Читать книгу Двійник - Тесс Ґеррітсен - Страница 6

Мора сиділа на канапі, посьорбуючи горілку з содовою, у склянці цокотіли кубики льоду. До біса просту воду, пережитий шок вимагав дієвіших ліків, і отець Брофі виявив достатньо розуміння, щоби без зайвих слів принести їй дещо міцніше. Не щодня бачиш своє мертве тіло. Не щодня заходиш на місце злочину й зустрічаєшся зі своїм загиблим двійником.

– Це просто збіг, – прошепотіла Мора. – Та жінка схожа на мене, от і все. Чимало жінок мають чорне волосся. А її обличчя – хіба ж у тій автівці можна справді роздивитися лице?

– Не знаю, док, – відповіла їй Ріццолі. – Ваша схожість лякає.

Детектив опустилася в м’яке крісло й застогнала, коли подушки поглинули її глибоко вагітне тіло. «Бідолашна Ріццолі, – подумала Мора. – Жінки на восьмому місяці вагітності не повинні розслідувати вбивства».

– У неї зачіска інша, – сказала вона вголос.

– Волосся трохи довше, от і все.

– У мене є гривка. У неї немає.

– Вам не здається, що це несуттєва деталь? Погляньте на її обличчя. Вона могла б бути вашою сестрою.

– Зачекайте, доки не побачимо її при нормальному світлі. Може, вона буде зовсім на мене не схожа.

Отець Брофі мовив:

– Ви схожі, Моро. Ми всі це бачили. Вона точнісінько така, як ти.

– До того ж сидить в автомобілі у вашому районі, – додала Ріццолі. – Припаркувалася практично перед вашим будинком. А на задньому сидінні лежало ось це.

Детектив показала мішок для речових доказів. Крізь прозорий пластик Мора побачила статтю, вирвану з «Бостон Ґлоуб». Заголовок був доволі великий, читався навіть через столик.

«СУДМЕДЕКСПЕРТ СВІДЧИТЬ, ЩО НЕМОВЛЯ РОУЛІНЗІВ СТАЛО ЖЕРТВОЮ ЖОРСТОКОЇ ПОВЕДІНКИ».

– Там ваше фото, док, – сказала Ріццолі. – З підписом «Судмедексперт доктор Мора Айлс виходить із судової зали, давши свідчення у справі Роулінзів».

Вона подивилася на Мору.

– Це було в автомобілі жертви.

Мора похитала головою.

– Чому?

– Нам теж цікаво.

– Справа Роулінзів… це було майже два тижні тому.

– Ви не бачили цю жінку в залі суду?

– Ні. Я ніколи її не бачила.

– А вона вочевидь бачила вас. Принаймні в газеті. А тоді з’явилася тут. Шукала вас? Вистежувала?

Мора дивилася на свою склянку. Від горілки в голові все пливло. «Менше доби тому, – думала вона, – я ходила паризькими вулицями. Насолоджувалася сонцем, смакувала аромати вуличних кафе. Де я не туди звернула, щоб потрапити в це жахіття?»

– У вас є вогнепальна зброя, док? – спитала Ріццолі.

Мора заціпеніла.

– Що це за питання?

– Ні, я ні в чому вас не звинувачую. Просто питаю, чи маєте ви чим захиститися.

– Зброї в мене немає. Я бачила, що вона може зробити з людським тілом, і в моєму домі цього не буде.

– Гаразд. Я просто спитала.

Мора відпила ще горілки, набираючись рідкої мужності, перш ніж поставити наступне запитання:

– Що вам відомо про жертву?

Баррі Фрост дістав свій записник, погортав сторінки, наче якийсь метушливий клерк. Він багато в чому нагадував Морі тихого бюрократа, який завжди тримає ручку напоготові.

– Згідно з водійськими правами з її сумочки, жінку звали Анна Джессоп, сорок років, мешканка Брайтона. Автомобіль зареєстровано на це ж ім’я.

Мора підняла голову:

– Це за кілька миль звідси.

– Вона жила в багатоквартирному будинку. Сусіди небагато про неї знають. Ми досі намагаємося достукатися до домовласниці, щоб вона впустила нас до її житла.

– Прізвище Джессоп вам ні про що не говорить? – запитала Ріццолі. Мора похитала головою.

– Я нікого з таким прізвищем не знаю.

– А у вас є знайомі в штаті Мен?

– Чому ви питаєте?

– У її сумочці був талон штрафу за перевищення швидкості. Схоже, вона приїхала сюди два дні тому, автострадою з Мена.

– Я нікого в Мені не знаю. – Мора глибоко вдихнула. Запитала: – Хто її знайшов?

– Нам зателефонував ваш сусід, містер Телушкін, – відповіла Ріццолі. – Вигулював собаку, коли помітив на узбіччі «Форда».

