Читать книгу Двійник - Тесс Ґеррітсен - Страница 10

З яскравого полуденного сонця Мора вступила до прохолодних сутінків церкви Богородиці Божественного Світла. Певну мить вона могла розгледіти хіба що тіні, нечіткі обриси лав та силует самотньої парафіянки, яка сиділа попереду, схиливши голову. Мора прослизнула за одну з лав, сіла. Дозволила тиші огорнути себе, поки очі призвичаювалися до тьмяного освітлення. У вітражному вікні над головою, яке сяяло насиченими, похмурими кольорами, жінка з пишним кучерявим волоссям з обожнюванням дивилася на дерево, на якому висіло криваво-червоне яблуко. Єва в райському саду. Жінка як спокусниця, звабниця. Руйнівниця. Поки Мора дивилася в це вікно, їй стало якось неспокійно, і вона перевела погляд далі. Хоч і вихована батьками-католиками, вона не почувалася в церкві як удома. Дивилася на образи святих мучеників у рамах вікон і знала: хоч вони нині шануються як святі, будучи плоттю й кров’ю за життя, вони не могли жити бездоганно. Час, проведений ними на землі, безперечно був заплямований гріхами, помилками й дрібними пристрастями. Вона краще, ніж багато хто з людей, знала, що людям не властива досконалість.

Мора підвелася, розвернулася до проходу й завмерла. Там стояв отець Брофі і світло вітражів кольоровою мозаїкою лежало в нього на обличчі. Він підійшов так тихо, що вона й не почула, а тепер вони дивилися одне одному в обличчя, і жоден не наважувався порушити мовчання.

– Сподіваюся, ти ще не йдеш, – нарешті мовив священик.

– Я всього на кілька хвилин зайшла, подумати.

– Тоді я радий, що застав тебе тут. Хочеш поговорити?

Вона кинула погляд на задні двері, наче обдумуючи втечу, тоді зітхнула.

– Так, здається, хочу.

Жінка з першого ряду розвернулася й спостерігала за ними. Що ж вона бачила? Вродливого молодого священика. Привабливу жінку. Напружене перешіптування під поглядами святих.

Схоже, отцю Брофі було так само ніяково, як і Морі. Він глянув на ту жінку й сказав:

– Поговорити можна й деінде.

Вони прогулювалися парком Джамайка Рівервей, затіненою стежиною над водою. Цієї теплої пообідньої пори їм довелося ділити парк із бігунами, велосипедистами, матерями з візочками. У такому публічному місці священик, який розмовляє зі стурбованою парафіянкою, навряд чи дав би підставу для пліток. «У нас усе завжди мусить бути саме так, – подумала Мора, коли вони пірнули під розлогі гілки верби. – Без натяку на скандал, щоб і не пахло гріхом. Понад усе я хочу від нього того, чого він не може мені дати. І все одно я тут».

«Ми обоє тут».

– Я все думав, коли ж ти до мене зайдеш, – сказав отець Брофі.

– Я хотіла. Тиждень був непростий. – Мора зупинилася, дивлячись на річку. Гамір транспорту з дороги неподалік забивав дзюрчання води. – Я нині гостро відчуваю свою смертність.

– А раніше не відчувала?

– Не настільки. Коли я минулого тижня спостерігала за тією аутопсією…

– Ти їх стільки бачиш.

– І не просто бачу, Деніеле. Я їх роблю. Я тримаю скальпеля в руці, я ріжу. Майже щодня займаюся цим на роботі, і мене це ніколи не турбувало. Може, це значить, що я втратила свою людяність. Стала така відсторонена, що навіть не розумію, що ріжу людську плоть. Але коли я спостерігала за розтином того дня, він став чимось особистим. Я дивилася на неї й бачила на столі себе. Тепер не можу навіть узятися за ножа, не думаючи про неї. Про те, яким могло бути її життя, що вона відчувала, про що думала, коли… – Мора замовкла, зітхнула. – Мені важко повертатися до роботи. От і все.

– Це справді потрібно?

