Читать книгу Марево - Світлана Томашевська - Страница 5

Поїзд запізнювався. Він рухався неквапливо, немов знущався, позбавляючи примарної надії встигнути на останню електричку. Примарної тому, що й при нормальному розклáді, якби поїзд прибув точно за графіком, електричка мене б не чекала, бо рушила б на п’ять хвилин раніше. І не з моїм щастям було сподіватися на збій горезвісного закону підлості. У таких випадках дива трапляються вкрай рідко.

Деякий час я ще тішився ілюзією встигнути на останній автобус: якщо вірити довідці, він відходив близько опівночі. Але прикра затримка – чи через аварію, чи ще через щось; провідник із цього приводу відмовчувався, бо, мабуть, сам не знав – остаточно перекреслила райдужну перспективу й поставила перед неминучістю коротати ніч у зубожілому приміщенні периферійного вокзалу.

Загалом мені нікуди було поспішати. Ніхто мене раніше завтрашнього дня не чекав. Але затримки, як передбачені, так і непередбачені, дратували. Давалася взнаки втома: цілий день на ногах плюс шість годин у некомфортабельному вагоні, жалюгідній спадщині радянських часів.

Перші вогники, що сповіщали про наближення станції, я зустрів у тамбурі, викурюючи не пам’ятаю яку сигарету. Очі сльозилися внаслідок безсонної ночі, тіло ломило від нагромадженої втоми. На душі було неспокійно, переважала невпевненість, що межувала з панікою. Я не уявляв, як витримаю ще й цю ніч. Віри у власні сили майже не залишилося.

З брязкотом відчинилися двері, у тамбур вивалився провідник, ще не похмелений, неголений, у забрудненому форменому одязі. За ним, захаращуючи тісний прохід речами, почали підтягуватися мої товариші по нещастю.

Хоча, як знати? Може, якраз щасливі. Не всім же, як мені, добиратися на перекладних. Хтось, напевно, уже майже вдома, подумки смакує ситу вечерю й марить омріяною теплою постіллю.

Я прибрав зі шляху провідника сумку, він, пробурмотівши щось нерозбірливе, прочинив двері. У тамбур увірвалося холодне вологе повітря.

Погода була подібна до настрою – сумна й незатишна. Накрапав дрібний докучливий дощ, який міг тривати вічність.

Тепловоз жалібно застогнав, із надривом заскрипіли букси, поїзд засмикався, немов в агонії, і вагон неохоче зупинився, трішки не дотягнувши до присадкуватої одноповерхової будівлі.

Провідник завченим рухом підняв ляду, що відкривала доступ до сходів, зіскочив на платформу й жадібно підкурив витягнуту з пом’ятої пачки сигарету.

Перон був порожній. Ніхто нікого не зустрічав, ніхто не збирався нікуди їхати.

Разом зі мною з поїзда вийшло кілька пасажирів. Не встиг останній із них торкнутися ногою землі, як тепловоз видав тягучий гудок, провідник поспішно викинув недопалок і на ходу вскочив у вагон, що вже рушив.

Біля будівлі вокзалу під металевим піддашком маячіла самотня лампочка. Вітер розгойдував її, і по перону метушилися примарні тіні.

З мрією про гарячу каву довелося розпрощатися відразу, щойно я підійшов до дверей вокзалу, якщо, звісно, цим словом можна назвати непоказну халупу з облупленими стінами й непрозорими від вікового бруду вікнами. Висячий замок переконував, що ніч, якою б похмурою вона не була, доведеться коротати на вулиці.

Мої пригнічені попутники скупчилися під нешироким піддашшям, що майже не захищало від дошкульної вологи. Світло від ліхтаря ледь досягало скромного притулку, від чого на душі ставало ще менш затишно й більш сумно.

Мені під дашком місця не знайшлося, та я туди й не прагнув. До світанку залишалося кілька годин, на ногах усе одно б не вистояв.

Влад – добряча свиня, міг би й зустріти…

Я перекинув лямку сумки через плече – важка зараза – і, не поспішаючи (куди поспішати?), рушив в обхід будівлі. За рогом було темно, хоч око виколи, тут же закінчувався асфальт. Я послизнувся, ледь не впав у калюжу й повернув назад.

З протилежного боку було світліше. Побачив бетонні сходи зі зламаними бильцями, поруч із ними блищала розмокла протоптана доріжка. Унизу, як не дивно, горіли одразу два ліхтарі – небувала розкіш і виклик цивілізації.

