Читать книгу Марево - Світлана Томашевська - Страница 7

Апартаменти Влада займали ціле крило другого поверху.

З просторої вітальні, підлогу якої встеляв м’який килим, вели кілька дверей в інші кімнати. У кутку біля вікна стояв масивний стіл, на ньому був розкритий ноутбук. Уздовж стіни – диван, з протилежної – два крісла з одного з диваном комплекту й журнальний столик із витіювато закрученими ніжками й незвичним різьбленим візерунком.

На стінах висіли картини в масивних рамах, на них були заспокійливі пейзажі. Позолочені рами вдало гармоніювали із зеленувато-синіми стінами. Між вікнами стояла величезна шафа зі скляними дверцятами. Через значний розмір приміщення вона не здавався громіздкою, не тиснула габаритами, гармонійно вписувалася в обстановку.

Тонке павутиння фіранки майже не затримувало сонячного світла, від чого кімната здавалася затишною й радісною.

Влад поставив пляшку на журнальний столик, я розмістив поруч тарілку з нехитрою їжею. Поки він вовтузився з тарою, я підійшов до вікна. Побачив акуратно підстрижені газони, обрамлені невисокими стінками декоративних кущів, вимощені плиткою доріжки, оповиту плющем чи, може, виноградом альтанку. Далі вгадувалося щось на зразок фонтана.

– Подобається?

Я незграбно повернувся, зачепив стіл, від чого ноутбук здригнувся, вийшов зі сплячого режиму й замерехтів пробудженим монітором.

– Жити можна… – відповів нейтрально й тут же осікся.

На стіні за робочим кріслом у художньому безладі висіли кольорові фотографії в тоненьких позолочених рамках – приємні спогади мого однокласника: політики, джунглі, хмарочоси. На всіх був Влад, задоволений, радісний, успішний. Така собі галерея слави чи етапи великого шляху. Нічого особливого, подібне можна побачити чи не в кожному домі. Якби не…

З усієї різнобарвної мозаїки виділявся один знімок. Навіть не виділявся, він був менший і скромніший від інших. Але саме він привернув мою увагу й притягував до себе, немов магнітом.

– Що з тобою? А… – Влад усміхнувся. – Не очікував? Тільки не нервуйся, я тобі зараз усе поясню…

Пояснити він не встиг. Заграв мобільник. Дзвінок, напевно, був важливий. Нічого більше не сказавши, Влад вийшов у сусідню кімнату й щільно зачинив за собою двері. У багатих чимало таємниць не для сторонніх.

Та й не потрібні мені були жодні пояснення.

Не вірив я, що Влад зуміє переконати, ніби випадково опинився з Наталкою на пляжі екзотичної країни, з пальмами, блакитним небом, до неподобства чистим піском та іншими атрибутами й що його рука зовсім випадково обіймала її за талію. А дівчина через власні наївність і недосвідченість навіть не помітила вторгнення й сяяла від щастя.

Саме щасливий вираз обличчя Наталки став тією краплею, яка переповнила чашу й остаточно вибила опору з-під ніг. Я почувався обдуреним, мені хотілося завити від туги.

Рука моя стиснула горлечко пляшки. Я залишив апартаменти господаря й побрів невідомо куди.

* * *

Поки я дістався до виходу, злість і зневіра трохи розвіялися. Біль нікуди не подівся, але з нестерпного трансформувався в ниючий, з яким, притерпівшись, можна було змиритися.

Вдихнув свіжого повітря, що віддавало вологою вчорашнього дощу, відчув на обличчі лагідний дотик сонця й немов прокинувся.

Звідки такий сплеск емоцій, невластивий мені і від того лякливий?

Зовні особняк Влада справляв неоднозначне враження. Дивний витвір архітектури з античними колонами сліпучо-білого кольору, які підтримували портик над входом, і башточками по кутах. Будівля була схожа на середньовічний замок, хоча щось – можливо, ті ж колони – випадало з класичного образу.

Домінувало в ньому суворе й похмуре, дисонувало із зеленню газонів, блакиттю неба і яскравим сонцем. Тьмяні стіни видавалися б гармонійними в негоду, але не сприймалися погожого дня. Контраст між навколишньою ідилією й гнітючою непривітністю будівлі підспудно викликав тривогу й дискомфорт.