Збентежена запитанням, жінка подивилася на священика.

– Хіба в мене є вибір?

– Говориш так, наче ти в рабстві.

– Це моя робота. Те, що я вмію робити добре.

– Не надто переконлива причина. То чому ти це робиш?

– А чому ти – священик?

Тепер настала черга Деніела бути збентеженим. Він замислився, завмер поруч із нею; тінь верби трохи приглушила блакить його очей.

– Я так давно зробив цей вибір, – мовив він. – Більше про нього й не думаю. І не ставлю під сумнів.

– Ти мусив мати віру.

– Я досі вірю.

– І цього достатньо?

– А ти справді думаєш, що потрібна тільки віра?

– Ні, звісно ж, ні.

Мора розвернулася й рушила з місця стежиною, поцяткованою сонцем і тінню. Боялася зустріти його погляд, боялася, що він забагато побачить у неї в очах.

– Іноді добре віч-на-віч зустрітися зі своєю смертністю, – сказав священик. – Це змушує переосмислити життя.

– Я цього не хочу.

– Чому?

– У мене не дуже добре із самоаналізом. Заняття з філософії мене бісили – стільки запитань без відповідей. А от фізику та хімію я розуміла. Вони мене втішали, бо навчали впорядкованих принципів, які можна відтворити. – Вона замовкла, провела поглядом молоду жінку на роликових ковзанах, яка штовхала перед собою немовля у візочку. – Не люблю те, чого не можна пояснити.

– Так, знаю. Ти завжди прагнеш розв’язувати рівняння. Тому тобі так важко впоратися з убивством цієї жінки.

– Це питання без відповіді. Саме те, що я ненавиджу.

Мора сіла на дерев’яну лаву, за якою розгортався річковий краєвид. Денне світло поступово згасало, збиралися тіні, у яких вода здавалася чорною. Отець Брофі сів поряд із нею, і хоч вони не торкалися один одного, вона так ясно усвідомлювала його близьку присутність, що майже відчувала голою рукою жар його тіла.

– Детектив Ріццолі нічого про справу не розповідала?

– Не те, щоб вона тримала мене в курсі справ.

– А ти на це сподівалася?

– Ні, як коп вона не стала б цього робити.

– А як подруга?

– У тому-то й річ. Я думала, що ми з нею справді друзі. Але вона так мало мені розповіла.

– Вона тут не винна. Жертву знайшли біля твого дому. Вона, певно, питає себе…

– Що, чи не підозрювана я?

– Або ж чи не мала ти бути жертвою. Ми всі того вечора так і подумали. Що в тому авто була ти. – Деніел дивився на воду. – Ти сказала, що не можеш не думати про ту аутопсію. Що ж, я не можу припинити думати про той вечір, про те, як стояв на вулиці в оточенні патрульних авто й не міг повірити, що це відбувається насправді. Відмовлявся вірити.

Вони обоє мовчали. Перед ними текла темна ріка, за ними – ріка автомобілів.

Раптом Мора запитала:

– Повечеряєш сьогодні зі мною?

Отець Брофі відповів не відразу, і від його вагань жінка присоромлено зашарілася. Що за безглузде запитання. Вона хотіла забрати свої слова назад, переграти останні шістдесят секунд. Значно краще було б просто попрощатися й піти геть. А вона натомість бовкнула це необдумане запрошення, яке, як вони обоє знали, йому не варто було приймати.

– Вибач, – пробелькотіла вона. – Здається, це не дуже хороша…

– Так, – відповів Деніел. – З радістю.

Вона нарізала томати до салату, рука з ножем трохи тремтіла. На плиті побулькувала каструлька, випромінювала аромати курятини й червоного вина. Проста, знайома страва, яку вона могла готувати, не зазираючи до рецепту, не задумуючись. Із більш складними стравами не впоралася б, бо повністю зосередилася на чоловікові, який зараз наливав у два бокали «Піно Нуар».

Один бокал він поставив на стіл біля неї.

– Я можу ще щось зробити?

– Анічогісінько.

