Читать книгу Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Литовченко - Страница 4

Попри те, що вже добігав кінця перший осінній місяць, сьогоднішня неділя видалася напрочуд затишною і теплою. На прозоро-чистому небі, блакить якого не затьмарювала жодна, навіть найлегша срібляста хмаринка, від самого ранку сяяло лагідне сонечко. Здавалося б, настільки чудова погода мала би сприяти гарному настрою всіх і кожного…

Але ж ні! У Спартака на душі від цього було, навпаки, дуже й дуже гірко. А все через те, що сьогодні були ювілейні – п’ятдесяті – роковини початку розстрілів у Бабиному Яру. Маючи занадто жваву уяву, молодий чоловік уявляв, що рівно півстоліття тому – 29 вересня 1941 року (тільки от не в неділю, а в понеділок) стояла така сама лагідна й тепла, майже літня погода.

Прочитавши напередодні розклеєне містом розпорядження окупаційної влади:

«Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8-ї ранку при вул. Мельника-Докторівській (коло кладовища)»,

не насмілюючись протестувати через те, що ввечері наступного дня, 30 вересня 1941 року, мав розпочатися Судний День, ці люди зібрали необхідний мінімум речей та потяглися з усіх куточків Києва до вказаного пункту збору. Вони наївно вважали, що німці як висококультурні, моральні люди посадять їх у поїзди та відправлять жити на Близький Схід – у Палестину. Насправді ж «подорож» виявилася значно коротшою, й її кінцевим пунктом був Бабин Яр. Місце масового розстрілу…

Мабуть, нелегко прощатися з життям в таку чудову осінню днинку! От якби з неба сіявся дрібонький холодний дощик, – можливо, тоді було б хоч трохи легше. Люди могли б думати, що сама природа плаче через їхнє передчасне розставання з життям, а так!.. Чи візьмемо вранішній осінній туман: якби хто надумав дременути від поліцаїв та десь сховатися – зробити це було б легше, ніж в кришталево-прозорому повітрі.

То яка погода все ж таки стояла півстоліття тому?..

Спартак і розслаблявся, і, навпаки, напружувався – але жодні давно випробувані методи чомусь не спрацювали. Минуле закрилося від небораки, зв’язок часів було втрачено. А це вже само по собі видавалося жахливим!

А може, поїздка до Бабиного Яру все змінить?! Подейкували, сьогодні там мусять відкрити якийсь меморіальний знак на додачу до того наскрізь «радянського» пам’ятника, встановленого п’ятнадцять років тому. Отож хоча зусиллями прабабусі Ітеле й бабусі Соні всю єврейську рідню з напівоточеного Києва вдалося евакуювати і в Бабиному Яру ніхто з їхньої мішпохи не загинув, – тим не менш Спартак з батьками збирався побувати там саме сьогодні. Бо п’ятдесяті роковини – це таки п’ятдесяті роковини…

Втім, після сніданку мама Гатя заявила категорично:

– Ой, Спарику, знаєш що… Як я поїду туди, то неодмінно розплачуся! Й плакатиму весь час від початку до кінця… А тоді у мене тиск стрибне. Не вистачало лишень, щоб мені в Бабин Яр «швидку допомогу» викликали!

– А чому одразу «швидку»? – здивувався він.

– Як це «чому»?! Як «чому»?! Ти хіба не знаєш, що таке наше єврейське щастя?! Та подивись лишень, як ми живемо! Мені ж, за великим рахунком, один рік життя за два… та ні – навіть рік за три має зараховуватися!

– То що, тобі зараз вже сто сорок чотири роки?! Ти це хочеш сказати?

– Знаєш що, Спарику, ти мені тут не пересмикуй, – суворо мовила мама Гатя. Хоча по маминих очах молодий чоловік зрозумів, що повністю вгадав її потаємні думки: матір на повному серйозі вважала, що їй зараз не 48, а всі 144 роки! Хоча люди стільки й не живуть…

– Гаразд, тоді я поїду сам.

– Їжджай, синочку, обов’язково їжджай. А потім мені розповіси, як там воно було і що саме.

Тато Андрій весь цей час мовчав, підібгавши губи, а після цих слів дружини гупнув кулаком по кухонному столу, кучеряво матюкнувся і прожогом кинувся в їхню з мамою кімнату. Розпитувати про причину подібної поведінки Спартак не став, бо все чудово розумів і без розпитувань. Адже батько панічно боявся підступів з боку КДБ, а тому вважав, що всіх учасників сьогоднішніх подій неодмінно заарештують просто на урочистому мітингу і там же розстріляють! Отож їхати в Бабин Яр на проголошені «урочистості» – дурість не менша, ніж вчинена півстоліття тому занадто наївними «переселенцями до Палестини», які натомість дружно відправилися в могилу. Таким чином, безадресні, кинуті в повітря кучеряві матюки були останнім засобом стримати єдиного сина від жахливої помилки.

Тим не менш Спартак таки поїхав на місце розстрілів. Він добре знав, де встановлено «радянський» пам’ятник, – отож до нього і попрямував від самої тролейбусної зупинки. Був дуже розчарований, не знайшовши там жодних змін. Подумав, що мама Гатя дарма відмовилася їхати сюди: хоч би квіти вони разом поклали – а так!.. І лише зазбиравшись додому, дізнався від випадкових перехожих, що новий меморіальний знак відкрили в іншому місці – через дорогу звідси, на території старого єврейського Лук’янівського цвинтаря…

Яким же було здивування молодого чоловіка, коли він побачив, що за меморіальний знак відкрили сьогодні в Бабиному Яру: то була велична, прикрашена тематичними сценками бронзова менора, до підніжжя якої вели вісім кам’яних сходинок. Додатково перед менорою стояла пара невисоких кам’яних брил, на лівій з яких напис було виконано єврейськими літерами, а на правій українською мовою викарбувано:

ГОЛОС КРОВІ БРАТА ТВОГО ВОЛАЄ ДО МЕНЕ З ЗЕМЛІ

Він знав, що цитата взята з Біблії[3]. Міг навіть приблизно сказати, що це з уривку, де викладено історію вбивства Авеля братом Каїном. Себто буквально з початкових глав Книги Буття. Спартак вже приблизно орієнтувався в біблійних текстах, бо мав вдома прекрасне кишенькове видання – російський синодальний переклад з паралельними місцями та кількома мапами Палестини в додатку. То був подарунок від знайомого – від диякона Агапіта. Саме з ним молодий чоловік і збирався поділитись враженнями від побаченого.