– Коли це було?

– Десь о восьмій вечора.

Звісно ж. Містер Телушкін вигулював свого собаку щовечора в той самий час. Інженери – вони такі, передбачувані, пунктуальні. Але сьогодні він зустрівся з чимось непередбачуваним.

– Він нічого не чув? – запитала Мора.

– Сказав, що чув наче постріл вихлопної труби автомобіля хвилин за десять до того. Але ніхто нічого не бачив. Коли він знайшов «Форда», набрав 911, сказав, що хтось щойно застрелив його сусідку, доктора Айлс. Поліція Бруклайна з детективом Екертом відгукнулася першою. Ми з Фростом прибули близько дев’ятої.

– Чому? – нарешті Мора поставила питання, яке спало їй на думку одразу, як вона побачила Ріццолі на своєму газоні. – Чому ви в Бруклайні? Це не ваша територія.

Та глянула на детектива Екерта, який дещо присоромлено відповів:

– Розумієте, за останній рік у Бруклайні було лише одне вбивство. Ми вирішили, що за таких умов є сенс викликати колег із Бостона.

Так, сенс у тому був, Мора це збагнула. Бруклайн був усього лиш спальним передмістям, а поліція Бостона минулого року розслідувала шістдесят убивств. Такі речі серед усього іншого вимагають практики.

– Ми все одно приїхали б, – мовила Ріццолі. – Після того, як почули ім’я жертви. Ким ми її вважали. – Вона трохи помовчала. – Мушу визнати, мені й на думку не спало, що це можете бути не ви. Я подивилася на жертву й вирішила…

– Як і всі ми, – додав Фрост.

Запало мовчання.

– Ми знали, що ви маєте повернутися з Парижа ввечері, – продовжила детектив. – Ваша секретарка сказала. Не складалося лише з автомобілем – чому ви сиділи в машині, зареєстрованій на іншу жінку.

Мора осушила склянку й поставила її на столик. Сьогодні вистачить із неї однієї порції. Кінцівки вже заніміли, зосередитися було важко. Обриси кімнати розмилися, у світлі ламп предмети м’яко світилися. «Це все не насправді, – подумала вона. – Я сплю в літаку десь над Атлантикою, а коли прокинуся, дізнаюся, що літак уже сів. Що нічого цього не було».

– Ми поки нічого не знаємо про Анну Джессоп, – вела далі Ріццолі. – Усе, що нам відомо, ми бачили на власні очі: ким би вона не була, вона ваша точна копія, док. Може, у неї волосся довше, може, є ще якісь відмінності. Але в цілому ми повірили. Усі ми. А ми вас знаємо. – Вона зробила паузу. – Розумієте, до чого я веду, так?

Так, Мора розуміла, тільки не хотіла про це говорити. Просто дивилася на склянку на столику. На кубики льоду, що танув.

– Якщо схожість обдурила нас, то могла обдурити і будь-кого іншого. І того, хто всадив ту кулю їй у голову, – теж. Ваш сусід почув звук пострілу незадовго до двадцятої години. Уже було майже темно. А вона сиділа в припаркованому авто за кілька ярдів від вашої під’їзної доріжки. Будь-хто припустив би, що це ви, побачивши її там.

– Гадаєте, це я була мішенню, – мовила Мора.

– У цьому є сенс, хіба ні?

– Це все не має сенсу, – похитала вона головою.

– Ваша робота дуже публічна. Ви даєте свідчення на судових процесах у справі вбивств. З’являєтеся в газетах. Ви наша Королева Покійників.

– Не називайте мене так.

– Вас так звуть усі копи. Преса зве. Ви ж це знаєте?

– Це не значить, що мені подобається це прізвисько. Насправді я його терпіти не можу.

– Але воно значить, що вас помітили. Не тільки через те, чим ви займаєтеся, а й через вашу зовнішність. Ви ж знаєте, що чоловіки вами цікавляться, правда? Цього хіба сліпий не побачить. Приваблива жінка завжди привертає увагу. Правда, Фросте?

Фрост розгубився, явно не очікуючи опинитися в такому незручному становищі, зашарівся. Бідолашний, так просто червоніє.

– Людям це властиво, – визнав він.

Мора подивилася на отця Брофі, який не відповів на її погляд. Їй стало цікаво, чи діють на нього ці закони привабливості. Хотілося так думати. Хотілося вірити, що й Деніел не вільний від тих думок, що переслідують її.

– Приваблива, публічна жінка, – продовжила Ріццолі. – Її переслідують, нападають перед її ж житлом. Таке вже бувало. Як звали ту акторку з Лос-Анджелеса? Ту, яку вбили.

– Ребекка Шеффер[2], – підказав Фрост.

– Так. А тоді ще справа Лорі Гванґ. Ви її пам’ятаєте, док.