– Може, заправку? Чи помити салат?

– Я тебе запросила не для того, щоб змушувати працювати. Просто подумала, що тут буде зручніше, ніж в ресторані, там забагато людей.

– Ти, певно, втомилася постійно бути на людях, – мовив він.

– Я більше турбувалася за тебе.

– Навіть священики їдять у ресторанах, Моро.

– Ні, я мала на увазі… – Вона відчула, як шаріється, і повернулася до томатів.

– Гадаю, людям стало б цікаво. Якби вони побачили нас разом.

Він пильно подивився на неї. Тишу порушував тільки стукіт ножа об кухонну дошку. «Що можна зробити зі священиком на кухні? – подумала вона. – Попросити його благословити їжу?». Жоден інший чоловік не змушував її почуватися такою ніяковою, такою приземленою, повною недоліків. «А в тебе які недоліки, Деніеле?» Вона переклала нарізані томати до салатниці, полила оливковою олією та бальзамічним оцтом. «Цей білий комірець дає тобі імунітет до спокуси?»

– Принаймні дозволь мені нарізати огірок, – сказав він.

– Розслабитися ти не можеш, так?

– Не можу лінуватися, поки інші працюють.

Вона засміялася.

– Ласкаво прошу до нашого клубу.

– То клуб безнадійних трудоголиків? Бо в ньому я – один із засновників. – Він витягнув ножа із дерев’яної підставки й узявся нарізати огірок, вивільнивши його свіжий літній аромат. – Якщо мусиш допомагати батькам із п’ятьма братами й сестрою, інакше не виходить.

– Вас у родині було семеро? Боже.

– Думаю, батько теж так казав, коли чув, що ще одне на підході.

– І де твоє місце у сімці?

– Номер четвертий. Посередині. Якщо вірити психологам, це робить мене природженим посередником, тим, хто завжди намагається всіх примирити. – Він глянув на неї з усмішкою. – А ще це означає, що я вмію дуже швидко приймати душ.

– І як з дитини номер чотири ти став священиком?

Він знову опустив очі на дошку.

– Як ти могла здогадатися – то довга історія.

– Яку ти не хочеш розповідати?

– Для тебе мої причини, певно, будуть нелогічними.

– Насправді цікаво, як найважливіші в житті рішення зазвичай бувають найменш логічними. Наприклад, вибір людини, з якою одружуєшся. – Вона відпила трохи вина, знову поставила бокал на стіл. – Я точно не змогла б обґрунтувати свій шлюб, використовуючи логіку.

Він глянув на неї.

– Хіть?

– Слушне визначення. Так я зробила найбільшу в житті помилку. Поки що найбільшу.

Вона відпила ще трохи вина. «А ти міг би стати наступною великою помилкою. Якби Бог хотів, щоб ми були чемні, то не створював би для нас спокуси».

Він пересипав нарізаний огірок до салатниці, промив ніж. Поки стояв біля раковини, спиною до неї, вона вивчала його високу, струнку поставу марафонського бігуна. «І чому я маю проходити через це? – запитала вона себе. – Стільки чоловіків могли мене привабити, чому обов’язково він?»

– Ти питала, чому я став священиком.

– То чому?

Він розвернувся до неї.

– Моя сестра захворіла на лейкемію.

Спантеличена, вона не знала, що сказати. Усі слова здавалися недоречними.

– Софі було шість років. Наймолодша в родині, єдина дівчинка. – Він зняв рушник із вішака, витер руки й охайно повісив його назад, не поспішаючи, немов зважував свої наступні слова. – Гостра лімфоцитарна лейкемія. Гадаю, можна назвати таку вдалою, якщо лейкемія взагалі може бути вдала.

– Хороший прогноз для дітей, рівень виживання – вісімдесят відсотків.