Здолавши сходи, я опинився на вимощеному бруківкою майданчику, імовірно, привокзальній площі, по інший бік якої виднілася стандартна будка автобусної зупинки.

Дощ припустив сильніше, холодний, неприємний. Пориви вітру підхоплювали краплі, жбурляли їх в обличчя.

Бігом я перетнув площу й сховався в бетонному кубі зупинки. Тут переважали вогкість і бруд. У ніс ударило запахом сечі, екскрементів, але довелося змиритися. З двох бід вибирають меншу.

Від лавочки біля задньої стіни лишився тільки спогад у вигляді металевої рейки, проржавілої й геть не стерильної. Але й це я сприйняв за благо, примостив на ній сумку і, підстеливши носовичок, присів сам. Спочатку кріпився й не наважувався притулятися до стінки, але потім наплював на умовності, влаштувався зручніше, очі зімкнулися самі собою, і на якийсь час блаженна дрімота згладила зовнішні негаразди.

Сон не був глибокий. Я чув, як тьопають краплі дощу, як вітер шелестить іще не опалим із дерев листям. Іноді холодні бризки залітали всередину й зрошували обличчя, але нагромаджена втома все ж дала розрядку, увімкнула якийсь запобіжник і теплим коконом відгородила мене від зовнішнього дискомфорту.

* * *

Не знаю, як довго я перебував у такому собі стані напівдрімоти. Сном його не назвати; свідомість лише на миттєвості провалювалася в забуття. Я осмислював, де перебуваю, слух фіксував звуки негоди, тіло з часом дедалі більше тремтіло від надлишку вологи. Лише інколи все провалювалося в небуття, милостиво дозволяючи відволіктися від жалю до себе, та й то не зовсім, а якось наполовину.

Неодноразово я подумки посилав прокльони на адресу шкільного товариша. Іноді, аби забутися, намагався згадувати приємне: про Наталку, про те, як чудово складаються в нас стосунки. Тільки добре в голові чомусь не утримувалося.

З одного такого напівпровалля мене висмикнув стук автомобільних дверцят, який несподівано гучно пролунав поруч.

Чи й не дивина?

От тільки глибинка, у якій я опинився, щось перевернула в мозку. Навіть наявність автобусної зупинки майже не асоціювалася з транспортом. Переважала впевненість, що селище дуже давно вимерло, а вимощена бруківкою площа й будівля вокзалу – лише мовчазні пам’ятники, свідки епохи, яка казна-коли пішла в небуття, щось на зразок римського Колізею. Поїзди прибувають сюди з іншої реальності і, ненадовго зупинившись за звичкою, одразу поспішають назад.

Що за думки?

І все ж сторонній звук, природний у звичній, нормальній обстановці, змусив мене підскочити. Я ледь не впав із незручного сидіння. Дрімота щезла, але в голові прояснилося не одразу.

Думки ще плуталися в лабіринті хитромудрих асоціацій, коли зовні почулися кроки, що чалапали по калюжах. За мить довга тінь навскоси перетнула брудну долівку мого тимчасового притулку. Вона була така величезна, що не вміщалася на підлозі, звертала на стіну й повністю затуляла собою бліду пляму, яка ледве досягала сюди від розташованого на протилежному боці площі ліхтаря.

Але ж…

Від ліхтаря, що ледь здатен пробити завісу вологого пилу, тінь не могла бути настільки виразною й ідеально чорною. Та й світла в моїй будці начебто побільшало.

Чи не бовдур я? Це ж світло від автомобільних фар.

– Ба, та тут привиди завелися. Чоловіче, не спи, замерзнеш!

Нормальний людський голос, гучний, глузливий, здався мені ірраціональним, однак відразу привів до тями й навів порядок у голові.

– Ти хто? – запитав візитер, якого я не міг розгледіти: очі розрізняли лише нечіткий силует.

– Приїжджий, автобуса чекаю.

– Ха! – здивувався співрозмовник-невидимка. – Васю, ти чуєш? От наївний. Тут автобус з’являється раз на тиждень, та й то у великі свята.

– Чого до людини причепився? – відповів йому хрипкий голос. – Роби свою справу, і поїхали. Мені ніколи чекати.

– Угамуйся, поспішайло, нікуди твоя Машка не дінеться. Чи боїшся, що хтось скористається відсутністю чоловіка?