Так, Мора пам’ятала, бо саме вона робила аутопсію ведучої новин Шостого каналу. Лорі Гванґ виходила в ефір усього лиш протягом року, коли її застрелили перед студією. Вона навіть не знала, що її переслідують. Збоченець дивився на неї по телебаченню, написав кілька фанатських листів. А тоді одного дня чекав на неї біля студії. Коли Лорі вийшла з неї і рушила до свого авто, він вистрілив їй у голову.

– Це ризики публічного життя, – сказала детектив. – Ніколи не знаєш, хто спостерігає за тобою на одному з телеекранів. Ніколи не знаєш, хто їде в авто за тобою, коли ввечері повертаєшся з роботи. Ми про таке навіть не думаємо – про те, що хтось може нас переслідувати. Плекати про нас фантазії.

Ріццолі замовкла. Тоді тихо мовила:

– Я там була. Я знаю, що таке – бути в центрі чиєїсь манії. Не те щоб у мені було на що дивитися, але зі мною це сталося.

Вона простягнула руки, показуючи шрами на долонях. Вічні сувеніри на згадку про битву з чоловіком, який двічі ледь не позбавив її життя. І цей чоловік досі був живий, хоч і полонений у паралізованому тілі.

– Тому я й спитала, чи не отримували ви дивних листів. Подумала про неї. Про Лорі Ґванґ.

– Її вбивцю заарештували, – завважив отець Брофі.

– Так.

– То йдеться не про нього.

– Ні, я просто кажу, що є паралелі. Один постріл у голову. Жінки з публічними роботами. Це змушує замислитися.

Ріццолі важко підвелася. Вибратися з крісла їй було непросто. Фрост поспішив запропонувати їй руку, але його напарниця відмовилася. Хоч і вагітна, вона не прагнула допомоги. Повісила свою сумку на плече й допитливо подивилася на Мору.

– Вам є де переночувати сьогодні?

– Це мій дім. Чого б це я йшла деінде?

– Я просто питаю. Гадаю, не треба вам нагадувати замкнути всі двері.

– Я завжди так роблю.

Ріццолі глянула на Екерта.

– Поліція Бруклайна зможе влаштувати стеження за будинком?

Детектив кивнув:

– Влаштуємо тут активне патрулювання.

– Буду вам вдячна, – сказала Мора. – Спасибі.

Вона провела трьох детективів до дверей і дивилася, як вони йдуть до своїх автомобілів. Було вже по опівночі. Вулиця знову перетворилася на знайомий тихий район. Патрульні авто поліції Бруклайна зникли; «Форд Таурус» уже перегнали до лабораторії криміналістів. Навіть жовту поліційну стрічку зняли. Мора подумала: «Уранці я прокинуся й подумаю, що це все мені наснилося».

Вона розвернулася й побачила отця Брофі, який досі стояв у передпокої. Ще ніколи вона не почувалася в його компанії так незатишно – вони були в її будинку, наодинці. Авжеж, їм обом спадали на думку різні можливості. «Чи тільки мені? Коли ти лежиш сам у ліжку, Деніеле, пізно вночі, чи думаєш ти про мене? Так, як я про тебе?»

– Тобі точно безпечно лишатися тут самій? – запитав він.

– Усе буде добре.

«Яку я маю альтернативу? Щоб ти провів ніч зі мною? Це ти мені пропонуєш?»

Священик розвернувся до дверей.

– Хто тебе викликав, Деніеле? – спитала Мора. – Як ти дізнався?

Він подивився на неї.

– Детектив Ріццолі. Вона сказала… – Отець Брофі помовчав. – Знаєш, я постійно отримую такі дзвінки від поліції. Смерть у родині, комусь потрібен священик. Я завжди готовий відповісти. Але цього разу… – Знову пауза. – Замкни всі двері, Моро. Я не хочу пережити ще одну таку ніч.

Жінка дивилася, як він вийшов з її дому, сів у своє авто. Не одразу завів двигун – хотів переконатися, що вона в безпеці.

Тож вона зачинила двері, замкнула їх.

У вікно вітальні Мора дивилася, як Деніел їде геть. На мить задивилася на порожнє узбіччя, раптом відчувши себе покинутою. Якби ж тільки можна було покликати його назад… І що сталося б тоді? Чого вона між ними хотіла? Їй подумалося, що деякі спокуси краще лишати там, де до них не дотягнешся. Мора ще раз просканувала порожню вулицю, тоді відійшла від вікна, свідома того, що її чудово видно на тлі освітленої вітальні. Вона закрила завіси й пройшлася кімнатами, перевіряючи замки та вікна. Зазвичай такої теплої червневої ночі вона лишила б вікно спальні відчиненим. Але сьогодні позамикала все й увімкнула кондиціонер.