То була правда, але вона одразу ж пожалкувала про свої слова. Така логічна доктор Айлс завжди реагує на трагедію корисними фактами й безсердечною статистикою. Це був її спосіб упоратися з невпорядкованими емоціями інших – виступити в ролі науковця. Друг щойно помер від раку легень? Родич залишився скаліченим після автомобільної аварії? Вона могла процитувати статистичні дані для кожної трагедії, знаходячи впевненість у твердих, упевнених цифрах. У вірі в те, що кожне жахіття можна пояснити.

Вона запитала себе, чи після такої відповіді Деніел не подумає, що вона надто відсторонена, може, навіть бездушна. Але він наче не образився. Просто кивнув, приймаючи її статистику так, як вона її запропонувала – просто як факт.

– Тоді прогнози на п’ять років були не настільки оптимістичні, – мовив він. – Коли їй поставили діагноз, вона була вже дуже хвора. Не можу й передати, які ми були спустошені, усі ми. Особливо моя мати. Її єдина дівчинка. Її малеча. Мені тоді було чотирнадцять, і саме я взявся доглядати Софі. Попри всю ту увагу, усі пестощі, вона не була балувана. Завжди була наймилішою дитиною, яку тільки можна уявити.

Він так і не глянув на Мору; опустив очі додолу, наче не хотів розкривати всю глибину свого болю.

– Деніеле? – мовила вона.

Він глибоко вдихнув, випростався.

– Я не знаю, як краще розповісти про це такому скептику, як ти.

– Що сталося?

– Її лікар повідомив, що хвороба смертельна. У ті часи, коли лікар висловлював свою думку, вона сприймалася, як Євангеліє. Мої батьки з братами того вечора пішли до церкви, гадаю – помолитися за диво. Я лишився в лікарні, щоб Софі не було самотньо. Вона тоді вже була зовсім лиса, волосся випало від хіміотерапії. Пам’ятаю, як вона заснула в мене на колінах. І я молився. Молився годинами, обіцяв Богу всі можливі безумні речі. Якби вона померла, гадаю, і ноги моєї більше в церкві не було б.

– Але вона вижила, – м’яко мовила Мора. Деніел подивився на неї й усміхнувся.

– Так, вижила. І я виконав усі свої обіцянки. Усі до єдиної. Тому що того дня Він почув мене. Я не сумніваюся.

– Де Софі зараз?

– Щасливо одружена, живе в Манчестері. Двоє всиновлених дітей. – Він сів за стіл навпроти неї. – А я тут.

– Отець Брофі.

– Тепер ти знаєш, чому я зробив такий вибір.

«Чи ж він був правильний?» – хотіла запитати вона, але не стала.

Вони знову наповнили бокали. Мора нарізала французький хліб із хрусткою скоринкою, перемішала салат. Розклала курятину, що парувала у вині, на тарілки. Шлях до серця чоловіка пролягає через шлунок – може, саме цього вона намагалася досягнути, цього прагнула? Здобути серце Деніела Брофі?

«Може, я почуваюся безпечно, коли хочу його, саме тому, що не можу його отримати. Мені до нього не дотягнутися, а отже, він не зробить мені так боляче, як Віктор».

Але ж коли вона виходила за Віктора, то теж була певна, що він не завдасть їй болю.

«Ми ніколи не буваємо такі міцні, як нам здається».

Вони саме закінчили їсти, коли в двері подзвонили, і вони обоє заклякли на місці. Хоча вечір і був цілком невинний, вони обмінялися зніяковілими поглядами, як двоє коханців, заскочених зненацька.

На ґанку Мори стояла Джейн Ріццолі. Літня волога перетворила її чорне волосся на хмару непокірних кучерів. Хоча вечір був теплий, убрана вона була в один із тих темних брючних костюмів, які вдягала на роботу. Зустрівши її похмурий погляд, Мора подумала, що це не візит увічливості. Опустила очі й побачила в руках детектива кейс.

– Вибачте, що турбую вас удома, док, але треба поговорити. Я подумала, що краще нам зустрітися тут, а не у вас на роботі.

– Це щодо справи?

