Читать книгу Двійник - Тесс Ґеррітсен - Страница 8
4
ОглавлениеКоли Ріццолі ввійшла до закладу Джей Пі Дойла, біля барної стійки були виключно знайомі обличчя: переважно копи, які за пивом та горішками обмінювалися байками про робочий день. Бар розташовувався біля поліційної підстанції Джамайка-Плейн і був, імовірно, чи не найбезпечнішим закладом у місті. Один хибний рух – і дюжина копів налетить на тебе, як в американському футболі. Детектив знала цих людей, а вони знали її і розступалися, пропускаючи вперед вагітну. Шкандибаючи поміж них животом уперед, немов корабель, вона помітила кілька широких посмішок.
– Боже, Ріццолі, – гукнув хтось до неї. – Та ти погладшала чи що?
– Так, – засміялася вона. – Але на відміну від тебе до серпня вже знов буду худа.
Вона нарешті дійшла до детективів Ванна та Данліві, які чекали на неї біля стійки. Цю пару всі називали Сем та Фродо. Огрядний гобіт і худий так давно буди напарниками, що поводилися радше, як одружена пара, та й часу один на одного витрачали, певно, більше, ніж на власних дружин. Ріццолі нечасто бачила їх нарізно і для себе вирішила, що недалеко вже той час, коли вони почнуть вбиратися в подібний одяг.
Детективи всміхнулися їй, вітаючись, підняли ідентичні пінти «Ґіннесса».
– Привіт, Ріццолі, – сказав Ванн.
– …ти запізнилася, – сказав Данліві.
– Ми вже по другій п’ємо…
– … не хочеш?
Господи, вони навіть речення один за одним закінчують.
– Тут надто шумно, – сказала вона. – Ходімо до іншого залу.
Вони попрямували до обіднього залу, до столика під ірландським прапором, де вона зазвичай сиділа. Данліві та Ванн затишно вмостилися пліч-о-пліч навпроти Ріццолі. Вона згадала свого напарника, Баррі Фроста: хороший хлопець, навіть чудовий, але в них немає абсолютно нічого спільного. Наприкінці дня вона йшла своєю дорогою, Фрост – своєю. Вони подобалися одне одному, але більшої близькості їй не хотілося. Точно вже не такої, як у цих двох.
– То що, маєш собі жертву «чорного пазура», – мовив Данліві.
– Учора ввечері, у Бруклайні, – відповіла Джейн. – Перший «пазур» після вашої справи. Коли це було, два роки тому?
– Десь так.
– Закрили?
Данліві реготнув.
– Забили всі цвяхи на труні.
– Хто стріляв?
– Хлопець на ім’я Антонін Леонов. Український іммігрант, дрібний пішак, який хотів у вищу лігу. Російська мафія дістала б його, якби ми перші не заарештували.
– Той ще телепень, – пирхнув Ванн. – І не знав, що ми за ним стежимо.
– А чого стежили? – запитала Джейн.
– Отримали наведення, що він чекає на посилку з Таджикистану, – відповів Данліві. – Героїн. Велика партія. Сиділи в нього на хвості майже тиждень, і він жодного разу нас не помітив. То ми поїхали за ним до будинку його партнера Василія Тітова. Тітов, певно, розізлив Леонова, чи ще щось. Ми бачили, як Леонов зайшов до будинку Тітова, тоді почули постріли, і Леонов вийшов сам.
– А ми на нього вже чекали, – додав Ванн. – Я ж сказав – телепень.
Данліві переможно підняв свій «Ґіннесс».
– Відкрили й закрили. Злочинця взято зі зброєю, ми були свідками. Не знаю, чого він узагалі намагався довести, що невинуватий. Присяжним знадобилося менше години, щоб винести вердикт.
– Він не казав, звідки в нього «чорні пазурі»?
– Жартуєш? – озвався Ванн. – Він нічого нам не сказав. Майже не говорив англійською, але слово «Міранда[6]» чітко знав.
