Читать книгу Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Литовченко - Страница 12

Цієї суботи Валерка прокинувся несподівано рано. Сонечко тільки-тільки виповзало з-за обрію. Гулі поруч не було, отож за звичкою він попрямував на кухню. Проходячи повз дитячу, зазирнув туди і посміхнувся: виявляється, маленька Аля і Гуля солодко спали, міцно обнявшись. «Ох, вже ця маленька завойовниця, знов не відпустила маму!» – подумав Валерка.

Зваривши в турці кави, він сів біля кухонного вікна й, попиваючи ароматний напій, задивився на витончену красуню – Андріївську церкву, що немов ширяла над пасмами ранкового туману, в якому потопав і весь Поділ з Флорівським монастирем, і навіть пагорб біля підніжжя церкви.

За деякий час на кухню вийшла розбуджена чудовими ароматами Гуля. Випивши горнятко кави, вона ласкаво обійняла і поцілувала чоловіка й знову пішла до спальні. Валерка ж з насолодою подумав: до чого ж добре, що у нього є кохана дружина і що у них підростає маленька донечка Алюся!.. Адже життя могло скластися зовсім інакше, якби у квітні 1989 року він не поїхав до Києва та ще й не затримався у Москві.

А почалося все з пізнього дзвінка…

* * *

Весь день в Ташкенті стояла виснажлива спека. Однак ближче до вечора раптом здійнявся вітер, потім почав сіятися дрібний дощик, який незабаром перейшов у затяжну зливу. О першій годині ночі він несподівано вщух, і Валерка вийшов на балкон, щоб перед сном насолодитися нічною прохолодою. Як раптом голосно і протяжно задзвонив телефон. Це був міжміський дзвінок, телефонували з Києва. Зв’язок був на рідкість відмінним. У слухавці лунав схвильований голос тітоньки Владислави:

– Валерко, миленький, до чого ж я рада чути тебе! Я б не стала турбувати вас в таку пізню годину, якби не надзвичайні обставини…

Річ у тім, що коли в 1986 році Валерка раптом виїхав до Ташкента, тітка-одеситка Владислава залишилася в Києві та влаштувалася на роботу в Подільський ЖЕК № 801 бухгалтером. А вже на початку наступного – 1987 року вона несподівано для всіх вискочила заміж за Василя Прокопченка – капітана частини внутрішніх військ, розташованої буквально на сусідній вулиці Лівера. І тепер вони щасливо жили-поживали в квартирі на вулиці Хорива.

– Доброї ночі, тітонько Владиславо! Що там таке страшне коїться? – поцікавився племінник.

– Поки все добре, сподіваюся, так і надалі буде! Але, як відомо, всі важливі події у нас починаються з чуток… Отож місяць тому заговорили про те, що начальник ЖЕКу Лапін хоче найближчим часом перевести старі подільські будівлі з житлового фонду в нежитловий. Отож я і вирішила приватизувати квартиру, доки не пізно, документи зібрала й відправила на оформлення, але боюся, що не встигну все довести до пуття, бо мого Василя несподівано переводять служити в Євпаторію. А я, як дружина капітана, поїду за чоловіком – як же він без мене?! І строки підтискають – тиждень нам на збори. Тому прошу когось із вас оперативно приїхати до Києва.

Валерка уважно вислухав тітку Владиславу, подякував і запевнив, що найближчим часом приїде для вирішення квартирного питання. Потім вони тепло попрощалися, і зв’язок перервався. Годинник показував другу ночі.

Вранці під час сніданку він повідомив батькам про нічну розмову з тіткою й заявив про бажання особисто поїхати до Києва.

– Ось тільки заяву напишу на відпустку й одразу поїду, – додав він.

Батько припинив гриміти каструлями на кухні та вибіг звідти з радісним виразом на обличчі:

– І я поїду! Тим паче мені вчора прийшло запрошення на зустріч випускників нашого дитбудинку, отож готовий відбути до Києва. Польоти в Москву, Тюмень і Мурманськ розпочнуться тільки через три тижні, отож встигну точно в належний термін.