Цікаво, чи так було задумано, чи архітектор зіграв із Владом лихий жарт? Якщо перше, моєму шкільному товаришеві саме час звернутися до психіатра, якщо друге, треба поспівчувати його довірливості або ж повній відсутності смаку.

Тільки навіщо мені чужі проблеми, своїх вистачає.

Не міг я зрозуміти, до чого вся ця конспірація. Наталка навіть не натякнула, що знайома з Владом. Навпаки, переконувала, що він їй не подобається, відмовляла мати з ним справу. Невже так добре мене вивчила, що вирішила зіграти на дусі сперечання?

І таки ж домоглася свого. А я, дурень, запишався: почуття, любов…

Що ж тепер робити? Кинути все, повернутися додому й повною мірою насолодитися відпусткою? А Влад із підступницею нехай лікті гризуть, що не на їхнє вийшло, що прорахувалися стосовно мене.

Думка здалася привабливою й потішила самолюбство. Але протрималася недовго. На зміну прийшла інша, можливо, не така шляхетна, проте раціональніша.

Чому, власне, я повинен кудись їхати? Влад запросив мене не просто так, я повинен виконати певну роботу, за яку обіцяна матеріальна винагорода. Тож із якого доброго дива я маю відмовлятися від додаткового заробітку?

Бізнес і почуття – поняття несумісні, змішувати їх не варто.

Тим паче хто мені Наталка?

Секретарка шефа, з якою я ледве кількома фразами за день обмінювався. А те, що переспав із нею, ще нічого не означає. Звичайний потяг самця до симпатичної самички. Поклик природи й нічого більше.

Останнє припущення мене не переконало, але від якоїсь частини тягаря на душі позбавило.

Я озирнувся й зрозумів, що вимощена каменем доріжка завела далеко від дому.

Минувши гущавину, я опинився на стрімкому березі ставка, унизу білів піщаний пляж, до якого вели круті сходи з грубо обтесаного граніту. Уже намірився спуститися по них, коли мене зупинив чийсь голос.

– Ви збираєтеся з горлечка пити?

Я глянув на пляшку в руці й запізно зрозумів, що справді не подумав про посуд. Точніше, я ні про що не думав, коли прихопив її з кабінету Влада. Лише потім обернувся до всевидючого співрозмовника.

На зеленій галявинці неподалік від доріжки побачив уже знайомий мені інвалідний візок. Дружина Влада сиділа під яскравою парасолькою, на вкритих пледом колінах лежав альбом, у руці вона тримала олівець. В очах жінки миготіли смішинки. Напевно, я здавався їй смішним: із пляшкою в руці й без склянки…

Тьху, до чого тут склянка?

– Пробачте, – вичавив, думаючи, як би швидше втекти.

Але жінка – забув, як її звати – усміхнулася, і її усмішка не здалася мені образливою.

– Знаєте, я б теж ковтнула трішки…

– Але ж у мене немає склянки…

– А ми з горлечка по черзі.

Я не міг відмовити нещасній жінці, волею долі прикутій до інвалідного візка. По суті, ми з нею споріднені душі, обоє нещасні по-своєму. Вона від тілесної недуги, я – від душевної травми.

Ціною неймовірної напруги мозкових звивин мені вдалося згадати, що її звати Марина. І, коли це сталося, я почувся впевненіше, немов земля, яка досі погойдувалася під ногами, набула звичної непохитності.

– Вам личить біле вбрання.

Ні до чого не зобов’язальний комплімент припав їй до душі. Рум’янець розлився по щоках. Напевно, нечасто її тішили приємними словами. І метаморфоза, що сталася, остаточно перекреслила перше порівняння з дохлою рибою. Переді мною сиділа приємна, симпатична жінка. Не красуня, але й не без перчика. Тієї живинки, яка з точки зору привабливості означає більше, ніж класичні риси й підігнана під невідомо ким придумані стандарти фігура.