Чому саме з Агапітом, а не з мамою, наприклад?.. Бо від усього почутого мама, звісно, розридається, не дослухавши до кінця. Потім у неї підскочить тиск… Отож з мамою буде все, як завжди в подібних випадках: її треба заспокоювати, клопотатися довкола неї – а про те, що бентежило самого Спартака, поговорити не вдасться.

Натомість Агапіта не треба опікати, як маму. Він не хапатиме судомно ротом повітря, не проситиме ні пігулок, ні корвалолу й водички, щоб запити ліки. Він просто все оцінить. Спокійно й виважено. А ще Спартак щиро сподівався на дружню пораду стосовно своїх можливих дій в нинішній ситуації. Тут батьки не допоможуть… Власне кажучи, перші ж, хто йому не допоможе, – це мама з татом. Бо молодий чоловік їх стільки років піддурював!.. Агапіту ж він довіряв, причому мав для того всі підстави. Адже насправді вони були знайомі понад два десятиліття. І чим далі, тим більше Спартак переконувався: доля їх звела аж ніяк не випадково…

* * *

…Так-так, сталося це чи то наприкінці весни, чи то на початку літа 1968 року. Мама Гатя тоді навчалася заочно в Інституті народного господарства, і коли настав час чергової сесії – звично завітала до Володимирського собору. Вже не пригадати, чому вона взяла маленького Спартака із собою… Чомусь-таки взяла. Втім, час від часу мати водила туди синочка просто так, без усяких потаємних думок. Просто заради естетичного виховання: бо храм був дуже красивий, і його розписували видатні художники.

Того разу все йшло як завжди: старанно закутавши голову газовою косинкою, біля входу мама придбала тоненьку воскову свічечку, потім пройшла вглиб собору, обрала одну з ікон, запалила свічку, приліпила на свічник. Потім мовчки завмерла поруч. Спартак знав, що в такі хвилини заважати мамі не можна – бо подумки вона молиться за те, щоб вдало «зіпхнути» черговий важкий іспит. Отож хлопчик терпляче чекав, сумирно стоячи поруч. Як раптом почув:

– Перепрошую… Чи можна з вами поговорити?

Вони озирнулися одночасно й побачили, що поруч стоїть якийсь молодий чернець… А може, й не чернець зовсім?! Спартак тоді нічого не тямив у церковних чинах, він просто бачив дорослого дядьку (насправді доволі молодого чоловіка) в незвичайного вигляду вбранні. Проте насамперед в очі малому кинулася родима плямка на лівій щоці дядьки. Окрім того, він поводився дуже незвичайно, як для «ченця», котрі зазвичай зверталися до відвідувачів храму прямо й відверто, без найменших вагань і в повчальній манері. Але цей, по-перше, перепрошував, а по-друге, схоже, повчати маму Гатю зовсім не збирався. Тоді чого ж йому треба?..

Про це мама Гатя і спитала «ченця». На що отримала відповідь:

– Якщо це ваш хлопчик… тоді я хотів би помолитися за нього.

Спартак нічого не розумів. Себто коли мама молилася за успішну здачу сесії, в тому не було нічого дивного, бо мама – це теж дівчисько, тільки велике. Мамі подібні речі дозволяються, це нормально. Але щоб хтось молився за нього самого… та ще й чужий?! Дивно, дуже дивно.

Втім, дуже скидалося на те, що і мама Гатя також не розуміла геть нічого. Можливо, побачивши, до чого збентежена молода жінка, інший би відчепився від неї – проте тільки не «чернець», який продовжив говорити вкрай ввічливо і водночас наполегливо:

– Ви того не відчуваєте, але ваше чадо дуже, дуже особливе! Я вам мушу сказати… Тільки не в його присутності.

– Але чому?..

– Не можна, щоб хлопчик почув те, що я вам говоритиму.

– Ну, гаразд… Спарику, ми відійдемо о-о-он туди, а ти постій тут. Тільки стій так, щоб я тебе бачила.

Мама Гатя кивнула на найближчий вигин стіни храму, обмежений двома колонами, та попрямувала до нього боком – так, щоб не втрачати візуальний контакт з малим. Проте – чернець не послідував нею, а трохи здивовано перепитав хлопчика:

– Спарик? Тебе мама так назвала… Скажи, чадо, яке твоє ім’я?

– Мене Спартаком звати, – охоче відповів малий.

– Але ж назвати так дитину не по-християнськи…

– А нічого, то мене нарекли на честь бабусі Ципори…

– Спарику! – не стрималася мама Гатя, і в її напружено звужених очах чомусь з’явився переляк. Проте – чернець зробив мамі Гаті знак рукою та підбадьорливо кивнув хлопчикові:

– Анумо, нумо!.. Продовжуй, чадо.