Гелена Сергіївна в цей час збиралася на роботу. Уважно вислухавши чоловіка й сина, вона оголосила:

– Ви обидва помиляєтесь: до Києва поїду я. По-перше, квартира ця від початку оформлювалася на мене. По-друге, рідненькі мої, одного з вас відпустять лише через тиждень, а іншого терміново викличуть на роботу. По-третє, квитки на Київ зараз дістати складно, хіба що пощастить… Тому, Льоню, прошу тебе: візьми мій паспорт, прояви усі свої здібності, зачаруй дівчат в авіакасі й купи мені квиток на літак саме на сьогодні. А ви вже, мої любі, приїдете до Києва слідом за мною, як тільки зможете.

Квитки Леонід і справді дістав з великими труднощами: довелося писати заяву командиру льотного загону, знімати бронь, як стверджували – урядову. Тому, попри ускладнення, Гелена Сергіївна вилетіла до Києва, як і запланувала. Як завжди, збулися й усі інші її передбачення. Валерка написав заяву на відпустку в п’ятницю, але відпустили його тільки через тиждень. Леоніда Семеновича несподівано викликали на роботу.

Минуло п’ять днів – і що ж?! Квитків на Київ не було, як не шукали… Отож найближчої суботи вранці батько з сином вилетіли в Москву, підсівши на службовий літак. Далі Леонід Семенович планував відправити Валерку до Києва або рейсовим літаком, або в крайньому разі – нічним поїздом.

Все йшло добре. Величезний лайнер з Ташкента приземлився в Москві. Батько і син з величезною сумкою, набитою полуницею, огірками та зеленню, бігли довгими коридорами аеропорту до кас. Зазвичай там було не велелюдно, але сьогодні, навпаки, товпилася галаслива юрба. Службові каси були зачинені на обід. Довелося чекати…

Озирнувшись на всі боки в пошуках вільних місць, Леонід Семенович помітив у лабіринті черги знайоме обличчя.

– Антоне! – радісно скрикнув він. Кілька людей озирнулися до нього, і Леонід Семенович, передавши сумку розгубленому Валерці, кинувся просто в людську гущу, яка лише на мить розкрила обійми, а потім поглинула батька в багатоликій строкатості.

– Ай, Льонько! Це ти?! Як же давно ми не бачилися! – пролунало звідти. За деякий час батько повернувся, але тепер він був не сам. Підбігши до Валерки, вимовив радісно і водночас урочисто:

– Знайомся, синку, це мій найкращий друг дитинства – Антон Семенович Калабалін! Можна сказати, мій названий брат.

І справді, незнайомець був невловимо схожий на батька: ті ж жести, такий самий погляд, зріст і статура. Хіба що батько був блакитнооким блондином у формі льотчика, тоді як Антон Семенович – карооким шатеном в цивільному костюмі й легкому пальті… Ото й уся різниця.

– А це мій Валерка! – відрекомендував сина батько. Антон Семенович чомусь почервонів, збентежився і легенько потиснув простягнуту юнаком руку, а потім стояв, явно не знаючи, що робити: бігти назад в чергу чи продовжувати спілкування з другом дитинства. Нарешті мовив:

– Я тут від самого ранку стою за квитками на Київ, мені днями запрошення на зустріч випускників надійшло.

– І мені так само! – підтвердив батько. – Ми з сином теж до Києва зібралися. А квитки я зараз візьму в касі для персоналу на всіх нас, на трьох.

– Гаразд, якщо зможеш, візьми, будь ласка! – з надією в голосі попросив Антон Семенович. – Тільки я не сам лечу, а з Гулею. Це моя племінниця.

– Тоді давай швидше паспорти – і свій, і племінниці, – кивнув батько. Калабалін довірливо глянув на друга дитинства і простягнув документи.

Квитки взяли тільки на п’ятницю: такого дефіциту давно вже не бувало! Але якщо проблема з вильотом розв’язалася, то виникла наступна: а де б тоді зупинитися?.. Леонід Семенович нервово гортав записника з телефонами московських знайомих, Антон Семенович терпляче тупцював поруч. Було видно, що він хоче щось сказати, але соромиться.

Нарешті батько пішов телефонувати якимсь знайомим, проте повернувся дуже засмученим. І тут Калабалін нарешті наважився:

– Льоню, якщо тільки хочеш… я твого сина до себе заберу.

