Читать книгу Двійник - Тесс Ґеррітсен - Страница 7

Хоча в її розкладі того дня аутопсій не було, о другій Мора рушила вниз і переодяглася в хірургічну форму. У жіночій роздягальні вона була сама, тому не поспішаючи зняла вуличний одяг, охайно склала блузу й слакси до шафки. Форменний одяг на голій шкірі здавався хрустким, наче свіжовипране простирадло, звична рутина заспокоювала: затягнути пояс штанів, сховати волосся під чепчик. Мора почувалася стриманою, захищеною цією свіжою бавовною і тією роллю, якої набувала в цьому однострої. Глянула в дзеркало, на своє відображення – спокійне, наче чуже, усі емоції приховані. Вийшла з роздягальні, пройшла коридором і увійшла до кімнати для аутопсії.

Ріццолі з Фростом у халатах та рукавичках уже стояли біля столу, Мора не бачила жертву за їхніми спинами. Доктор Брістол першим помітив Мору. Він стояв лицем до неї, умістивши огрядне черево в хірургічний халат розміру XL, і коли вона ввійшла до зали, він зустрів її погляд. Брови над маскою суворо зійшлися, й вона побачила в його очах запитання.

– Вирішила зайти глянути, – промовила Мора.

Ріццолі розвернулася, подивилася на неї. Вона теж супилася.

– Ви точно хочете бути тут?

– А вам не було б цікаво?

– Не впевнена, що я хотіла б це бачити. Зважаючи на все.

– Я просто подивлюся. Якщо ви не проти, Ейбе.

Брістол знизав плечима.

– Дідько, мені теж було б цікаво, – визнав він. – Приєднуйтеся.

Мора обійшла стіл, до Ейба, і від першого прямого погляду на тіло в роті стало сухо. У цій лабораторії вона бачила чимало жахів, дивилася на плоть на всіх етапах розкладання, на тіла, настільки пошкоджені вогнем чи травмами, що ці рештки важко було назвати людиною. Жінка, яка нині лежала на цьому столі, надзвичайно добре збереглася, як на її досвід. Кров змили, вхідний отвір кулі з лівого боку голови закривало темне волосся. Обличчя було непошкоджене, вигляд тіла псували тільки цілком нормальні трупні плями на шкірі. У паху та на шиї, де Йошима, асистент моргу, брав кров для аналізів, виднілися свіжі проколи, однак в іншому тіло лишилося недоторканим – скальпель Ейба ще не зробив жодного надрізу. Якби грудна клітка вже була розкрита, тіло стривожило б її значно менше. Розтяті тіла анонімні. Серця, легені, селезінки – це всього лиш органи, настільки позбавлені індивідуальності, що їх можна пересаджувати між тілами, як автомобільні запчастини. Але ця жінка досі була ціла, з приголомшливо впізнаваними рисами обличчя. Учора Мора бачила це тіло одягненим, у тіні, освітлене тільки променем «Меглайта» Ріццолі. Тепер на обличчя різко світили лампи для розтину, одяг зняли, відкриваючи оголений торс, і ця зовнішність була не просто знайомою.

«Господи, це ж моє обличчя, моє тіло на тому столі».

Тільки Мора знала, яка разюча насправді між ними схожість. Ніхто в цій кімнаті не бачив форми її голих грудей, вигину стегон. Вони знали тільки те, що вона їм показувала, – обличчя, волосся, і не могли знати, що її подібність до цього тіла настільки інтимна, що включає навіть рудуваті спалахи в лобковому волоссі.

Мора дивилася на кисті рук жінки, на довгі й витончені пальці, такі схожі на її власні. Руки піаністки. На пальцях уже були сліди чорнила. Рентген черепа та зубів теж уже зробили; зубна панорама вже лежала на лампі, два білих ряди зубів сяяли, як усмішка Чеширського кота. «Це такими будуть мої знімки? – запитала вона себе. – Чи ми настільки однакові, аж до зубної емалі?»