– Команда обшукала його будинок та бізнес, – продовжив Данліві. – Знайшли на складі вісім ящиків «чорних пазурів», уявляєш? Не знаю, звідки вони в нього, але запас неабиякий. – Він знизав плечима. – От і все про Леонова. Не знаю, як він пов’язаний із твоєю стріляниною.
– За п’ять років тут стріляли «чорними пазурами» всього лиш двічі, – сказала Ріццолі. – У вашій справі і в моїй.
– Ну, певно, на чорному ринку їх ще трохи лишилося. Чорт забирай, та на eBay[7] подивися. Я знаю тільки, що ми Леонова взяли – і добре. – Данліві одним ковтком допив свою пінту. – У тебе стрілець інший.
Джейн і сама вже дійшла цього висновку. Ворожнеча між двома дрібними російськими бандитами два роки тому, здавалося, ніяк не пов’язана з убивством Анни Джессоп. Куля «чорний пазур» не привела ні до чого.
– Можна взяти справу Леонова? – спитала вона. – Усе одно хочу її проглянути.
– Буде в тебе на столі завтра вдень.
– Дякую, хлопці.
Детектив вибралася з-за столу й незграбно підвелася на ноги.
– То коли тріснеш? – кивнув Ванн на її черево.
– Ще не скоро.
– Знаєш, а народ тут ставки робить. На стать дитини.
– Знущаєшся.
– Здається, уже сімдесят баксів на дівчинку, сорок баксів на хлопчика.
Ванн загиготів.
– І двадцять баксів ставлять на «інше».
Зайшовши до квартири, Ріццолі відчула, як маля штовхнуло її ногою. «Та заспокойся вже, малечо, – подумала вона. – Ти й так увесь день робиш із мене підвісну грушу, тепер ще й уночі будеш?». Вона не знала, чи в її животі хлопчик, чи дівчинка, чи справді інше. Знала лише, що це дитя дуже хоче народитися.
«Тільки припини пробивати собі шлях назовні, гаразд?»
Детектив жбурнула сумочку й ключі на кухонний стіл, скинула черевики біля дверей, повісила блейзер на стілець. Два дні тому її чоловік Гебріел поїхав до Монтани разом з командою ФБР розслідувати справу воєнізованих складів зброї. Тепер їхня квартира знову поверталась до того ж стану затишної анархії, який панував тут до їхнього одруження. До того, як Гебріел переїхав до неї і встановив якусь подобу дисципліни. Нехай колишній морпіх наводить порядки, розставляючи каструлі й пательні за розміром.
У спальні Джейн глянула на своє відображення в дзеркалі. Ледве впізнала себе – круглощока, з вигнутою спиною, черево кулею стирчить над легінсами для вагітних. «Коли я зникла? – подумала вона. – Чи я досі тут, схована десь у цьому спотвореному тілі?». Вона роздивлялася чуже відображення, згадуючи, яким пласким колись був її живіт. Її не тішило те, як надулося обличчя, як щоки розцвіли дитячим рум’янцем. Гебріел називав це сяйвом вагітності, намагаючись переконати дружину, що вона не схожа на лискучу самицю кита. «Та жінка – не я, – подумала вона. – Це не коп, який вибиває двері та арештовує злочинців».
Ріццолі впала на ліжко горілиць і розкинула руки на матраці, наче птаха в польоті. Простирадла зберігали запах Гебріела. «Мені тебе бракує». Не таким мав бути їхній шлюб. Дві кар’єри, двоє трудоголіків. Гебріел у дорозі, вона – сама в цій квартирі. Але ж детектив від початку знала, що буде непросто. Що буде чимало таких вечорів, коли його або ж її робота триматиме їх далеко одне від одного. Вона подумала, чи не зателефонувати йому знову, але вони вже двічі говорили зранку, а вона й так чималу частину своєї заробітної платні витрачала на телефон.
Та й до дідька з цим.
