Читать книгу Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Литовченко - Страница 15

Назву його хвороби вимовити було вкрай складно: холецістоангіохоліт. Хоча якщо бути справедливим, то назва спеціальності, написаної у Спартака в дипломі – «спецелектрометалургія», – була навіть трохи довшою. А спробуйте вимовити без жодної помилки таке словосполучення, як «адсорбційно-автокаталітична теорія Байкова»! Між тим, саме він навчився цьому чи не найпершим на весь їхній курс… Отож засвоїти вимову свого теперішнього діагнозу – не така вже й велика премудрість.

Значно важче було зрозуміти, що ж із цією хворобою робити? Холецістоангіохоліт – це, якщо на пальцях пояснювати, комбіноване запалення жовчного міхура і жовчогінних шляхів. Ну гаразд, Спартака на тиждень ушпиталили, якимись ліками наштрикали, навіть гемодезом кров почистили. А далі що – на карсилі сидіти чи трав’яні настоянки пити?..

– Режим дня не треба порушувати, – суворим тоном мовила дільнична лікарка, вклеюючи отриману зі стаціонару виписку до розпухлої медичної картки пацієнта Сивака Спартака Андрійовича. – Особливо ж моя рекомендація стосується харчування. Хоча…

Лікарка трохи подумала й обережно запитала:

– Ви ж і досі не одружені, якщо я не помиляюся? Вам хто їсти готує – мама чи, як це зараз модно казати, цивільна дружина?..

– Мама, – Спартак підібгав губи. Було помітно, що спрямованість розмови починає діяти йому на нерви.

– Е-е-ех-х-х, молодий чоловіче!.. Й не соромно сидіти у мамуні на шиї?! Це ж ще й у тридцять років!..

– Перепрошую, ви тут мене виховувати зібралися чи хочете відкрити філію РАГСу при нашій поліклініці?! – не стерпів він.

– Я всього лише про ваше здоров’я піклуюсь.

– А здоров’я таке, яке є. У мене вдома тато після трансмурального інфаркту, отож лікування треба забезпечити насамперед йому. І харчування також. А я поки що підготовкою до дисертації краще займатимусь, в чому мені заважає наш завлаб, який поставив мене в чергу на захист лише після…

Утім, второпавши, що його заносить на нецікаву й несуттєву тему, Спартак з безнадійним виглядом махнув рукою та замовк. Трохи почекавши на продовження, дільнична лікарка мовила:

– Доки людина молода і сповнена сил, то зазвичай про стан здоров’я не замислюється. А коли отямиться – як правило, буває надто пізно… Гаразд, Спартаку Андрійовичу, це ваше життя й ваше здоров’я. Вам про нього і дбати… Вашій мамі я зателефоную окремо, щоб дати деякі рекомендації щодо режиму харчування. Ну, і ще було б непогано в якийсь санаторій з’їздити. В Миргород, мабуть, було б найкраще. Де ви там працюєте?..

– В Інституті Патона.

– Ну от, ну от! Зайдіть в місцевком[26], поцікавтеся путівочкою.

– Але ж дисертація?.. У мене ось-ось відрядження до Тольятті назріває, там на АвтоВАЗі семінар намічається, з’їдуться фахівці з усього СНД…

– І до чого це призведе?! – лікарка із суворим виглядом поплескала долонею по пухкій медкартці. – Знаю я ваші відрядження: це як мінімум безладне харчування в заводській їдальні! При вашому діагнозі!.. А втім, робіть, як хочете. Ви вже дорослий хлопчик, вам уже тридцять років.

Семінар на АвтоВАЗі відбувся успішно. Та після повернення звідти Спартака з ніг до голови обкидало якимсь дивним висипом. Довелося знов навідатися до поліклініки…

– Якщо продовжите в тому ж дусі, у вас не тільки з жовчним міхуром, у вас ще й із печінкою проблеми почнуться, – пообіцяла дільнична лікарка. – Все, їжджайте у Миргород! Тепер уже категорично.

Спартак навідався до профспілкового комітету ІЕЗ ім. Є. О. Патона, проте там лише руками розвели:

– Ви у нас не кандидат наук і не доктор, за сімейним станом – самотній, ніяких особливих пільг для вас не передбачено. А тому путівку до Миргорода ми вам зорганізувати зможемо лише за повну вартість.