Ріццолі кивнула. Жодній із них не треба було уточнювати, про яку саме справу йдеться, обидві знали. Хоча Ріццолі та Айлс поважали одна одну як професіоналок, вони ще не перейшли межу, яка відділяла їх від затишної дружби, і зараз дивилися одна на одну дещо ніяково. «Щось сталося, – подумала Мора. – Щось таке, що насторожило її проти мене».

– Заходьте, будь ласка.

Детектив увійшла до будинку й зупинилася, відчувши аромат їжі.

– Я відірвала вас від вечері?

– Ні, ми щойно закінчили.

Ріццолі не оминула увагою це «ми». Допитливо глянула на Мору. Почула кроки й обернулася до Деніела, який саме ніс бокали з-під вина із зали до кухні.

– Добривечір, детективе! – гукнув він.

Ріццолі здивовано кліпнула.

– Отець Брофі.

Він продовжив свій шлях до кухні, а детектив повернулася до Мори. Хоча вона нічого не сказала, було зрозуміло, що саме вона подумала. Те ж саме, що спало на думку тій парафіянці. «Так, має поганий вигляд, але нічого не було. Нічого, окрім вечері й розмови. Якого біса ти на мене так дивишся?»

– Ну… – промовила Ріццолі, чимало всього вмістивши в одне це слово.

Вони почули дзенькіт порцеляни й срібла – Деніел завантажував посудомийну машину. Священик почувається як удома на її кухні.

– Я б хотіла поговорити наодинці, якщо можна, – сказала детектив.

– Це обов’язково? Отець Брофі – мій друг.

– Це й так буде непроста розмова, док.

– Я не можу просто вигнати його звідси. – Мора замовкла, почувши з кухні кроки Деніела.

– Мені все одно треба йти, – сказав він, глянувши на кейс Ріццолі. – Вам вочевидь треба обговорити справи.

– Саме так, – погодилася Ріццолі.

Священик усміхнувся Морі.

– Дякую за вечерю.

– Чекай. Деніеле. – Вона вийшла на ґанок разом із ним, зачинила за собою двері. – Ти не повинен отак іти.

– Вона хоче поговорити з тобою наодинці.

– Мені так прикро.

– Чому? Це був чудовий вечір.

– У мене таке відчуття, наче тебе виганяють з мого дому.

Він потягнувся до її руки, тепло й заспокійливо потиснув її.

– Зателефонуй мені, коли знову захочеш поговорити. Байдуже, о котрій годині.

Мора дивилася, як він іде до автомобіля, і його чорне вбрання зливається з літньою ніччю. Коли він розвернувся, махаючи їй на прощання, вона зауважила його комірець – останню білу пляму в темряві.

Повернулася до будинку й побачила, що Ріццолі досі стоїть у коридорі, спостерігаючи за нею. Звісно ж, їй цікаво щодо Деніела. Вона ж не сліпа, побачила, що між ними відбувається щось, окрім дружби.

– Може, вип’єте чогось? – запитала Мора.

– Це було б чудово. Тільки щось безалкогольне. – Ріццолі поплескала себе по животу. – Маля надто дрібне, аби гульбенити.

– Авжеж.

Мора провела гостю коридором, змушуючи себе належно виконувати роль господині. На кухні кинула кубики льоду в дві склянки, налила помаранчевого соку. У свій додала горілки. Розвернулась, щоб поставити склянки на стіл, і побачила, що детектив дістала з кейса теку.

– Що це? – запитала вона.

– Може, спершу присядемо, док? Бо те, що я вам зараз розкажу, може вас засмутити.

Мора опустилася на стілець за столом, Ріццолі зробила те ж саме. Вони сиділи одна навпроти одної, між ними лежала тека. «Скринька таємниць Пандори, – подумала Мора, дивлячись на неї. – Може, я насправді й не хочу знати, що всередині».

– Пам’ятаєте, що я казала вам минулого тижня про Анну Джессоп? Що ми не знайшли про неї жодної інформації, давнішої за півроку? І що єдиним її помешканням була та порожня квартира?

– Ви назвали її привидом.

– У якомусь сенсі так і є. Анна Джессоп насправді не існувала.

– Як так може бути?

