Читать книгу Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну - Том Сегев - Страница 10

«Жахлива галюцинація»

Єрусалим не приваблював його. Місто було лабіринтом смердючих провулків та мозаїкою релігій, примар, фанатизму, корупції та занепаду. Тут усі між собою вступали у сутички, і більшість жителів міста, арабів та представників Харедім, ненавиділи сіонізм. Упродовж своїх перших двох років у Палестині Бен-Ґуріон мандрував країною, але жодного разу не заїжджав до Єрусалиму. Він мав справи з арабами й побожними євреями у Яффі та Петах-Тіква, вважаючи, що цього цілком достатньо. Його перший візит до міста відбувся лише невдовзі після повернення з Плоньську. Наприкінці 1908 року Бен-Ґуріон поїхав туди, щоб підготуватися вдвох із Бен-Цві до майбутнього з’їзду «По’алей Ціон» у Седжері. На відміну від озера Кінерет, красу якого він яскраво описав, Єрусалим не надихнув його. У наступному листі він поділився з батьком своїми враженнями від піднесеної зустрічі у Яффі з Хаїмом Нахманом Бяликом, але про свій візит до Єрусалиу навіть не згадував.[298] Тим часом Палестина різко змінилася.

На початку 1908 року Сіоністська організація відкрила у Палестині офіційне бюро, яке очолив Артур Руппін, німецький економіст і юрист. Це призначення означило потребу в практичних засобах просування сіоністської мрії, що постійно зростала. До цього часу більшість своїх зусиль рух покладав на дипломатію. Палестинське бюро, що діяло у Яффі, отримувало добре фінансування і незабаром стало відігравати важливу роль у країні. Зрештою Руппіна стали вважати батьком нових єврейських поселень. Серед його досягнень – створення єврейських навчальних ферм, одна з яких розташувалася 1909 року на південному березі озера Кінерет, та інших трудових елементів. Її члени жили комуною, яку називали Деганія, «матір кибуцу».[299]

Одного дня того страшного тижня, який Бен-Ґуріон та його товариші пережили в Седжері у квітні 1909 року, кілька десятків євреїв з Яффи зібралися на пляжі на півночі від міста, щоб взяти участь у лотереї для земельних ділянок, на яких вони планували побудувати новий квартал Ахузат Байт.[300] Це був зародок Тель-Авіва, першого суто єврейського міста. Бен-Ґуріон стежив за цими подіями, але з практичного боку він на разі не виходив за межі його крихітної політичної партії.

Під час Песаху Конвенція «По’алей Ціон» вирішила видавати у Єрусалимі періодичне видання івритом під назвою «Га’Ахдут» (єдність). Кілька людей, яких Бен-Цві запросив приєднатися до штабу, відхилили його пропозицію, тому він запропонував Бен-Ґуріону приїхати до Єрусалиму. Бен-Ґуріон розмірковував, як краще відмовити. Він розумів, що його запрошують тільки тому, що Бен-Цві хоче мати добропорядного працівника. Але для його згоди потрібно було небагато. Бен-Цві запропонував робити те, що він добре вмів і любив, адже був досвідченим письменником, і майбутнє єврейського народу цікавило його більше, ніж майбутнє корів та курей мошав. Робота над газетою мала допомогти йому досягти поставлених цілей. Йому було двадцять чотири роки. Міське життя було непоганим порятунком від самотності.

* * *

Бен-Ґуріон не брав участі у створенні журналу, бо коли він дістався Єрусалиму, майже все було готове. З Російської імперії незабаром мав приїхати інший партійний лідер, з того ж міста, що і Бен-Цві. Яків Віткін, який незабаром змінив прізвище на Зерубавель, став головним редактором «Га-Ахдут». Бен-Ґуріон називав себе редактором, але насправді працював коректором та перекладачем. Його заробітна плата була лише трохи вищою за ту, яку він отримував працюючи у Цихрон-Яков, але жити в Єрусалимі було дорожче. Більшу частину грошей він передавав жінці, що також була членом партії, як плату за те, що вона готувала йому обіди. Інколи він голодував, як розповідав пізніше.[301]