– Але ж я скільки років у профспілці, внески сплачую регулярно!..

– Молодий чоловіче, у нашому інституті не ви один такий. Є люди більш заслужені. Є й такі, хто потребує допомоги більше, ніж ви. Майте совість!..

Проконсультувавшись із власною совістю, Спартак повернувся додому і розповів про все батькам. Як і слід було чекати, тато Андрій дуже засмутився. Схопившись за серце і скрушно зітхаючи, він тихо шепотів:

– О-о-ох, якби не цей клятий інфаркт, якби мені тільки здоров’ячка трішечки! Я би пішов у той профком і всім би їм повправляв мізки… Та я б… я б їм усім!.. О-о-ох…

Він безсило сплеснув руками.

– Облиш, тату, нічого б ти не зробив, – зітхнув Спартак. – Ти навіть у значно сприятливіших ситуаціях пасував, а тому розраховувати на твою підтримку… Собі ж дорожче вийде.

– А може, ти б виявляв трохи більше поваги до тата? – неприязно спитав батько. – Та якби я не поводився обережно, нас би давно всіх заарештували та розстріляли!.. І мене, і маму Гатю, й тебе також…

Але тут в їхню розмову втрутилася Агата Самсонівна:

– Спарику, ти б і справді язика свого прикусив та й залишив тата у спокої. А щодо Миргорода… Ви обидва забули, що там живе тепер наш колишній сусіда – Едуард Рустамович.

– А-а-а, то це туди Давлетов подався?..

– Еге ж! Він на старості років оженився й перебрався до дружини. Її звати… звати, здається… Ні, не пригадаю, – скрушно зітхнула мама Гатя, – але ім’я якесь таке чудернацьке… Билинне ім’я, можна сказати. У неї в Миргороді хатка приватна. Десь мені Едуард Рустамович лишив адресу на прощання, треба у блокнотику пошукати. А якщо у мене не записано, тоді Тосю попитаю: він у неї в шпиталі стільки відлежав, що ой-йо-йой!..

На тому й зупинилися. Нової адреси Давлетова у своєму записнику мама Гатя не виявила, хоч як шукала. Проте стара подруга Антоніна Захарівна не підвела: саме вона повідомила, що Едуард Рустамович тепер і справді мешкає у Миргороді по вулиці Озерній.

Відповідь на мамин лист надійшла за два тижні. Давлетов запевняв, що разом з дружиною Василісою готовий прийняти Спартака в будь-який момент і на будь-який термін. «Хай твій хлопчик приїздить і живе скільки треба – хоч тиждень, хоч два, хоч і цілий місяць. Ми з нього навіть грошей за проживання не візьмемо, ще й нагодуємо», – пообіцяв Едуард Рустамович. Також додав, що за невеличку особисту винагороду лікарі будь-якого місцевого санаторію оглянуть Спартака й пропишуть ті процедури, які йому треба. І ще водичку мінеральну – це діло святе!.. Єдине, що лишається, – це доїхати з Києва до місця призначення на дизелі: дешево й сердито.

Далі все сталося саме так, як і планувалося. Давлетови прийняли сина колишньої сусідки Едуарда Рустамовича з розпростертими обіймами. Розквартирувавшись в їхньому будиночку, молодий чоловік «лівим способом» оформився на лікування в санаторій залізничників «Південний»[27]. Поснідавши, у першій половині дня відвідував усі прописані процедури, потім вертався на Озерну вулицю, щоб пообідати, ввечері ходив «попити водичку». Решту часу використовував на власний розсуд.