Його співрозмовник лайнувся й замовк.

– І куди прямуєш? – знову звернувся до мене силует.

Я ледве згадав назву населеного пункту. Наталка записала її на аркушику, тільки в такій темряві діставати шпаргалку безглуздо.

– У Кам’яний Брід.

Упевненості в моєму голосі не було, міг і наплутати. Кам’яний чи який там іще може бути брід?

Але, мабуть, вгадав.

– Хай тобі трясця! Так це ж кілометрів п’ятдесят пиляти, якщо не більше.

Я промовчав. Мені нічого було сказати. Його слова про розклад руху громадського транспорту спантеличили. Такого підступу я не очікував.

– Хлопці, – стрельнула ідея, – а ви не в той бік їдете?

Судячи з усього, чоловік задумався.

– Я заплачу, – додав із надією.

Попри бажання, голос пролунав жалібно, не вистачало ще розплакатися. А ситуація патова. Електричка прийде тільки наступної ночі, якщо, звісно, Наталка знову нічого не наплутала. Не виключено, що графік руху залізничного транспорту мало відрізнявся від графіка рейсового автобуса.

– Васю, ти як дивишся? Виручимо хлопця? Обіцяє на пляшку забашляти.

– За такої погоди однією пляшкою не обійдеться.

Слова невидимого Васі вселяли надію.

– Скільки? – запитав я.

– Стольник даси?

Привид зрушив убік, і я нарешті зміг його роздивитися. Невисокий чоловік, приблизно мого віку, одягнений у вітрівку й кепку з глибоко насунутим на очі козирком.

– Дорогувато щось…

Я вчасно згадав про безвихідну ситуацію й швиденько виправився:

– Згоден!

– От дідько! – Чоловік смішно смикнув ногою: мабуть, вступив у неприємне. У що саме, не хотілося й думати, варіантів небагато. – Ну й сморід! Як ти тут сидиш? Гаразд, бери речі й біжи до автівки, я зараз.

Йому стало несила терпіти, і він почав розстібати штани раніше, ніж я покинув затхлу конуру.

* * *

Дощ ніби перестав. Хоча точно визначити було складно. Прониклива сирість і густий туман припускали щонайменше два варіанти: або ж краплі подрібнішали настільки, що я перестав їх помічати, або ж мене просто огорнуло мокрою хмарою.

Утім, хрін від редьки не солодший. Приємного мало. Добре, хоч вітер угамувався.

Немов сліпе кошеня, майже навпомацки я повільно пробирався через калюжі, орієнтуючись на світлі маячки фар, і ледь не стукнувся головою об кузов мікроавтобуса, який несподівано загородив дорогу. Провів долонею по неприємно мокрому металу, намагаючись відшукати дверцята.

– Почекай, зараз відчиню, – пролунав над вухом голос, і я здригнувся від несподіванки.

Вася був вищий за свого напарника. Широкий у плечах, одягнений у шкіряну куртку темного кольору. З короткою зачіскою «під їжачка» й грубуватим обличчям він нагадував класичного «братка» з шедеврів вітчизняної кіноіндустрії. Побачивши таку громадину, я на мить пошкодував про спонтанно прийняте рішення.

– Залазь! – Стінка кузова розсунулася, з чорної порожнечі на мене дихнуло звабливим, по-домашньому затишним теплом. – Зручностей не гарантую, влаштовуйся, як зможеш. На попутників ми не розраховували.

Вася усміхнувся, обличчя його стало добрішим і приємнішим.

– Та вже якось потерплю… Усе ж краще, ніж тут мерзнути, – усміхнувся у відповідь.

– Погодка, звісно, не фонтан, – погодився Вася й зачинив за мною дверцята.

Він повернувся на місце водія, під стелею спалахнула маленька лампочка, яка з незвички здалася сліпучо-яскравою.

Сидінь у салоні не було. Замість них – складені один на один мішки з чимось твердим і круглястим, напевне, картоплею. Лише біля перегородки, що відокремлювала передню частину від салону, знайшлося трохи вільного місця. Мікроавтобус не для пасажирів, але я був і цьому радий.

– Ти мішок стягни й влаштовуйся зручніше, – порадив Вася.

Я так і зробив. Сидіти на картоплі не надто зручно, але все ж краще, ніж на металевій рейці.

– До Бродів ми тебе не доставимо. Там за такої погоди й чорт не проїде. Скинемо біля розвилки.