Першим його домом в Єрусалимі став будинок Флойда, побудований одним із тих християн, які приїхали до Єрусалиму з Америки з надією знайти свого Бога. Нерелігійні євреї мали проблеми з пошуком житла у місті, тому що більшість євреїв гареді відмовлялися мати їх як орендарів. Бен-Ґуріон у будинку мав погано освітлену кімнату; замість ліжка він поклав кілька дощок на два ящики. На усіх орендарів будинку була лише одна ванна кімната.[302]

Для Бен-Ґуріона це була авантюра. Лідер партії тоді, Бен-Цві, перешкоджав просуванню Бен-Ґуріона у кар’єрі після його приїзду. Тепер він давав йому роботу. Бен-Цві був співчутливим товаришем. Бен-Ґуріон змирився з його лідерством, і вони почали дружнє співіснування. Янаіт уміла знаходити з ним спільну мову, доки Бен-Ґуріон не починав зводити Бен-Цві з пантелику. Вона пригадувала інтонацію його голосу, завжди виразного і чуйного.[303] Він використовував той самий чіткий і рішучий стиль у статті, яку написав у першому номері. Це був жорсткий особистий напад на головного рабина Османської імперії. Рабин Хаїм Наум, який мешкав у Стамбулі, був не лише найбільшим єврейським релігійним авторитетом імперії, але й головним представником єврейської спільноти в османській владі. Він відвідував Палестину під час виходу статті, виконуючи суто політичну місію. Бен-Ґуріон вимагав від Наума, «релігійного чиновника», як він його називав, обмежити свою діяльність до виключно релігійних питань. Протидіючи пропаганді суворого розділення між релігією та державою, він також нападав на Наума за те, що той не просував єврейські національні інтереси, як це робили інші нації після молодотурецької революції.

Дефіцит кадрів вимагав від усіх співробітників «Га-Ахдут» писати по кілька статей для кожного випуску, тому іноді їхні статті лишалися без авторства або використовувались псевдоніми. Інша стаття Бен-Ґуріона в тому самому випуску нарікала на кількох активних громадян Петах-Тікви, які не дозволили робітникам зустріти рабина Наума з прапором сіоністів. Як це було заведено тоді в журналістській практиці і як він це робив раніше в деяких своїх листах, Бен-Ґуріон використовував певні емоційно насичені слова, описуючи інцидент: «Жахлива галюцинація під час страшної ночі… ганебна жахлива зрада… національна провокація».

Третім унеском Бен-Ґуріона до першого випуску був звіт із поля, заснований на його особистому досвіді як трудівника у Цихрон-Яков. Він подав більш-менш збалансований рахунок і підписав твір «Цофе», що означає «Спостерігач».[304] Одного разу, перебуваючи в Хайфі, Бен-Ґуріон помітив помилку у новинах, коли дізнався про напад на фермерів Явне’ел, він телеграфував зі свого кабінету: «Я їду до Галілеї».[305] Але зазвичай його статті були сповнені аналітики та самовпевненості.

«Духовна перевага»

Перше радикальне соціалістичне періодичне видання івритом з’явилося спочатку як щомісячне на 44 сторінках, а потім стало щотижневиком. Його тираж становив 450 примірників.[306] На обкладинці було вказано, що його публікувала соціал-демократична партія єврейських робітників Палестини. Ці слова були ретельно підібрані, як пізніше розповідала Янаіт; вони свідчили, що партія більше не позиціює себе як марксистська. З назви було видно, що партія не відкидала соціалізм, але, як висловився Бен-Цві, «тоді найважливіше завдання – створення єврейського суспільства в Палестині та залучення робітників до захисту своїх інтересів»[307].

Саме у цьому контексті сіоністський рух ставився до євреїв Ємену, частина яких прибула до Палестини наприкінці ХІХ століття, стверджуючи, що вони можуть і повинні замінити арабських робітників. «Це простий, нормальний тип працівника, здатний займатися чим завгодно, без сорому, філософії та поезії, – пише одна з газет. – І містера Маркса, безумовно, тут не знайти ані у кишені, ані у мозку».[308] Артур Руппін, керівник Палестинського відділення, також виступав за використання єврейських робітників замість арабських. Він шукав «єврейських арабів», які б погодились на умови та заробітну плату, на які погоджувалися араби, і жителі Ємену відповідали цим вимогам. Хоча їм платили краще, ніж арабам, вони отримували менше, ніж робітники європейського походження. Руппін вирішив перевезти до Палестини більше єменських євреїв. Для нього це стало непростим рішенням, оскільки вони були темношкірі. Руппін стверджував, що не існує такого поняття, як темношкірий єврей, але він головним чином сподівався знайти у Ємені сумлінних робітників.[309]