Окрім автобусної поїздки у Великі Сорочинці в музей-садибу Миколи Гоголя, обраний постояльцем спосіб «вбивання» вільного часу видався господарям дуже дивним – і це ще м’яко кажучи!.. Бо після ситного обіду Спартак, залежно від погоди, вмощувався або на літній веранді їхнього будиночка, або на кухні, або у відведеній йому кімнаті й починав щось строчити від руки у грубому, на 96 аркушів зошиті «в математику» сторінка за сторінкою, сторінка за сторінкою, сторінка за сторінкою…

Час від часу все змінювалося, тоді на додачу до ручки молодий чоловік озброювався звичайними ножицями і флакончиком силікатного клею, після чого швидко читав і перечитував написане. А потім щось закреслював, вписував поміж рядків як окремі слова та словосполучення, так і цілі речення. Якщо ж виправлення були більш суттєвими, тоді Спартак занотовував на окремих чистих аркушах, видраних наприкінці зошиту, цілі абзаци, які потім відрізав і підклеював до вщент списаних сторінок.

Природно, в перший же день Едуард Рустамович поцікавився, чим займається колишній хлопчик, якого він знав практично від самого народження. У відповідь почув:

– Це мій новий роман «Лейтенант диявола».

– Який ще роман?! Що за роман?! – не второпав колишній вояк.

– Якщо бути точним, то містичний.

– Тобто… як це… містичний?! Що значить містичний?! Це про чортівню всяку, чи що?.. Кгм-м-м… Нічого не розумію.

Було аж надто очевидно, що Давлетов геть розгубився й не може чітко сформулювати власну думку, тому Спартак якомога спокійніше пояснив:

– А про що зараз можна писати, коли Юрій Кривоногов[28] пророкує, що цьогоріч 24 листопада настане Страшний Суд і кінець світу? Та ще й закликає своїх юсмаліан зібратися у цей день в нашому Києві, щоб здійснити масове самогубство, оскільки…

– Стривай, стривай, – перервав його Давлетов, – я за твоєю думкою не встигаю. Це ти про білобратчиків[29] цих придуркуватих, чи що?

– Так, Едуарде Рустамовичу, саме їх я маю на увазі.

– А-а-а… ти сам не до них… тягнешся? – він з пересторогою покосився на густо списані сторінки розкритого зошита.

– Та ну, скажете теж, – Спартак бридливо поморщився. – Я навіть навпаки, можна сказати…

– Що значить це твоє «навпаки»?

– Та-а-а, розумієте…

Молодий чоловік ненадовго замислився, потім продовжив:

– Я тут знайшов залізний аргумент, який безвідмовно вкладає на лопатки будь-якого білобратчика. Знайшов самотужки, потім випробував його на деяких із них і зрозумівши, що цей аргумент таки спрацьовує…

– Анумо стривай, не поспішай, – знов перервав його Давлетов, – давай по порядку. Насамперед скажи, що це за аргумент такий? Що ця твоя Марія Деві Христос…

– Їхня, а не моя, – одразу виправив суворим тоном Спартак.

– Ах, ну так, так… Їхня Марія Деві Христос, а не твоя – вона жінка, тоді як справжній Христос має бути чоловіком. Це ти маєш на увазі?

– Ні, не цей, – заперечно мотнув головою молодий чоловік. – Юсмаліани добре підготовлені, їм надто добре промили мізки. Вони сперечатимуться з тобою до хрипоти, але від свого не відступляться. Отож який сенс нариватися на безплідну суперечку заради суперечки?! Ви ж військовик, Едуарде Рустамовичу! Ви ж мусите розуміти, що суперника треба бити в слабке місце. Туди, де він удару не очікує.

– Гм-м-м… Розумно кажеш. От тільки де вона, ота слабинка?! Це ж треба в їхніх тих… в писаннях їхніх розбиратися!..

– Можна подумати, що «христовочки» важко дістати! – зневажливо посміхнувся Спартак. – У нас в Києві на кожному кроці повно.

– Та й у нашому Миргороді не бракує.

– Ну, то візьмемо й почитаємо, – знизав плечима Спартак, схопив один зі списаних зошитів… і раптом видобув з нього «христовочку», поля якої були поцятковані різноманітними позначками, а окремі слова або підкреслені, або обведені овалами чорного, синього, зеленого або лілового кольору.

– Стоп! – Давлетов аж відсахнувся. – Це що таке?!

– А хіба не бачите? – здивувався молодий чоловік.