Джейн перекотилася на бік, зіштовхнула себе з ліжка і вже потяглася до телефону, що лежав на столику поряд, як він раптово задзвонив. Налякана, вона подивилася, хто б це міг бути. Номер незнайомий – не Гебріел.
Вона відповіла.
– Алло?
– Детектив Ріццолі? – спитав чоловічий голос.
– Так, це я.
– Вибачте за пізній дзвінок. Я тільки ввечері приїхав до міста і…
– Перепрошую, хто це?
– Детектив Баллард, поліція Ньютона. Я так розумію, що ви – головний слідчий у справі про вчорашню стрілянину в Бруклайні. З жертвою на ім’я Анна Джессоп.
– Так, я.
– Минулого року в мене була справа, стосувалася жінки на ім’я Анна Джессоп. Не знаю, чи це та сама людина, але…
– Ви сказали, що ви з поліції Ньютона?
– Так.
– Ви змогли б упізнати міс Джессоп? Якби побачили тіло?
Мовчання.
– Здається, я мушу. Мушу переконатися, що це вона.
– І якщо це так?
– Тоді я знаю, хто її вбив.
Ще до того, як детектив Рік Баллард дістав посвідчення особи, можна було здогадатися, що він коп. Коли Ріццолі ввійшла до холу управління судово-медичної експертизи, він негайно підвівся, наче хотів стати струнко. Очі дивилися відверто, кришталево-блакитні, каштанове волосся консервативно коротко підстрижене, сорочка випрасувана по-військовому охайно. Була в ньому та ж спокійна схильність до командування, що й у Гебріела, та сама твердість у погляді, яка наче говорила: «У важку хвилину можеш на мене розраховувати». Від цього на мить промайнуло бажання знову бути стрункою та привабливою. Вони потиснули руки одне одному, Ріццолі подивилася на його посвідчення, відчуваючи, що він вивчає її обличчя.
«Точно коп».
– Ви готові до цього? – запитала його вона. Баллард кивнув, і вона перевела погляд на секретарку. – Доктор Брістол унизу?
– Він зараз закінчує аутопсію. Сказав, що зустріне вас там.
Вони спустилися ліфтом до підвалу й увійшли до передпокою моргу, де в шафках зберігалися запаси бахил, масок та паперових чепчиків. У велике вікно вони бачили залу для розтинів, де доктор Брістол із Йошимою працювали з сухорлявим сивим чоловіком. Брістол помітив їх крізь скло й привітно помахав рукою.
– Ще десять хвилин! – гукнув він.
– Ми зачекаємо, – кивнула Ріццолі.
Брістол саме надрізав скальп. Тепер відтягував його вперед над кісткою, спотворюючи обличчя.
– Ненавиджу цю частину, – сказала детектив. – Коли вони псують обличчя. Решту ще можна витримати.
Баллард не сказав ані слова. Джейн глянула на нього й побачила, що його спина скам’яніла, а на обличчі заціпенів похмуро мужній вираз. Відколи він не був детективом відділу вбивств, певно, йому не часто випадало відвідати морг, і процедура, яка нині відбувалася за вікном, мала видаватися йому жахливою. Ріццолі згадала свої перші відвідини моргу, коли вона була кадетом поліції – вони прийшли групою з академії, і вона була єдиною жінкою з шістьох м’язистих кадетів, котрі височіли над нею, мов вежі. Усі чекали, що дівчина виявиться найбільш делікатною, що це вона відвертатиметься під час розтину. Але Ріццолі зайняла місце в центрі, попереду, і за всю процедуру жодного разу не здригнулася. Та один з хлопців, найдужіший із них, зблід і впав на найближчий стілець. Цікаво, чи з Баллардом буде так само. Його шкіра під флуоресцентними лампами стала хворобливо блідою.