Уперше сіоністський рух узяв на себе ініціативу перевозити євреїв до Палестини не для притулку чи повернення, а тому, що вони були потрібні для досягнення сіоністських цілей. Залучення робочої сили з Ємену стало актуальнішим через масовий відтік єврейських іммігрантів з Європи, що їхали у Другу алію. Саме з цього приводу одного з друзів Бен-Ґуріона, Шмуеля Варшавського, було відправлено до Ємену. Тоді він був секретарем нового кварталу, який згодом став Тель-Авівом. Вони з Бен-Ґуріоном вперше зустрілися в Явне’ел; пізніше Варшавський змінив своє прізвище на Явне’елі. Переодягнений у рабина, який шукав відповіді на галахічні питання, він знаходив працездатних євреїв у Ємені й давав їм гроші на переїзд до Палестини.[310]

Бен-Ґуріон не брав участі в цій операції, але захоплено підтримував її. «Ашкеназькі робітники, безумовно, перевершують єменців», – стверджував він, оскільки вони були «культурними» і мали «ментальну перевагу», але, як він визнавав, лише невелика їх кількість пристосувалася до умов Палестини. Єменці були досить різноманітним «людським матеріалом». Вони звикли з дитинства до праці та не були вибагливими. «Із цих елементів можна створити клас прив’язаних до землі працівників», – помітив він. Бен-Ґуріон підтримував їх перевезення ще й тому, що єменці були османськими громадянами. «Ввезення єменських робітників зміцнює нашу політичну позицію», – писав він. «Явне’елійські іммігранти» налічували понад дванадцять сотень. Багато хто з них зіткнувся з упередженим ставленням і приниженнями в країні. Бен-Ґуріон виступив на їх захист, вимагаючи «повної рівності, без виключень, ніде і ні в якому разі».[311]

У газеті Бен-Ґуріон від самого початку зосередився на політичних цілях сіонізму – ніші, яку він обрав для себе і якої досвідченіші автори взагалі не торкалися. Робота у «Га-Ахдут» дала йому можливість зосередитися на кількох основних питаннях, зумовлених перспективою життя в єврейській державі. Він вважав, що знає, як розв’язати єврейське питання в Палестині, і готувався взяти у цьому процесі безпосередню участь.

Бен-Ґуріон ще не знав, як керувати. Його партії бракувало впливовості, і він ще не був у ній великим авторитетом. У цьому не було нічого дивного. Професійні вміння Бен-Ґуріона були не у формуванні нових ідей, а у їх реалізації.[312] Але його властивість робити політичний аналіз раптом забезпечила йому позицію експерта, гідного уваги. Коли одного разу Бен-Ґуріону була потрібна допомога американського консульства, про це знали там заздалегідь. У таких умовах Бен-Ґуріон прийняв одне з найважливіших рішень свого життя: він позбувся свого первісного прізвища та обрав собі єврейське, яке з цього моменту і надалі використовував для підписання своїх листів. До того часу воно було лише літературним псевдонімом.