І малий охоче пояснив:

– Мою бабусю всі називали Сонею. Отже, Софією. Проте це її не справжнє ім’я, бо насправді її звали Ципорою. Просто це бабусі дуже не подобалося, бо ЦИПОРА – це по-єврейськи ПТАШКА, а СОФІЯ – це МУДРІСТЬ, причому вже по-грецьки.

– Спарику, таке казати зайве… – спробувала зупинити його мама, проте – чернець знаком повторно наказав їй мовчати, і хлопчик завершив:

– Бабуся не хотіла бути ПТАШКОЮ по-єврейськи, вона хотіла бути МУДРОЮ по-грецьки, отож і змінила ім’я. Бабуся померла ще до мого народження, проте встигла сказати мамі, що у неї буде хлопчик. Саме такий, як-от я… Ну, от мене й назвали на честь бабусі.

– Як це?

– Дуже просто. От які приголосні в імені ЦИПОРА, знаєте?

– І які ж?..

– Ц-П-Р. А перші три приголосні в імені СПАРТАК які? С-П-Р. Дуже схоже: там Ц-П-Р – а там С-П-Р! Тому мене й назвали Спартаком на честь бабусі, а зовсім не через футбольну команду.

– Скільки тобі років?

– П’ять.

– І ти вже рахувати вмієш?

– Авжеж вмію.

– А до скількох лічбу знаєш?

– Від одного до ста. Назад від ста до одного знаю також. І сотні знаю. І тисячі. Й навіть мільйони.

– І читати можеш?

Спартак ствердно кивнув.

– Вибачте його, він сам не розуміє, що каже… – знов не втрималася мама Гатя. Однак – чернець звернувся до неї тепер уже трохи навіть суворо:

– Навпаки, ваше чадо щойно прояснило те, чого я ніяк не міг зрозуміти. І тепер точно мушу сказати… Тільки не в його присутності. Відійдемо.

Спартак лишився на місці, дорослі ж відійшли до стіни і встали між колонами. Поки – чернець говорив, мама Гатя ні на мить не зводила із синочка пильного погляду. Тому він чітко бачив, як її очі поступово розкривалися від подиву дедалі ширше і ширше. Коли ж співбесідник закінчив, то підійшов до малого, поклав на русяву голівку обидві долоні, деякий час простояв мовчки, потім нахилився до нього, простягнув невеличкий, розміром з дитячу долоньку округлий хлібчик, з якого був вирізаний крихітний трикутний кавалочок:

– Це тобі, чадо. З’їси обов’язково, чуєш? Ну все, будь благословенний.

І пішов, втупивши замислений погляд у храмову підлогу. Втім, мама Гатя теж більше не затримувалася тут. Взявши синочка за руку, спочатку відібрала і сховала в ручну сумочку хлібчик, далі попрямувала до вхідних дверей, а потім до розташованої неподалік тролейбусної зупинки.

– Ма-а-а, а що то за хлібчик? – спитав її Спартак за деякий час.

– Це проскурка, – пояснила вона і додала пошепки: – Ніколи… Чуєш? Ніколи не розповідай чужим людям, як насправді звали бабусю Соню!

– А чому?..

– Бо я так сказала.

Хлопчик знав: якщо мама говорить подібним тоном – краще більше нічого не з’ясовувати! Тому він спитав про інше:

– Ма-а-а, а про що ви говорили з цим дядькою?

– Це не дядько, він семінарист.

– А що таке СЕМІНАРИСТ?

– Ну-у-у… От я в інституті навчаюся, в Наргоспі. А він у семінарії. Священником хоче стати. Батюшкою.

– То про що ви говорили?

Мама Гатя на мить зупинилася, озирнула малого якимсь дивним поглядом, ніби бачила вперше у житті. Мовила:

– Про це тобі справді не можна знати, він має рацію.

– Але чому?..

– Тому.

І знов цей дивний погляд, дуже не характерний для люблячої матусі… Тоді Спартак вирішив поговорити про інше:

– Ма-а-а, а цю проскурку, що він дав… Ти її мені віддаси?

– Вдома отримаєш, щоб ніхто не бачив.

– Мені цей дядько семінарист наказав хлібчик з’їсти. А можна я його маслом намащу і візьму до чаю?..

* * *

Проскурку він і справді отримав удома і з’їв, як збирався, намастивши маслом і запивши міцним солодким чаєм. Натомість скільки не розпитував матір про суть її розмови з семінаристом – теж не дізнався геть нічого. Отож з часом облишив ці марні спроби, після чого мама Гатя, ймовірно, просто забула той випадок – адже існувало багато інших, значно важливіших речей, про які вона мала пам’ятати.

Однак сам Спартак нічого не забув. Тим паче зустріч із дивним семінатистом сталася приблизно в той самий час, що й убивство власного страху, відверта нічна розмова з нафантазованим дідусем Сьомою і початок збирання усіх доступних відомостей про Куренівську трагедію. Звісно, він ладен був би віддати що завгодно, аби дізнатися більше про те, що саме семінарист говорив мамі Гаті.

Легко уявити всю міру здивування хлопця, коли влітку 1979 року в тому ж таки Володимирському соборі він абсолютно випадково зустрів того самого Агапіта – тільки тепер уже в чині диякона! До того ж колишній семінарист став п’ятою за загальним ліком людиною, яка наважилася розповісти про жахливі події 13 березня 1961 року. Спартаку весь час дуже кортіло спитати, чи пам’ятає диякон, про що саме говорив з матусею п’ятирічного русявого хлопчика, названого на честь бабусі, а не футбольної команди?! Про саму ту зустріч, про мовчазну молитву за хлопчика та про подаровану йому проскурку Агапіт геть-чисто забув – він перевіряв. Але раптом згадає, якщо спробувати поговорити про це знов і знов?!