– Але ж люди кажуть, що ці «христовочки» зачаровані, і хто тільки візьме цю гидоту в руки, той неодмінно…

– Цю муйню розпускають самі ж юсмаліани, щоб люди боялися їх самих та їхню Матір Миру, – процідив Спартак, при цьому очі його сяйнули гнівом. – А між тим, боятися не треба. Ні в якому разі не треба!.. Хто злякався, той уже наполовину програв. Розумієте, Едуарде Рустамовичу?..

– Розумно кажеш. Але ж раптом… Ти не боїшся?

– Не боюсь. Більше того, трохи згодом я вам покажу, що боятися не треба ні в якому разі! Але поки що прошу вас, прочитайте оце.

Він вказав на єдине місце в «христовочці», обведене червоним, і додав:

– Ось він, безвідмовний аргумент проти всіх юсмаліан, взятих разом.

– Ні-ні… Знаєш, я цю гидоту все ж таки не братиму в руки, – рішучо мовив Давлетов.

– Боїтесь, – скрушно зітхнув Спартак. – Ну гаразд, папірець триматиму я. Але хоча б прочитайте. Прочитати можете?

Едуард Рустамович заперечно мотнув головою, тоді молодий чоловік сам процитував «христовочку»:

Тільки той удостоїться честі перебувати в Царстві Моєму, хто з першого разу і без усяких додаткових умов повірить Мені та прославить Мене! Всі ж інші будуть прокляті.

– То що… це і є твій залізно-безвідмовний аргумент? – Давлетов подивився на молодого чоловіка з неприхованим подивом.

– Так, це він, – задоволено посміхнувся Спартак.

– Але ж я не розумію…

– Перепрошую, Едуарде Рустамовичу, ви як… чоловік віруючий?

– Як і всі зараз, так і я, – доволі обтічно мовив Давлетов.

– А якщо «як і всі зараз», то ви хоч раз Біблію читали?

– Якщо чесно?..

– Авжеж чесно.

– Ні, не читав.

Скрушно зітхнувши, Спартак вийшов з кухні, на якій вони сиділи, та за деякий час повернувся, тримаючи в руках Біблію кишенькового формату.

– Нічо’собі книги ти читаєш!.. – здивувався відставник.

– А що, невже боїтеся, що й Біблія зачарована? – посміхнувся той.

– Біблія?.. Ні, просто це дуже розумна книга… можна сказати, аж надто розумна, як для мене.

– А якщо так, тоді прочитайте оце…

І погортавши тонесенькі, «цигаркової» товщини сторінки, Спартак вказав співрозмовникові на один з віршів:

Дослідіть но Писання, бо ви думаєте, що в них маєте вічне життя, вони ж свідчать про Мене![30]

– Ну і що з того? – недовірливо спитав Едуард Рустамович.

– А те, що слова «христовочки» кардинально розходяться з Євангелієм! – переможним тоном мовив Спартак. – Що сказав майже два тисячоліття тому Христос тим, хто не вірив у Нього?! «Дослідіть Писання» – от що! Він ніколи й нікому не сказав: «Достойний Царства Небесного тільки той, хто повірив у Мене з першого разу і без усяких додаткових умов». Навпаки, Христос наказав дослідити Писання, а знайшовши там свідчення про Нього – вже тоді повірити!.. Й тільки тоді. Не інакше.

– Ти так справді вважаєш? – пробурмотів Давлетов, знов і знов перечитуючи то біблійний вірш, то «христовочку».

– В єврейському середовищі загалом не вітається сліпа віра, – впевнено мовив Спартак. – Вірити можна лише усвідомлено. Бо сліпа, без жодних перевірок віра… Це фанатизм – от що це таке! А юдаїзм не просто не вітає – він заперечує фанатизм.

– Ти певен?..

– Едуарде Рустамовичу, я все ж таки ґалахічний єврей! Як наш колишній сусіда, ви мусите знати, що дівоче прізвище моєї мами – Литвак. А воно походить від ребе Нахума Литвака – мого прапрадіда. Колись дуже давно Нахум бар-Урі вивчився на рабина і свого часу очолив общину євреїв-литваків Проскурова, який тепер називається містом Хмельницьким. У цього рабина був син Даниїл – лікар-стоматолог. У нього ж був син Самсон – а це і є мій любий дідусь Сьома. Отож я, мабуть, знаю, що кажу… хоч я не юдей, а православний християнин.