Одягнена Марина була в ту ж світлу блузку, у якій я бачив її на сніданку; з-під товстого пледа, що укутував нижню частину тіла, визирали тупі кінчики спортивного взуття. Світле волосся було розпущене й підв’язане блакитною стрічкою, яка оперізувала лоб, немов обруч.

Блакитний колір пасує блондинкам.

Цієї миті я немов уперше її побачив. Швидкоплинне знайомство за столом й упереджена помилкова думка канули в минуле. Тепер вона постала переді мною в іншій іпостасі. Якби не інвалідне крісло, я ніколи б не здогадався про її фізичну ваду. Усмішка Марини безслідно стирала печать приреченості, притаманну калікам, і жінка одразу перетворювалася на цікаву симпатягу.

– Я десь читала, що всі письменники – п’яниці. Ви перший із їхньої плеяди, кого я побачила наживо, і, схоже, у книжках не брешуть.

У її очах веселилися пустотливі бісики.

– Зважаючи на те, що книжки пишуть письменники, а вони майстри якщо не збрехати, так прикрасити, я б на вашому місці не був настільки довірливим, – підтримав гру.

– Тоді пляшку у вашій руці слід сприймати лише як антураж, необхідний для підтримання іміджу?

– На жаль, ніщо людське мені не чуже…

Я демонстративно згвинтив кришку, ковтнув трішки, ретельно протер горлечко рукавом сорочки й простягнув пляшку жінці. Вона без зайвої манірності взяла її й відпила значно більше, ніж зі скромності дозволив собі я.

Тепер обличчя Марини жевріло не тільки від почутого раніше компліменту. Здавалося, з кожною новою краплею алкоголю в її змучене хворобою тіло вливалося саме життя.

– Чудовий напій, – сказала вона, кілька разів глибоко вдихнула й недбало зітерла долонею сльозинки, що виступили з очей. – Шкода, що мені не можна ним зловживати.

– Зловживати взагалі будь-чим не можна, – відзначив я.

Вона якийсь час осмислювала почуте, від чого її носик зморщився, потім дзвінко засміялася.

– Мудрець ви! Адже головне й справді не у вчинках, а в їх обґрунтуванні.

Настала моя черга задуматися, але я відразу полишив марудне заняття. Узяв простягнуту пляшку й, уже не обмежуючи себе пристойністю, сьорбнув чимало. На свіжому повітрі в компанії приємної жінки коньяк здавався дивно смачним, значно смачнішим, ніж коли я вживав його зі шкільним приятелем. До того ж міцний напій легко ламав бар’єри в спілкуванні з малознайомою дамою.

– У цікавому місці Влад побудував хатинку, – сказав перше нейтральне, що спало на думку, бажаючи з пишномовної бесіди перевести розмову в нормальне русло.

– Це все моя мама. Вона раніше в архіві працювала. Їй не давав спокою наш родовід. – Марина скривилася, немов відкусила кислого яблука. – Розшукала якийсь документ, і відтоді ні мені, ні Владові спокою не було, поки він не плюнув на все і, щоб догодити улюбленій тещі, не задовольнив її заповітне бажання.

Слово «улюбленій» вона вимовила з такою інтонацією, що й останній телепень здогадався б про вкладений у нього протилежний зміст.

– Але в результаті всі залишилися задоволені…

– Як сказати… – Їй не хотілося розвивати тему. – А ви як тут опинилися?

– Випадково, – відповів чесно, але далі довелося напружити фантазію. – Зустрів Влада, ми з ним зі школи не бачилися, посиділи за чаркою, згадали молодість… Влад запросив погостювати, а я – такий нахаба – не посмів відмовити давньому товаришеві.

– Дивно.

– Чому? – не зрозумів я.

– Не схоже на Влада. Він за характером замкнутий, нових знайомств уникає, а про давніх друзів згадує лише тоді, коли йому від них щось потрібно.

– Напевне, я виняток. Я бідний як церковна миша, узяти з мене нічого.

Прозорливість дружини Влада насторожила. Невже наша легенда шита настільки білими нитками, що вади помітні неозброєним оком?

Марина хмикнула, хотіла сказати щось, напевно, їдке, але раптом стрепенулася й напружилася: я відчув, що вона стривожена.