– А ми тебе не обтяжимо? – поцікавився Леонід Семенович. Антон Семенович лише весело розсміявся:

– У мене чотири кімнати, моя дружина Ніна Миколаївна разом з сином Семеном до кінця тижня на конференції в Ленінграді. Отож житиме твій Валера, немов той принц в окремих апартаментах. Щоправда, ми не в столиці мешкаємо, а в Калінінграді[17].

– Ого-го! То це ж аж!.. – захвилювався батько.

– Та ні, це інший Калінінград. Двадцять п’ять кілометрів електричкою від Москви, зупинка Болшево. Не хвилюйся, електропоїзд ходить часто і точно за розкладом, як годинник. А у нас там, між іншим, і ліс є, і повітря свіже, і навіть обслуговування в магазинах краще, ніж в столиці!.. А як захоче твій Валерка на Москву подивитися, так мої дівчата – Оленка і Гуля йому із задоволенням покажуть все, що треба: і в які завгодно музеї поведуть, і в театр, і екскурсію влаштують якнайкраще.

Леонід Семенович уважно вислухав, кивнув у відповідь, а потім, ніби схаменувшись, почав нишпорити по кишенях, виймаючи пом’яті купюри.

– Щодо їжі, Антоне, то ти не думай, я тобі гроші залишу і ще вітамінів ташкентських підкину! – і він простягнув йому важелезну сумку. Як не намагався Антон Семенович відмовитися, але продукти все ж довелося взяти.

О 12:00 вся компанія завалилася в простору квартиру сім’ї Калабаліна. Дівчат вдома не виявилося, але на плиті стояла каструля свіжоприготованого борщу, а ще сковорода, повна котлет і смаженої картоплі.

– Гуляють! Нічого, до дев’ятої повернуться, тоді я познайомлю твого хлопця зі своїми дівчатами, – безтурботно пообіцяв Антон Семенович.

Вони з апетитом пообідали, потім Валерку відправили в сусідню кімнату відпочивати. А друзі дитинства лишилися на кухні, де до вечора згадували життя в дитбудинку, а також поминали Семена Опанасовича і Галину Костянтинівну. Близько 20:00 Леонід Семенович спіхом попрощався і поїхав до Москви, оскільки вранці мав летіти до Мурманська.

Щойно годинник пробив 21:00, як в під’їзді пролунали легкі дівочі кроки, двері зі скрипом відчинилися, і в передпокій увійшли дві дівчини. Одна невисока, блакитноока, з довгим кучерявим волоссям кольору стиглої пшениці, з молочною шкірою, багряним рум’янцем на всю щоку. Не красуня, але чарівна й мила… Друга, навпаки, була висока й витончена, з величезними темними мигдалеподібними очима, обрамленими довгими пухнастими віями, з коротко стриженим волоссям, чорним, немов вороняче крило. Вона нагадувала Валерці дику лань, таку ж гордовиту й незалежну, а в її східній зовнішності було щось чарівливе, привабливе й загадкове. Побачивши гостя, вона чомусь сором’язливо потупилася. Що ж до Антона Семеновича, то він вказав на блондинку і голосно мовив:

– Це Оленка – моя донька.

Потім, повернувся до племінниці:

– А це наша Гуля.

Валерка уважно подивився на дівчат і несподівано для себе бемкнув:

– А знаєте, Гулю я зустрічав раніше.

– Не може того бути! – з іронією в голосі мовив Антон Семенович.

– Але ж я пам’ятаю! Вона… – Валерка не закінчив фрази, оскільки Гуля густо почервоніла й махнувши рукою, зникла з очей. Антон Семенович пішов слідом за нею, побажавши гостеві й дочці добраніч. Отож на кухні залишилися тільки Валерка з Оленкою.

Щоб розрядити обстановку, дівчина запропонувала попити чаю, а заразом і познайомитися. Й лише за деякий час зніяковіло спробувала пояснити причину раптової втечі кузини:

– Ти не дивуйся поведінці Гулечки, вона торік поховала обох батьків.

– Як це сталося?! – сторопів Валерка.

– Вони були лікарями. Клятий Чорнобиль забрав обох, одного за одним. Гуля тільки нещодавно почала приходити до тями. До Києва вона їде, щоб продовжити навчання в аспірантурі, отож будь до неї поблажливим.

