Читать книгу Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни - Тимур Литовченко - Страница 17

Хоча вони були рідними братом і сестрою, проте розмовляли відверто на життєво важливі теми не надто часто. Воно й зрозуміло: в шкільні роки Льонька повсякчасно тягнувся до Рафки, щоб разом з ним влаштовувати різноманітні капості, Агата ж проводила весь вільний час із подружками та своєю пухнастою улюбленицею – кішкою Хірохіткою. Окрім вікової різниці у цілих десять років, у них були абсолютно різні інтереси, що розійшлися ще більше, відколи хлопці поступили в інститут. А по закінченні КПІ Льонька розподілився до Запоріжжя, де побудував життя сам собі, як умів і як розумів, без жодної сторонньої допомоги.

А тепер?..

А що тепер!..

Обидві дочки Леоніда Самсоновича разом з усіма своїми кіндерами обживалися на землі обітованій. При цьому, керуючись мудрими батьковими вказівками, обидві змінили імена: Інга перетворилася на Едіт (що трохи нагадувало ім’я її прабабусі – Юдіф), Евеліна – на Еліану[37].

До речі, молодшенька вже остаточно викинула з серця і пам’яті свого Колокольцева, знайшла собі нового кандидата в чоловіки і тепер посилено готувалася до заміжжя. Зробити хупу[38] розраховували, коли батьки нареченої остаточно переїдуть до Ізраїлю. На жаль, у старшенької все складалося не настільки райдужно. Чому так?.. Хтозна. Своєму Русанову (який після розлучення «квасив» по-чорному і, здається, був готовий забомжувати) Інга-Едіт анітрохи не симпатизувала, ще коли вони мирно співіснували разом, а про еміграцію ніхто навіть не думав. Можливо, «щось таке» вона й досі відчувала до невідомого коханця, про якого батьки лише здогадувалися, але місце проживання якого так і не «вирахували»…

В усякому разі впорядкування справ старшої дочки Леонід Самсонович відклав на деякий час, адже вони з дружиною все ще перебували на території ненависної України, де заслужених будівельників і орденоносців старі сусідки обзивають «пархатими жидами» і де загалом все йде до масових погромів та до безжального винищення всіх порядних людей. І доки він усе ще тут, необхідно вжити бодай останню спробу. Хоча б для того, щоб формально очистити свою совість. Щоб потім, коли дурепа-сестричка та її жалюгідний вилупок сконають наглою смертю, ніхто не міг би дорікнути йому: «Льоню, Льоню, і що ж ти наробив?! Чому не спробував їх урятувати?»

Але для цього треба було відверто поговорити з Агатою. А де це можна зробити?! Якби йшлося про Рафку – не було би проблем: вони б посиділи кілька годин за пляшкою «бурячихи», очищеної марганцівкою, і про все б домовилися. Та Рафаель Шаєвич Левітін вже твердо націлився відправити своїх дітей зі Львова до Франкфурта-на-Майні, навіть змусив всю свою сім’ю зубрити німецьку. Леонід Самсонович відверто не розумів, як можна переїжджати на ПМЖ туди, де лише якихось півстоліття тому їхньому народові влаштували справжній Голокост?! Тим не менш наміри Рафки піддавалися хоч якомусь поясненню. Але сидіти сиднем тут, у Києві, й очікувати, коли тебе виловить і повісить на найближчому ліхтарному стовпі якийсь там «мовний патруль»?! На таку дурість були здатні лише його пришелепкувата сестричка та її недоумкуватий вилупок, прижитий від батька-ґоя!..

Отже, з Агатою треба серйозно поговорити. Але у неї вдома зробити це неможливо з двох причин. По-перше, її чоловік Андрій як син розстріляного «ворога народу» все життя боявся, що їх усіх рано чи пізно таки розстріляє КДБ… чи як там ця «контора» звалася в незалежній Україні?! СБУ, здається… Отож боявся Андрій цього їхнього СБУ, боявся – і добоявся: торік небораку вхопив трансмуральний інфаркт, і тепер цей колись дужий красень сидів удома на мізерній пенсії за інвалідністю – постарілий, посивілий, не потрібний нікому, окрім дружини й сина. Сидів і ковтав тоннами ліки, навіть влітку кутаючись у щось тепле, бо послаблене аневризмами серце, об’єм якого збільшився утричі, ледь-ледь забезпечувало кровообіг в організмі.