– А від неї далеко до села?

Вася опустив козирок над головою, подивився на мапу в прозорій плівці, щось підрахував у голові.

– Кілометрів вісім-десять. За кілька годин дотьопаєш.

Його слова мене майже не засмутили.

Я дістав мобілку. Пів на другу. Ну й нічка видалася…

Попри пізній час, вирішив усе ж зателефонувати Владові.

– І не мрій, – побачивши мої потуги, зауважив Вася. – Сюди цивілізація ще не дісталася.

Підтверджуючи його слова, тужливий напис на моніторі сповістив про відсутність мережі.

Відкрилися, впустивши порцію холодного повітря, і тут же закрилися дверцята. Напарник Васі вмостився на передньому сидінні поруч із водієм.

– Їдьмо! – скомандував він і повернувся до мене. – Як тобі купе-люкс?

– Нормально, – відповів я.

– Ну й гаразд, – він дав мені спокій, і я був йому щиро вдячний, бо почувався надто втомленим і розбитим, аби підтримувати безглузду дорожню балаканину.

Лампочка згасла, поховавши мене в майже повній темряві. Двигун м’яко загуркотів, і автомобіль рушив із місця. Деякий час я намагався дивитися в лобове скло, але вид із нього відкривався нудний та одноманітний. Точніше – ніякий. Шматок вирваного в туману асфальтового покриття, а навколо – молочна блідість.

Вася увімкнув пічку. Тепле повітря обігріло, приголубило, очі непомітно зімкнулися, і я тепер уже по-справжньому занурився в глибокий сон.

* * *

– Хай тобі трясця!

Мікроавтобус різко зупинився, від поштовху я злетів із незручного картопляного ложа й прокинувся.

Хоч, напевно, спочатку прокинувся, а потім злетів. Тому що виразно почув вимовлені водієм до чи під час гальмування слова, уловив їхню інтонацію й навіть зрозумів, що нічого доброго не сталося. Радше навпаки.

– Колян, ти бачив?

Значить, другого супутника звати Микола. Абсолютно не потрібна мені інформація. Скоро наші шляхи розійдуться, і ми більше ніколи не зустрінемося.

– Що бачив? – не міг уторопати Колян. Мабуть, він теж задрімав і зупинка для нього стала несподіванкою. – Ти де права купив? Я ледь собі лоба не розбив, – накинувся на водія.

Вася не відповів. Грюкнули дверцята, водій вийшов із машини.

У салоні панувала темрява, немов у льосі. Мішок, що звалився на мене, хоч і не прибив, але позбавив огляду. Навпомацки я відшукав мобілку, присвітив і почав вигрібатися з-під завалу.

Знову грюкнуло: Колян пішов за напарником. Я намацав ручку й ледве відсунув важкі дверцята. В обличчя, проганяючи сон, дихнуло холодом і вогкістю.

– Що сталося? – допитував водія Колян.

Фари висвічували довгі силуети моїх благодійників, а все навкруги ховалося в тумані.

– Стара, хай йому грець! Звідки вона взялася? Тут кілометрів на двадцять жодної живої душі бути не повинно… – винувато виправдовувався Вася.

– Ти наїхав на неї?

– Начебто ні… – упевненості в голосі водія не було. – Куди ж вона поділася, зараза? Бабусю, ти як, жива? Де ти?

У тумані його крик лунав приглушено, неприродно.

Я дістав сигарету й закурив.

Озброївшись ліхтариком, Вася огледів кузов автомобіля, перемістив промінь на узбіччя. Тільки користі від цього не було жодної: уже за п’ять кроків усе ховалося за молочною ширмою.

– Ти як, не поранився?

– Усе гаразд. Що сталося?

– Пригости-но цигаркою.

Я простягнув пачку. Вася довго не міг намацати сигарету: його пальці тремтіли.

– Бабуся вискочила на дорогу. Ледве встиг загальмувати.

Чи встиг?

Судячи з усього, водій не був у цьому впевнений, тому й оглядав машину так ретельно.

– Васю, а тобі нічого не приснилося?

Кремезний чолов’яга стояв перед бампером і теж димів. На відміну від напарника, він здавався спокійним і відверто глузував із товариша.

– У такому тумані будь-яка бісовщина привидітися може. Дивись, як клубиться, чим не привид старої?