Дочка Антона Семеновича виявилася доброю, товариською і дуже нагадувала свою тезку Оленку з обгортки шоколадки, які випускалися кондитерською фабрикою ім. Бабаєва, тільки більш дорослу. З нею було весело, цікаво і затишно. Вони захоплено теревенили до першої години ночі, немов були знайомі все життя. Ймовірно, спілкувалися б і далі, але прийшов Антон Семенович і розігнав їх по кімнатах – відсипатися. Як з’ясувалося з розмови, Оленка закінчила філологічний факультет Коломенського державного педагогічного інституту. А ось де навчалася Гуля?.. У перший вечір Валерка так про це і не дізнався.

Наступного дня після щільного сніданку він разом з обома дівчатами вирушив до Третьяковки[18]. І тут Валерка вперше здивував супутниць. Річ у тім, що він, виявляється, знав безліч цікавих фактів майже про кожну картину зі знаменитого мистецького зібрання, а тому понад дві години ходив з дівчатами по галереї й докладно розповідав про кожен експонат не гірше від професійного екскурсовода. Навколо них зібрався цілий натовп туристів, які з цікавістю слухали молодого чоловіка. І коли втомлена й голодна компанія нарешті покинула музей, Гуля запитала гостя:

– Валерію, а ви дійсно закінчили тільки КПІ? Чи, можливо, паралельно навчалися іще десь?

На що той весело відповів:

– Ні, окрім політеху ніде я не вчився.

– А звідки ж тоді про все це знаєте?..

– Просто я дуже допитливий і люблю читати.

Вони пішли обідати, потім поїхали кататися в метро. Розповідали анекдоти, жартували, дуркували. Було весело. Гуля навіть дещо відтанула, і хоча вся компанія неабияк втомилася, кінець кінцем вони все одно відправилися подивитись на Старий Арбат.

Потім вирішили наступного дня поїхати або на ВДНГ, або в Музей образотворчих мистецтв ім. О. С. Пушкіна. А ввечері ще й відвідати філармонію… На Ярославський вокзал буквально ледве приповзли, геть знесилені. І беручи квитки на електричку, вгрузли у неприємність.

Коли Оленка отримала квитки з рук молоденької касирки і поклала їх у мініатюрну шкіряну сумочку, то одразу ж високий, немов жердина, юнак у вицвілій гімнастерці й епатажних галіфе вихопив її з рук дівчини і побіг геть. Валерка кинувся навздогін і ледь не схопив грабіжника за комір сорочки, як раптом двоє хлопців нібито випадково збили його з ніг. Однак молодий чоловік не розгубився і, видобувши з кишені невеликий гумовий м’ячик-«стрибунець», щосили жбурнув у потилицю злодюжці. Важкенька пружна гумова кулька втрапила точно в ціль, отож за мить довготелесий розтягнувся на мармуровій підлозі біля сходів. Далі до нього підбігла Гуля й нарешті вирвала з його рук сумочку кузини. Пасажири й перехожі, які спостерігали за несподіваною «виставою» з роззявленими ротами, схвально зарепетували. Й лише тоді, немовби знехотя, звідкілясь виринула міліція…

Але банда злодюжок давно вже зникла – ніби й не було нікого з них! Звісно, мляві та байдужі до всього служителі закону лише плечима знизали та повільно розчинилися в натовпі пасажирів. Валерка з дівчатами попрямували на свій перон, щоб сісти на електричку. Як раптом зовсім поруч пролунало приглушене гнівне сичання:

– Ми з вами ще не скінчили! Чекай на реванш, Данді Крокодил[19].

Юнак завертів головою, роздивляючись навсібіч, але так і не помітив, хто це вимовив. Чи лиховісний шепіт просто почувся?..

– А що це за диваки у вас тут розплодилися, що їх навіть московська міліція намагається не помічати? – поцікавився Валерка у Оленки, коли вони вже сіли у вагон.

– Любери[20] це або ті, хто їх копіює, – знехотя відповіла вона. – Там у них ціла організація, вони фанатіють від групи Расторгуєва «ЛЮБЕ». Оскільки всі добре накачані, то міліція намагається не звертати уваги на їхні художества. Вони ж коють, що хочуть. Покидьки, одне слово…

Додому їхали мовчки.

