Читать книгу Двійник - Тесс Ґеррітсен - Страница 5

Ряд черепів пильно дивився зі стіни химерно викладених стегнових та гомілкових кісток. Хоча стояв червень і доктор Мора Айлс знала, що на паризьких вулицях у шістдесяти футах над нею сяяло сонце, у тьмяному проході, майже до самої стелі викладеному людськими рештками, було прохолодно. Вона була знайома зі смертю, близько знайома, й незчисленну кількість разів бачила її обличчя на своєму столі для розтинів, але її приголомшив розмах цієї виставки, кількість кісток, збережених у цій мережі тунелів під Містом Світла. Кілометрова екскурсія покривала всього лиш невелику частину катакомб. Недосяжними для туристів лишалися численні бічні тунелі й камери, повні кісток: їхні темні пащі звабливо зяяли за замкненими воротами. Тут лежали рештки шести мільйонів парижан, які колись відчували дотик сонця на обличчях, відчували голод, спрагу й любов, те, як б’ються серця в їхніх грудях, як повітря тече до легень і витікає назад. Вони й не уявляли собі, що одного дня їхні кістки буде викопано з місць спочивання на кладовищах і перенесено до цього похмурого склепу під містом.

Що одного дня вони будуть виставлені напоказ і на них витріщатимуться орди туристів.

Півтора століття тому, з метою звільнити місце для постійного припливу мертвих на переповнені паризькі цвинтарі, ці кістки було викопано й перенесено до розлогих стільників колишніх вапнякових кар’єрів, що лежали глибоко під містом. Працівники, які носили кістки, не жбурляли їх недбало на купи, а бралися за моторошну роботу з ентузіазмом, ретельно складаючи з кісток примхливі орнаменти. Немов метушливі масони, вони зводили високі стіни, прикрашені почергово рядами черепів і трубчастих кісток, перетворювали гниття на творчість. А ще розвісили всюди таблички з вигравіюваними похмурими цитатами – нагадуючи тим, хто ходить цими коридорами, що смерті нікому не уникнути.

Одна з табличок привернула Морину увагу, і вона зупинилася серед натовпу туристів, щоб прочитати її. Намагаючись перекласти слова з допомогою своєї непевної шкільної французької, вона почула недоречний дитячий сміх, що відлунював тьмяними переходами, і гугнявий техаський акцент чоловіка, який пробуркотів до дружини:

– Ну й що ти скажеш про це місце, Шеррі? У мене аж сироти по шкірі, чорти б його драли…

Техаська пара пройшла далі, їхні голоси зів’яли до тиші. На мить Мора опинилася в кімнаті сама, вдихнула пил століть. Під неясним тунельним освітленням на гроні черепів процвітала пліснява, надаючи їм зеленкуватого полиску. У чолі одного з черепів зяяв отвір від кулі, наче третє око.

«Я знаю, як ти помер».

Прохолода тунелю пробрала її до кісток. Але вона не ворушилася, сповнена рішучості перекласти цю табличку, заспокоїти свій жах цією беззмістовною інтелектуальною загадкою. «Ну ж бо, Моро. Три роки французької в старій школі, і ти не здатна з цим розібратися?» Тепер це був особистий виклик, і всі думки про смертність тимчасово відійшли на задній план. А тоді слова набули значення, і вона відчула, як похолола її кров…

Раптом Мора усвідомила, що навколо тихо. Ані голосів, ані відлуння кроків. Вона розвернулася й вийшла з гнітючої камери. Як змогла так відстати від решти туристів? Вона була в тунелі сама, наодинці з мерцями. На думку спадали несподівані відключення електрики, блукання в неправильному напрямі в повній темряві. Вона чула розповіді про паризьких робітників, які століття тому губилися в катакомбах і помирали з голоду. Мора пришвидшила крок, намагаючись наздогнати інших, знову приєднатися до компанії живих. Смерть у цих тунелях була надто близькою. Здавалося, що черепи теж дивляться на неї – з відразою – і хор шести мільйонів голосів сварить її за таку огидну допитливість.

«Ми колись були живими, як і ти. Невже ти думаєш, що можеш утекти від того майбутнього, яке тут бачиш?»

Коли Мора нарешті вийшла з катакомб на залиту сонцем вулицю Ремі Дюмонсель, вона глибоко вдихнула. Хоч раз у житті вона привітала вуличний галас і тисняву натовпу, наче щойно отримала другий шанс на життя. Кольори здавалися яскравішими, обличчя – більш дружніми. Їй подумалося, що це її останній день у Парижі і тільки зараз вона має змогу справді оцінити красу цього міста. Минулий тиждень доктор Айлс провела переважно в полоні конференц-залів на Міжнародній конференції із судово-медичної патології. Було так мало часу на огляд пам’яток, та й навіть ті екскурсії, які влаштували організатори конференції, були пов’язані зі смертю та хворобами: медичний музей, старий хірургічний театр.

