Читать книгу Двійник - Тесс Ґеррітсен - Страница 9

Із задоволенням за кермом. Так говорилося в рекламі, так говорив Двейн, тільки от Метті Первіс нині кермувала цим автомобілем по Вест Сентрал-стрит без задоволення, зморгуючи сльози і думаючи: «Ти маєш бути на місці. Будь ласка, Двейне, будь там». Але вона не знала, чи це справдиться. Вона тепер стільки всього не знала про свого чоловіка, наче його місце зайняв якийсь чужинець, що майже не звертав на неї уваги. Навіть майже не дивився на неї. «Я хочу повернути чоловіка. Але навіть не знаю, чи втратила його».

Попереду замайоріла вивіска «ПЕРВІС БМВ», Метті звернула на стоянку, проїхала повз ряд блискучих автівок, що мали дарувати задоволення за кермом, і помітила авто Двейна, припарковане біля входу до виставкового залу.

Поставила машину поряд із ним і вимкнула двигун. Хвильку посиділа, глибоко дихаючи: очищувальне дихання, як учили на заняттях за методикою Ламейз. На тих заняттях, на які Двейн припинив ходити місяць тому, бо вирішив, що це марнування часу. «Ти ж будеш народжувати, а не я. Що мені там робити?»

Ой, забагато глибокого дихання. Метті раптом запаморочилося в голові, вона схилилася до керма. Випадково натиснула на клаксон і здригнулася, коли він голосно заревів. Жінка визирнула з вікна й побачила, що один із механіків дивиться на неї. На Двейнову дружину-ідіотку, яка розсигналилася тут знічев’я. Вона зашарілася, прочинила двері авто, вивільнила величезний живіт із-за керма й увійшла до виставкового залу.

Усередині стояв аромат шкіри та воску для глянсування автомобілів. Двейн називав цей бенкет запахів афродизіаком для чоловіків, а Метті від нього зараз стало хіба що млосно. Вона зупинилася поміж сексапільних сирен: нових моделей цього року. Самі вигини й хром сяють у світлі прожекторів – чоловік душу занапастити в цьому залі може. Проведе рукою по боці кольору синій металік, задивиться надто довго на своє ж відображення в лобовому склі і починає бачити свої мрії. Бачити чоловіка, яким міг би стати, якби тільки мав одну з цих автівок.

– Місіс Первіс?

Метті розвернулася й побачила, що їй привітно махає Барт Тейєр, один із продавців її чоловіка.

– О, привіт, – мовила вона.

– Двейна шукаєте?

– Так. Де він?

– Здається, ем… – Барт кинув погляд на кабінети в дальньому кінці залу. – Я подивлюся.

– Нічого, я сама його знайду.

– Ні! Тобто, давайте краще я, гаразд? Вам треба сісти, відпочити. У вашому стані не можна забагато стояти на ногах.

Навіть смішно чути таке від Барта: у нього черево більше, ніж у неї. Метті вичавила з себе усмішку.

– Я всього лиш вагітна, Барте. Не скалічена.

– То коли великий день?

– За два тижні. Принаймні ми так думаємо – тут не вгадаєш.

– Оце точно. Мій перший син не хотів вилазити. Народився на три тижні пізніше і відтоді всюди запізнюється. – Продавець їй підморгнув. – Піду пошукаю вам Двейна.

Метті дивилася, як Барт іде до кабінетів. Трохи пройшла за ним – так, щоб побачити, як він стукає в Двейнові двері. Відповіді не було, постукав ще раз. Нарешті двері відчинилися, Двейн висунув голову і налякано здригнувся, помітивши дружину, яка замахала йому з виставкового залу.

– Можна з тобою поговорити? – гукнула вона.

Двейн вийшов із кабінету, зачинив за собою двері. Різко спитав:

– Що ти тут робиш?

Барт перевів очі з одного на іншу. Повільно почав відходити до виходу:

– Ем, Двейне, я сходжу вип’ю кави.

– Так, так, – пробуркотів Двейн. – Байдуже.

Продавець зник. Чоловік з дружиною подивилися одне на одного.

– Я на тебе чекала, – сказала Метті.