Наступний день минув без особливих пригод. ВДНГ не працювала, отож більшу частину дня провели в Музеї імені Пушкіна, а далі їли різнобарвне морозиво в якомусь кафе. Додому повернулися відносно рано й одразу ж полягали спати.

Від самого ранку третього дня вони бродили коридорами Центрального будинку авіації та космонавтики. Валерка дуже давно мріяв відвідати цей музей, щоб мати змогу роздивитися кожен тамтешній експонат, – а їх там було понад 35 тисяч! І кожен з них унікальний… Й хоча за один день зробити це було просто нереально – все одно екскурсія була чудовою!..

На четвертий день дівчата запропонували Валерці на вибір екскурсію по Калінінграду (все ж таки історичне місто, засноване в XVI столітті) або поїздку в Сергіїв Посад, де була розташована Троїце-Сергієва лавра. Гість обрав другий варіант – і не пошкодував: у Сергієвому Посаді було на що подивитися, незабутніх вражень залишилося море!..

На п’ятий день, як і планували, вранці вирушили на ВДНГ, де відвідали лише малу частину незліченних павільйонів. Потім зайшли в ГУМ, поштовхалися в чергах. Оленка вибрала батькові вовняний джемпер, Валерка купив подібний і своєму. Гуля ж допомогла йому вибрати білосніжну мохерову кофтинку для Гелени Сергіївни й ситцевий квітчастий сарафан для тітки Владислави, собі ж нічого купувати не стала. Шукаючи подарунки, геть забули про час, отож ледь встигли на останню електричку. Народу на пероні майже не було, отож їхали в порожньому вагоні. Дівчата перебирали речі, акуратно складаючи їх в сумки. Валерка дрімав, влаштувавшись під вікном.

Раптом двері різко відчинилися, й у вагон забігли четверо молодиків в солдатських гімнастерках, спортивних штанях, кросівках, шкіряних куртках з приплюснутими кепками.

– Кого ми бачимо?! Данді Крокодил зі своїм гаремом! Ну що, не чекав на нас, га?! – вигукнув нахабний здоровань, в якому Валерка легко упізнав грабіжника з Ярославського вокзалу. Чудово розуміючи, що затіяли ті, кого Оленка називала люберами, він не став робити різких рухів, а завмер і напружився, немов готовий до стрибка барс. Дівчата припинили щебетати, миттєво позапихували придбані речі в сумки й поховали їх за спини.

– Агов, ми чекаємо! Чи ти вважаєш, що коли Жирафа м’ячиком з ніг збив, то вже такий крутий?! А от давай перевіримо! – горлали щодуху брати-близнюки – ті самі, які збили з ніг Валерку на вокзалі. – Отож облиш свій гарем і поговори з нами, як справжній мужик! А що, слабó вже?..

Валерка мовчав, не звертаючи уваги на провокаційні вигуки. Тільки коли здоровань простягнув руки до Оленки й вона втиснулася в сидіння, молодий чоловік блискавично підхопився і різко відштовхнув мерзотника. Через несподівану атаку довготелесий втратив рівновагу і повалився на лаву біля Гулі. Вона негайно підхопилася, стрибнула до Оленки й притулилася до неї.

Тут на виручку здорованю прийшов товстун в гімнастерці й спортивних штанях. Зрозумівши, що не варто бити супротивника кулаками, Валерка щосили вдарив його підбором по пальцях ніг. Нападник завив від болю й зігнувся, тоді Валерка вдарив товстуна обличчям об лаву, а потім, піднявши за комір шкірянки, штовхнув на сусіднє сидіння, немов мішок картоплі. Товстун гепнувся у прохід і там нерухомо завмер.

– Круто! – одночасно скрикнули близнюки. – А з нами спробуй!..

І кинулися на Валерку одразу з двох боків. Близнюки були непогано підготовлені, отож сили були нерівні. Вони били Валерку ногами в груди, по ногах, в черево. До такого молодий чоловік не був готовий, він ледь ухилявся від ударів, що сипалися на нього зусібіч.