У кімнаті для аутопсії Йошима почав розпилювати череп. Схоже, дзижчання пилки об кістку було для Балларда занадто нестерпним. Він відвернувся, натомість зосередив погляд на ящиках рукавичок різних розмірів, вишикуваних на полиці. Ріццолі було трохи його шкода. Такому сильному хлопцеві, як Баллард, мало здатися принизливим показати дівчині-копу, що в нього вгинаються коліна.
Вона підштовхнула до нього стілець, узяла один собі. Зітхнула, сідаючи.
– Мені нині не вдається довго втриматися на ногах.
Коп теж сів і, здавалося, з полегшенням звернув увагу на щось інше, окрім завивання пилки.
– Це ваш перший? – запитав він, указуючи на її живіт.
– Ага.
– Хлопчик чи дівчинка?
– Не знаю. Ми будемо однаково раді.
– Я теж так подумав, коли моя дочка народилася. По десять пальців на руках і на ногах – і цього достатньо…
Він замовк, ковтнув слину, а пилка продовжувала завивати.
– І скільки зараз вашій дочці? – запитала Ріццолі, відвертаючи його увагу.
– О, чотирнадцять, а так наче тридцять. Нам із нею не до сміху.
– Складний вік для дівчат.
– Бачите, скільки в мене сивини?
Ріццолі засміялася.
– Моя мама так робила. Показувала собі на голову й казала: «Оця сивина – твоя робота». Мушу визнати, я в чотирнадцять років була не найприємнішою людиною. Це все вік.
– Ну, у нас теж не все добре. Ми з дружиною минулого року розійшлися, і Кейті смикає в різних напрямках. Двоє батьків, які працюють, два будинки.
– Це, певно, важко для дитини.
Завивання кісткової пилки милосердно припинилося. Ріццолі бачила у вікно, як Йошима зняв верхівку черепа. Бачила, як Брістол вивільнив звідти мозок, обережно обома руками дістав із черепа. Баллард у вікно не дивився, зосередився на Ріццолі.
– Це важко, так? – сказав він.
– Що саме?
– Працювати копом. У вашому стані.
– Принаймні зараз ніхто не чекає, що я вибиватиму двері.
– Моя дружина була новобранцем, коли завагітніла.
– У поліції Ньютона?
– У Бостоні. Її хотіли зняти з патрулювання. Вона сказала, що вагітність – її перевага. Так порушники поводяться ввічливіше.
– Порушники? Зі мною вони ввічливими не бувають.
У сусідній кімнаті Йошима зашивав розріз на тілі – похмурий кравець із голкою та кетгутом[8], який скріплював не тканину, а плоть. Брістол зняв рукавички, помив руки і з гуркотом вивалився до своїх відвідувачів.
– Вибачте за затримку. Знадобилося більше часу, ніж я розраховував. Хлоп мав пухлини по всій черевній порожнині, а до лікаря так і не пішов. Тож отримав зустріч зі мною. – Він простягнув товсту, досі мокру руку, вітаючись із Баллардом. – Детективе, приїхали поглянути на наше вогнепальне поранення?
Ріццолі побачила, як спохмурнів Баллард.
– Детектив Ріццолі мене попросила.
Брістол кивнув.
– Ну то ходімо. Вона в холодильнику.
Патологоанатом провів їх через лабораторію для розтинів до великої морозильної кімнати. Вона була схожа на звичний промисловий холодильник для м’яса, зі шкалою температури та масивними дверима з неіржавної сталі. Біля них висіла дошка з реєстрацією надходжень. Ім’я літнього чоловіка, розтин якого Брістол щойно закінчив, уже було в списку – надійшов о двадцять третій годині. Ніхто не захотів би потрапити до такого реєстру.
Брістол відчинив двері, з них випливло кілька хмаринок конденсату. Вони ввійшли всередину, і від запаху охолодженого м’яса Ріццолі ледь не вивернуло. Вагітність позбавила її здатності переносити неприємні запахи. Навіть натяк на гниття змушував її бігти до найближчого вмивальника. Цього разу їй вдалося стримати нудоту і вона з похмурою рішучістю дивилася на ряд каталок у морозильнику. На них лежало п’ять мішків для трупів, їхній уміст надійно приховував білий пластик.
