Смаку їжі я майже не відчув, надто незатишно почувався в оточенні незнайомих людей. Поколупався виделкою в тарілці й, помітивши, що на мене більше не звертають уваги, почав непомітно роздивлятися сусідів.

Поруч із Мариною сиділа сухорлява манірна жінка в літах із неприємним зарозумілим виразом на худому, натягнутому, немов маска, обличчі. Її волосся було зачесане назад, через що лоб здавався неймовірно високим. Очі ховалися в глибоких западинах, їх важко було бачити, але вони відчутно випромінювали холод, неприязнь і презирство до всього.

Ледве торкнувшись її поглядом, я здригнувся й поспішив відвернутися.

– Теща! – прошепотів мені на вухо Влад. – Шановна Наталія Володимирівна…

Поваги в його голосі я не відчув.

– Поруч із нею лікар дружини, – далі просвіщав Влад. – Подруга Маринки Тоня. Симпатична зараза, будь із нею обережний: баба голодна, обкрутить і спокусить, оговтатися не встигнеш. Чоловік поряд із тобою – точно навіть не знаю хто. Прижився…

Теща, помітила, що ми перешіптувалися, стрельнула поглядом, і Влад замовк.

Атмосфера ще та, весело, як на похороні. Я не бачив жодного привітного обличчя, не вловив жодної дружньої усмішки. Усі сиділи манірні, серйозні, одягнені бездоганно, по-діловому. Зосереджено копирсалися в тарілках ножами й виделками, немов виконували непосильно важку роботу.

І напруга була нестерпна, вона немов матеріалізувалася й притиснула всіх важким тягарем.

Причину дискомфорту я визначив відразу. Тон задавала жінка, що сиділа навпроти, хоча зовсім не впевнений, що їй підходить таке визначення, бо нічого жіночного в рисах «шановної» тещі Влада я відшукати не міг. Кожен із присутніх час від часу кидав на неї боязкий погляд й одразу, немов обпікшись, відводив очі. Вона ж язичницьким божком височіла над столом: холодна, неприступна, владна. Одягнена в строгу ідеально білу блузку зі стоячим комірцем, застебнутим настільки тісно, що їй, напевне, важко було дихати. Білизна блузки, однак, не вносила нічого світлого в образ Наталії Володимирівни. Навпаки, вона ніби підкреслювала смоляну чорноту волосся (жодної сивої волосини, можливо, завдяки фарбі) і навіювала думки про безпросвітну темряву.

Її дочка, дружина Влада, порівняно з матір’ю здавалася блідою й невиразною. Вона губилася, розчинялася, нічим не виділяючись з інтер’єру, не затримувала на собі погляду. А якщо спеціально сконцентрувати на ній увагу, то першим, що впадало у вічі, була хвороблива блідість. Уже потім можна було розрізнити тонкі губи примхливої, розпещеної дівчини. І більше нічого. Чомусь виникала асоціація з дохлою рибою.

Я засоромився власних думок, але порівняння здалося мені вдалим.

Одяг Марини був такий же невиразний. Світле з жовтувато-сірим полиском плаття зливалося з кольором обличчя й волоссям невизначеного забарвлення. Нічого живого, яскравого.

На їхньому фоні Влад здавався непристойно, навіть зухвало бадьорим і здоровим. Та й гості належали до іншої категорії. Однак за столом вони змушені були вгамовувати справжню сутність, щоб не прогнівити господиню.

– Що за цирк?

Запитання не зовсім коректне, але Влад не образився. Махнув рукою: мовляв, ну його…

Гості повільно виповзали з утроби їдальні. У вітальні ніхто не затримувався, ніхто на нас не звертав уваги.

– Гадючник іще той.

– І так щодня?

– Дякувати Богові, ні. – Влад навіть смикнувся, щоб перехреститися, але вчасно згадав основи наукового атеїзму й передумав. – Не повіриш, Славику, але вся ця комедія влаштована заради тебе. Щоб, так би мовити, познайомитися ближче.

– Добре знайомство, – пробурмотів я.