Побачивши, що йому ніщо вже не загрожує, Жираф вирішив повторити спробу і знов забрати сумку в Оленки. Але тут з місця несподівано підхопилася Гуля. Для початку вона сильно штовхнула здорованя, і той, відступивши і спіткнувшись об ноги товстуна, ледь не впав. Але рівновагу таки зберіг і, струснувши головою, знову кинувся в атаку. Однак Гуля несподівано відправила його в нокаут блискавичним ударом ноги в щелепу.

Один з близнюків задивився на Гулю і в свою чергу дістав непоганого удару в щелепу вже від Валерки. У цей час отямився здоровань. Спочатку він сів і хотів підвестися, проте Гуля, не розгубившись, ударом ноги знов відправила його «відпочити» й накинулася на одного з близнюків. Била його ногами у праве стегно в одну й ту саму точку, він відчайдушно верещав від нестерпного болю й намагався ухилитись, але при цьому отримував ще й по ребрах. Зрештою, не витримавши потоку ударів від Гулі, почав повільно задкувати до дверей у тамбур.

Відчувши полегшення, Валерка з глухого захисту перейшов до активного наступу. Він бив другого близнюка то по верхній, то по нижній частині корпусу, то завдавав йому ударів по голові або в щелепу. Але цей суперник виявився спритнішим, ніж його брат. Ухилившись від чергового удару, він спробував зацідити ногою Валерці по тулубу, але той спритно ухилився, й перехопивши ногу нападника, щосили штовхнув його на лавку. Той звалився на нерухомого товстуна, але негайно скочив і знов кинувся в атаку. Його брат, як і раніше, плазував до виходу з вагона, отож Гуля кинулася на виручку Валерці.

Здавалося, другий близнюк опинився в жорстких лещатах… Аж раптом одночасно отямилися і довготелесий, і товстун. Але поки здоровань намагався підвестися, Жираф видобув з кишені невеликий складаний ніж і метнув його в Гулю. Краєм ока Валерка встиг це помітити. Тоді все довкола немовби уповільнилося, й він сам дуже повільно кинувся навперейми, відштовхнув дівчину убік, спробував відхилитися сам – але марно: гостре лезо чвиркнуло його по руці, далі ніж продовжив рух і встромився в стінку вагона.

Далі все пішло у звичайному темпі. Кров бризнула навсібіч, Валерка затиснув рану рукою. Гуля розлютилася і кинулася на довготелесого, який спробував врятуватися втечею. Але дівчина в два стрибки наздогнала його, перехопила правою рукою його зап’ясток і з силою крутонула. Пролунав тріск, Жираф огидно вереснув і поповз рачки слідом за близнюком до виходу. Гуля ж повернулася до Валерки. Рана була невеликою, але глибокою, кров струменіла рясно. Довелося стягнути руку ременем і перев’язати відірваним від сорочки шматом тканини.

Приїхавши у Болшево, вони одразу мотнулися в лікарню. Там Валерці зробили укол від правцю, промили й зашили рану, наостанок насипали жменю антибіотиків і відправили додому. Ввечері у Валерки піднялася температура, він почав марити, бурмотів щось невиразне. Гуля не відходила від їхнього рятівника всю ніч. Її стараннями вже під ранок температура впала, отож дівчина заснула, сидячи у великому м’якому кріслі й загорнувшись у теплий плед.

Того ж дня ввечері вони мали летіти до Києва: речі були заздалегідь спаковані – тільки б спокійно дочекатися вечора!.. Проте вранці Антону Семеновичу зателефонували з лікарні й поцікавилися здоров’ям пацієнта, який проживає за його адресою. Калабалін ні про що не знав, отож негайно зажадав роз’яснень. Валерка і Гуля мовчали, немов партизани, чудово розуміючи: з міліцією краще не зв’язуватися, бо, по-перше, нема гарантії, що бійку в електричці не «повісять» на них же самих, а по-друге, поїздка до Києва тоді вже точно накриється старим мідним тазиком. Натомість кмітлива Оленка не розгубилася й видала:

– Тату, ти навіть уявити не можеш, до чого неуважними бувають хлопці! Коли ми прибули на станцію, він йшов і навіть не помітив вантажника, який прямував нам назустріч з фанерним ящиком, стягнутим такою собі сталевою стрічкою… От саме об її гострий кінець Валерка розірвав сорочку і руку подряпав! Але все обійшлося, йому надали допомогу, тепер все гаразд.