Леонід Самсонович і раніше не надто поважав цього, з дозволу сказати, «чоловіка», який пішов жити у прийми в подільську квартиру, успадковану Агатою від батьків, а не заробив на житло самостійно. Тепер же поважав ще менше. Тоді з якої радості розмовляти з сестрою в його присутності?!

По-друге, в подільській квартирі його дружина Лія зараз пакувала валізи, оскільки їхні квитки були на післязавтра. Тим паче із сестрою не поговориш!..

Можна було на прощання зводити Агату до ресторану чи принаймні до якогось кафе. Непоганий варіант, звісно… Але враховуючи те, що ця дурепа була охрещена, вискочила заміж за свого Андрія, а тепер не бажає кинути його, як це зробили Інга-Едіт та Евеліна-Еліана… Та ще й її брехливий боягузливий вилупок Спартак абсолютно вдався як у свою мамуню, так і в свого мерзенного татуся!.. Звісно, за таких умов вести сестричку навіть у найдешевший «кабак» не хотілося. Бо забагато честі!..

Хоча гроші у Леоніда Самсоновича були. Недарма ж бо він просидів стільки років у Запоріжжі, відправивши до Ізраїлю поперед себе обох дочок!.. Адже йому треба було продати (звісно – з максимальною вигодою!) квартиру свою, квартири Інги-Едіт та Евеліни-Еліани, свою розкішну дачу, свої «Жигулі», а також автівки, відібрані у відставних зятьків… а також три гаражі… а також купу речей. А що не вдалося продати – те було запаковано в контейнери й відправлено до нового місця проживання сімейства Литваків.

Єдине, що не вдалося продати, – це антикварне видання «Історії євреїв з давніших віків до теперішнього часу» Генріха Ґреца, в якому бракувало одного тома, та ще дві огромезні валізи книжок, які Спартак забрав собі. Ну, нехай цей вихрест тішиться, доки його не повісили на Хрещатику!..

Але все ж таки, де можна було серйозно поговорити з Агатою?!

Леонід Самсонович не мав найменшого уявлення про це.

Як раптом все вирішилося саме собою. Сьогодні сестричка мала намір повезти його спочатку на Байковий цвинтар на могилу батьків, а потім на Куренівський цвинтар – туди, де були поховані їхні дідусь Арон Маркович і бабуся Юдіф Бенціонівна. Могилу батьків він знайшов у зразковому стані, яким лишився вкрай задоволений. Коли вони вийшли за кладовищенську браму і вулицею Байковою спускалися до трамвая, Леонід Самсонович раптом мовив:

– А знаєш, Гатю, мабуть, на Куренівку ми не поїдемо.

– Що-що-о-о?! Як це?! – вона вхопила брата за руку так несподівано й зупинила так різко, що він аж похитнувся. – Як це ти не поїдеш?! Але ж там дідуленька та бабуленька наші! Вони ж тебе виростили, вони ж на тебе стільки сил поклали! А ти не хочеш до них завітати, навіть від’їжджаючи на Пе-еМ-Же в Ізраїль?! Ну не можна ж бути таким!.. таким черствим! Це ж дідусь і бабуся, вони тебе виростили…

– І зовсім я не черствий, – спокійно заперечив Леонід Самсонович.

– Льонько! Як же ж не черствий?! Ти ж, мабуть, вже ніколи у житті не матимеш змоги до них навідатися!.. Ти ж тільки подумай!..

– Я думаю, Гатю. Саме я думаю про всіх як найстарший у нашій родині чоловік. А тому… – він трохи помовчав і додав: – Давай-но сядемо на «дев’ятку» і поїдемо на набережну, бо маю до тебе розмову.