Катакомби.

Яка іронія: з усіх спогадів, що їх вона привезе з Парижа, найяскравіший буде пов’язаний із людськими рештками. «Це нездорово, – думала вона, сидячи у вуличному кафе, смакуючи останнє горнятко еспресо та полуничний тарт. – За два дні я повернуся до зали для аутопсії, закритої від сонця, в оточення неіржавної сталі. Удихатиму тільки холодне, фільтроване повітря з кондиціонерів. Цей день здаватиметься спогадом про рай».

Мора не поспішала, занотувала ці спогади. Аромат кави, смак маслянистої випічки. Охайні бізнесмени з мобільними, витончені вузли на шаликах, що тріпотять на шиях жінок. Розважила себе фантазією, що безперечно зринала в голові кожного американця, який коли-небудь бував у Парижі: як би це було – не встигнути на літак? Просто лишитися тут, у цьому кафе, у цьому славетному місті до кінця життя?

Але врешті вона все ж таки підвелася з-за столу й піймала таксі до аеропорту. Зрештою, Мора покинула фантазію, покинула Париж, але тільки тому, що пообіцяла собі одного дня повернутися. Просто невідомо, коли саме.

Рейс додому затримали на три години. «Я могла б провести ці три години, блукаючи понад Сеною, – невдоволено думала Мора, сидячи в аеропорту імені Шарля де Ґолля. – Три години, які я могла б гуляти кварталом Маре чи шукати щось цікаве в „Ле Аль“[1]». Натомість вона стала бранкою аеропорту, настільки залюдненого, що їй не було де сісти. Коли Мора нарешті піднялася на борт літака «Ейр Франс», вона була вже втомлена й роздратована. Однієї склянки вина та обіду їй вистачило, аби провалитися в глибокий сон без сновидінь.

Вона прокинулася, тільки коли літак почав знижуватися в Бостоні. Голова боліла, призахідне сонце било в очі. Біль тільки посилився, поки Мора чекала на багаж, дивлячись, як повз неї трапом пливуть валіза за валізою – чиї завгодно, тільки не її. Він перетворився на невпинне биття у скронях, коли пізніше вона стояла в черзі, щоб подати заяву про зникнення багажу. Коли Мора нарешті сіла в таксі з самою лиш ручною поклажею, стало темно й понад усе їй хотілося прийняти гарячу ванну та чималу дозу ібупрофену. Вона осіла на задньому сидінні й знову задрімала.

Авто раптово загальмувало, розбудивши її.

– Що тут відбувається? – почула вона водія.

Стривожено подивилася затуманеними очима на мигтіння блакитних вогнів. Щоб зрозуміти, на що ж вона дивиться, знадобився час. Тоді Мора збагнула, що таксі звернуло на її вулицю, і виструнчилася – пильна, стривожена побаченим. Чотири патрульних автомобілі поліції Бруклайна стояли біля узбіччя, прорізаючи темряву блимавками.

– Схоже, там щось сталося, – сказав таксист. – Це ж ваша вулиця, так?

– Ось там мій дім. Усередині кварталу.

– Там, де ті поліційні машини? Навряд чи вони нас пропустять.

Наче на підтвердження слів таксиста до них наблизився патрульний, показуючи знаками, що вони мусять розвернутися.

Водій висунув голову у вікно.

– Мені тут треба пасажирку висадити. Вона на цій вулиці живе.

– Вибачай, друже. Весь квартал перекрито.

Мора нахилилася до водія:

– Послухайте, я вийду тут.

Вона заплатила, взяла свою сумку й вийшла з таксі. Хвилину тому вона почувалася млявою й неповороткою, тепер же теплий червневий вечір аж бринів від напруги. Мора пішла тротуаром, усе більше тривожачись мірою того, як наближалася до натовпу спостерігачів, як помічала все нові автомобілі рятівних служб, припарковані перед її будинком. Може, з кимось із сусідів щось сталося? Вона перебирала ймовірні жахи. Суїцид. Убивство. Подумала про містера Телушкіна, неодруженого інженера-робототехніка, який жив у сусідньому будинку. Чи не поводився він надто меланхолійно, коли вона востаннє його бачила? Подумала й про Лілі та Сьюзен, сусідок з іншого боку – активна боротьба за права геїв робила з цієї лесбійської пари адвокаток цілком вірогідні мішені. Тоді Мора побачила сусідок скраю натовпу, дуже навіть живих, і знову стривожено згадала містера Телушкіна, якого серед глядачів видно не було.