А може, Агапіт саме тому й розповів про все те, що побачив, перебуваючи того фатального ранку в Кирилівській церкві, бо насправді знав, кому розповідає? Може, він таки не забув про їхню першу зустріч – просто уникає такої розмови, керуючись своїми міркуваннями?.. Сам Спартак неодноразово намагався заговорити на цю тему. І щоразу його зупиняла якась важко пояснювана боязкість! Так, авжеж: диякон ставився до нього дуже добре. Настільки добре, що навіть прекрасним виданням Біблії забезпечив!.. Але раптом він розсердиться на нове нагадування про час і обставини їхньої найпершої зустрічі?

Спартак все вагався щодо доцільності такого нагадування, вагався… однак так і не наважився протягом усіх цих років. Й лише сьогодні по дорозі з Бабиного Яру до Володимирського собору твердо вирішив «розговорити» свого давнього знайомця. Нехай згадає все, що і як сталося понад два десятиліття тому. Час доби був найбільш підходящим: неділя, вранішнє богослужіння вже мало б скінчитися, до наступного є достатня кількість вільного часу… Тільки б зустріти Агапіта в соборі!.. Або принаймні дізнатися, де він є, а тоді розшукати його.

Проте не так сталося, як гадалося. Щойно Спартак спробував розпитати, де можна знайти диякона, як почув приголомшливу звістку: виявляється, по-перше, його підвищили на один щабель в ієрархії, по-друге – новоспеченого протодиякона перевели служити в якусь іншу, причому не київську парафію. Усі спроби дізнатися про перевод детальніше наштовхувалися на суцільне нерозуміння співрозмовниці – вже літньої жінки, яка продавала біля входу свічки, іконки, хрестики та різноманітну церковну літературу.

– Кажуть же тобі, що перевели звідси протодиякона, отож нема про що запитувати, – невдоволено бубоніла вона.

– Так ви скажіть лише, куди його перевели! Ото й усе, що я хочу знати, – наполягав Спартак.

– А тобі це навіщо?

– Бо диякон Агапіт…

– Протодиякон.

– Ну так, тепер вже протодиякон.

– Не нукай, не запряг.

– Вибачайте. Просто протодиякон – це мій добрий знайомий, ви ж нас, мабуть, неодноразово бачили за розмовами тут, в соборі…

– Бачити бачила, і що з того?

– Я хочу знати, куди його перевели, от і все. Тільки й того.

– Хоче він, овва!.. Це в тобі гордість промовляє, а не проста цікавість. А гордість… тобто, гординя – це смертний гріх. Отак!

– Але мені потрібно спитати…

– Нема чого набридати протодиякону, нав’язуватися з цим своїм знайомством! У нього таких «знайомих», як-от ти, ціла парафія. Й у кожного свої невідкладні потреби, кожен зі своїм, з дуже суттєвим…

– Мені треба було б лише дізнатися…

– Кожен про щось хоче дізнатися, не ти один. І багато хто перебуває у важчій ситуації, ніж твоя.

– Звідки ви знаєте, в якій ситуації я опинився?

– Ти молодий, здоровий, ситий, одягнений і взутий. Чого тобі ще треба?..

Чого ще треба?!

Хм-м-м-м!..

Спартак із задоволенням пояснив би суворій тітці, до якої високої мети він прагне. От тільки чи зрозуміє?! Мимоволі згадався біблійний рядок[4]:

«Не давайте святого псам, і не розсипайте перел своїх перед свиньми…»

Звісно, порівнювати храмову торгівку з собакою чи свинею – ідея зовсім не найкраща. Можна сказати, погана. Але з іншого боку, якщо подумати… Так, Агапіт би його зрозумів, а чи зрозуміють інші? От хоч би ця тітка…

Занурившись в абсолютний смуток, молодий чоловік вирішив прогулятися центром Києва. Вийшовши з собору, неспішно попрямував вулицею Івана Франка. Пройшовши її всю до кінця, опинився на Ярославовому Валу і завмер на розі, не знаючи, звертати ліворуч чи праворуч? Подумав, що ця вулиця є одним із зразків плинності життя, оскільки колись носила ім’я Полупанова – героїчного матроса Революції, а ще раніше – ім’я легендарного командарма Ворошилова та напівзабутого ворога народу Раковського. Більше того, попередньої назви – Велика Підвальна вулиця позбулася, коли Спартак навчався класі десь у шостому.

Отаке воно, наше життя: вулиці перейменовуються, знайомих дияконів підвищують в сані й переводять в іншу парафію… А ти лишаєшся тут, посеред Києва, сам-на-сам зі своїми проблемами! Й ніхто тебе не розуміє…

Постоявши трохи на розі, Спартак звернув праворуч і попрямував Ярославовим Валом до Золотих Воріт, на ходу ковзаючи поглядом по стінах старовинних будинків, прикрашених ліпниною. Десь посередині шляху його увагу привернув розкладний столик з книжками, розставлений неподалік входу до Будинку актора. Молодий чоловік знав, що цю споруду проектував знаменитий архітектор Городецький як караїмську кенасу. Оскільки він і досі відчував роздратування після напруженої розмови з суворою продавчинею свічечок у Володимирському соборі (та й вранішній смуток, пов’язаний з 50-ми роковинами початку єврейських розстрілів у Бабиному Яру, досі не вщух) – то з гіркотою подумав: «Невже не змогли підшукати кращого місця для торгової ятки?! Ідіоти…»

Одне втішало: торгували там не чим іншим, як книжками. А перед цим товаром Спартак ніколи не міг встояти… Що ж, він просто прогулюється. Не буде ніякої біди, якщо підійти й оглянути розкладку.

Спартак підійшов… І у нього миттєво перехопило подих!