За спиною заскрипіло – я обернувся. Дівчина в білому халаті викотила з їдальні інвалідне крісло. Тепер я зрозумів причину хворобливої блідості Марини.

– Що з нею? – запитав у Влада.

– Уже рік не встає. Аварія, – неохоче пояснив той.

Доглядальниця підкотила до нас крісло, і ми зніяковіло замовкли.

– Мені приємно було з вами познайомитися, – сказала Марина. Її голос був тихий і слабкий. – Я люблю читати. – Тоненькі губи розімкнулися в подобі усмішки. – Ви якось зайдете до мене? У мене так мало розваг.

– Обов’язково зайду! – пообіцяв я.

А що ще я міг їй сказати?

Марина простягнула руку. Я боязко потиснув її й відчув холод, немов доторкнувся до неживого.

Марина знову спробувала усміхнутися, потім кивнула доглядальниці, і та покотила крісло далі.

– Так і живемо… – зітхнув Влад.

Я не знав, що сказати, як його заспокоїти. І чи була в цьому потреба? Те, що мене вразило й шокувало, для нього було звичним і щоденним.

– У мене в кімнаті завалялася пляшка… – Я взяв Влада за лікоть і потягнув до сходів.

– Та в мене цього добра… Утім… – Він покірно ступив кілька кроків, але потім зупинився.

– Слухай, – сказав, – ходімо краще на кухню, щось перекусимо, бо після такого сніданку шлунок від голоду зводить.

* * *

Кімната, яку Влад назвав кухнею, зовсім не була пристосована для приготування їжі. Ні плити, ні кухонного начиння, ні мийки, ні обробних столів, як і інших необхідних атрибутів, я в ній не побачив. Якщо десь тут і готували їжу, то за зачиненими дверима в торці приміщення. Ми ж опинилися в чомусь схожому на невеличкий бар зі стійкою з темного дерева, низькими столиками, м’якими диванчиками, високою, до стелі, заскленою шафою, наповненою різнокаліберними пляшками, холодильником з освіжними напоями й кавовим апаратом, під прозорою кришкою якого височіла гірка коричневих зернят.

На жаль, усамітнитися не вдалося. Святе місце порожнім не буває. Із-за високої спинки диванчика поблискувала лиса маківка одного з присутніх на сніданку. Того, чиє ім’я Влад не згадав і кого схарактеризував коротко й містко: «Прижився…»

Нахлібник, якого через його дрібні розміри ми не відразу помітили, заметушився, чим, власне, і виказав свою присутність.

Судячи з усього, до нашого приходу він почувався цілком комфортно. У попільничці диміла цигарка, поруч височів келих, до половини наповнений рідиною бурштинового кольору.

– Кхм… кхм… – глибокодумно мугикнув Влад, наділивши анонімного алкоголіка недвозначним поглядом.

Відреагував той дивно – не так, як слід було очікувати. Знітившись у першу хвилину, лисий товстун швидко опанував себе. Його обличчя розтягнулося в подобі ввічливої усмішки, крізь яку виразно вбачалося незадоволення. Ще б пак, його відволікли від важливого заняття.

Не знаю, ким він себе вважав, але усвідомлення власної значущості було розвинене в ньому непомірно. Якби я не знав справжнього розклáду, не засумнівався б, що він тут господар.

– Ви, власне…

Він не завершив витіюватої фрази, обмежившись крапками: мовляв, нема чого розкидатися бісером, а суть недоказаного й так зрозуміла.

На Влада варто було подивитися, бо немає таких слів, якими можна описати суміш емоцій, що одночасно оволоділи ним. Від щирого подиву до найвищого ступеня обурення. Вибухонебезпечний коктейль, що враз позбавив його мови й ось-ось готовий був вибухнути проявом фізичного насильства. Аби не допустити смертовбивства, довелося втрутитися.

– Доброго ранку, – сказав перше, що спало на думку, на що лисий відповів недбалим кивком.