Лілі глянула вбік, побачила її. Не махнула вітаючись, тільки дивилася так, наче їй мову відібрало, і різко штурхонула Сьюзен. Та теж подивилася на Мору і від подиву роззявила рота. Інші сусіди також почали розвертатися до неї – обличчя у всіх були ошелешені.

«Чому вони на мене так дивляться? – подумала Мора. – Що я зробила?»

– Докторе Айлс? – витріщився на неї патрульний. – Це… це ж ви, правда?

«Дурне питання», – подумала вона.

– Це мій будинок. Що відбувається, офіцере?

Патрульний різко видихнув.

– Ем… гадаю, вам краще пройти зі мною.

Він узяв Мору під руку й провів крізь натовп. Сусіди врочисто розступалися перед нею, наче даючи дорогу ув’язненій, якій винесли вирок. Усі моторошно мовчали, було чутно тільки потріскування в поліційних раціях. Вони дійшли до жовтої обмежувальної стрічки, натягнутої між кілків – кілька з них було забито в дворі містера Телушкіна. «Він пишається своїм газоном, так що цьому не зрадіє», – мимоволі спало їй на думку. Патрульний підняв стрічку, Мора пірнула під неї, заходячи, як тепер стало зрозуміло, на місце злочину.

Вона збагнула, що це саме місце злочину, бо в центрі огородженого майданчика побачила знайому фігуру. Навіть з відстані Мора впізнала детектива відділу вбивств Джейн Ріццолі. Тендітна Ріццолі на восьмому місяці вагітності скидалася на стиглу грушу в брючному костюмі. Її присутність теж збивала з пантелику. Що детектив з Бостона робила в містечку Бруклайн, за межами своєї звичної юрисдикції? Ріццолі не бачила наближення Мори, бо не зводила очей з автівки, що стояла на узбіччі перед будинком містера Телушкіна. Вона хитала головою, вочевидь засмучена, темні кучері, як завжди, безладно розсипалися.

Першим Мору помітив напарник Ріццолі, детектив Баррі Фрост. Він подивився на неї, відвів очі, а тоді несподівано витріщився знову, збліднувши з лиця. Без жодного слова потягнув напарницю за руку.

Та заклякла; подібні на стробоскоп спалахи патрульних автомобілів кидали світло на сповнене недовіри обличчя. Наче в трансі, вона рушила до Мори. Тихо запитала:

– Док? Це ви?

– А хто ж іще? Чому мене всі про це запитують? Чому ви дивитеся на мене так, наче привида побачили?

– Тому що… – Ріццолі замовкла. Потрусила головою, збурила нечесані кучері. – Господи. Я на мить подумала, що ви і є привид.

– Що?

Детектив обернулася, покликала:

– Отець Брофі?

Мора не бачила священика, який стояв на узбіччі сам. Він вийшов із тіні, на шиї білою плямою вирізнявся комірець. Його завжди красиве обличчя здавалося виснаженим, контуженим. «Що Деніел тут робить?» Священиків зазвичай не кликали на місце злочину, хіба що родина жертви потребувала втіхи. Але містер Телушкін був не католиком, а юдеєм, тож причини кликати священика він не мав.

– Відведете її до будинку, отче? – попросила Ріццолі.

– Хтось мені пояснить, що відбувається? – спитала Мора.

– Йдіть додому, док. Будь ласка. Пізніше все пояснимо.

Мора відчула, як рука Брофі ковзнула її талією, і міцна хватка дала зрозуміти, що опиратися не час. Вона має виконати прохання детектива. Жінка дозволила священику провести її до дверей і завважила потайне тремтіння від близького контакту між ними, тепло його тіла, яке притискалося до неї. Вона повністю усвідомлювала те, що він стоїть поряд із нею, і від того, вставляючи ключа до замка, рухалася вкрай незграбно. Вони товаришували вже кілька місяців, утім, Мора ще ніколи не запрошувала Деніела Брофі до себе додому, і така реакція на нього нагадала їй, чому ж вона так ретельно зберігала відстань між ними. Вони ввійшли до будинку, у вітальню, де завдяки автоматичним таймерам уже горіло світло. Мора на мить зупинилася біля канапи, непевна щодо того, що робити далі.

Керівництво перебрав на себе отець Брофі.

