Читать книгу Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Литовченко - Страница 11
1992
Незручні кордони
Приватний будинок по вул. Київській, Козин, пізній вечір 7 листопада 1992 року
Оглавление– Васи-и-илю-у-у!.. Ва-а-асю-у-у!.. Тітка Фрося йде додому.
– Умгу… – пробелькотав він з байдужим виглядом, при цьому залишившись сидіти на місці, з огидним рипінням возюкаючи зубцем виделки по порожній фаянсовій тарілці. Обидві старі подруги обмінялися багатозначними поглядами, але тітка Фрося таки спромоглася взяти себе в руки, підвелася зі стільця й мовила:
– Ну що ж, Юлю, як то кажуть люди: в гостях добре, а вдома краще! Отож піду я до себе, вибачай…
– А може, ти б іще посиділа?.. – без жодної надії, суто формально спитала Юлія Іванівна. На що дістала очікувану відповідь:
– Ні-ні, вже невдовзі північ, куди ж мені іще сидіти, вам набридати?.. Треба ж якось думати, еге ж… Тому піду я, й не вмовляй мене. Не треба.
Проводжати гостю Василь не пішов, він все так само сидів на своєму місці й рипів виделкою по тарілці. Рипів та й рипів, рипів та й рипів…
І лише коли, проводивши додому стару подругу, мати повернулася до кімнати, син здійняв на неї сповнені відчаю та безнадії очі.
– Ну, синку, і що ж ти мені скажеш на все це? – якомога обережніше спитала Юлія Іванівна, зазираючи у Василеві очі.
– А що я мушу говорити, мамо?..
– Ну-у-у… Як, тобто, що?.. Як це – що?.. Ти ж поводишся зовсім неадекватно, от і поясни…
– Чому це раптом?
– А я не знаю, чому! – в голосі Юлії Іванівни вперше за весь сьогоднішній вечір прорвалося роздратування. – Це ти мусиш знати, синку! Ти, а не я й не тітка Фрося.
– А-а-а, он ти про що!..
Василь нарешті відсунув порожню тарілку, кинув у неї виделку й мовив:
– Бачиш, мамо, такі справи: я більш ніколи в житті й нізащо не святкуватиму річницю Жовтневого перевороту. Таке віднині моє кредо.
– Ти ба, подивіться лишень на нього! – сплеснула руками Юлія Іванівна. – Все життя ми святкували, а тепер відмовляємось. Та ми ж із тіткою Фросею так старалися, щоб сьогоднішнє застілля організувати! Це ж усе заради тебе – заради єдиного любого синочка, який після стількох років нарешті зміг повернутися в рідну домівку!.. Та ми ж обидві зі шкіри були ладні вискочити заради тебе, дурника такого!.. Та знаєш, як тітка Фрося тебе любить, як вона на тебе чекала?! А ти!.. Та хоч би заради пристойності бодай якийсь кавалочок хлібу зжував!.. І не рипів би весь вечір виделкою по порожній тарілці! Та що ж це таке?..
– Що таке, питається?.. А те, мамо, що я відсидів, а вас із тіткою Фросею Бог милував. Ось у чому моя з вами обома різниця. Ось чому я…
– Відсидів, так. І що з того?! Адже ж і відсидів ти не через свято Великої Жовтневої соціалістичної революції, яке ми все життя святкували. Ти через цього свого дурнуватого націоналюгу Бердника за ґрати втрапив. Гадаєш, я нічого не знаю й не розумію?! Ну, знаєш, Васю!.. Тобі вже тридцять сім років, у цьому віці Пушкін помер – думаєш, якщо я проста покоївка, то не в курсі подібних речей?! Помиляєшся, синочку. Та й ти сам у мене досі поводишся, ніби маленьке дитятко. То на що ж це схоже, га, Васятко ти мій любий?..
Через Бердника, каже мама. Десь так воно і є…
Через того самого «космічного хохломана» Олеся Бердника, який написав «Зоряного Корсара», за яким студент Ярмошко робив доповідь на достопам’ятному засіданні київського Клубу любителів фантастики «Обрій». Ох, уже цей наївний Вася Ярмошко!.. І ця наївна доповідь на наївну тему!..
А потім р-р-раз – і в каталажку!..
За пристрасть до «космічної хохломанії».
А після відсидки вертатися додому не дозволили. Відправили жити до Цюрупинська – о-о-о, клята діра на тілі України!.. А найгірше, що можна було вигадати, – це дурепа Діна Порфирівна в ролі багаторічної начальниці в лабораторії районної СЕС.