Бо в самому центрі столика поруч лежали дві книжечки: середньої товщини у твердій палітурці роман-документ Анатолія Кузнєцова «Бабий Яр» та абсолютно чорна, з білими літерами брошурка «Память Бабьего Яра».

Обережно, немовби побоюючись, що обидві книжечки розчиняться і просто зникнуть у повітрі від найменшого дотику, він простягнув руку, взяв зі столика спочатку першу, потім другу, здійняв погляд на продавця, ледь розліпив вмить пошерхлі губи й ледь чутно промимрив:

– Скільки це?.. Ці дві?.. Коштують?..

Продавець назвав ціну. Подумки картаючи себе за те, що не взяв з дому грошей понад необхідний мінімум, Спартак відклав книжечки, витягнув з кишені брюк гаманець, витрусив з нього всі гроші…

Як не дивно, в гаманці знайшлося рівно стільки грошей, скільки було необхідно, щоб придбати обидві книжки! Копієчка до копієчки!

Хоча, з іншого боку, нічого не лишалося на проїзд… Але то пусте! По-перше, можна дійти до площі Ленінського Комсомолу, сісти на 16-й трамвай і доїхати додому «зайцем». Якщо ж наскочити на контролера, який вижене тебе з трамваю – йти там все одно недалеко. А по-друге…

Спартак знов зазирнув до гаманця і побачив там парочку не закомпостованих трамвайних талончиків. Отже, проблему вирішено.

– Ось, дайте одну і другу, – він простягнув усі свої гроші продавцеві. Й почув у відповідь те, на що сподівався найменше:

– Забирайте ті, що на розкладці. То останні примірники.

– Обидві?!

– Так.

«Ніби лежали собі тут і на мене чекали», – подумав молодий чоловік.

«А чому ти не припускаєш, що ці книжки справді були відкладені саме для тебе, а не для когось іншого?»

Як це бувало з ним завжди, Спартак нічого не почув – просто ця дивна думка… чи, може, дивне… ба ні – здивоване запитання саме по собі виникло у нього в голові. Озиратися у пошуках промовця не мало сенсу. Разом з тим тепер молодий чоловік був твердо впевнений: обидві книжечки Хтось Невідомий відклав саме для нього!..

Намертво, до побіління пальців учепившись обома руками в дорогоцінні трофеї, Спартак неспішно попрямував далі. Діставшись до симпатичного скверика, розбитого довкола реконструйованих Золотих Воріт, опустився на вільну лавку. Обережно, намагаючись навіть ненароком не зім’яти жодної сторінки, розгорнув «Бабий Яр» Анатолія Кузнєцова…

* * *

…Це був знак. Обидві книжки чекали на його появу в єдиному примірнику кожна, лежачи на книжковій розкладці. В гаманці було рівно стільки грошей, щоб вистачило на обидві. До копієчки… Забрів він на Ярославів Вал, по суті, випадково. Відвідавши нововідкритий пам’ятний знак. І не знайшовши п’ятого свідка – знайомого диякона… себто, вже протодиякона у Володимирському соборі. Явний знак для нього!..

У п’ятирічному віці Спартак почув від мами Гаті розповідь про Куренівську трагедію. Після того матір взяла з синочка чесне слово, що він негайно забуде про її розповідь. Однак попри зразкову слухнянійсть, він обдурив любу матусю! Та й як можна було забути про те страхіття, коли навіть незнайомі дядьки в лазні говорили: «Твій прадід Арон Маркович був святою людиною. Отож не підкачай, малий, будь гідним його пам’яті!..»

Подумки вбивши власний Страх казковим мечем Іллі Муромця, хлопчик заходився вкрай обережно, але наполегливо розпитувати інших дорослих (окрім мами) про події 13 березня 1961 року. Передостаннім опитаним свідком став тоді ще диякон Агапіт, останнім – божевільний Михайло Дубяга, який вважав себе то «героєм-підпільником Веніаміном Панібудьласка», то своєю власною матір’ю «Горпиною». А всього, разом з мамою Гатею, свідків катастрофи налічувалося шестеро.

Щоб навіть ненавмисно не видати себе, Спартак ніколи й нічого не занотовував – тільки запам’ятовував, нанизуючи одне свідчення на інше. Отож у підсумку в його голові сама собою склалася, так би мовити, усереднена картина катастрофи. Картина навряд чи повністю відповідала реаліям, проте мала і безперечну перевагу… Бо всі деталі катастрофи – від руйнування земляної дамби в гирлі Бабиного Яру до моменту, коли нещасні жертви почали захлинатися багнюкою, – уявлялися напрочуд живими, об’ємними. Немовби в стереоскопічному кіно. Тільки ще з запахом і смаком сирої землі, а також з тактильними відчуттями!..

Спартак чітко уявляв усе це… і водночас не знав, що із цим робити?! Так, років з одинадцяти він мріяв стати прозаїком-фантастом. Проте всі дорослі постійно втовкмачували, що письменника з нього не вийде… тому що з отаких «професорів» виходять науковці й інженери, але не літератори!.. Під впливом цих розмов Спартак чітко уявив, що рівно за два десятиліття до того в тому ж районі Києва – в Бабиному Яру почалися масові розстріли. А якщо відмотати назад у часі ще два десятиліття – виникне період, коли голодний Київ замерзав без дров у люту зиму. Так – дрова, які забули завезти в місто. Боярська вузькоколійка. І ще – перший з трьох Голодоморів, коли продзагони вигрібали у селян «під нуль» хліб на потреби Червоної Армії.

Тоді Спартак, уявивши себе справжнім «науковцем», вигадав числовий ряд:

1921 → 1941 → 1961 → 1981 (?)

І почав чекати, що ж станеться в 1981 році?..