– Так, мабуть, тобі видніше, – махнув рукою Давлетов.

– Ну отож! Але якщо ця жінка Марія Деві стверджує те, що прямо суперечить Євангелію від Івана, а отже, суперечить Біблії… Ні-ні, вона нізащо не може бути Христом. Бо Ісус казав… Ось, будь ласка!

Спартак знов погортав сторінки й показав йому іншу цитату:

Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон чи Пророків прийшов, Я не руйнувати прийшов, але виконати[31].

– Отже, як бачимо, Христос був тоді й мусить бути зараз взірцем виконання Закону і Пророків. А якщо жінка на ім’я Марія Деві віщає те, що суперечить Біблії – то вона не Христос у жіночій подобі. Вона самозванка. Подумайте над цим, Едуарде Рустамовичу, і спробуйте хоч щось заперечити.

Після кількох невдалих спроб Давлетов здався:

– Бачу, що тебе і справді не переспориш. Але скажи, як на твої слова реагують білобратчики?

– Юсмаліани?

– Вони, вони.

– Так само, як і ви: ще жоден мене не переспорив. Кажу ж, аргумент залізний, діє безвідмовно! Я перевірив це на трьох прихильниках Марії Деві, яка безпідставно називає себе Христом, а по суті є самозванкою. І всі троє переді мною відступили. Вони, Едуарде Рустамовичу, лише у «христовочках» своїх пишуть, що усіх перемагають. А насправді!..

Молодий чоловік задоволено розсміявся.

– І ти не боїшся, що вони тебе…

– Що?..

– Ну-у-у… що проклянуть, як обіцяють? – обережно спитав Давлетов.

– Проклянуть?! Юсмаліани?! Мене?!

Відставник кивнув, тоді Спартак знов погортав Біблію і продемонстрував ще один вірш – тепер уже з апостольського послання:

Тож підкоріться Богові та спротивляйтесь дияволові, то й утече він від вас[32].

А тоді повторив повільно й урочисто:

– Не можна боятися сектантів. Треба вірити в Бога і протистояти їм – тоді розгубляться і втечуть світ за очі. А люди їх, навпаки, бояться: а раптом жінка Марія Деві – все ж таки Христос?! Хтозна, хтозна… Це не протистояння. Це, навпаки, злісне потурання самозванцям.

– Ну-у-у… Не знаю, не знаю…

– Зате я знаю, – впевнено кивнув Спартак, – тому й намагаюсь хоч якось донести своє знання до людей.

– Через отого твого «Лейтенанта диявола»?..

– А чом би й ні! Це не найгірший варіант. Якщо мене на радіо вислухати не побажали, тож і доводиться роман писати.

– На ра-а-адіо-о-о?.. – Едуард Рустамович мимоволі відсахнувся. – Невже ти не злякався навіть радіо потурбувати?!

– А чого такого?! Пхе!.. Можна подумати… – Спартак знизав плечима.

– І-і-і… як, не вдалося?..

– Не вдалося, – зітхнув він. – Там попервах вирішили, що я, бачте, випускник якоїсь семінарії. Бо пересічні парафіяни, бачте, Біблії не читають.

– А я про що тобі кажу?! – кивнув Давлетов.

– Але коли дізналися, що за освітою я всього лише інженер-металург… Тут увесь їхній ентузіазм миттєво випарувався, – молодий чоловік посумнішав. – Коротше кажучи, не випустили мене на радіо, отак!..

– А ти певен, що роман твій надрукують? – обережно спитав Едуард Рустамович. – Бо цієї… як її?.. Письменницької освіти у тебе нема також. А щоб на письменника вивчитися…

– Треба поїхати в Москву й закінчити Літературний інститут імені Горького?! – тепер Спартак дивився на співрозмовника трохи насмішкувато. – Знаю, знаю. Мені таке радили. Але я вважаю інакше: головне в цій справі – природний талант, а не якась спеціальна письменницька освіта.

– І ти вважаєш, що у тебе є письменницький талант?

– Я не просто вважаю, я це ЗНАЮ.

– Звідки?