Власний голос здався їй неприродно спокійним, коли вона запитала:

– Ви ще нічого про неї не дізналися?

– Досі перевіряємо ім’я Анна Джессоп, – відповіла Ріццолі. – Поки маємо хіба що водійські права, видані штатом Массачусетс чотири місяці тому. Там написано, що їй сорок років. П’ять футів сім дюймів зросту, чорне волосся, зелені очі. Вага – сто двадцять фунтів.

Ріццолі оглянула тіло на столі.

– Я б сказала, що вона відповідає цьому опису.

«Як і я, – подумала Мора. – Мені сорок років, зріст – п’ять футів сім дюймів, вага – сто двадцять п’ять. Але яка жінка не прибреше про свою вагу на водійських правах?»

Вона без слів дивилася, як Ейб завершує огляд поверхні тіла. Час від часу він робив коротенькі нотатки на попередньо роздрукованій діаграмі з жіночим тілом. Куля ввійшла в ліву скроню. Трупні плями знизу тулуба та на стегнах. Шрам від апендектомії. Судмедексперт поклав свої записи й перейшов до ніг жертви – узяти вагінальні мазки. Поки вони з Йошимою розсували стегна мертвої жінки, аби відкрити промежину, Мора зосередилася на її животі. Дивилася на шрам від видалення апендикса – тоненьку білу лінію на шкірі кольору слонової кістки.

«У мене теж такий».

Узявши мазки, Ейб перейшов до таці з інструментами й підняв скальпель.

Дивитися на перший надріз було майже нестерпно. Мора піднесла руку до грудей, наче відчувала, як лезо розтинає її власну плоть. Поки Ейб робив Y-подібний розріз, вона подумала: «Це помилка. Не знаю, чи зможу на це дивитися». Але не зійшла з місця, заклякла, зачарована й нажахана, дивлячись, як він відділяє шкіру від грудної стінки, швидко знімає, наче білує дичину. Брістол працював, несвідомий її жаху, зосереджений тільки на розтині. Умілий патологоанатом може зробити просту аутопсію менше ніж за годину, тож на цьому етапі розтину він не марнував часу на без потреби акуратні розрізи. Мора завжди вважала Ейба приємним чоловіком, з його добрим апетитом до їжі, випивки й опери, але зараз його розбухлий живіт і бичача шия робили його подібним на товстого м’ясника, який крає м’ясо ножем.

Шкіра з грудної клітки була знята, груди сховалися під відгорнутими клаптями, відкриваючи ребра та м’язи. Йошима схилився над нею із секатором і взявся розрізати ребра. Мора смикалася від кожного клацання ножиць. «Як легко ламаються людські кістки, – подумала вона. – Ми думаємо, що серце захищає міцна клітка з ребер, але варто лиш натиснути, варто двом лезам зійтися – і вони, одне за одним, поступаються загартованій сталі. Ми зроблені з такого тендітного матеріалу».

Йошима розрізав останню кістку, Ейб розітнув останні хрящі та м’язи. Удвох вони підняли грудину, наче кришку зі скрині.

У відкритій грудній порожнині поблискували серце та легені. Морі одразу спало на думку: молоді органи. Але вона зрозуміла – ні, сорок років це вже не молодість, правда? Непросто було визнати, що у свої сорок вона вже прожила половину життя. Її, як і жінку на цьому столі, уже не можна вважати молодою.

Органи жінки на столі здавалися нормальними, не мали очевидних ознак патології. Кількома меткими розрізами Ейб дістав легені та серце, поклав їх у металевий таз. Зробив кілька надрізів під яскравими лампами, щоб побачити паренхіму легень.

– Не курила, – завважив він до двох детективів. – Набряків немає. Гарна, здорова тканина.

Тільки от – уже мертва.