Туман під променями автомобільних фар і справді не виглядав як однорідна маса. Окремі його цівки, немов пара над чайником, здіймалися догори й химерно колихалися. Тож, попри іронію, Коляну було важко відмовити в здоровому глузді.

Ніч, туман, утома – такі фактори цілком могли зле пожартувати з водієм.

Вася, напевно, подумав про те саме. Він трохи заспокоївся, викинув сигарету, але все ж обійшов автомобіль.

Потім іще раз голосно гукнув:

– Є тут хтось?!

У відповідь тиша.

Ні шереху вітру, ні стукоту крапель (дощу, правда, уже не було), ні інших сторонніх звуків. Лише ледь вловиме скрипіння гравію під ногами.

* * *

Після пригоди нікому не спалося. Колян димів цигаркою, я пильно вдивлявся в лобове скло. Мікроавтобус ледве повз по розбитому асфальту, туман неохоче розступався під променями, оголюючи лише крихітну частку дорожнього покриття. Збоку пропливали ледь помітні тіні, які з однаковим успіхом могли бути кущами, деревами, телеграфними стовпами чи ще чимось. Усе здавалося нереальним і навіть неземним, неважко було повірити, що ми опинилися в іншому світі чи навіть на іншій планеті.

З думок не йшла примарна стара.

Чи була вона насправді?

А раптом лежить зараз на узбіччі, спливає кров’ю, а ми навіть не потрудилися ретельно пошукати.

Укотре глянувши на мобілку, я раптом зрозумів, що їдемо ми досить довго. Думка про те, що в стресовій ситуації Вася міг забути, де мене висадити, блискавкою пронизала мозок.

– Василю, мені ще не пора виходити?

Водій сіпнувся від несподіванки, немов забув про моє існування.

– Указівника не було…

Мовив невпевнено, винувато. Він не пам’ятав, був вказівник чи ні?

М’яко зупинив автобус, увімкнув лампочку, подивився на мапу, звірився зі спідометром.

– Наче поруч уже. Треба уважніше дивитися. Має бути поворот наліво, на путівець…

– Побачиш тут… – буркнув Колян.

– Якщо є знак, не пропустимо.

– А якщо ні?

Запитання зависло в повітрі.

Мікроавтобус поїхав іще повільніше. Наші погляди були прикуті до лівого узбіччя, тільки користі від цього мало. Доводилося покладатися тільки на везіння.

Плелися ми зі швидкістю середньостатистичного пішохода. Водій мало лобом не ткнувся в скло, його руки напружено стискали кермо, але колеса все одно раз за разом потрапляли в ями, і автомобіль відчутно підкидало.

Після чергової вибоїни Вася голосно вилаявся, зупинив машину й вимкнув двигун.

– Усе, приїхали!

– Ти що, з глузду з’їхав? – не зрозумів Колян.

– Хіба тут не з’їдеш, і не тільки з глузду… – не ображено, а якось приречено мовив Вася. – Колесо міняти треба.

– Щоб я ще кудись із тобою поїхав… – обурювався Колян, поки Вася возився з домкратом.

Я мовчки стояв поруч.

– Чуєш, братку, – звернувся до мене, – може, це ти в нас «щасливий»? Скільки з Васею їздили, ніколи такого не траплялося.

Я не зрозумів, жартує він чи серйозно.

– Чого причепився до хлопця? – заступився за мене водій. – Сам же його запросив, він до нас у попутники не набивався. Та й нісенітниця все це. Замість того, щоб язиком ляпати, допоміг би.

Колян сплюнув, нагнувся, узявся обома руками за колесо, із силою потягнув на себе й ледь не гепнувся, коли воно легко зіскочило з кріплень.

– От зараза!

Він утримався на ногах, але колесо випустив. Стукнувшись гумовою покришкою об асфальт, воно підкотилося до моїх ніг, заколихалося й звалилося набік. Я відступив, та щось привернуло увагу. Нахилився, присвітив мобілкою.

Мороз пробіг по шкірі.

Стара не привиділася водієві. Вона була насправді. І, схоже, ухилитися від автомобіля не встигла…

Зусиллям волі я прогнав із голови криваві подробиці, які враз намалювала збуджена уява, висмикнув застряглий біля ніпеля клаптик цупкої тканини з великим пластмасовим ґудзиком і сам не знаю, чому сховав його в кишеню.

* * *

– Готово, можна їхати. – Вася для надійності гепнув ногою по встановленій на місце пробитого колеса запасці, зібрав інструменти й сховав у багажному відділенні.