– Бо деякі мої оповіданнячка вже опубліковані. Й навіть невеличка повістинка також вийшла друком в журналі «Наука і суспільство». Маю відгуки та рецензії на надруковане.

– А романи теж?.. – Давлетов кивнув на грубий зошит.

– До романів ще не дійшло, – зітхнув Спартак, – але це ще попереду. Отож все ще буде, Едуарде Рустамовичу, зачекайте лише трішечки.

– І-і-і… яка ж ідея цього твого «Лейтенанта диявола»?..

Замість відповіді молодий чоловік розкрив зошит-чернетку на чистому блоці, видрав звідти чистий подвійний аркуш паперу й лише тоді спитав:

– А скажіть-но, Едуарде Рустамовичу, в якому році розпався СРСР?

– Шуткуєш?! – про всяк випадок перепитав Давлетов. – Це сталося позаторік. Отже, в дев’яносто першому році.

Спартак написав на чистому аркуші «1991» і продовжив:

– Добре. Тепер скажіть: СРСР утворився на місці колишньої Російської імперії, я нічого не наплутав?

– Не наплутав.

– Гаразд. А Російська імперія – це розбухле Московське царство, так?

– Так.

– А Московське царство виросло довкола Великого князівства Московського і Володимирського, чи не так?..

– Оце вже вибач, я не настільки обізнаний в історії…

– Ну, то повірте, що це так. І почав «збирати руські землі» Московський князь Іван Калита, який спершу став Великим князем Московським і Володимирським. Можете і в цьому мені повірити.

– Та чому ж, про Калиту я чув, – ствердно кивнув Давлетов.

– А в якому році Іван Калита став князем Московським? Коли все це почалося, теж знаєте?

– Брехати не стану, не знаю, – чесно зізнався відставник.

– То можете перевірити: це сталося в тисяча триста двадцять п’ятому році! А тепер зробіть, прошу, одну арифметичну операцію…

І Спартак дописав на аркуші паперу: «1991–1325 =?»

– Отож скажіть мені, Едуарде Рустамовичу, яка тут відповідь?!

І Давлетов власноруч написав:

1991–1325 = 666

– Браво! – Спартак картинно зааплодував, потім знов взявся за Біблію, розкрив її десь наприкінці й мовив урочисто:

– А тепер прочитайте ось цей вірш, будь ласка…

Й Едуард Рустамович прочитав:

Тут мудрість! Хто має розум, нехай порахує число звірини, бо воно число людське. А число її шістсот шістдесят шість[33].

– І що з того?.. – він подивився на молодого чоловіка якось розгублено.

– А те саме, що держава Івана Калити, зібрана довкола Московського князівства, простояла рівно шістсот шістдесят шість років. Ви щойно самі вирахували це. Ваш розрахунок не суперечить правилам арифметики, га?..

– Не суперечить, – Давлетов почухав потилицю.

– Вас щось засмучує? – вмить спитав Спартак.

– Не знаю, як це пояснити…

– А це пояснив президент США Рональд Рейган, коли назвав СРСР «імперією зла»! Вам це, звісно, неприємно визнати, бо ви віддали всі свої сили, всю завзятість «солдата Вітчизни», коли вірою і правдою служили цій імперії. Та й усі ми жили в ній. Я також, між іншим…

– І на цій підставі…

– На цій підставі я стверджую, що Радянський Союз розпався дуже вчасно – рівно через шістсот шістдесят шість років після свого заснування! І єдине, що зараз потрібно – це не дати йому воскреснути. Про це я й пишу містичний роман «Лейтенант диявола».

– То ти вважаєш, що СРСР буде відроджуватися?!

– Я не вважаю, що БУДЕ. Я вважаю, що така спроба буде здійснена. Але якщо ми не дамо цього зробити – то цього й не станеться.

– А хто такі «ми», якщо не секрет?..

– Ті, хто матиме сміливість протистати спробам відродити СРСР – нову «імперію зла». І колись ми проти неї ще повоюємо, повірте…

– Фізично?!

– Фізично, Едуарде Рустамовичу, фізично! З кров’ю і смертями.