Невеликої паузи вистачило, аби Влад опанував себе. Він навіть усміхнувся. Непосвяченим його усмішка здалася б привітною, але не мені. Згадалися шкільні роки, довгі розбори на класному зібранні в присутності суворої дами з погонами капітана на плечах. Загального осуду з приводу того, що Влада взяли на облік у дитячу кімнату міліції, представниця правоохоронних органів так і не дочекалася. Чимало з нас були свідками інциденту й вважали, що босяк, якому Влад зламав щелепу, заслуговував на більш серйозні каліцтва. І посмішка, що передувала мордобою, була дуже схожа на його нинішню.

– Ви, власне, хто такі?

Більш недоречне запитання важко придумати. Але усвідомив це коротун лише тоді, коли Влад, не особливо напружуючись, витягнув його з-за столика і, піддавши в спину рукою, немов воротар по м’ячу, відфутболив подалі від штрафного майданчика. У цьому випадку в коридор.

– Ось так і живемо…

Влад миттєво заспокоївся, витягнув із шафи пляшку коньяку, два келихи, поставив усе це на столик і, відчинивши двері в торці кімнати, наказав комусь невидимому приготувати закуску.

Пити мені не хотілося. Минуло бажання, немов відрізало. Знову накотилася втома, загасила паростки радості, що пробудилися вранці, і затуманила мозок сильніше від алкоголю. І хоч я розумів, що втома не головний винуватець, простіше було звалити все на неї, аби позбутися думок, які нахлинули й роз’ятрили душу.

Мені не подобався будинок, не подобалися його мешканці. Я почувався пригніченим і приголомшеним. Мені було байдуже, що відбувається в цьому гадючнику. Хвилювало лише одне: як давно Влад знайомий із Наталкою і які стосунки їх пов’язують. Решта таємниць мадридського двору нічого, крім усмішки, не викликала.

Влад, не обтяжуючи себе поясненням того, що сталося, мовчки наповнив келихи. Хотів сказати щось на кшталт тосту, але не встиг. Двері, у які нещодавно вилетів невдачливий гість, відчинилися, і в отворі виникла Наталія Володимирівна. Худорлява, струнка, у строгому костюмі, вона втілювала образ суворої вчительки. Усе в ній випромінювало холод і неприязнь.

Колючий погляд ковзнув по мені й зупинився на Владові. Пауза, під час якої теща намагалася перетворити зятя на крижаний стовп, затягнулася й не обіцяла нічого доброго.

– Владиславе, – нарешті зволила подати голос. Він личив її вигляду – тихий, з хрипотою й водночас насичений владною манірністю. – Владиславе, – повторила Наталія Володимирівна, – ви усвідомлюєте свої дії?

– Щось сталося?

Актор із Влада нікудишній. Та він і не намагався приховувати свої почуття. Зовнішня словесна оболонка, якою він спробував завуалювати справжнє ставлення до тещі, жодним чином не позначилася на його обличчі. Більш кислу фізіономію мені навряд чи коли доводилося бачити.

– Владиславе, я не дозволю, щоб хтось, – вона навмисне зробила наголос на цьому слові, самою інтонацією опускаючи Влада нижче від плінтуса, – у моєму домі погано поводився з моїми друзями.

– Шановна Наталіє Володимирівно, хоч я й не зовсім розумію, про що йдеться, але все ж посмію нагадати, що будинок, який ви називаєте своїм, зведений за мої гроші, за мої гроші він утримується, і розважаються ваші гості теж моїм коштом.

Високий стиль давався Владові через силу, він ледь себе стримував.

– Гадаю, вам не варто забувати, що на цьому місці протягом кількох століть було родове гніздо моїх предків, і ви маєте дякувати долі й своїй дружині за те, що вам дозволено тут перебувати. Меркантильність ваша позбавлена моральних принципів. Коли ви домагалися руки моєї дочки, то клялися забезпечити їй нормальне життя. Мушу зауважити: ви погано справляєтеся зі своїм обов’язком. Моя дочка ніколи не була з вами щаслива. До того ж ви зробили її калікою.