* * *

Йозеф Бен-Ґуріон був давньоєврейським державним діячем першого століття. Він взяв на себе керівництво Єрусалимом у тандемі з першосвященником. Саме тоді єврейські бунтівники почали організовуватися для протистояння римському правлінню. Серед євреїв спалахнув кривавий конфлікт. Історик того часу Йозеф бен Матітьяху, більш відомий як Йозефус, похвалив Бен-Ґуріона за приналежність до знатного роду, а також за те, що вільно висловлювався «за демократію»; він, «як ніхто з євреїв, мав велику сміливість і свободу духу». Бен-Ґуріон присвятив себе зміцненню Єрусалиму. Його вбили під час однієї з хвиль фанатичного божевілля, що прокотилося містом. За словами Йозефуса, Бен-Ґуріон знайшов свій кінець не тільки через високе походження, але і через «вільні висловлювання». Складалося таке враження, ніби він пішов із життя, намагаючись врятувати людей від самого себе. Йозефус перелічує лише його благородні риси як державного діяча, наче той був людиною без минулого і вже народився героєм, так само, як Бен-Ґуріон любив казати, що народився сіоністом. Зміна прізвища тоді була прийнятою практикою. Вона мала на меті відокремити людину від життя у вигнанні та створити нову єврейську ідентичність у Палестині. Ім’я історичного Йозефа Бен-Ґуріона також добре підходило Давиду Йозефу Грюну. Можливо, він читав Йозефуса задовго до цього або вперше зіткнувся з істориком у Єрусалимі. Рахель Янаіт, колишнє ім’я якої було Голда Лишанські, завзята прихильниця Йозефуса, викладала за його книгами в Єрусалимській єврейській гімназії. Бен-Ґуріон, можливо, також чув, що Міха Йозеф Бердичевський, автор, яким він так захоплювався, узяв ім’я Бен-Ґуріон 1899 року. Було і щось інше – великим противником історичного Бен-Ґуріона був Симон Бар Гіора. Йозефус зображує останнього бандитським ватажком жорстокої банди терористів, який прагнув зробити себе диктатором Палестини. Мабуть, убивця Бен-Ґуріона був одним із поплічників Бар Гіори. Давид Йозеф Грюн, беручи нове ім’я, зробив ворожнечу до «Бар-Гіора» і «Га-Шомер» частиною своєї нової ідентичності.[313]

«Очищення від бруду»

Друкарня та приміщення редакції «Га-Ахдут» деякий час розташовувались у кварталі Ізраїлю Езрат, на північ від дороги на Яффу. Мабуть, це невипадково, бо то була відносно недорога і ліберальна зона. Там також мешкали дехто із членів штабу. Старожил Яків Єгошуа згадував, що вони були схожі на російських революціонерів, одягнених у вишиті руські сорочки та латані штани, з шапкою на голові та у сандалях без шкарпеток. Їхніми місцями зустрічі були місцева перукарня та аптека; вони пили багато чаю, у недовгі нічні години вели дискусії, і принаймні раз на тиждень, у суботу ввечері, співали пісні івритом та російською.

Аарон Реувені, брат Бен-Цві, написав про них роман із ключем, у якому замінив назву «Га-Агдут» на Га-дерех (шлях), а Бен-Ґуріона – на Гівоні, похмурого чоловіка «з льодяним обличчям із ледь контрольованою руйнівною упертістю». Інші автори журналу говорять про нього, коли його немає поруч, і сміються за спиною. Гівоні полюбляє дуже солодкий чай, пліткують вони – він наповнює цукром пів склянки. Один персонаж каже, що пристрасть до солодкого поділяють усі, хто відстоює піднесені ідеали; усі сміються. Він відрізняється від них – його цікавлять абстрактні ідеї. Вони посилаються на нього як на фанатика і порівнюють із Савонаролою, домініканським монахом і проповідником судного дня, який протягом деякого часу мав вплив у Флоренції XV століття. Коли Гівоні з кимось не погоджувався, він кидав на того зневажливий погляд. Його не любили. «Йому не вистачає хоча б якихось живих почуттів до живих людей», – каже головний герой роману.[314]

Колись Бен-Ґуріон написав коротке оповідання, у якому прославляв єрусалимських каменярів протягом поколінь. Він намагався писати кумедно. В оповіданні була помітна певна дитячість, і про нього було варто згадати лише тому, що цього разу колеги не завадили його опублікувати. Минув місяць, і він написав коротку драму на честь травневого свята з назвою «Свято праці». Вона також не заслуговувала на публікацію, але ніхто не завадив йому робити із себе дурня. Ніхто не сказав: «Давиде, тільки не цю». Обидва ці твори були підписані псевдонімом «Ба’ал га-Халомот», що означає «Мрійник». Принаймні одного разу Бен-Ґуріон пішов до театру та опублікував жахливу критику під ім’ям Дан. Сюжет, режисура та акторська гра «любителів єврейського театру», які поставили цю виставу, були «бездушними», не вистачало психології, стверджував він.[315]

