Читать книгу Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Литовченко - Страница 14

– Чуєш, Іване… Ти цю жінку знаєш?

– Ніну Панасівну?

– Її саму, так.

– Наше місто маленьке, тут всі так чи інакше знайомі з усіма. А що?..

– От поясни, чого вона на мене раптом накинулася? Я що, хіба не маю права відвідати могилу Тараса Шевченка? Зрештою, я ж лауреат Шевченківської премії, яку разом з Галею Кальченко отримали за пам’ятник Лесі Українці в Києві ще сімдесят четвертого року…

Анатолій Федорович обурювався зовсім недарма, оскільки поведінку Ніни Панасівни Федяк зрозуміти було неможливо. Принаймні з точки зору здорового глузду. Але якщо у цієї літньої жінки не все в порядку з головою, то як її допускають до відвідувачів?! Тим паче, до відвідувачів Гайдарівської бібліотеки-музею… Адже це – діти!..

Ну, припустимо, він сам до іншої категорії належить. Але ж діти?.. Ні-ні, тут щось явно не те! Загадкове щось.

– Знаєте, Анатолію Федоровичу…

– Так-так? – той одразу повернувся до Кайстрюка всім тілом.

– Я, Анатолію Федоровичу, всього лише водій, чоловік маленький.

– І-і-і?..

– І воно мені не треба. Це ж як виходить? Дирекція попросила – я вас супроводжую. А все інше мене не обходить.

– І все ж таки?..

В принципі, Кайстрюк розумів наполегливість гостя, бо дивуватися таки було чому. Ігнащенко заїхав до бібліотеки-музею у справах, бо від якихось київських знайомих мав доручення до Василя Панасовича Берези: щось там передати йому було потрібно.

Дізнавшись, що до бібліотеки-музею, де ця Ніна Панасівна раніше працювала, має заїхати у справах знаменитий архітектор, вона прибігла на колишнє місце роботи й почала розпитувати Анатолія Федоровича про його творчу діяльність. З особливою впертістю чомусь просила розповісти про черкаський Пагорб Слави та про величний меморіал загиблим воїнам на Савур-Могилі, розташованій майже на стику Донеччини з Луганщиною…

Але вже отримавши необхідні роз’яснення, раптом дізналася, що зараз високий гість працює над новим проектом – над меморіальним комплексом «Голодомор-33», який планується відкрити неподалік Мгарського монастиря в Лубнах до 60-х роковин Великого Голодомору. А дізнавшись, несподівано для всіх присутніх спитала різким неприємним тоном:

– Анатолію Федоровичу, та як ви можете брати участь у цій профанації?!

Цього не очікував ніхто. Отож усі на деякий час розгубилися, тільки колишній її начальник – директор бібліотеки-музею Василь Панасович Береза спитав пенсіонерку:

– Ніно Панасівно, що ви маєте на увазі? Та й загалом, які у вас претензії до нашого шановного гостя…

Але тут Ігнащенко, мабуть сам того не бажаючи, загострив ситуацію, заявивши, що по завершенні зустрічі й перед від’їздом з Канева збирається відвідати могилу Великого Кобзаря. Почувши це, літня жінка аж відсахнулася, потім пробурмотіла крізь зуби:

– Ну й цілуйтеся зі своїм Шевченком! Із цим людожером, який писав: «Руйнували, мордували, Церквами топили… А тим часом гайдамаки Ножі освятили…» Цілуйтеся на здоров’я!..

І вибігла з бібліотеки-музею прожогом, навіть не попрощавшись. Так, звісно, Василь Панасович перепросив за, м’яко кажучи, дивакувату поведінку своєї колишньої підлеглої. Однак неприємний осад, як-то кажуть, лишився.

Не дивно, що іменитий гість вимагає пояснень. Якби Кайстрюк опинився на його місці – він би, мабуть, так само розпитував свого провідника: а в чім річ, власне кажучи?! Чим цю Ніну Панасівну Федяк не влаштовує постать справжнього генія нації – величного поета Шевченка?..

– І все ж таки поясни, будь ласка, – немовби читаючи його думки, повторно попрохав Ігнащенко.

– Та я чого там… Я людина маленька, – спробував він ухилитися від теми. Однак архітектор продовжив наполягати. Тоді Кайстрюк запропонував:

– А ви б краще Березу спитали про це.

– Знаєш, Іване, я ж Василя Панасовича сьогодні вперше у житті побачив, як, власне, і всіх вас. Ми ж із тобою тепер сам-на-сам, отож і поясни… Підкажи, насамперед, чи не є вони родичами? У них же по батькові однакове. Хоча на брата й сестру вони явно не схожі.

Втім, Кайстрюк теж не збирався патякати зайве.

– Так, вони не родичі. А що по батькові однакове, то це лише збіг.

– Я так і думав! – радісно кивнув Ігнащенко.

– А про інше я говорити не готовий, – стримано додав Іван Артемович.

– Але чому?..

– Бо війна кожному наробила лиха. І Ніні Панасівні наробила, й мені теж. А тому у кожного можуть бути таємниці, пов’язані з минулим.

– Невже тобі настільки важко пояснити…

– Анатолію Федоровичу!.. Здається, ви збирались відвідати могилу Кобзаря, чи не так? – нагадав Кайстрюк.

– І не просто збирався, а ми туди ж ідемо.

– Ну, то пішли, – водій легенько мотнув головою, – бо якщо стоятимемо тут, під бібліотекою, то я не встигну відвезти вас на автобус.

Ігнащенко збирався щось заперечити, однак Іван Артемович повторив:

– Місто у нас маленьке, отож Ніна Панасівна так чи інакше дізнається, що я висловив вам свою думку про неї.

– Та як вона дізнається, якщо ми зараз тільки удвох?!

– Не знаю, як саме, – але дізнається, – стояв на своєму Кайстрюк. – В таких от маленьких містечках, яким є наш Канів, усі завжди дізнаються про подібні речі. Ви звідси поїдете, вам воно байдуже. А мені тут і далі жити. А Ніна Панасівна ця – баба доволі огидна, як ви вже встигли переконатися.

– А як раптом?..

– Раптом нічого не стається, – заперечно мотнув він головою. – А тому кажу востаннє: я краще промовчу. Так що давайте підемо на могилу Шевченка, а потім я відвезу вас на рейсовий автобус, доки ми його не проґавили. Отож ходімо!..