Брістол пройшовся вздовж цього ряду, роздивляючись ярлики. Зупинився біля четвертого.
– Ось наша дівчинка, – мовив він і розстібнув мішок, відкриваючи верхню половину тулуба з уже зашитим Y-подібним розрізом. Ще одна робота Йошими.
Коли пластик розкривався, Ріццолі дивилася не на мертву жінку, а на Ріка Балларда. Він не зводив очей із тіла й мовчав. Здавалося, що, побачивши Анну Джессоп, він застигнув на місці.
– Ну? – спитав Брістол.
Баллард кліпнув, наче виходячи з трансу. Видихнув.
– Це вона, – прошепотів він.
– Ви абсолютно впевнені?
– Так. – Детектив ковтнув. – Що сталося? Що ви знайшли?
Брістол глянув на Ріццолі – мовчазний запит, чи можна видати інформацію. Вона кивнула.
– Один постріл у ліву скроню, – мовив судмедексперт, показуючи на вхідний отвір на голові. – Сильне пошкодження лівої скроневої та обох тім’яних часток від внутрішньочерепного рикошету. Сильна внутрішньочерепна кровотеча.
– Це єдина рана?
– Саме так. Дуже швидко, дуже дієво.
Баллард перевів погляд на торс. На груди – не надто дивна чоловіча реакція перед оголеною молодою жінкою, однак Ріццолі вона стурбувала. Мертва чи жива, Анна Джессоп мала право на свою гідність. Детектив відчула полегшення, коли Брістол звичним рухом застібнув мішок, повертаючи загиблій право на приватність.
Вони вийшли з холодильника, Брістол зачинив за ними важкі двері.
– Ви знаєте її родичів? – запитав він. – Кого нам треба повідомити?
– Немає нікого, – сказав Баллард.
– Ви впевнені?
– У неї немає живих… – Його голос раптово обірвався. Він завмер, дивлячись через вікно в лабораторію для аутопсії.
Ріццолі повернулась, глянути, на що ж він так дивиться, й одразу зрозуміла, що привернуло його увагу. До лабораторії щойно ввійшла Мора Айлс із конвертом, повним рентгенівських знімків. Вона підійшла до негатоскопа, прикріпила знімки до нього й увімкнула одну лампу. Поки жінка розглядала знімки розтрощених кісток кінцівки, вона не знала, що на неї теж дивляться. Що три пари очей витріщаються на неї через вікно.
– Хто це? – пробелькотів Баллард.
– Це один із наших експертів, – відповів Брістол. – Доктор Мора Айлс.
– Їхня схожість лякає, правда ж? – завважила Ріццолі.
Баллард шоковано похитав головою.
– Я на мить подумав…
– Як і всі ми, коли вперше побачили жертву.
Мора в сусідній кімнаті поклала знімки назад до конверта й вийшла з лабораторії, так і не дізнавшись, що за нею спостерігали. «Як це просто – переслідувати когось, – подумала Ріццолі. – Немає ніякого шостого чуття, яке казало б нам, коли на нас хтось дивиться. Ми не відчуваємо погляду на своїй спині, тільки коли він робить крок, розуміємо, що він там був».
Вона розвернулася до Балларда.
– Гаразд, ви побачили Анну Джессоп. Підтвердили, що знали її. Тепер розкажіть нам, ким вона була насправді.
6
Йдеться про традиційну формулу повідомлення затриманого про його конституційні права, яка називається «попередження Міранди» (від справи 1966 року «Міранда проти штату Аризона», наслідком якої стало визнання судом необхідності такого попередження).
7
eBay – Інтернет-магазин.
8
Кетгут – нитки, виготовлені зі сполучної тканини, яку одержують із серозного шару кишечника великої рогатої худоби чи м’язового шару (або підслизової оболонки) кишечника овець.