Брістол опустив легені назад у таз, куди вони лягли рожевим курганом, і взяв серце. Воно легко вмістилося в його масивну руку. Мора раптом відчула своє власне серце, яке зараз гупало в її грудях. Як і серце цієї жінки, воно вмістилося б у Ейбову долоню. Їй раптом стало млосно від думки про те, що він може тримати його, перевертати, оглядаючи коронарні судини – так само, як робить зараз. Технічно серце – простий насос, але воно становить серцевину людського тіла, і від того, яким відкритим, виставленим напоказ воно зараз було, Мора відчула порожнечу у власних грудях. Глибоко вдихнула, і від запаху крові її нудота тільки посилилася. Вона відвернулася від тіла й зустрілася поглядом із Ріццолі. Тією Ріццолі, яка надто багато бачила. Вони були знайомі вже майже два роки, працювали разом над достатньою кількістю справ, щоб глибоко поважати одна одну з професійного погляду. Однак разом із цією повагою прийшла і взаємна шаноблива обачність. Мора знала, яка гостра в Ріццолі інтуїція, і коли вони зараз дивилися одна на одну через стіл, знала, що ця жінка безперечно помічає, як близько Мора до того, щоб вибігти геть із кімнати. Відповідаючи на невисловлене питання в очах Ріццолі, Мора вперто стиснула щелепи. Королева Покійників знову була незворушна.

Знову зосередилася на мертвому тілі.

Ейб, який не звертав уваги на напруження в кімнаті, розкрив камери серця.

– Усі клапани мають нормальний вигляд, – прокоментував він. – Коронарні судини м’які. Чисті. Боже, сподіваюся, моє серце теж таке.

Мора глянула на його величезне черево й засумнівалася в цьому, знаючи його пристрасть до фуа-гра та маслянистих соусів. Ейб жив за філософією: «Насолоджуйся життям, поки можеш». Удовольняй свої апетити зараз, бо всі ми рано чи пізно закінчимо, як наші друзі на столі. Що хорошого в чистих судинах, якщо твоє життя було позбавлене задоволень?

Він поклав серце в таз і заходився працювати з умістом живота, глибоко встромляючи скальпеля в очеревину. Дістав шлунок і печінку, селезінку та підшлункову залозу. Морі був знайомий запах смерті, охолоджених органів, однак цього разу він її бентежив. Наче перша в її житті аутопсія. Наче вона перестала бути досвідченим патологоанатомом і тепер жахалася того, як брутально Ейб управлявся з ножицями й ножем. «Господи, я саме це роблю щодня, але мій скальпель ріже незнайому плоть чужих людей».

«Ця жінка не здається чужою».

Мора занурилася в німу порожнечу, з відстані спостерігала за тим, як працює Ейб. Утомлена неспокійною ніччю й джетлагом, вона наче відійшла від сцени, яка розгорталася на столі перед нею, до безпечного місця, з якого могла спостерігати без емоцій. Це просто труп на столі. Вони ніяк не пов’язані, вони не знайомі. Брістол швидко вивільнив тонку кишку, кинув завитки до тазу. Ножицями й кухонним ножем вичистив черево, лишив тільки порожній панцир. Поніс таз, важкий від нутрощів, до столу з неіржавної сталі, де й узявся ретельно розглядати органи, один за одним.

Розрізав шлунок на препарувальній дошці, випорожнив його в меншу миску. Від смороду неперетравленої їжі Ріццолі з Фростом відвернулися, покривилися огидливо.

– Схоже на рештки вечері, – мовив Ейб. – Я б сказав, що вона їла салат з морепродуктами. Бачу листя салату, томати. Може, креветки…

– Вона задовго до смерті вечеряла? – спитала Ріццолі. Її голос звучав дивно, обличчя було закрите рукою, щоб відгородитися від смороду.

– За годину, може, більше. Думаю, їла не вдома, я собі салат із креветками не готував би. – Ейб глянув на Ріццолі. – Чеків із ресторану в сумочці не було?