Коли не сталося геть нічого жахливого, він відчув настільки глибоке розчарування, що поквапився забути про свою дурнувату теорію якомога швидше. Тим паче, десь в той період Спартак попервах просто познайомився, а потім почав зустрічатися з дочкою циркового тромбоніста Евкою Зарембою. Цю шибайголову оточувала компанія таких самих безшабашних дівчат – і все ж таки його Евка вирізнялася навіть на тлі подружок!.. І хоча вона була на кілька років старшою від Спартака, а старанний, трохи занудний студент Київської політехніки виглядав поруч з нею так само безглуздо, як Непохитний Олов’яний Солдатик поруч з Паперовою Балериною – обидва просто купалися в неймовірному шаленому коханні!..

Евка стала другою, хто дізнався про його пошуки. Першим був шкільний друг Валерка Гайдамака, через матір якого – тітку Гелену – вдалося вийти на останнього свідка. Проте якщо Валерці він не розповідав подробиць, то Евці чомусь виклав усі відомості, які дізнався від кожного свідка, включно з мамою Гатею. Вислухавши все, саме Евка сказала: «Спарику, ти такий чудовий оповідач!.. Я аж заслухалася».

Тоді він не втримався й поділився спогадами про те, як під час навчання у школі вчителі (з директрисою включно!) сміливо залишали на його відповідальність навіть старші класи, і здоровезні лобуряки, завмерши й пороззявлявши роти, слухали Спартака, який на замовлення розповідав їм що завгодно – детективи, пригодницькі твори, фантастику… Додав, що вчительки літератури колекціонували його шкільні твори. І звісно ж, поділився заповітною мрією – стати прозаїком-фантастом…

«А ти візьми та й напиши якусь містичну річ про всю цю Куренівську трагедію!» – несподівано запропонувала Евка, вислухавши його.

«Містичну?..» – прошепотів Спартак, здивовано зазираючи в очі коханої.

«Ну так, природно».

«Але ж я хочу бути науковим фантастом, а не містиком…»

«Яка різниця?! Аби роман вийшов цікавим».

Втім, хоч молодик і обіцяв подумати, проте братися за перо не поспішав. Адже ніяких особливих катастроф у 1981 році ані в Києві, ані навіть в Україні в цілому не сталося!

Усе змінила аварія на Чорнобильській АЕС. Як і Куренівська трагедія, це була техногенна катастрофа. І сталася вона, власне, не надто далеко від Києва. А що вже лиха накоїла не тільки в СРСР, але навіть в Європі та світі – то цього б ніхто вже не став заперечувати!

Тоді Спартак дещо змінив і розвинув виведену раніше формулу, яку назвав подумки «Вектором київських катастроф ХХ століття»:

(19??) → 1921 → 1941 → 1961 → (1981) 1986 → 2001/2006/2011 (?) 1921 → 1941 → (!!!) → 1986

Це означало дві речі. По-перше, з невідомих причин період між знаковими подіями катастрофічного характеру змістився на 5 років – зате характер аварії на ЧАЕС мав вже не локальний, а планетарний масштаб. По-друге, якщо й надалі приховувати відомості про Куренівську трагедію, то весь ланцюжок розсипається, втрачаючи очевидність. Звідси він зробив висновок, що мовчати далі про події 13 березня 1961 року не можна. Хай навіть ризикуючи нарватися на неприємності з КДБ… чим би це не загрожувало його близьким, не кажучи про нього самого!..

«Евко, ти таки маєш рацію. Я мушу написати цей роман. Не науково-фантастичний, а як ти і запропонувала – містичний!..»

Почувши слова коханого, дівчина трохи здійнялася над Спартаком (а він зробив це зізнання в той момент, коли вони, розніжені, відпочивали в обіймах одне одного) і загадково посміхнулася:

«Що ж, мій любий, пиши! Я чекаю».

Тоді Спартак нарешті взявся за працю всерйоз. Створення роману під назвою «Апокаліпсис по-київськи» виявилося справою нелегкою, місцями навіть марудною, з цілими масивами «підводних каменів», об які раз за разом розбивався саморобний човник письменника-початківця. Неодноразово він впадав у відчай… І лише сяючі очі коханої нагадували періодично:

«Не забувай, що я чекаю появи роману. Пиши, любий, пиши!..»

З часом дійшло до читання спочатку першої, потім другої частини. Загалом же планувалося чотири частини – чотири містични «сни» з розлогою післямовою. Від перших двох «снів» Евка впадала мало не в екстаз, після чого вимагала продовження. Зауважень було небагато, проте Спартак постійно вертався назад по тексту, читав і перечитував, нещадно виправляв окремі епізоди, великі й малі… І знов кидався вперед, вперед… вперед!..

Далі сталося непередбачуване: разом зі старшою сестрою Касею Евка загинула під час сходження на Південну Ушбу. А молодий чоловік вже готувався прочитати їй третій «сон» – а тут раптом!..

Годі й дивуватися, що Спартак впав у розпач і сховав рукопис роману якомога далі. До тями його привели лише передсмертні слова коханої, почуті в переказі колишнього однокурсника Олега Фомічова – теж альпініста-любителя, як виявилося згодом:

«Ми – це вектор, який ніщо не зупинить на шляху вперед».

Так, Евка сказала це про себе і про старшу сестру Касю… Проте чому цей же вислів не можна було віднести… наприклад, до того ж «Вектора київських катастроф ХХ століття»?! А цей «Вектор» таки потрібно зупинити, розповівши правду про Куренівську трагедію! І навпаки, «вектор» написання роману він не має права зупиняти нізащо!..