– Що?

– Мій прийом у гінеколога, Двейне. Ти сказав, що прийдеш. Лікар Фішмен чекав двадцять хвилин, а тоді чекати було вже нікуди. Ти пропустив УЗД.

– О. Господи, я забув. – Чоловік провів рукою по темному волоссю, пригладив його. Завжди труситься над своєю зачіскою, над сорочкою, над краваткою. Він любив говорити: «Коли маєш справи з продукцією високого класу, мусиш сам цьому відповідати». – Вибач.

Метті розкрила сумочку, дістала знімок.

– Хочеш хоча б на знімку побачити?

– Що це?

– Це наша донька. Знімок УЗД.

Він глянув на картинку, знизав плечима.

– Тут не дуже щось і видно.

– Отут видно ручку, а там – ніжка. Якщо придивитися, навіть личко майже видно.

– Ну круто. – Він віддав дружині знімок. – Удома буду трохи пізніше, гаразд? Близько шостої приїде клієнт для тест-драйву. Повечеряю сам.

Жінка поклала УЗД у сумочку й зітхнула.

– Двейне…

Він швидко дзьобнув її у чоло.

– Я тебе проведу. Ходімо.

– А ми не можемо зараз вийти на каву чи ще кудись?

– У мене клієнти.

– Але ж у виставковому залі нікого немає.

– Метті, будь ласка. Дай мені попрацювати, добре?

Двері Двейнового кабінету раптом відчинилися. Метті швидко озирнулася: довготелеса білявка перебігла через коридор до іншого кабінету.

– Хто це?

– Хто?

– Жінка, яка була в тебе в кабінеті?

– А. Вона? – чоловік прокашлявся. – Новенька. Я вирішив, що нам у продажах потрібна жінка. Ну, знаєш, щоб команда була різноманітніша. Виявилося, що вона справжній скарб. Минулого місяця продала більше авто, ніж Барт, а це про щось та й свідчить.

Метті дивилася на зачинені двері кабінету Двейна й думала: «Ось коли все почалося. Минулого місяця. Тоді між нами все змінилося, тоді у Двейновому тілі опинився чужинець».

– Як її звати? – запитала вона.

– Слухай, мені справді треба працювати.

– Я просто хочу знати, як її звати.

Вона подивилася на чоловіка і тої ж миті побачила в його очах чисту провину, яскраву, мов неон.

– Господи… – Він відвернувся. – Нащо мені все це.

– Ем, місіс Первіс? – То був Барт, гукав від входу до виставкового залу. – Ви знали, що у вас колесо спустило? Механік щойно мені показав.

Жінка здивовано подивилася на продавця.

– Ні. Я… Я не знала.

– Як можна не помітити, що в тебе спустило колесо? – запитав Двейн.

– Може, воно… Ну, мені здалося, що воно трохи неповоротке, але…

– Бути цього не може.

Двейн уже йшов до дверей. «Йде від мене, як завжди, – подумала Метті. – А тепер ще й злиться. Чому у всьому раптом стала винна я?»

Вони з Бартом пішли слідом за ним. Двейн зігнувся біля заднього правого колеса й хитав головою.

– Уявляєш, як можна було цього не помітити? – заговорив він до Барта. – Ти подивися на шину! Вона ж пошматувала цю бісову шину!

– Буває, – відповів Барт, глянувши на Метті співчутливо. – Слухай, попрошу Еда замінити. Нічого страшного.

– Та ти на обід подивися, він зіпсутий. Як думаєш, скільки миль вона отак проїхала? Як можна бути такою тупою?

– Та годі тобі, Двейне, – вступився Барт. – Нічого страшного.

– Я не знала, – мовила Метті. – Вибач.

– Ти ще від лікаря отак їхала? – Двейн глянув на неї через плече, і лють, яку жінка побачила в його очах, її налякала. – Замріялася, чи як?

– Двейне, я не знала.

Барт поплескав шефа по плечу.

– Полегше трохи, га?

– А ти взагалі сюди не лізь, – огризнувся Двейн.

Продавець примирливо підняв руки й відступив.

– Гаразд, гаразд.