– Ні. Вона могла платити готівкою. Ми все ще чекаємо інформації про кредитну картку.

– Господи. – Фрост досі відвертався. – Тепер мене назавжди відверне від креветок.

– Та хай це вас не хвилює, – сказав Ейб, патраючи селезінку. – Якщо вже подумати, то ми всі створені з однакових базових цеглин. Жири, вуглеводи та протеїн. Коли їсте соковитий стейк, то їсте м’язи. Гадаєте, я коли-небудь відмовлюся від стейку тільки тому, що розтинаю такі тканини щодня? Усі м’язи складені з однакових біохімічних інгредієнтів, просто в деяких випадках пахнуть краще, ніж в інших.

Він потягнувся по нирки, акуратно надрізав кожну з них і поклав маленькі зразки тканин у банку з формаліном.

– Поки все наче нормально, – сказав патологоанатом і глянув на Мору. – Згодні?

Вона автоматично кивнула, але нічого не сказала – несподівано переключилася на нові рентгенівські знімки, які Йошима саме розвішував проти світла. То були знімки черепа. На тих, що були зроблені збоку, виднілися обриси м’яких тканин, наче напівпрозоре примарне обличчя у профіль.

Мора підійшла до негатоскопа, стала вдивлятися у схожу на зірку темну пляму, разюче яскраву на тлі м’якшої тіні кістки. Пляма розпливалася всім склепінням черепа. Оманливо маленький вхідний отвір зовні нічим не видавав тієї шкоди, якої нищівний снаряд зумів завдати мозку людини.

– Боже мій, – пробурмотіла вона. – Це ж куля «чорний пазур».

Ейб підняв очі від тазу з органами.

– Давно я таких не бачив. Тут треба обережно. Металеві краї на цій кулі гострі, мов лезо, рукавичку легко поріжуть.

Він подивився на Йошиму, який працював у лабораторії довше за всіх нинішніх патологоанатомів, а тому бував наче корпоративною пам’яттю.

– Коли в нас востаннє була жертва «чорного пазура»?

– Здається, роки два тому, – відповів Йошима.

– Так недавно?

– Наскільки я пам’ятаю, справою займався доктор Тірні.

– Попросиш Стеллу подивитися? Може, справа ще не закрита. Куля доволі незвична, цікаво, чи є зв’язок.

Йошима зняв рукавички, підійшов до інтеркома, викликав секретарку Ейба.

– Алло, Стелло? Доктор Брістол хоче, щоб ви пошукали останню справу з кулею «чорний пазур». Її мав вести доктор Тірні…

– Чув про них, – сказав Фрост, який теж уже стояв біля негатоскопа, щоб краще роздивитися знімки. – Та це вперше маю жертву з таким пораненням.

– Експансивна куля з порожниною в головній частині, вироблялася «Вінчестером», – сказав Ейб. – Розроблена так, щоб пробивати м’які тканини. Коли вона входить у плоть, мідний кожух розкривається в шестикутну зірку. Кожен кінчик гострий, наче кіготь.

Він перейшов до голови трупа.

– Їх у дев’яносто третьому зняли з продажу після того, як один божевільний із Сан-Франциско в стрілянині вбив такими дев’ятьох людей. Погана слава для «Вінчестера», вони аж вирішили припинити виробництво. Але трохи таких ще лишилися в обігу. Час від часу з’являються їхні жертви, але дедалі рідше.

Мора досі дивилася на рентгенівський знімок, на ту смертельну білу зірку, і думала про те, що тільки-но сказав Ейб. «Кожен кінчик гострий, наче кіготь». А тоді згадала подряпини на автомобілі жертви. «Наче слід від пазурів хижака».