– Бо Анни Джессоп фактично не було. Це був псевдонім. Насправді її звали Анна Леоні. Близько шести місяців тому вона повністю змінила особу. Почала закривати свої рахунки і зрештою виїхала з будинку. Під новим іменем винайняла квартиру в Брайтоні, до якої й не мала наміру переїздити. То був глухий кут на випадок того, якщо хтось зможе дізнатися її нове ім’я. Тоді спакувала речі й поїхала до штату Мен. До маленького містечка на півдорозі до узбережжя. Там вона прожила останні два місяці.

– Звідки ви все це знаєте?

– Говорила з копом, який їй з усім цим допоміг.

– З копом?

– Детектив Рік Баллард, із Ньютона.

– Тоді це псевдо… вона взяла його не тому, що втікала від закону?

– Ні. Ви, певно, здогадаєтеся, від чого вона втікала. Стара історія.

– Від чоловіка?

– На жаль, дуже заможного чоловіка. Доктора Чарлза Касселя.

– Мені це ім’я не знайоме.

– «Касл Фармасьютиклз». Він заснував компанію, а Анна працювала в ній дослідницею. У них був роман, але за три роки вона спробувала від нього піти.

– І він її не відпустив.

– Доктор Кассель не схожий на того, від кого можна просто так піти. Одного вечора вона опинилася в швидкій Ньютона із синцем під оком. Далі стало страшніше. Переслідування. Смертельні погрози. Навіть мертва канарка в поштовій скриньці.

– Господи.

– Так, от вам справжнє кохання. Іноді єдиний спосіб змусити чоловіка не робити вам боляче – застрелити його. Або сховатися. Може, вона досі була б жива, аби обрала перший варіант.

– Він її знайшов.

– Нам тільки потрібно це довести.

– Зможете?

– Ми ще не мали змоги поговорити з доктором Касселем. Він дуже зручно поїхав з Бостона вранці після стрілянини. Увесь минулий тиждень подорожував у справах, і вдома його чекають не раніше, ніж завтра.

Ріццолі піднесла свою склянку до вуст, і від цокання кубиків льоду Мора здригнулася. Детектив поставила склянку на стіл. Вона мовчала, нібито намагалася виграти час, але для чого?

– Вам треба ще дещо знати про Анну Леоні. – Ріццолі вказала на теку на столі. – Я принесла це вам.

Мора відкрила теку й відчула шок, побачивши знайоме обличчя – чорнява дівчинка із серйозним поглядом стояла в обіймах старшої пари: вони наче намагалися її захистити.

– Це могла б бути я, – м’яко мовила вона.

– Анна носила знімок у гаманці. Ми думаємо, що їй тут років десять, і на фото вона з батьками, Рут та Вільямом Леоні. Обоє вже померли.

– Це її батьки?

– Так.

– Але… вони такі старі.

– Так і було. Матері, Рут, було шістдесят два, коли цей знімок було зроблено. – Ріццолі помовчала. – Анна була єдиною дитиною.

«Єдина дитина. Старші батьки. Я знаю, до чого все це, – подумала Мора. – І я боюся того, що вона мені зараз скаже. Вона насправді для цього прийшла. Справа не в Анні Леоні та її жорстокому коханцеві, усе значно страшніше».

Вона підняла очі на Ріццолі:

– Її вдочерили?

Детектив кивнула.

– Місіс Леоні було п’ятдесят два, коли народилася Анна.

– Для більшості агенцій це забагато.

– Тому, ймовірно, удочеріння було приватним, через юриста.

Мора подумала про своїх батьків, тепер теж уже мертвих. Вони теж були немолоді – за сорок.

– Що вам відомо про ваше вдочеріння, док?

Мора глибоко вдихнула.

– Коли батько помер, я знайшла папери. Усе було зроблено через юриста тут, у Бостоні. Я телефонувала йому кілька років тому, чи не скаже він мені імені моєї рідної матері.

– І як?

– Сказав, що записи запечатано. Відмовився видати будь-яку інформацію.