– На набережну?! – здивувалася вона, не вірячи почутому. – А-а-а… чому про це не можна поговорити по дорозі на Куренівський цвинтар?!

– Бо виглядатиме це занадто патетично. Все, поїхали!..

Трамваєм № 9 вони дісталися колишньої Червоної площі, кілька років тому перейменованої в Контрактову. Тоді Агата завропонувала:

– Послухай, Льонько… А може, на пляж з’їздимо? Тут нам тільки на «дарницькі» трамваї пересісти, до Пішохідного мосту доїхати…

– Ні-ні, Гатю, не вихляй. У нас намічається серйозна – зовсім не «пляжна» розмова.

– А в Дніпрі востаннє скупатися хіба ж не хочеш?..

– У Дніпрі я накупався й у себе в Запоріжжі. Не хочу.

Й вони пішли на набережну, рясно обліплену агітаційними листівками новообраного президента Леоніда Кучми. Однакові листівки були поклеєні одна за іншою – цілими смугами. З кожної листівки промовисте, надруковане напівжирним шрифтом гасло закликало:

Дайте мені місяць, і я наведу в країні ПОРЯДОК!

Вибори вже завершилися, попередній президент Леонід Кравчук вже програв. Тим не менш, застарілу агітацію чомусь ніхто не чіпав, хоча який в ній був сенс?! Незрозуміло…

Одноманітність цих «агітаційних смуг» тільки в одному місці була порушена розмашистим написом, аршинні літери якого, виведені червоною фарбою, проголошували сакраментальне:

КУЧМА ЖИД

Втім, прізвище повообраного президента було очікувано перекреслене чорною смугою, а далі було дописане інше – вже чорне прізвище попереднього глави держави, отож виходило:

ЖИД КРАВЧУК!

– І як це тобі, сестричко? – саркастичним тоном спитав Леонід Самсонович, зверхньо поглядаючи на Агату.

– Неподобство, – мовила сестра, сором’язливо ховаючи очі.

– А що ти скажеш про фашистських бойовиків з УНА-УНСО?

Тепер вона загалом промовчала.

– Ну гаразд, давай просто подихаємо повітрям, – насолоджуючись своєю очевидною перемогою, він навіть посміхнувся поблажливо.

Повітря на набережній Дніпра і справді було відносно свіжим (хоча по Набережному шосе дуже інтенсивно рухалися потоки автівок із вкрапленнями автобусів) та відносно прохолодним, враховуючи липневу спеку, що панувала в Києві.

– І все ж дарма ти Куренівський цвинтар не відвідав, – обережно мовила Агата, коли вони дісталися до острівця зелені біля піжніжжя Річкового вокзалу й розташувалися на лавочці під липами.

– Пхе! А чого туди їхати, якщо й на другому цвинтарі ти все прибрала так само ретельно, як і на Байковому?! – пересмикнув плечима Леонід Самсонович і про всяк випадок додав: – Там же все в порядку, сподіваюся?..

– Ну так, авжеж…

– Ну от, бачиш! Тому пертися на другий цвинтар нема сенсу, – резюмував він. – До речі, Гатю, гроші на догляд за могилами я тобі не дам.

– Як так не даси?! – вона навіть відсахнулася, настільки несподіваними були слова брата. – Як не даси, коли ти обіцяв?!

– Обіцяв, але… передумав, – він знов знизав плечима. – Гроші мені згодяться для того, щоб утвердитися на новому місці.

– Але ж твоя обіцянка!..

– Я вважав, що ти не справляєшся з прибиранням могил, що тут треба людей наймати. Але якщо ти підтримуєш поховання на Куренівці в такому ж стані, що й на Байковому… Навіщо платити, коли ти й сама все прибираєш?!

