Читать книгу Невольник - Тарас Шевченко - Страница 5

Хіба самóму написать

Таки посланіє до себе,

Та все дочи́ста розказать,

Усе, що треба, що й не треба.

А то не діждешся його,

Того Писанія Святого,

Святої правди ні од кóго.

Та й ждать не маю од когó.

Бо вже б, здавалося, пора:

Либонь, уже десяте літо,

Як людям дав я «Кобзаря»,

А їм неначе рот зашито,

Ніхто й не гавкне, не лайне,

Неначе й не було мене.

Не похвали собі, громадо!

Без неї, може, обійдусь,

А ради жду собі, поради!

Та, мабуть, в яму перейду

Із москалів, а не діждусь!

Мені, було, аж серце мліло,

Мій Боже милий! як хотілось,

Щоб хто-небýдь мені сказав

Хоч слово мудре; щоб я знав,

Для кого я пишу? для чого?

За що я Вкраїну люблю?

Чи варт вона огня святого?..

Бо хоч зостаріюсь затóго,

А ще не знаю, що роблю.

Пишу собі, щоб не міняти

Часа святого так на так,

Та іноді старий козак

Верзеться грішному, усатий,

З своєю волею мені

На чорнім вороні-коні!

А більш нічого я не знаю,

Хоч я за це і пропадаю

Тепер в далекій стороні.

Чи доля так оце зробила?

Чи мати Богу не молилась,

Як понесла мене? Що я —

Неначе лютая змія

Розтоптана в степу здихає,

Захода сонця дожидає.

Отак-то я тепер терплю

Та смерть із степу виглядаю,

А за що, єй-богу, не знаю!

А все-таки її люблю,

Мою Україну широку,

Хоч я по їй і одинокий

(Бо, бачте, пари не найшов)

Аж до погибелі дійшов.

 Нічого, друже, не журися!

В дулéвину себе закуй,

Гарненько Богу помолися,

А на громаду хоч наплюй!

Вона – капуста головата.

А втім, як знаєш, пане-брате.

Не дурень, сам собі міркуй.