І все через того Бердника! Який, покаявшись за свої переконання, практично зрікся того, за що наївний Вася Ярмошко відсидів за ґратами, а потім відбув фактичне заслання!..
Ну, то цей самий Олесь Бердник в той час, як наївний Вася томився в клятому Цюрупинську, він у цей самий час зорганізував так звану «Українську Духовну Республіку» й навіть балотуватися у президенти всієї України надумав! Ач, чого захотілося розкаяному «космохохломану»!..
Щоправда, у президенти Бердник минулої осені йшов, йшов – та й у підсумку не дійшов!.. А чому?! А хтозна… Просто не зареєстрували, от і все!
А як же гроші, що йому на виборчу кампанію нібито пожертвували українські патріоти?.. Наскільки зміг дізнатися Вася, гроші були – та кудись спливли. Єдине, що втішає, що спливли явно не в кишеню самого Бердника: бо він як був бідним, але високодуховним, так ним і залишився. Однак це не виправдання: якщо для твоєї кампанії хтось розкошелився – будь люб’язний, приглядай за коштами, щоб тебе не пограбували і людську довіру для наживи не використали!..
А недогледів?.. Ну… тоді краще не балотуйся в президенти, не засновуй ніяких «духовних республік»! Бо від цього саме лише розчарування.
І не тільки від цього, до речі. Сьогодні в першій половині дня Вася побував у Києві. На старому місці планетарію вже не було – там тепер відродили Олександрівський костел. Зате в новій будівлі Київського планетарію, розташованого біля станції метро «Республіканський стадіон», як і раніше, збирався старий добрий КЛФ «Обрій», де головував той самий Ярополк Курій. Все, як і раніше…
Звісно, голова клубу пізнав Васю, разом з яким колись давно – ще за радянських часів – заснував усе це, м’яко кажучи, неподобство. Свого старого товариша нинішнім клубантам Ярик представив. Хоча ці юні хлопці та дівчата виявили до Васі інтерес не більший, ніж до пропиленого музейного експонату. Та й загалом, на засіданні Клубу обговорювався зовсім не основний предмет, заради якого він і був свого часу утворений – себто, зовсім не фантастика… Аж ніяк! В центрі уваги сучасних хлопців і дівчат були якісь комерційні проекти: розробка дизайну та виробництво «фантастичних» етикеток на пляшки, запис аудіокасет з начитаними фантастичними творами з метою подальшого продажу пілотам і водіям-далекобійникам… І все таке інше в тому ж роді. Одне слово – комерція.
По завершенні цієї пародії на засідання КЛФ Ярополк намагався втекти, проте Вася його перехопив і таки поставив руба ті запитання, які він ретельно обдумував, вивіряв від першого до останнього слова усі попередні роки. А ще додав трохи нових – про нинішню комерційну пародію на Клуб.
Ярик не розтікався думкою по дереву. Навпаки, відповів дуже стисло: «Васю, при чім тут я до твоєї посадки на нари?! Доповідь ти робив сам, тему обирав самостійно. Все проходило публічно, слухали тебе усі клубанти. Отож скажи, а при чім тут я?..»
Ось якою була відповідь на весь перелік запитань, ретельно обдуманих під час відсидки і заслання до Цюрупинська. І не давши Василеві оговтатись, Ярик продовжив: «Зараз нові часи, нові віяння, так. Комерція, кажеш?! Але ж це веління часу! Ти на цьому просто не розумієшся… Це поза межею твого сприйняття. Тому моя тобі порада: змирись! От і все».
А в підсумку?..
В підсумку Вася як ні з чим приїхав до Києва, так ні з чим і повернувся додому. А тут мама і тітка Фрося зі своїм святкуванням! Ну й що це таке?..
А між тим за ґратами він дізнався дещо нове й незвичайне на тему всього Дніпровського гідрокаскаду. Ось би про що поговорити з Ярополком чи з іншими клубантами!.. Бо якщо все це правда… Тоді й Києву, і всій Україні можуть бути непереливки, ще й які!.. Вася носив у собі це знання довгі роки. Приїхавши до Києва – тільки й розмірковував, з ким би все це обговорити?!
А вони, бачте, комерцією займаються! Ну-ну…
А з мамою чи тіткою Фросею?.. Дві літні жінки, які багато років пропрацювали покоївками в санаторії, навряд чи зрозуміють його побоювання. А боятися там і справді є чого. А тут!..
В першій половині дня – комерція замість фантастики, у другій – Свято Великого Жовтня в компанії мами та її давньої подруги.
Ну що ж це таке, чесне слово, га?..