Вона повернулася до столу, саме тоді, коли Ейб закінчив надріз скальпа. У коротку мить перед тим, як він відгорнув клапоть шкіри, Мора зрозуміла, що не може відвести погляд від обличчя мертвої. Смерть зафарбувала її вуста попелясто-блакитним. Очі були розплющені, оголені рогівки стали сухі й каламутні від повітря. Сяйво очей за життя – не більше ніж світло, що відбивається від вологих рогівок. Коли повіки більше не кліпають, а рогівки не омиває рідина, очі стають сухі й тьмяні. Життя зникає з очей не через зникнення душі, а через зупинку рефлексу кліпання. Мора подивилася на дві тьмяні смуги через рогівку й на мить уявила, якими мали бути ці очі за життя. То був тривожний погляд у дзеркало. Її охопила раптова запаморочлива думка, що на цьому столі насправді вона. Що вона спостерігає, як розтинають її власне тіло. Хіба ж привиди не лишаються в тих місцях, до яких часто навідувалися за життя? «Ось де я лишуся, – подумала вона. – У судово-медичній лабораторії. Я приречена провести тут вічність».

Ейб потягнув скальп уперед, обличчя зібгалося, наче гумова маска.

Мора здригнулася. Відвівши очі, помітила, що Ріццолі знову спостерігає за нею. «Вона дивиться на мене? Чи на мого привида?»

Дзижчання пилки «Страйкер», здавалося, усвердлювалося просто в її кістковий мозок. Ейб різав склепіння відкритого черепа, залишаючи цілим той сегмент, який пронизала куля. Обережно відділив і зняв верхівку кістки. «Чорний пазур» вивалився з відкритого черепа і з дзенькотом упав у миску, яку підставив Йошима. Куля блищала, металеві кінчики розкрилися, наче пелюстки смертельної квітки.

Мозок був залитий темною кров’ю.

– Сильний крововилив, обидві півкулі. Саме те, чого варто було чекати після цих знімків, – сказав Ейб. – Куля ввійшла сюди, у ліву скроневу кістку. Але не вийшла. Це видно тут, на рентгені.

Він указав на негатоскоп; куля на знімках виділялася яскравим спалахом проти внутрішнього вигину потиличної кістки зліва.

Фрост сказав:

– Цікаво, як вона опинилася з того ж боку черепа, з якого увійшла.

– Напевно, рикошет. Куля ввірвалася до черепа й пронеслася туди й назад, прорізаючи мозок. Витрачаючи всю свою енергію на м’які тканини. Крутилася, як ножі в блендері.

– Докторе Брістол? – викликала Ейба через інтерком його секретарка Стелла.

– Так?

– Я знайшла справу з «чорним пазуром». Жертву звали Василій Тітов. Розтин робив доктор Тірні.

– Хто з детективів вів справу?

– Ем… Ось воно. Детективи Ванн та Данліві.

– Я з ними поговорю, – сказала Ріццолі. – Побачимо, що вони про це згадають.

– Дякую, Стелло! – гукнув Брістол. Глянув на Йошиму, який тримав камеру напоготові. – Гаразд, знімай.

Йошима почав фотографувати мозок, навіки фіксуючи, перш ніж Ейб дістав його з кістяної домівки. «Ось де містяться спогади всього життя, – думала Мора, дивлячись на поблискування складок сірої матерії. – Дитяча абетка. Чотири на чотири буде шістнадцять. Перший поцілунок, перший коханець, уперше розбите серце. Усе це складене в пакети вісника РНК у цьому складному зібранні нейронів». Пам’ять була всього лиш біохімією, утім, саме вона визначала кожну людину як особистість.

Кількома рухами скальпеля Ейб вивільнив мозок і поніс його в обох руках, наче скарб, до стола. Сьогодні він його не препаруватиме, натомість занурить у фіксувальний розчин, щоб розрізати згодом. Але для того, щоб побачити докази травми, мікроскоп не був потрібен: вони були там, у кривавих плямах на поверхні мозку.

– Отже, куля ввійшла тут, у ліву скроню, – мовила Ріццолі.

– Так, отвір у шкірі й у кістці черепа збігаються ідеально, – відповів Ейб.