– Зачекай, відлити треба.

Колян прикурив нову сигарету й зник у тумані.

– Ха! – незабаром пролунав його голос. – Братухо, а тобі пофартило.

Так він звертався тільки до мене.

– Що сталося? – запитав.

– Приїхав уже, – у його голосі відчувалася радість. – Ось він, вказівник, ось він, рідненький.

Я рушив на його голос і побачив бетонний стовпчик із погнутою залізякою на ньому. Посвітив, прочитав напис «Кам’яний Брід – 7 км». Пройшов ще трохи й швидше вгадав, ніж помітив колію, що відбігала від основної траси.

Справді диво!

Якби Колян не відійшов, ми б проїхали повз і нічого не угледіли б.

Але ж іще було пробите колесо.

Містика!

* * *

– Що це?

У голосі Коляна переважало здивування. Дивне таке здивування. Начебто він побачив страшне, але не вірив у його існування, тому й не поспішав боятися. При цьому відчувалося, що здивування балансувало на межі й до стану панічного жаху лишилося зовсім нічого.

Чи від його голосу, чи ще від чогось я також здригнувся. Ще нічого не бачачи й не розуміючи, я відчув, як мороз крижаними ніжками пробігся по шкірі й дістався до кісток. Причому не уявний, а начебто справжній. Обпекло щоки, задубіли руки, тіло заколотилося, немов у пропасниці.

Погані симптоми. Не гадав, що я настільки вразливий і так легко піддаюся навіюванню. Можна, звісно, списати все на безсонну ніч та інші перипетії, що звалилися на мою голову, проте все одно неприємно.

Для наших країв мороз у вересні рівноцінний снігу в Сахарі. Не всіляка фантазія здатна на такий витвір. Тож і адекватне пояснення можливе лише за відсутності адекватності.

Я себе божевільним не вважав, хіба що, як і всі інші, трішки. Повністю нормальних людей не буває, кожен божеволіє по-своєму. І я не виняток.

Проте від усвідомлення прописної істини тепліше чомусь не стало. Мабуть, я щось випустив з уваги й дещо переоцінив власну нормальність.

Імовірно, не все так погано й рано бити на сполох, та все ж необхідно було якнайшвидше позбутися мани, опанувати себе й повертатися до реальності.

Різко сіпнув головою, сподіваючись таким чином витрусити непотріб, що в ній зібрався. Задерев’яніле тіло хитнулося. Аби зберегти рівновагу, довелося переставити ногу, і я виразно почув тріск, який буває, коли під підошвою ламається тонка крига.

Уява надто заполонила розум, не бажаючи поступатися доводам, і далі глумилася з мене.

– Хай тобі трясця!

Це вже був Василь. Голос його неприродно дзвінкий, і слова чомусь розтягувалися, як на зжованій магнітній плівці. У ньому, на відміну від голосу Коляна, вчувався справжній страх. Без сумніву і без балансування на межі. Крик людини, яка хоч і намагається триматися, але витримки залишалося на денці.

Що ж там сталося? Що могло їх нажахати?

Повернутися виявилося не просто: тіло немов паралізувало, воно неохоче підкорялося моїй волі. Рухалося надто повільно чи від уявного морозу, чи, може, із часом щось коїлося, і він набув властивості розтягуватися, немов гума.

Вони обоє стояли біля водійських дверцят і дивилися в одну точку, туди, де світло фар упиралося в густу стіну туману. Здавалося, що вони заклякли, але потім я побачив, як ворухнулася рука Коляна, і зрозумів, що рухи моїх благодійників уповільнені, як і мої.

Хотів обізватися до них, тільки нічого не вийшло. Замість слів із рота вирвалися пара й непевне булькотіння, яке я й сам розібрати не зміг.

А потім раптом усе зникло.

Умить і одразу.

І мороз, і ілюзія вповільненої зйомки.

– Трясця, трясця, трясця! – чітко й звично лунали непристойності, а я таки спромігся висловити своє здивування.

– Що сталося? – запитав, відчуваючи, як обличчя, котре щойно потерпало від стужі, наливається кров’ю й палає вогнем.

Василь замовк, подивився на мене, наче я в чомусь винен, нічого не сказав і хутко сховався в кабіні.

– Бувай, хлопче, нам час!