– Але-е-е!.. Але ж!.. – Агата задихалася від образи. – Але ж ти бачиш, в якому стані мій любий Андрійчик?! Ти хоча б уявляєш, скільки я сил витрачаю на догляд за ним?! А я ж іще працюю, не забувай!.. А тут іще…

– Це твій чоловік, Гатю. Якщо ти не хочеш його кидати…

– Та як у тебе язик лишень повертається, Льонько?! Щоб я та свого Андрійчика коханого кинула!.. Ти хоч думаєш, про що говориш?!

– Думаю, – кивнув він, – про те й мова, сестричко моя, саме про те…

Протягом наступної півгодини Леонід Самсонович викладав їй власне бачення ситуації, яке, в принципі, мало змінилося за останні п’ять років – відтоді, як він казав те саме Спартакові. В хід пішли всі аргументи: хвилеподібне нарощування антиєврейських настроїв, що засвідчують хоча б оці ганебні написи про Кучму і Кравчука; згадки про дефіцит продуктів та споживчих товарів, що мав місце відносно нещодавно – перед самим розпадом СРСР; нестримна інфляція, якій поки що кінця-краю не видно; лихоманка повсюдних скорочень на підприємствах…

Усе це не могло не закінчитися нічим добрим. Коли людям стає дуже погано – вони починають шукати винних. Традиційно винними в людських негараздах в усі часи та в усіх краях призначають євреїв. Отже, Леонід Самсонович востаннє пропонував… пропонував з усією відповідальністю, як старший брат – молодшій сестричці: по-перше – кинути до біса свого Андрія подихати в Києві, бо з кількома аневризмами на серці й після трансмурального інфаркту він все одно не жилець; по-друге – брати за шкірку свого пришелепкуватого синочка та якнайшвидше тікати в Ізраїль; по-третє – якщо вона аж так рветься сконати разом зі своїм Андрійчиком – нехай випне в Ізраїль хоча б свого цедрейтера Спартака!.. А там вже просвітлені єврейським духом Інга-Едіт та Евеліна-Еліана підшукають любому кузенові правильну єврейську дружину, яка поступово перевиховає його в правильному дусі – не те що його покійна шиксочка польських кровей, яка не знала нічого іншого, окрім як по горах лазити!..

– Льоню… – тільки й спромоглася вимовити Агата, коли брат нарешті припинив читати свою лекцію з давно накатаними аргументами.

– Що ти хочеш мені сказати? – нарешті мовив Леонід Самсонович, так і не дочекавшись продовження.

– Я одного не розумію… От звідки в тобі весь цей непримиренний націоналізм взявся?! – вона нарешті кинула на брата прямий погляд, при цьому її очі сяйнули якось навіть загрозливо. – Тебе ж зовсім не таким виховували в нашій родині! Дідусь і бабуся… наші батьки… Та в них же цього всього не було ані на грам! Візьми тата і його фронтових товаришів: там же суцільний інтернаціонал! А наш подільський будинок – хіба у нас не те саме?! У нас же яких тільки національностей серед сусідів нема!.. От хіба що немає чукчів… Звідки ж тоді твій єврейський націоналізм, вузьколобий і примітивний?! Це тебе Лія зіпсувала, еге ж?..

– Сестричко… давай не будемо чіпати мою Лію! – в голосі Леоніда Самсоновича забриніла загрозлива напруга.

– А ти не чіпай мого чоловіка й сина, – в тон йому відповіла Агата.

– Я тільки хочу, щоб ви вижили… Усі, хто може вижити, – або ти зі своїм Спартаком, або хоча б він один! До речі, хотів тебе спитати…

– Про що саме? – Агата вмить напружилась.

– Про Спартака. Якось він змінився дивним чином.

– Тобто?

– Якось повеселішав… чи що?.. Бо коли в минулі роки приїздив до нас у Запоріжжя, то повсякчасно смурним виглядав. А тепер він… не знаю, як і сказати… – Леонід Самсонович підібгав губи і поклацав пальцями, підшукуючи необхідне слово: – А зараз він нібито аж світиться із середини від щастя! І ця його ідіотична самовпевненість…

– Це ти про свої контейнери в Одесі?