– Це свідчить про постріл безпосередньо в голову збоку.

Ейб кивнув.

– Злочинець, певно, націлився через вікно з боку водія. Воно було відчинене, тому скло не викривило траєкторію.

– Тож, вона сидить в автомобілі, – вела далі Ріццолі. – Вечір теплий. Вікно опущене. Восьма година, вже сутеніє. Він підходить до авто. Націлюється і стріляє. – Вона похитала головою. – Чому?

– Сумочку не забрав, – завважив Ейб.

– Отже, не пограбування, – сказав Фрост.

– Тоді нам лишається злочин у стані афекту. Або замовне вбивство.

Ріццолі глянула на Мору. Ось знову вона – ймовірність цілеспрямованого вбивства.

«Чи у правильну ціль він влучив?»

Ейб опустив мозок у відерце з формаліном.

– Поки несподіванок немає, – мовив він, повертаючись до тіла, щоб розітнути шию.

– Проведете аналізи на токсини? – запитала Ріццолі.

Брістол знизав плечима.

– Можемо замовити, але не певен, що це доцільно. Причина смерті вся он там. – Він кивнув на знімки, де куля чітко виділялася на тлі тіні кістки. – Маєте якісь причини для токсикології? Копи знайшли в машині наркотики чи супутню атрибутику?

– Нічого такого. В автівці було доволі чисто. Тобто, за винятком крові.

– І вся вона належала жертві?

– Принаймні вся третьої групи, позитивний резус-фактор.

Ейб глянув на Йошиму.

– Нашу дівчину перевірив?

Йошима кивнув.

– Усе так, у неї третя група, позитивний резус-фактор.

На Мору ніхто не дивився. Ніхто не бачив, як затремтіло її підборіддя, не чув, як вона голосно вдихнула. Вона різко розвернулася, щоб ніхто не бачив її обличчя, і різким рухом зірвала з себе маску.

Коли вона прямувала до смітника, до неї гукнув Ейб:

– Вам уже з нами нудно, Моро?

– Джетлаг мене зрештою дістав, – сказала вона, знімаючи хірургічний халат. – Думаю, піду додому раніше. Побачимося завтра, Ейбе.

З лабораторії вона втекла не озираючись.

Дорога додому неначе розмилася. Тільки в передмісті Бруклайна мозок раптово ввімкнувся. Тільки тоді Мора вирвалася з нав’язливого зашморгу думок, які все крутилися в її голові. «Не думай про розтин. Забудь про нього. Подумай про вечерю, про що завгодно, тільки не про те, що ти сьогодні бачила».

Вона зупинилася біля продуктової крамниці. Холодильник був порожній, слід скупитися, якщо вона не хоче сьогодні харчуватися хіба що тунцем і мороженим горошком. Було так добре – зосередитися на чомусь іншому. З маніакальною наполегливістю вона кидала у возика продукти. Значно краще думати про їжу, про те, що вона готуватиме на цьому тижні. «Годі думати про плями крові та жіночі органи в металевих мисках. Мені потрібні грейпфрути і яблука. І баклажани мають непоганий вигляд». Узявши пучок свіжого базиліка, Мора жадібно вдихнула його аромат, вдячна за те, що його гострота хоч на мить заступила закарбовані в пам’яті запахи судово-медичної лабораторії. Тиждень на прісній французькій їжі – і вона скучила за спеціями. «Сьогодні я зготую тайське зелене карі, таке гостре, що воно обпікатиме рот».

Удома Мора перевдяглася в шорти та футболку й поринула в кухарство. Посьорбуючи холодне біле бордо, нарізала курятину, цибулю, часник. Кухню заповнив аромат жасминового рису. Нема часу думати про третю групу крові й чорнокосу жінку – у каструлі парує олія. Час тушкувати курятину, додати пасту карі. Улити бляшанку кокосового молока. Вона накрила каструльку кришкою, нехай дійде. Подивилася в кухонне вікно і раптом побачила своє відображення у склі.