– Ти гадаєш, це так легко?! – обурився Давлетов і додав, не стримавшись: – Х-х-хлопчисько!.. Ти хоч знаєш, про що говориш?!

– Я знаю лише дві речі. По-перше, допустити відродження СРСР не можна. Інакше попереду будуть нові шістсот шістдесят шість років панування нечистого на тутешній землі. І я не знаю, яким жахом це обернеться для людства в цілому.

– Ти настільки впевнений?..

– Так. Бо, по-друге, жінка-самозванка Марія Деві, яка сама себе назвала Христом, а по суті є антихристом, з’явилася на нашій українській землі. Й народилася вона в Донецьку, а журфак закінчила в Києві… Отже, нечистий зазіхає на нашу землю, Едуарде Рустамовичу! А тому війна… якщо хочете – ДУХОВНА війна за майбутнє всього людства на нашій землі ще запалає! Незалежно від того допишу я роман «Лейтенант диявола» чи не допишу, опублікують його чи не опублікують. Так буде, і все тут!

– А коли саме?!

– Не знаю. Але колись це станеться неодмінно.

– Ох, Спартаку, Спартаку!.. І знайшов же ти собі тему, – Давлетов аж крекнув від розчарування. – Я ж бо думав, ти про щось веселе пишеш, а ти!..

– Ну, чому ж, є у мене й веселі заготовки майбутніх творів, – посміхнувся молодий чоловік. – Усякі заготовки є, на будь-який смак. Просто ці «білобратчики» настрій такий містичний навіяли… Та й екскурсія в садибу Гоголів-Яновських… Микола Васильович великим містиком був, погодьтеся.

– Не знаю, не знаю, – невдоволено пробурмотів відставник. – Я ж казав, що не люблю чортівні всякої. Й мені дуже шкода, що колишній хлопчик, якого я знаю з дитинства, коли підріс і вивчився на нормального інженера-науковця, почав захоплюватися всякими чортами, відьмами, ожилими мерцями й потопельницями.

– Ох, Едуарде Рустамовичу! Бачу, шо ця тема вам занадто вже неприємна, – зітхнув Спартак, – а тому давайте поговоримо про щось інше.

– І про що ж саме?..

– От ви, наприклад, сказали якось, що отримали листа від того, кого назвали Аліком Вайнштейном. Він нібито жив колись у нашому домі в Києві на Подолі, але потім поїхав звідти світ за очі…

– Ну так, казав, – не дуже охоче підтвердив Давлетов. – Це дійсно колишній наш сусіда, так. От навіть коли мене на війну призивали в сороковому році, то Алік тоді…

– Секундочку! – Спартак зреагував миттєво: – А чому ви кажете про сороковий рік? Хіба війна розпочалася не двадцять другого червня сорок першого року?..

– Це ще не та війна була. Не Велика Вітчизняна, себто. Мене та Микиту Стригунця проводжали на війну всім нашим двором першого травня сорокового ще року. Алік Вайнштейн на той час вже був офіцером, і твій прадідусь Арон Маркович напучував нас… мене з Микитою, себто. Й Алік Вайнштейн теж напучував. І була ще гроза, яка залила наш святковий стіл.

Едуард Рустамович зробив крихітну паузу і спитав трохи здивовано:

– А тобі мама хіба про ці наші проводи не розповідала?..

– Мама Гатя тільки в сорок третьому році народилася, то як же вона могла про це розповісти?!

– Отакої! Ось бачиш, до чого я вже старий, – зітхнув Давлетов.

– То розповісте про того Аліка Вайнштейна? – м’яко нагадав Спартак.

– Навіщо це тобі? Як нас на війну призивали – це ж тобі не Гоголь!..

– А чом ви вирішили, що мене виключно містика цікавить?..

– А що ж тоді?

– Ну-у-у… Ось я від маминої подруги – від тітки Тосі – чув, нібито ви на Кубі служили. Це так?

– Так. Але ж я не тільки на Кубі служив.

– А де ще?

– Наприклад, в Лівії. Або в Китаї. У мене нагороди навіть звідти є.

– То розкажіть про ці країни! – посміхнувся Спартак.

– Навіщо?! Це тим паче не Гоголь.

– Едуарде Рустамовичу, ну будь ласка!..