Прокинулася дуже рано, тремтячи від холоду, що йшов із кондиціонера. Їй снився Париж, прогулянки під синім небом повз кошики, повні троянд та схожих на зірки лілей, тому вона не одразу згадала, де перебуває. «Більше не в Парижі, у своєму власному ліжку, – нарешті усвідомила Мора. – І сталося щось жахливе».

Була всього лиш п’ята ранку, але їй зовсім не спалося. Вона подумала: «У Парижі зараз уже одинадцята. Сяє сонце, і якби я була там, уже випила б другу чашку кави». Мора знала, що джетлаг[3] наздожене її пізніше, що до обіду цей сплеск ранкової енергії зникне, але змусити себе заснути вона не могла.

Тож встала і вдяглася.

Вулиця перед будинком була такою, як і завжди. Небо запалили перші промені світанку. Мора дивилася, як умикається світло в сусідньому будинку. Містер Телушкін уставав рано, зазвичай їхав на роботу принаймні на годину раніше за неї, але цього ранку вона прокинулася перша й побачила свій район свіжим поглядом. Побачила, як через дорогу вмикаються автоматичні поливальниці, як вода із шипінням колами ллється на газон; як повз будинок проїздить на велосипеді розвізник газет у бейсболці задом наперед і «Бостон Ґлоуб» гупає об її ґанок. Вона подумала, що все начебто таке ж, як завжди, але це не так. «Смерть навідалася до мого району, і всі, хто тут живе, пам’ятатимуть про неї. Вони визиратимуть у вікна на узбіччя, де стояв „Форд Таурус“, і здригатимуться від того, як близько вона підійшла».

З-за рогу вигулькнули фари, вулицею проїхало авто, уповільнившись біля її будинку. Патруль поліції Бруклайна.

«Ні, усе тепер інакше», – подумала вона, дивлячись, як віддаляється авто.

«Усе завжди інакше».

Мора приїхала на роботу раніше, ніж її секретарка. О шостій вона вже була за своїм столом, розбирала стос розшифровок надиктованих текстів та звітів з лабораторії, які зібралися у теці вхідних документів за тиждень паризької конференції. Вона подужала вже третину паперів, коли почула кроки й, піднявши голову, побачила у дверях Луїз.

– Ви тут, – пробелькотіла секретарка. Мора привітно всміхнулася їй.

– Bonjour[4]! Я подумала, що слід узятися за папери якомога раніше.

Луїз подивилася на неї, тоді увійшла до кімнати й опустилася на стілець перед столом Мори, неначе раптом так втомилася, що несила було втриматися на ногах. Їй було п’ятдесят, але Луїз завжди здавалася вдвічі витривалішою за Мору, яка була на десять років молодша. Однак цього ранку секретарка мала виснажений вигляд, її обличчя під флуоресцентними лампами здавалося худим та запалим.

– З вами все гаразд, докторе Айлс? – тихо запитала вона.

– Усе добре. Невеликий джетлаг.

– Я маю на увазі… після того, що сталося вчора. Детектив Фрост був такий упевнений, що це ви в тому авто…

Мора кивнула, її усмішка зів’яла.

– То було, як у «Зоні сутінків»[5], Луїз. Повернутися додому й побачити всі ті патрульні автівки біля мого дому.

– Це було жахливо. Ми всі думали… – Луїз ковтнула й опустила очі на свої коліна. – Я відчула таке полегшення, коли доктор Брістол мені зателефонував. Сказав, що це помилка.

Тиша обважніла від докору. Мора раптом збагнула, що це вона мала б зателефонувати своїй секретарці. Мала б зрозуміти, що це потрясіння для Луїз і вона хотіла б почути її голос. «Я так давно живу сама, ні до кого не прив’язана, – подумала вона, – що мені навіть не спало на думку, що у світі є люди, яким небайдуже, що може статися зі мною».

Луїз підвелася.

– Я дуже рада вас бачити, докторе Айлс. Хотіла вам це сказати.

– Луїз?

– Так?

– Я привезла вам дещо з Парижа. Знаю, це прозвучить непереконливо, але воно в моїй валізі. А валізу загубила авіакомпанія.

– О, – секретарка засміялася. – Ну, якщо це шоколад, моїм стегнам він точно ні до чого.

– Нічого калорійного, чесно. – Мора глянула на годинник на столі. – Доктор Брістол ще не прийшов?

– Щойно приїхав. Бачила його на стоянці.

– Не знаєш, коли в нього розтин?

– Який саме? Він має їх два.

– Вогнепальна рана. Учорашня жінка.

Луїз подивилася на неї довгим поглядом.

– Здається, ця аутопсія друга за розкладом.

– Про неї нічого більше не відомо?

– Не знаю. Краще спитайте доктора Брістола.