– Сідай, – сказав він, показуючи на канапу. – Я принесу тобі випити.

– Ти мій гість. Це я маю тебе частувати, – заперечила Мора.

– Не за цих обставин.

– Я навіть не знаю, які тут обставини.

– Детектив Ріццолі розповість.

Він вийшов із кімнати й повернувся зі склянкою води – не зовсім той напій, який вона обрала б для себе зараз, але ж не годиться просити священика принести пляшку горілки. Мора сьорбнула зі склянки, ніяковіючи під його поглядом. Отець Брофі опустився в крісло навпроти й дивився на неї так, наче боявся, що вона зникне.

Нарешті вона почула, як до будинку заходять Ріццолі та Фрост, почула їхні перешіптування в передпокої з кимось третім – цього голосу Мора не впізнала. «Таємниці, – подумала вона. – Чому у всіх від мене якісь таємниці? Чого вони не хочуть мені розповідати?»

Вона підняла очі на детективів, які заходили до вітальні. Третій співрозмовник представився детективом Екертом із Бруклайна – ім’я, яке вона напевно забуде вже за п’ять хвилин. Усю увагу Мора зосередила на Ріццолі, з якою вже працювала раніше, на жінці, до якої вона ставилася з повагою і приязню.

Детективи всілися, Ріццолі та Фрост навпроти неї, через низький столик. Мора відчувала себе в меншості – четверо на одну, і всі пильно дивляться на неї. Фрост дістав ручку й записника. Що він збирається занотовувати? Чому це схоже на початок допиту?

– Як ваші справи, док? – запитала Ріццолі м’яким стривоженим голосом.

Мора засміялася з такого банального запитання.

– Були б значно кращі, якби я знала, що тут відбувається.

– Можна спитати, де ви сьогодні були?

– Щойно приїхала з аеропорту.

– Що ви робили в аеропорту?

– Прилетіла з Парижа. З «Шарль де Ґолль». Політ був довгий, і я не в гуморі гратися у запитання й відповіді.

– Ви довго були в Парижі?

– Тиждень. Полетіла туди минулої середи. – Морі вчулася нотка звинувачення у безцеремонних питаннях Ріццолі, і її роздратування почало переходити у злість. – Якщо не вірите, запитайте мою секретарку, Луїз. Вона займалася моїми квитками. Я літала на зустріч…

– Ви були на конференції судово-медичної патології, це так?

Мора була заскочена.

– Ви вже знаєте?

– Луїз нам сказала.

«Вони розпитували про мене. Ще до того, як я дісталася додому, вони говорили з моєю секретаркою».

– Вона сказала, що ваш літак мав приземлитися о п’ятій годині в аеропорту Логан, – сказала Ріццолі. – Зараз уже майже десята. Де ви були?

– Виліт затримали. Якісь додаткові перевірки безпеки. Авіакомпанії нині такі параноїки, що нам ще пощастило, що злетіли лише на три години пізніше.

– Отже, ваш рейс затримали на три години.

– Я саме це щойно сказала.

– О котрій ви приземлилися?

– Не знаю. Десь о пів на дев’яту.

– Вам знадобилося півтори години, щоб доїхати з Логана додому?

– Моя валіза загубилася. Довелося писати заяву для «Ейр Франс». – Мора замовкла, раптом зрозумівши, що вона на межі. – Слухайте, у чому річ, чорт забирай? Перш ніж я відповім ще на одне запитання, я маю право знати. Ви мене в чомусь звинувачуєте?

– Ні, док. Ми вас ні в чому не звинувачуємо. Просто намагаємося встановити часові рамки.

– Часові рамки для чого?

– Докторе Айлс, ви не отримували ніяких погроз? – спитав Фрост. Мора глянула на нього зачудовано.

– Що?

– Ви не знаєте нікого, хто мав би причини вам зашкодити?

– Ні.

– Ви певні?

Мора видала спантеличений смішок.

– Хіба хтось колись може бути в цьому певен?

– У вас мусило бути кілька судових справ, де ваші свідчення когось збісили, – припустила Ріццолі.

– Тільки якщо їх бісить правда.

– Ви нажили ворогів у суді. Тих, кого допомогли засудити.

– Я певна, Джейн, у вас теж такі є. Тільки тому, що ви виконуєте свою роботу.

– То ви не отримували ніяких конкретних погроз? У листах чи по телефону?

– Мого номера немає в довідниках. А Луїз нікому не видасть мою адресу.

– А як щодо листів, надісланих вам на адресу управління судово-медичної експертизи?

– Час від часу приходить щось дивне. Ми всі такі отримуємо.