– Гаразд, умовив.

Давлетов вдарився у спогади. Розповідав не дуже вправно, іноді збивався з думки – отож молодому чоловікові час від часу доводилося виправляти старого вояка, повертаючи до основної теми. Зате всі недоліки розповіді компенсувалися демонстрацією в’єтнамської Медалі Дружби та Медалі «Китайсько-Радянська дружба» – адже такі нагороди мав далеко не кожен ветеран радянських Збройних сил.

– Подумати тільки, колись ми отак з китайцями дружили! – мовив Спартак замислено, розглядаючи з усіх боків другу нагороду.

– Авжеж. Доки товариш Сталін був живий, ми китайцям допомагали збройні сили розвивати, – підтвердив Едуард Рустамович.

– І ви також?..

– І я також. Тому й медальку маю від них. А ще тоді пісню співали… Як там вона звучала? Здається, отак: «Сталин и Мао в бой нас ведут». А може, й ні… Можливо, я таки наплутав? Здається, все ж по-іншому: «Русский с китайцем – братья навек!»

– Овва! Нічого собі «брати»… після конфлікту на Даманському острові.

– Я тоді у В’єтнамі був, – знизав плечима Давлетов.

– А на Кубі?..

– А на Кубі я якусь заразу підчепив, тому мене звідти евакуювали достроково. Втім, тітка Тоня про це більше знає, бо я довго непритомним поліном у госпіталі лежав, тоді як вона…

– Тітка Тоня про свою роботу нічого не розповідає. Принаймні мені так точно, – зітхнув Спартак.

– А тобі так про все й розкажи! Письменник ти… любительський!..

Таким чином, про неприємний нюанс щодо числа «666» та висловлювання американського президента Рейгана про «імперію зла» обидва нібито забули. Лише в останній день перебування в Миргороді, пакуючи речі у велику клейончасту сумку, молодий чоловік раптом продемонстрував Едуарду Рустамовичу п’ять грубих зошитів, розпухлих від додаткових вклейок, і мовив з неприхованою гордістю:

– А знаєте, Едуарде Рустамовичу, свій роман я таки дописав!

– Оту свою чортівню?.. – про всяк випадок уточнив Давлетов.

– Так, «Лейтенанта диявола». Звісно, це чернетки, а тому обсяг можна визначити лише приблизно… Але таке враження, що аркушів[34] двадцять є.

– І багато це?

– Доволі товста книжка вийде.

– Гм-м-м… Ну що ж, сподіваюся, хоча б даси почитати?

– Не просто дам – автограф поставлю й подарую! – розплився у посмішці Спартак. – Я у вас три тижні лікувався. Отже, двадцять один день. Таким чином виходить, що за один день я встигав написати один авторський аркуш… Хоча це й чернетка, яка ще може перероблятися, це дуже хороший темп! От що таке Полтавщина. Миргород. Ах, до чого ж легко тут пишеться!.. Я розумію, чому на цій землі Гоголь народився.

– Ти дивись краще, не наскільки швидко пишеш, а що саме пишеться, – доволі стримано відповів Давлетов. – Ти би все ж на чортівню не налягав. Було б краще, якби ти про щось більш серйозне написав. Хоча б щось історичне, я не знаю…

– Подумаю, Едуарде Рустамовичу, подумаю над вашими словами, – пообіцяв молодий чоловік, трамбуючи списані зошити в сумку.

– І ще… Про війну поменше фантазуй. Війна, знаєш – це тобі не коврижки цукрові. Війна – це лячно. Тим паче така війна, яку ти собі понапридумував… Маю на увазі відродження СРСР та все інше.

– А це вже як вийде!

Спартак ледь застібнув «блискавку» на сумці й озирнувся на Давлетова:

– Але в будь-якому разі, «Лейтенант диявола» в чернетці готовий. І від своїх слів я не відступлюся: щойно вийде книжка – можете розраховувати на подарунок з автографом.

– Не кажи «гоп», доки не перескочиш, фантазере!

– Не фантазер зовсім, а фантаст, – виправив його молодий чоловік. – Я давно вже все вирішив. Отже, так і буде. Ось побачите.