Щоправда, інтерн, який вчора чергував у приймальному покої і надавав Валерці допомогу, за характером рани припустив, що вона різана… Оленка заперечувати не стала, лише сказала, що все це прикра випадковість, отож не варто робити з мухи слона.

Коли настав час розставання, брати з собою в аеропорт Оленку не захотіли. Гуля тихо плакала, обійнявши кузину, а та, не соромлячись, шморгала почервонілим носиком, повиснувши на широкому плечі Валерки. За ці п’ять днів вони дуже прив’язалися одне до одного, і розлучатися було дуже важко. Втім, Київ – це всього лише ближнє зарубіжжя… Отож вони пообіцяли неодмінно зідзвонюватися і періодично листуватися.

В аеропорт трійця на чолі з Антоном Семеновичем прибула за дві години до рейсу. Коли проходили реєстрацію, їм надали місця в різних кінцях літака. Втім, при посадці Гуля помінялася місцями з іншим пасажиром і примостилася поруч з Валеркою. Всю дорогу вони проговорили… і тут відкрилася дивна річ! Молодий чоловік весь час хотів з’ясувати, який виш закінчила Гуля. Отож саме зараз Валерка спромігся так спрямувати розмову, що вона відповіла легко й невимушено:

– Я закінчила КПІІЯ[21].

– О! А я закінчив КПІ… – тільки почав молодий чоловік, як вона, не давши йому договорити, одразу ж підхопила:

– А ти знаєш, коли ми від нашого вишу ходили на святкові демонстрації, то колони КПІІЯ та КПІ завжди крокували поруч!

– Знаю, звісно. Я ж був в колоні політеху.

– А я була в колоні студентів-лінгвістів!..

– То ось звідки я тебе пам’ятаю!..

Здивовано кліпаючи очима, вони деякий час мовчали. Потім Гуля схвильовано продовжила:

– Ну так, ну так… Коли наші колони сходилися разом, ваші починали вигукувати хором: «Ми – КПІ! Ми – КПІ!..»

– А ваші відповідали: «А ми – КПІІЯ…»

А коли на першому курсі ми з подружками пішли на демонстрацію, то нам роздали прапорці. А у вас, у політехніків були…

– Надувні кульки у нас були! Червоні кульки, – кивнув Валерка.

– Точно, червоні! Я вам так заздрила і дуже хотіла й собі мати червону кульку. Я навіть перейшла у вашу колону, бо подумала: а раптом і мені кульку видадуть?! І тоді один із політехніків немовби прочитав мої думки…

– Так, я подарував тобі свою кульку. А ти мені тицьнула прапорець.

– Але один з хлопців-телепнів вирвав подаровану кульку у мене з рук і випустив у яскраво-блакитне небо.

– Я пам’ятаю, – зізнався він. – Пам’ятаю, ніби все це сталося вчора.

– І я пам’ятаю! – кивнула Гуля. – Я заплакала від образи, тоді ти схопив мене за руку, вивів з колони. І ми втекли з тієї демонстрації.

– Ми гуляли святковим Києвом цілий день! – замріяно мовив Валерка. – Піднялися обхідними вуличками вгору до Софійського собору, потім спустилися вниз Андріївським узвозом. Ми ласували пиріжками з яблучним повидлом і морозивом «Каштан». А на Червоній площі, яка тепер перейменована в Контрактову, я купив тобі цілу зв’язку різнокольорових кульок. А потім ми гуляли по набережній Дніпра, і коли посутеніло, я укутав тебе у свій джемпер.

– Так-так! Кумедний такий малюнок ще був на ньому…

– А коли стемніло остаточно, всі чекали, коли почнеться святковий салют. І тут раптом хтось гукнув тебе.

– Ага! Я зустріла подружок, вони покликали мене, і я пішла до них. Але ж я була впевнена, що ти йдеш слідом!..

– Я і справді пішов слідом за тобою, однак ти несподівано зникла. Там був натовп, було вже темно, і я втратив тебе.

– Ах, он воно що!.. – Гуля посумнішала.