– Дивне?

– Люди пишуть про прибульців із космосу чи про змови. Або звинувачують нас у тому, що ми приховуємо правду про розтини. Такі листи кладуть до навіженої теки. Якщо вони не містять відвертих погроз – ми передаємо їх поліції.

Мора побачила, що Фрост щось занотовує, стало цікаво, що саме. Вона вже була така зла, що хотіла перехилитися через столик і вихопити записника в нього з рук.

– Док, – тихо звернулася до неї Ріццолі. – У вас є сестра?

Це несподіване питання спантеличило Мору, вона пильно подивилася на детектива, забувши про роздратування.

– Перепрошую?

– У вас є сестра?

– Чому ви про це питаєте?

– Я мушу знати.

Мора різко видихнула.

– Ні, у мене немає сестри. І ви знаєте, що мене вдочерили. Коли, у дідька, ви мені скажете, у чому тут річ?

Ріццолі та Фрост перезирнулися.

Фрост закрив записника.

– Думаю, час їй показати.

* * *

Ріццолі першою пішла до виходу. Мора вийшла на вулицю, у теплу літню ніч, яку вогні патрульних машин перетворили на сліпучий карнавал. Тіло досі жило за паризьким часом, де зараз була четверта година ранку, і все вкривав легкий туман її виснаження: вечір здавався несправжнім, як поганий сон. Щойно вона вийшла з дому, усі погляди звернулися до неї. Мора бачила сусідів, які зібралися по той бік вулиці та спостерігали за нею понад поліційною стрічкою. Як судмедексперт вона звикла бути помітною, звикла, що за кожним її кроком стежать поліція та ЗМІ, але сьогодні ця увага була інакша. Більш нав’язлива, навіть жаска. Вона була рада, що Ріццолі та Фрост обабіч неї наче прикривають її від допитливих очей, поки вони йдуть до темного «Форда Тауруса», припаркованого на узбіччі навпроти дому містера Телушкіна.

Мора не впізнала автомобіль, проте впізнала бородатого чоловіка, який стояв поряд із ним, запакувавши повні руки в латексні рукавички. То був доктор Ейб Брістол, її колега – чоловік із неабияким апетитом, у ширині якого відбивалася любов до жирної їжі; його черево, мляво колихаючись, нависало над ременем. Він витріщився на Мору і сказав:

– Господи, оце так моторошно. Можна й помилитися, – тоді кивнув у бік автомобіля. – Сподіваюся, ви до цього готові, Моро.

«До чого готова?»

Вона подивилася на «Форд». Побачила у світлі спалахів обриси фігури, що зігнулася над кермом. Темні плями на лобовому склі. «Кров».

Ріццолі посвітила ліхтариком у пасажирські двері. Спочатку Мора не зрозуміла, що вона має побачити – її увагу відвертало забризкане кров’ю скло й темна фігура на сидінні водія. Тоді збагнула, на що світить «Меглайт» детектива. Під ручкою дверей виднілися три паралельні подряпини, зроблені глибоко у фарбі.

– Наче слід від кігтів, – мовила Ріццолі, зігнувши пальці, ніби хотіла відтворити шрам.

Мора дивилася на слід. «Не кігті, – подумала вона, й по спині пробіг холодок. – Пазурі хижака».

– Тепер до місця водія, – сказала детектив.

Мора без запитань пішла слідом за нею, обходячи авто ззаду.

– Номери массачусетські, – зазначила Ріццолі, ковзнувши променем ліхтарика по бамперу, але це була всього лиш побіжна деталь; детектив продовжувала рухатися до дверцят водія. Там зупинилася й підняла очі на Мору.

– Ось чому всі були такі вражені, – сказала вона й спрямувала світло всередину автомобіля.

Промінь упав точно на обличчя жінки, розвернуте до вікна. Правою щокою вона лежала на кермі, очі були розплющені.

Морі відібрало мову. Вона дивилася на шкіру кольору слонової кістки, чорне волосся, повні губи, злегка розкриті, наче від здивування. Відхилилася назад, раптом відчувши, як слабнуть її кінцівки з тим запаморочливим відчуттям, наче вона кудись пливе, наче її тіло більше не прив’язане до землі. Хтось підхопив її за руку, допоміг урівноважитися. То був отець Брофі, він стояв поряд із нею. А вона навіть не помітила, що він там.

Тепер Мора зрозуміла, чому всіх так ошелешив її приїзд. Вона дивилася на тіло в автомобілі, на обличчя, підсвічене ліхтариком Ріццолі.

«Це я. Ця жінка – я».