– Так, твій цедрейтер питання з контейнерами визвався утрясти – хоч я в його обіцянки й не вірю анітрохи, відверто кажучи… З чого б це все?! Що таке з моїм племінничком сталося?! Він що, нову шиксочку собі знайшов?..

– Льоню, давай не будемо! – вскинулась Агата.

– А що ж тоді? Я просто хочу знати, підбирати йому нормальну єврейську наречену чи ні. Бо хто ж іще з нього чоловіка зробить…

– Вкотре прошу, залиш мого хлопчика у спокої, – впевненим тоном попросила вона. – З дівчатами у нього щось епізодично виникає, проте далі пари-трійки зустрічей не йде. Можливо, щось із дисертацією просунулося?! То я би знала про це… А може, якась публікація у нього зріє.

– Яка ще публікація?

– Та художня ж… Чергове оповіданнячко в черговій газетьонці або журнальчику, – відмахнулася Агата. – На превеликий жаль, він і досі не полишив своєї idée fixe[39] стати письменником. В якийсь там клуб любителів фантастики записався навіть – не розумію, і нащо йому отой клуб здався?.. А ще у них якісь там конвенти фантастичні відбуваються.

– А-а-а, он воно що! – засміявся Леонід Самсонович. – То у твого мішигіне синочка і досі крильця за спиною, он воно як!..

– Між іншим, – стрепенулася Агата, – Спарик колись сказав дивну річ: мовляв, коли наш тато Сьома був маленьким, то родина очікувала, що він стане дантистом, як і його батько, а хлопчик мріяв літати, немов пташка!.. Тато Сьома весь час наспівував їм колисанку «Ойфн веґ штейт а’бойм», але ні тато Даня, ані мама Сіма ніяк не могли второпати, що для їхнього синочка означає «літати, немов пташка»?! А він утік з дому й вивчився на льотчика. І став буквально «літати у небі». Цікаво, що я Спарику про це не розказувала, то може, це ти розповів якось?..

– Я вже точно не розповідав, – впевнено заперечив Леонід Самсонович. – Напевно, все ж ти якось ненавмисно бовкнула, просто забула… Але який тут зв’язок?! Поясни мені, прошу.

– Та бач… Спарик стверджує, що як нашого тата Сьому не розуміли, так не розуміють і його самого як дідусевого онука…

– Ти передай своєму вилупку, нехай облишить навіть думати про таке! – загрозливо проскреготав Леонід Самсонович. – На діда він рівняється, ач!.. Та Спартак твій навіть мізинця нашого тата не вартий! Наш тато… Та він героєм був, справжнім чоловіком! Він Іспанію пройшов, Халхин-Гол, Велику Вітчизняну!.. Він не мріяв – він діяв! А твій нікчемний синуля лишень фантазії фантазує і з різними шиксами плутається, а перед справжніми єврейськими жінками одразу ж свій шмок на бантика зав’язує…

– Так, набридло мені все це вислуховувати, – обірвала вона брата. – Годі! У нас все гаразд. Ми зі Спариком працюємо, слава Богу. Те, що полиці в магазинах були порожні, то зараз усе виправилося. Їсти є що – не голодуємо. А вдягатися можна і з секонд-хенду. Але це тимчасово. А все інше… Все це налагодиться. Мій синочок візьметься за розум, захистить дисертацію, стане видатним вченим. А от тоді вже…

– Ти в це віриш?

– Так! І все інше налагодиться також. У нас щойно президентом обрали «червоного директора» Кучму, він в країні швидко наведе порядок. Ти ж і сам такий, з когорти «червоних директорів», мусиш його розуміти… «Червоний директор» – це виробництво, а виробництво – це наука. Отже, у мого синочка є прекрасна перспектива стати видатним вченим! Я за нього постійно молюся – за його успіхи. Свічки ставлю. І це, щоб ти знав, допомагає, отак!.. Єдине, чого не виправиш – це інфаркт та аневризми у мого Андрійчика любого…