– Так, я тебе загубив. Як раптом у небо злетіла зв’язка подарованих мною кульок! Я кинувся у той бік, але не знайшов тебе. Ти немовби розчинилася в тому натовпі, він тебе поглинув, – сумно мовив він.

– Я не зникала і від тебе не тікала. Я просто спіткнулася і впала на коліна. І саме тоді випустила з рук кульки! Мене підняв якийсь незнайомий стариган, який пробуркотів: «Обережніше треба ходити». Я ж озирнулася і не побачила тебе! Мені хотілося кричати, кликати тебе, але ж я так і не спитала, як тебе звати!..

– А я не спитав, як звуть тебе.

– І тут прогримів перший залп салюту. Усі радісно закричали: «Ура-а-а!..» – й лише я гірко ридала, – зі сльозами на очах зізналася Гуля.

Вислухавши це одкровення з сумним виглядом, Валерка насилу вимовив:

– Я протискувався крізь натовп, намагаючись розшукати тебе. Я був ладен кликати тебе щодуху, але не знав, як тебе звати. Потім шукав тебе по всьому КПІ – бо не знав, що ти просто з іншого вишу… Я оббігав усі факультети. Потім щороку ходив на Першотравневі демонстрації, але тебе більше так і не зустрів.

– І я теж тебе шукала, але на Жовтневих демонстраціях.

– Овва! Але чому раптом?!

– Бо вирішила, що чимсь образила тебе, тому ти пішов від мене й навіть залишив свій джемпер.

– Та я і думати забув про нього!..

– А я думала, ти мене кинув… І на Першотравень мені щороку ставало так гірко, що й не передати!.. А тепер уяви, до чого я була здивована і вражена, коли побачила тебе у дядька Антона.

– І я теж. Я тебе одразу впізнав.

І раптом, немовби підкорившись якомусь внутрішньому наказу, вони міцно обнялися і пристрасно поцілувалися.

– Я весь час чекав на тебе, – мовив Валерка.

– Я знала, що колись знов побачу тебе, – зізналася Гуля.

– Давай не будемо більше розлучатися! – запропонував він.

– Авжеж не будемо! – палко підтримала вона.

– Коли прилетимо до Києва, поїдемо до мене.

– Прилетимо – подивимося!..

– Е-е-е, ні! Тепер я тебе не відпущу нікуди, – погрозив Валерка пальцем і раптом спитав стурбовано: – До речі, де ти навчилася так битися?

– Невже ти боїшся, що я отака?.. – загадково всміхнулася Гуля.

– Я тебе ніяку не боюся. Ні крапельки!..

– Точно?

– Анітрохи. Просто цікаво. То де саме?..

– Ти ведеш мене до себе додому і навіть не знаєш, хто я така… А я між іншим – Гантімурова[22], й моя родина – це даурська гілка китайського імператорського двору. Всі представники нашого древнього роду повинні вміти постояти за себе.

– І навіть слабкі жінки? – в його тоні відчувався прихований сумнів.

– Особливо слабкі жінки! – відрубала вона рішучо.

– Ну-у-у, отож тепер у нашій родині блакитна кров бунтівних польських аристократів Уханьських змішається з лютою кров’ю тунгуських князів Гантімурових. Просто вибухонебезпечна суміш!..

– А раптом на наших дітях природа захоче відпочити?..

Вони разом розсміялися, потім Валерка мовив:

– Гаразд, усе це жартики… Я знаю одне: мама дуже зрадіє!

У Борисполі на них чекав Леонід Семенович, який спеціально приїхав в аеропорт, щоб зустріти усіх трьох. Виявляється, тітка Владислава вже відправилася до Євпаторії разом з чоловіком, проте залишила дуже емоційний лист. Гелена Сергіївна блискуче впоралася з приватизацією і вже виїхала в Ташкент. Постійного житла у Гулі не було: раніше вона мешкала в університетському гуртожитку. Отож Валера почав категорично наполягати, щоб дівчина зупинилася у них і поселилася в його кімнаті. Батько ані секунди не заперечував…

Валерка знов перевівся працювати на київську філію авіазаводу ім. Антонова. Не минуло і трьох місяців, як вони з Гулею подали заяву до РАГСу, потім тихо, без зайвої метушні, розписалися. Гуля відновилася в інституті й продовжила навчання в аспірантурі.