Читать книгу Невольник - Тарас Шевченко - Страница 18

* * *

Оглавление

Буває, в неволі іноді згадаю

Своє стародавнє, шукаю, шукаю,

Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,

Що й я таки Бога колись-то хвалив!

Шукаю, шукаю… Господи, б хотілось

Згадать хоть що-нéбудь!

Та оце й наткну[в]сь

На таке погане, що так і заснув,

Богу не молившись!.. От мені приснилось…

Свинею заснувши, звичайне, такий

І сон приверзеться… ніби край могили

Пасу я ягнята, а я ще мали́й;

Дивлюся, могила ніби розвернулась,

А з неї виходить неначе козак,

Уже й сивоусий собі неборак,

Та і йде до мене… Я собі звернулось,

Щеня мов під тином, – звичайне, мале,

То й перелякалось. От мене бере

Неначе на руки та несе в могилу,

А чорна могила ще гірше розкрилась.

Дивлюся, в могилі усе козаки:

Який безголовий, який без руки,

А хто по коліна неначе одтятий, —

Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.

– Дивися, дитино, оце козаки

(Ніби мені каже), – на всій Україні

Високі могили, дивися, дитино,

Усі ті могили усі отакі.

Начинені нашим благородним трупом,

Начинені туго. Оце воля спить!

Лягла вона славно, лягла вона вкупі

З нами, козаками! Бачиш, як лежить —

Неначе сповита!.. Тут пана немає,

Усі ми однако на волі жили!

Усі ми однако за волю лягли,

Усі ми і встанем, та бог його знає,

Коли-то те буде. Дивися ж, дитино!

Та добре дивися – а я розкажу,

За що Україна наша стала гинуть,

За що й я меж ними в могилі лежу.

Ти ж людям розкажеш, як виростеш, сину.

Слухай же, дитино. – А потім ягнята

Приснились у житі, лановий біжить

Та б’є мене добре, і ніби, проклятий,

Свитину здирає. І досі болить,

Як сон той згадаю. А як нагадаю

Козака в могилі, то й досі не знаю,

Чи то було справді, чи то було так,

Мара яка-нéбудь. Мені той козак

Розказував ось що…


– Не знаю, як тепер ляхи живуть

З своїми вольними братами.

А ми браталися з ляхами!

Аж поки третій Сигизмонд

З проклятими його ксьондзами

Не роз’єднали нас… Отак

Те лихо діялося з нами!


Во ім’я Господа Христа

І Матері його Святої!

Ляхи прийшли на нас войною!

Святиє божії міста!

Ксьондзи скажені осквернили!

Земля козача зайнялась

І кров’ю, сину, полилась,

І за могилою могила,

Неначе гори, поросли

На нашій, синочку, землі!


Я жив на хуторі, з [нрзб.]

Я стар був, немощен. Послав

З табун я коней до обозу,

Гармату, гаківниць два вози,

Пшона, пшениці, що придбав,

Я всю мізерію оддав

Моїй Україні-небозі…

І трьох синів своїх. – Нехай, —

Я думав, грішний перед Богом, —

Нехай хоть часточка убога

За мене піде, за наш край,

За церков Божію, за люде,

А я молитись в хаті буду. —

Бо вже нездужав, сину, встать,

Руки на ворога піднять!


Зо мною, слухай же, остались

Данило, чура мій, та я,

Та Пріся, дочечка моя!

Воно ще тілько вир[ос]тало,

Ще тілько-тілько наливалось,

Мов та черешенька!.. За гріх,

За тяжкий, мабуть, гріх великий

Не дав мені святий владика

Очей нарадувать старих

Моїм дитятком!..

Не ходили

Ксьондзи по селах, а возили

На людях їх з села в село,

Такеє-то у нас було!

Якось їх, клятих, і до мене

Вночі на хутір занесло.

А з ними челядь їх скажена,

Та ще драгуни… Дай мені!

Хоч коли-нéбудь, Боже милий!

На світ твій виглянуть з могили —

Спряжу всю шляхту на огні!

Вони, вони – не бійся, сину! —

Вони, ксьондзи, мою дитину

З собою в хату завели,

Замкнулись п’янії, я бачив.

А челядь п’яна полягала

У клуні на соломі спать,

Драгуни теж. А ми з Данилом

Соломи в сіни наносили,

А клуню просто запалили…

Не встануть, прокляті, оп’ять

Дітей козачих мордувать,

Усі до одного згоріли!

І Пріся бідная моя

Згоріла з клятими! А я…

На пожарищі хрест з Данилом

Поставили, та помолились,

Заплакали… Та й потягли,

На коней сівши, до обозу,

Синів всіх трьох моїх найшли,

Та в добрий час і полягли

Отут укупі!..


.........


А як ми бились, умирали,

За що ми голови складали

В оці могили? Будеш жить,

То, може, й знатимеш, небоже,

Бо слава здорово кричить

За наші голови… А може,

І про могили, і про нас

З старцями божими по селах

Правдива дума невесела

Меж людьми ходить…


[Перша половина 1850,

Оренбург]

Невольник

Подняться наверх