Коротше кажучи, ці слова аж надто нагадували послання до нього з нематеріального світу, передане через посередника – колишнього однокурсника. І хоча на це пішло цілих сім місяців (протягом яких було випито чимало оковитої), проте кризу Спартак все ж подолав, чернетки зі схованки дістав і роботу продовжив. Молодий чоловік навіть звик до передчасної втрати свого єдиного читача…

Як раптом позаторік його спіткала нова біда: сприйнявши чернетки «Апокаліпсису по-київськи» за старі студентські конспекти, мама Гатя викинула їх на смітник з міркувань прибирання в кімнаті сина, куди він навіть не може привести нову дівчину… буцімто через жахливий безлад! Спартак спробував переписати роман наново. Але відновлювати рукопис по пам’яті, виявляється, було удесятеро складніше, ніж писати «з нуля».

Відтоді все застопорилося. Зробити цю пекельну справу без підтримки коханої молодий чоловік не міг. Він губився у здогадах щодо злого року, який його переслідує. Якби ж отримати хоча б якийсь знак, що його робота потрібна бодай комусь!.. У пошуках підтримки (навіть містичної!) Спартак навіть дістав усіма правдами й неправдами культовий роман «київського москвича» Михайла Булгакова – але прочитавши його, лише переконався, що саме Маргарита весь час заохочувала свого Майстра до творчості в надії якнайшвидше почути фінальні слова про «жорстокого п’ятого прокуратора Іудеї, вершника Понтія Пілата».

А ЙОГО ХТО ЗАОХОТИТЬ?!

От у тім-то й річ! У тім-то й річ…

Нарешті Спартак вирішив зачекати наближення 50-х роковин початку єврейських розстрілів у Бабиному Яру: якщо «знак із потойбіччя» і мав з’явитися – то коли ж іще, як не в цей самий день, 29 вересня 1991 року?! Очікування цього моменту не змогли перебити жодні бурхливі події серпня: ні путч ГКЧП, ні арешт і подальше визволення президента СРСР товариша Горбачова, ані навіть проголошення Незалежності України!

Спартак очікував свого, відомого тільки йому одному…

* * *

І от – сталося…

Якщо справді сталося!

Втім, важко було витлумачити абсолютно випадкову купівлю одразу ж двох останніх примірників настільки важливих для задуманої справи книжок (на які у нього ледь-ледь вистачило грошей) саме в той день, який він сам собі призначив пороговим. Тому тепер Спартак із завмиранням серця гортав сторінки роману-документу Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр». Гортав доти, поки майже наприкінці не наштовхнувся на виділений курсивом текст:

«Бабин Яр перегородили дамбою і стали в нього нагнітати по трубах пульпу з сусідніх кар’єрів цегельного заводу. По яру розлилося озеро. Пульпа – це суміш води і багнюки. По ідеї багнюка мала відстоюватися, осідати, а вода стікала через дамбу по жолобах.

Я ходив туди і збуджено дивився на озеро багна, що поглинає попіл, кістки, кам’яний осип могильних плит. Вода в ньому була гнила, зелена, нерухома, і день і ніч шуміли труби, що подавали пульпу. Це тривало декілька років. Дамбу підсипали, вона росла і до 1961 року стала заввишки з шестиповерховий будинок.

У понеділок 13 березня 1961 року вона завалилася…»

Опис Куренівської трагедії займав сторінки півтори, не більше. Проте для Спартака кожен рядок цього опису мав просто незмірну цінність. Адже тепер він мав можливість порівняти усе, що вдалося буквально по крихтах витягнути зі старших людей, та цей стислий документальний опис, залишений в друкованому вигляді письменником-дисидентом.

Більше того, Спартак раптом уявив, що це не маленький радянський хлопчик Толік Кузнєцов – це він сам залишився «під німцями» разом з матір’ю-вчителькою, дідусем, бабусею й домашнім котом. Тепер же спогади про життя в окупації одного київського хлопчика потрапили до рук іншого київського хлопчика. І там, у цих спогадах, містилося зовсім невелике, але таке важливе свідчення про техногенний сель 13 березня 1961 року… Хіба ж це не знак згори?!

Втім, у нього ж є ще й друга книжечка…

Спартак розкрив чорну брошурку «Память Бабьего Яра». Це виявився повний перелік імен євреїв, розстріляних під час німецької окупації. Перелік був складений зусиллями Комітету «Бабин Яр». Цікаво, що це за комітет?! І головне, що саме можна відшукати у цій скромній брошурці?..

Як раптом сяйнула просто блискуча думка! А справді, чом би й ні?!

Якщо коротко, то вигаданий Спартаком сюжет роману «Апокаліпсис по-київськи» розвивався наступним чином. Під час Куренівської трагедії з-поміж інших гинуть троє людей: по-перше – будівельник Юра, який працював на зведенні дамби в гирлі Бабиного Яру; по-друге – бард-любитель Мишко, якого запхнули до божевільні за написання антирадянських пісеньок; по-третє – дівчина на прізвисько Мишка, яка заробляла на шикарне життя проституцією. Отож ця трійця стикається з душами трьох євреїв, розстріляних у вересні 1941 року: по-перше – з дівчиною Сонею, яка на момент загибелі закінчувала середню школу; по-друге – з її дідусем, якого всі називали Старим Сьомою; по-третє – з його другом Борухом Пінхусовичем, який звався офіційно, на радянський манер, Борисом Петровичем.

Там діяли ще й інші герої, проте ці були головними: з одного боку – Юра, гітарист Мишко і повія Мишка, з другого боку – Соня, її дідусь Старий Сьома і його друг Борис Петрович. Перевірити першу трійцю Спартак не міг. Натомість щойно придбана чорна брошурка «Память Бабьего Яра» ідеально підходила для перевірки другої – єврейської трійці…

А й справді, раптом вдасться відшукати хоча б когось віддалено схожого хоча б на одного з героїв-євреїв?! Треба лише пам’ятати, що Старий Сьома з онукою Сонею жили десь в середніх номерах чи то по вулиці Жаданівського[5], чи по вулиці Саксаганського… можливо, в якомусь із дворів між ними. А друг Сониного дідуся – Борис Петрович мешкав по вулиці Шота Руставелі (колишній Малій Васильківській) неподалік синагоги Бродського, яку радянська влада передала Театру ляльок.