Колян оббіг машину. Гучно хряснули дверцята, і мікроавтобус різко рвонув із місця, залишивши на асфальті мою сумку.

Я подивився йому вслід. Мені здалося, що в променях фар майнула жіноча постать. Хотів гукнути, щоб уберегти від непоправного. Але тінь розтанула, розвіялася разом із клаптями туману й за мить набула іншої форми.

Ілюзія. Марево.

Червоні вогники габаритів зникли, розчинилися в тумані, і я залишився один глухої ночі невідомо де.

Вася з Коляном так спішно втекли від того, хто приносить нещастя, що забули й про оплату. Заздалегідь відкладений стольник так і залишився лежати в кишені сорочки.

Ситуація, у якій я опинився, була такою, що гірше й не вигадаєш. За кілька годин, проведених у відносному комфорті, доводилося розплачуватися повною мірою. До світанку залишалося страшенно довго, і мій розум пасував перед насущним запитанням, де згаяти час. Навіть натяку на укриття не було, а сподіватися на попутку – найбільший ідіотизм.

Туман оточував звідусіль. Я бачив його, він немов випромінював світло. Але все інше надійно ховалося в його мороку. Лише клаптик мокрого асфальту під ногами, та й той радше відчувався.

Поки не розвидниться, кудись іти безглуздо.

Навпомацки я відшукав більш-менш чисте місце, поставив сумку, присів на неї. Холод і вогкість одразу далися взнаки – незабаром у мене зуб на зуб не попадав. Довелося піднятися, пострибати, щоб розігнати кров, тільки це не допомагало.

Тоді я плюнув на все й вирішив, не чекаючи ранку, продовжити шлях.

* * *

Я усвідомив помилку відразу, ледь зійшов з асфальту. Ноги загрузли у в’язкій твані. Чорнозем тоннами налипав на кросівки, які промокли й неприємно чавкали. Кожен новий крок давався ціною неймовірних зусиль. Немов канатохідцеві, мені доводилося балансувати, щоб не розпластатися в багнюці. Якби трішки тепліше, ішов би босоніж, але зараз сама думка про це навіювала жах.

Невдовзі я вже не міг думати про стороннє. Мене перестала хвилювати доля старої, яка, можливо, потрапила під колеса автомобіля, я втомився проклинати Влада, і навіть відчуття холоду притупилося. Думки зосередилися на єдиному найважливішому завданні – витягнути ногу з болотяної каші, переставити її далі й при цьому втримати рівновагу.

Куди я йду? Навіщо?

Це вже нічого не значило. Але кожен новий крок сприймався як видатне досягнення, я відчував своєрідний азарт і навіть почав отримувати задоволення від нинішнього свого стану.

Небезпечний симптом як для розсудливої людини. Тільки такою я себе вже не відчував. Я взагалі себе не відчував.

Вивела із сомнамбулічного стану яскрава пляма, яка несподівано спалахнула перед очима. Я зупинився й довго дивився на неї, намагаючись уторопати, що це означає.

На думку нічого не спадало. Явище було фантастичне, воно не вкладалося в рамки моїх знань і вражало величчю. Білий туман раптово почав світитися сам по собі. Немов увімкнулася лампочка за стіною з матового скла. Тільки, на відміну від лампочки, світіння не було рівним і стабільним. Спочатку невелика пляма з кожною миттю розросталася, набирала сили й ставала яскравішою. А незабаром уся стіна туману переді мною засяяла, немов палала.

Потім я почув звук.

Істина відкрилася раптом і відразу.

Зовсім не диво й не потойбічне явище. Усього-на-всього відбите туманом світло автомобільних фар.

Піддаючись радше інстинкту, ніж розуміючи, що роблю, я відскочив убік.

І якраз вчасно.

Темне громадище на великій швидкості промайнуло в сантиметрах від мене, щедро заляпавши мокрим брудом, що виривався з-під коліс.

Я навіть не встиг злякатися. Тільки здивувався. Настільки звикся з фантазією, що залишився один на всьому світі, що поява автомобіля здавалася неймовірною, дивом дивним.

Слідом за здивуванням майнула думка, що це Вася з Коляном і, ймовірно, саме їхній автомобіль ледь не збив мене. А що вони мене не помітили за такої видимості цілком зрозуміло. Як зрозуміло й те, чому вони повернулися. Адже я забув розплатитися, а стольники в наш час на дорозі не валяються.