Було важко зрозуміти, як настільки емоційні за змістом фрази можна говорити буденним, можливо, навіть байдужим голосом. Наталія Володимирівна констатувала те, що, на її думку, було непорушною істиною, і при цьому інтонація залишалася рівною, без сплесків, нібито завчений текст на сторонню тему, яка жодним чином не стосувалася її особисто.

– Маячня! – сказав Влад, певно, відкидаючи звинувачення з приводу дружини, а може, коментуючи так усе почуте.

Теща не відреагувала на його резюме.

– Інокентій Веніамінович почувається ображеним і чекає на вибачення.

– Інокентій Веніамінович? Це ж який із них? – Влад відверто корчив дурня й не вважав за потрібне приховувати цього. – А, згадав, такий лисенький недомірок? До чого ж він незграбний, люб’язна Наталіє Володимирівно. Хоча, зізнаюся, було кумедно дивитися, як він плюхнувся, виходячи з їдальні. Ці жахливі пороги… Перекажіть йому: я подумаю, яким чином зробити їх нижчими.

– Він чекає на ваші вибачення, – повторила Наталія Володимирівна.

– Вибачення? А я тут до чого? Якщо людина взялася пити, вона має себе контролювати. Чи не так?

Влад повернувся до мене, чекаючи на підтримку.

Я не хотів уплутуватися в чужі розбірки, але й подітися було нікуди. Невизначено кивнув головою: мовляв, самі розумійте, що означає кивок, – і відвів очі. Тільки недостатньо швидко. Мій погляд зіткнувся з поглядом Наталії Володимирівни, і, крім звичайного холоду, я вловив у ньому незрозумілу, безпричинну ненависть.

Розправившись зі мною, Наталія Володимирівна нагородила таким же поглядом Влада й, не сказавши більше й слова, гордо пішла.

Якщо я відчував зрозумілу в моєму становищі незручність, то на поведінці Влада візит тещі ніяк не позначився. Схоже, він устиг звикнути до таких витівок і не брав їх близько до серця. Або взагалі не брав нічого близько до серця.

Утім, таким Влад був і раніше, у шкільні роки, – непробивним флегматиком. Він був здатний на вчинок, коли його сильно діставали, але не був здатний на помсту, підступність, на цілеспрямовані дії для підтвердження власної правоти. В останньому він не сумнівався, а якщо так, навіщо комусь щось доводити? Його зовнішнє смирення жодним чином не здавалося слабкістю. Навпаки, його всепрощення сприймали як милостиву поблажливість сильного, упевненого в собі звіра стосовно слабшого й незграбного.

Ось і зараз, варто було Наталії Володимирівні вийти, Влад розплився в усмішці.

– Не будинок, а прохідний двір, – констатував він. – Ніде немає спокою. Ти, друже, не переживай. Зараз підемо до мене, там нам ніхто не завадить.

Він підхопив дужою п’ятірнею пляшку й келихи.

– Будь другом, візьми щось пожувати, – і кивнув у напрямку прикритих дверей, що вели до справжньої кухні.

Кухня, на відміну від решти приміщень, здалася мені крихітною. Довга, вузька кімната, одну стіну якої повністю закривали шафи й холодильні камери. З другого боку, між двома вікнами, стояла електрична плита з чотирма конфорками. Утім, більше, мабуть, і не потрібно. Не роту ж солдатів годувати.

Я відкрив холодильник, дістав шматок твердого сиру, захопив із шафи батон порізаного хліба, кілька пачок солоних горішків. Вирішив, що цього для закуски достатньо, і вже збирався йти, коли погляд зупинився на вішалці.

Звичайна вішалка, на ній висіла уніформа куховарок: фартухи, ще щось, – але мою увагу привернув темний плащ із картатою підкладкою, старомодний, немов його телепортували з шістдесятих років минулого століття.

Я поклав зібраний набір продуктів на стіл, розгорнув плащ. Зовні чорна тканина була в сірих плямах налиплого бруду. А ось і вирваний трикутник із витороченими нитками.

Я дістав із кишені клапоть і приклав його до розриву.

Сумнівів не залишилося.

Стара не привиділася, вона була вночі на трасі, і її таки зачепило машиною.