Ну, що ж…

Спартак заходився гортати сторінки брошурки. Чим далі, тим більше зростало його розчарування, бо нікого бодай віддалено схожого на вигаданих ним персонажів усе не бачив та й не бачив.

Як раптом…

Серце шалено закалатало в грудях, коли погляд буквально вперся в наступний запис аж на 68-й сторінці:

«САХНОВСЬКИЙ САМУЇЛ ВОЛЬФОВИЧ, зав. маг., 1890, м. Київ, вул. Шота Руставелі, д. 10, кв. 4»

На момент розстрілу цьому нещасному був 51 рік. Навряд чи його можна було б назвати «Старим Сьомою», та й онуків у нього не проглядалося. Але ж будинок № 10 по вулиці Шота Руставелі… Ідеальний збіг місця проживання!

А що, як раптом дідусем вигаданої старшокласниці Соні був не Старий Сьома, а… вигаданий Борис Петрович?!

Намагаючись угамувати калатання серця, Спартак з подвоєною пильністю повернувся до переглядання скорботних списків. Коли ж дійшов до 72-ї сторінки, то аж не повірив власним очам, наштовхнувшись на рядки:

«СТАВСЬКА СОФІЯ, учениця, 1924, м. Київ, вул. Жаданівського, д. 41, кв. 11.

СТАВСЬКИЙ БОРИС, 1870»

Ось тобі й школярка Соня! Рік народження – 1924. На момент розстрілу їй було 17. Десятикласниця…

Вона і Борис Ставський на одному прізвищі, очевидно – за однією адресою. Отже, дідусь та онука. Його рік народження – 1870, на момент розстрілу дідусеві був 71 рік. Отже, не Старий Сьома – а Старий Борух! Борух Пінхусович… Борис Петрович?.. Чом би й ні?!

І місце проживання підходить ідеально: серединні номери по вулиці Жаданівського. Господи, та що ж це таке?! Це ж виходить, що коли суто механічно переставити місцями двох дідусів – вийде точнісінько та сама фантазія, яка спадала йому на думку епізод за епізодом, коли він з такими зусиллями писав цей клятий містичний роман! Але чи можна назвати фантазією те, про що він ось буквально зараз прочитав в чорній брошурці?..

Молодий чоловік відчув, що його б’є пропасниця, з очей котяться гарячі сльози. І, мабуть, найгірше полягало в тому, що він… ЖАХЛИВО ПЕРЕЛЯКАВСЯ! Справді, відтоді, як у п’ятирічному віці Спартак подумки вбив і замурував у підвалі будинку свій Страх, він забув, що це означає – БОЯТИСЯ! А тепер давно мертвий Страх, здається, раптом ожив і на мить заволодів усім його єством!..

Та і як тут не перелякатися, скажіть на милість?! Він же точно знав, що лише нафантазував… безперечно, вигадав цю трійцю – старшокласницю Соню, її дідуся Старого Сьому та його приятеля Бориса Петровича. А тепер з’ясувалося, що десятикласниця Соня Ставська, її старий дідусь Борис і Самуїл Сахновський справді були розстріляні в 1941 році. Отже, він зовсім не вигадав, а майже точно ВГАДАВ усю цю трійцю…

Але як?! Як таке можливо? Вгадати одного – ну, припустимо. Але майже точно вгадати усіх трьох ОДНОЧАСНО?! Ні-ні, бути такого не може!.. Це якби не дві, а цілих три авіабомби прилетіли б в одну вирву!

Витерши очі від сліз, Спартак зацьковано озирнувся навсібіч. Однак ніхто не звертав уваги на молодого чоловіка, який гортав книжечки, сидячи на лавці у скверику біля Золотих Воріт. Тоді він знов перевірив усі три записи на сторінках 68 та 72 чорної брошурки – й лише пересвідчився, що все прочитав вірно. Отже, тричі вгадати з трьох разів – це!..

«Ну ти й дурень, хлопчику Мій! Хотів отримати від Мене знак саме сьогодні – 29 вересня 1991 року?.. Що ж, ось тобі від Мене знак саме сьогодні – 29 вересня 1991 року. Чого тобі ще треба, Мій хороший?..»

Як завжди, цих слів ніхто не промовляв – просто саме такі думки виникли в збудженому мозку. А це означало одне-єдине: все, що відбувалося з ним, починаючи з п’ятирічного віку – все це не просто так… Це не глупство і не його дурнувата примха. Роман «Апокаліпсис по-київськи» справді має бути написаний, бо люди повинні дізнатися правду про Куренівську трагедію.

Роман потрібно написати за будь-яку ціну, навіть відновивши втрачений рукопис по пам’яті – бо невідомо, що чекає на Київ у 2001 або в 2006, або і в 2011 році!.. Якщо розповісти про техногенну катастрофу, що сталася в понеділок, 13 березня 1961 року, можливо, навіть не станеться нічого! Бо «Вектор київських катастроф ХХ століття» нарешті вдасться перервати, розповівши про нього людям – це єдиний засіб проти наступної біди!..

Дай-то Боже, щоб не сталося, звісно… Але тепер для нього мало знати! Доведеться таки попотіти й написати роман!.. Бо знак отримано в той самий день, в який він сам же й намітив. Тепер не відкараскаєшся.