«Я така схожа на неї. Точнісінько така ж сама».

Їй раптом стало холодно, наче обличчя у вікні було не відображенням – наче на неї звідти дивився привид. Кришка на каструльці стукотіла від пари. То привиди намагаються вибратися. Відчайдушно привертають увагу.

Мора вимкнула плиту, підійшла до телефону, набрала номер пейджера, який знала напам’ять.

За мить зателефонувала Джейн Ріццолі. На задньому тлі було чутно, як дзвонить телефон, тож Ріццолі ще не вдома – певно, сидить за своїм столом у «Шредер Плаза».

– Вибачте, що потурбувала, – сказала Мора. – Маю дещо запитати.

– У вас усе добре?

– Я в порядку. Хочу дізнатися про неї ще дещо.

– Про Анну Джессоп?

– Так. Ви сказали, що в неї були права, видані штатом Массачусетс.

– Саме так.

– Яка там стоїть дата народження?

– Що?

– Сьогодні в лабораторії ви сказали, що їй було сорок років. Коли саме вона народилася?

– Чому ви питаєте?

– Будь ласка. Я маю знати.

– Гаразд. Зачекайте.

Мора почула шурхіт паперів, тоді Ріццолі повернулася на лінію.

– Відповідно до її прав, вона народилася двадцять п’ятого листопада.

Якусь мить Мора мовчала.

– Ви ще там? – запитала Ріццолі.

– Так.

– Що сталося, док? Що відбувається?

Мора ковтнула.

– Мені від вас дещо потрібно, Джейн. Прозвучить божевільно.

– Я готова.

– Нехай у лабораторії порівняють наші з нею ДНК.

Мора чула, як по той бік дроту нарешті припинив дзвонити інший телефон. Заговорила Ріццолі:

– Повторіть ще раз. Я не впевнена, чи правильно розчула.

– Я хочу знати, чи збігається моя ДНК з ДНК Анни Джессоп.

– Слухайте, я згодна, ви дуже схожі…

– Це не все.

– А що ще?

– У нас однакова група крові. Третя, позитивний резус-фактор.

Ріццолі розважливо мовила:

– У скількох ще людей третя позитивна? Скільки там було – десять відсотків населення?

– І день народження. Ви сказали, вона народилася двадцять п’ятого листопада. Джейн, я теж.

Від цієї новини запала мовчанка. Детектив м’яко сказала:

– Гаразд, от тепер у мене волосся на руках дибки стало.

– Тепер розумієте, чому я цього хочу? У ній все, від вигляду до групи крові, до дати народження… – Мора помовчала. – Вона – це я. Я хочу знати, звідки вона взялася. Хто взагалі ця жінка.

Довга пауза. Тоді Ріццолі заговорила:

– Дати відповідь на це питання може бути значно важче, ніж ми думали.

– Чому?

– Удень прийшов звіт про її кредитку. Виявилося, що рахунок на її «Мастеркард» відкрито всього півроку тому.

– І що?

– Водійські права видані чотири місяці тому. Номери на автомобілі – три місяці.

– А що з її помешканням? Її адреса в Брайтоні, так? Ви, певно, говорили з її сусідами.

– Учора пізно ввечері ми нарешті зв’язалися з її домовласницею. Вона каже, що здала житло Анні Джессоп три місяці тому. Впустила нас туди.

– І?

– Квартира порожня, док. Ані сліду меблів, ані пательні, ані зубної щітки. Хтось оплатив кабельне телебачення й телефон, але там нікого не було.

– А що сусіди?

– Ніколи її не бачили. Поміж собою кликали привидом.

– Має бути якась попередня адреса. Інший банківський рахунок…

– Ми шукали. Не знайшли жодних свідчень про цю жінку з більш ранньою датою.

– Що це значить?

– Це значить, – сказала Ріццолі, – що ще півроку тому Анни Джессоп не існувало.