Навіть якщо хлопці повернулися за грошима, як я буду їм радий. Не відмовлять же вони мені в крихітці тепла, дозволять хвилин п’ять погрітися в затишному салоні?

Але як вони мене знайдуть?

Коли не помітили зараз, де гарантія, що повернуться назад?

В очах защеміло, я був готовий розплакатися.

Більше не хотілося переставляти ноги і йти далі. Даремне заняття. Усе одно не вистачить сил, аби кудись дістатися.

Скинув із плеча обридлу сумку. Тільки зараз, коли відчай узяв гору над летаргією, я відчув, наскільки вона важка.

Сумка покотилася вниз. Я потягнувся за нею, послизнувся й опинився в канаві.

Я не забився, а зайва волога не могла погіршити й так безрадісне становище. Сумка зручно підвернулася під голову, немов подушка. Я заплющив очі, уявивши себе в теплому ліжку. Але холод повернувся й почав дошкуляти з новою силою. Інстинкт самозбереження переміг і змусив ворушитися.

Зі стогоном – на прокльони сил не лишилося – я знову вибрався на розкислу дорогу, аби продовжити остогидлу гру «Ступи крок».

За що такі страждання? Навіщо я сюди поперся? Чи мені погано було вдома?

Розмаїття захотілося? Нудно стало?

От і маю. Отримав сповна.

Сльози вже струмками лилися з очей. Від жалю до себе, від тієї несправедливості, якої я зовсім не заслуговував.

Кожен наступний крок давався важче. В’язкий чорнозем не бажав відпускати, затягував взуття, намагався роззути. Сил залишалося менше, а перед очима все та ж молочна блідість, непрозора, щільна, відчутна.

Скільки я пройшов, де перебуваю, чи туди йду?

Яка різниця!

Я змирився з думкою, що йду лише заради того, щоб іти.

Важливий процес. А результат…

Очі нічого не бачили, крім суцільної білої плями. Неначе осліп. Але я знав, причина в іншому: у тумані, у сльозах, а може, і в тому, що я не хотів нічого бачити.

І коли на білій плямі з’явилися червоні цятки, я не відчув радості, лише здивувався.

І насторожився.

У туманному світі, часткою якого я вже звик себе вважати, вони здавалися чужорідними. А все чужорідне насторожує й не вселяє довіри.

Навчений недавнім досвідом, зійшов на узбіччя і, як виявилося, не дарма. Автомобіль, що обігнав (хвилину чи годину тому, час втратив для мене значення), повільно задкував і, минувши мене, зупинився.

Тепер я не бачив червоних вогників, мене сліпило біле сяйво, незвично яскраве, неприємне до болю.

Грюкнули дверцята.

– Славику! – почув знайомий голос.

Не Вася й не Колян.

– Влад?

– Хто ж іще? Якого дідька ти тут робиш? Не міг на станції зачекати?

Справді, якого дідька я тут роблю? Важке запитання.

– Та що з тобою? Очухайся.

Лише після цих слів я повернувся на звук голосу. Світло вдарило по очах. Я примружився.

– Крантець! Як же я тебе такого в машину візьму? Ти мені весь салон забрудниш.

От буржуй! Йому автомобіль дорожчий за шкільного товариша.

Але я не образився. У мене не залишилося сил на те, щоб ображатися.

– Гаразд, щось придумаємо.

Влад не наважився вийти із салону, і я не засуджував його за це. Він повозився в кабіні, потім відкрив дверцята.

– Залізай, братику, зараз зігрієшся.

Не розумію, де я знайшов сили, щоб піднятися в салон позашляховика. Умостився на м’якому сидінні, подивився на Влада. Мабуть, якось не так подивився.

– Ти що, не впізнав мене? – збентежився він.

– Тебе не впізнаєш… – ледве вичавив із себе: губи мене майже не слухалися, немов задерев’яніли.

– На ось, випий. – Він дістав із кишені плоску металеву фляжку, відкрутив кришку й простягнув мені.

Позбавлена смаку цівка пролилася в горло, дійшла до шлунку й там вибухнула, накотившись на мене вогненною хвилею. Я відчув давно забуте тепло. Тепло, в існування якого перестав вірити. Зробив іще ковток. Тепер уже відчув смак і зрозумів, що п’ю коньяк. Добрий коньяк, міцний, зогрівальний…

Влад обережно відібрав у мене фляжку, я заплющив очі й миттєво заснув.