Кинув останній погляд на Метті, наче промовив: «Щасти тобі, дорогенька», і пішов геть.

– Це всього лише шина, – сказала Метті.

– Від тебе всю дорогу мали іскри летіти. Як думаєш, скільки народу бачило, що ти отак їдеш?

– А це важливо?

– Алло! Це ж беха. Коли ти за кермом такого авто, ти – частина іміджу. Люди бачать цей автомобіль і чекають, що його водій розумніший, стильніший за інших. А ти тут брязкаєш голим обідком, руйнуєш образ. Від цього всі решта водіїв бумерів мають гірший вигляд. Від цього я маю гірший вигляд.

– Це всього лише шина.

– Годі вже це повторювати.

– Але ж це правда.

Двейн презирливо пирхнув, підвівся.

– Я здаюся.

Метті ковтала сльози.

– Річ же не в шині. Так, Двейне?

– Що?

– Ця сварка через нас. У нас з тобою щось не так.

Його мовчання робило ситуацію ще гіршою. Він не дивився на неї – відвернувся до механіка, який саме крокував до них.

– Гей, – гукнув він. – Барт сказав мені, тут шину замінити треба.

– Так, розберися з цим, гаразд?

Увага Двейна перейшла до «Тойоти», яка щойно заїхала на стоянку. З неї вийшов чоловік, став оглядати одну з «БМВ», схилився до дилерської наліпки на склі. Двейн пригладив волосся, смикнув краватку й рушив до потенційного покупця.

– Двейне? – звернулася до нього Метті.

– У мене тут клієнт.

– Але ж я твоя дружина.

Він розвернувся до неї, подивився несподівано, шокуюче отруйно.

– Не. Тисни. Метті.

– Що мені зробити, щоб привернути твою увагу? – крикнула вона. – Купити в тебе авто? Це я маю зробити? Бо я не знаю, як інакше. – Голос у неї зламався. – Я не знаю, як інакше.

– То, може, просто припини. Бо я більше не бачу в цьому сенсу.

Метті дивилася, як чоловік ішов геть. Як він зупинився, розвернув плечі, усміхнувся. Голос у нього був теплий, дружній, коли він гучно привітав нового клієнта.

– Місіс Первіс? Мем?

Вона кліпнула очима. Озирнулася на механіка.

– Мені потрібні ваші ключі, якщо ви не проти. Треба завезти її в гараж, надіти шину.

Він простягнув вимазану мастилом руку.

Метті без жодного слова віддала йому зв’язку ключів і знову розвернулася до Двейна. Але він і не глянув на неї. Наче вона невидима. Наче вона – ніщо.

Вона майже не пам’ятала, як доїхала додому.

Оговталася за кухонним столом, досі з ключами в руках, перед стосом пошти на столі. Зверху лежав рахунок за кредитною карткою, адресований містеру й місіс Двейн Первіс. Містер та місіс. Метті згадала, як її вперше назвали місіс Первіс, і те, як її потішило це ім’я. Місіс Первіс, місіс Первіс.

Місіс Ніхто.

Ключі впали на підлогу. Вона опустила голову на складені руки й заплакала. Плакала, поки зсередини її штовхала дитинка, плакала, поки не заболіло горло й пошта не змокла від її сліз.

«Я хочу повернути його таким, яким він був. Коли любив мене».

Крізь власні нерівні схлипування жінка почула, як завищали двері. Звук ішов з гаража. Вона підняла голову, у грудях розквітла надія.

«Він удома! Він приїхав додому, щоб вибачитися».

Метті підвелася так рвучко, що стілець упав додолу. У голові паморочилося, вона відчинила двері й увійшла до гаража. Стояла в пітьмі, ошелешена, кліпаючи очима. У гаражі стояло тільки її авто.

– Двейне? – промовила вона.

Краєм ока помітила смугу світла: двері надвір були зачинені нещільно. Метті перейшла через гараж, щоб замкнути їх. Саме зачинила, коли почула, як за її спиною на підлогу впав м’яч, і завмерла з переляканим серцем. Бо тієї ж миті усвідомила, що вона тут не сама.

Метті розвернулася. На півдорозі її охопила темрява.