Незабаром після того, як Бен-Ґуріон оселився у Єрусалимі, те ж саме зробив і Шломо Цемах. Вони часто зустрічалися, іноді разом із Бен-Цві. Цемах публікував оповідання в іншому журналі «Га-Поель га-Цаір» («Молодий пролетаріат»). Раз на тиждень вони спілкувалися під час прогулянки вздовж стін Старого міста, відвідували Західну стіну та будинок турецької лазні, повертаючись додому майже на світанку.[316] У Цемаха була подруга, яка незабаром мала стати його дружиною. У Бен-Ґуріона не було нікого. Іноді він намагався зв’язатися з Рахель Бейт Халахмі, яка вже народила дівчинку. У листівці, яку він надіслав їй, підписану також і Шломо та Хемдою Цемах, він запросив її побути кілька днів у Єрусалимі. Вона не приїхала.[317]

* * *

Наприкінці 1910 року Бен-Ґуріон виступив із закликом створити «національну політичну організацію», яка б представляла інтереси євреїв Османської імперії та лобіювала б уряд та парламент для реалізації єврейських прав. До цього часу такої центральної установи не існувало. На цю тему була опублікована його перша політична стаття. Важко було б здогадатися, що він новачок у цій справі – Бен-Ґуріон писав як досвідчений оглядач. Поряд із похвалою Імперії за поводження з євреями протягом всієї історії, він скаржився на підозру, з якою уряд молодотурок розглядав сіоністські поселення. Він описав тривалі арабські напади на єврейських поселенців: «Мошави перебувають у стані війни, – заявив він, і ризикнув висунути сміливе твердження. – Місцева влада, можна сказати, допомагає вбивцям і грабіжникам, які продовжуватимуть свої справи, та не боїться покарання». Він акцентував, зокрема, на ненависті до арабів-християн. У цьому контексті Бен-Ґуріон згадав Нагіба Азурі, першого арабського націоналіста, який заявив 1905 року, що єврейським та арабським національним рухам судилося битися один з одним, доки хтось із них не переможе. «Послідовники Азурі, – писав Бен-Ґуріон, – посіяли ненависть до євреїв у всій арабській нації».[318]

На початку 1911 року єврейський світ та сам Бен-Ґуріон були обурені статтею, яку опублікував єврейський романіст Йозеф Хаїм Бреннер у «Га-Поель га-Цаір». Предметом статті були євреї, які прийняли християнство.[319] Бренер стверджував, що єврейська національна ідентичність незалежна від релігії, і що ця ідентичність не потребує дотримання заповідей юдаїзму. Прихильники «Га-Поель га-Цаір» в Одесі, серед яких і Агад Га-ам, вимагали вилучення публікації Бреннера, у разі відмови вони погрожували припинити фінансову підтримку журналу.

«Га-Поель га-Цаір» був конкурентом «Га-Ахдут», але Бен-Ґуріон став на бік Бреннера. Він особливо наголошував на порушенні його свободи слова. «Як можна обмежувати те, що в серці?» – питав він. Він не втручався у суперечку, заявляючи лише про те, що не слід змішувати релігію та політику. «Релігія окремо, а нація окремо», – запевняв він, але не міг звертатися до харедім інакше як до «чорних».[320]

Бен-Ґуріон та його колеги в «Га-Ахдут» жили у світському анклаві, проте не позбавляли себе всіх релігійних обрядів. Рахель Янаіт пізніше розповідала, яким був один із вечорів напередодні Йом Кіпур. «Ми підходили до синагог і зазирали всередину через їхні зачинені вікна, – писала вона. – Жодна з причин не змусила б нас увійти всередину, можливо, через наше світське вбрання, можливо тому, що ставши сіоністськими працівниками «По’алей Ціон», ми припинили ходити до синагоги».[321]

Тоді населення Єрусалиму складало близько сімдесяти тисяч, сорок п’ять тисяч з яких – євреї. Бен-Ґуріон ніколи раніше не був частиною такої великої єврейської спільноти. Він хотів перетворити це на об’єднану силу і зробити харедім партнерами уряду Єрусалиму в повному складі. Але в цьому контексті він говорив про «завоювання цих громад», що означало революцію в способі життя харедім, і виступав за єшивот – релігійні семінарії, де навчалася більшість чоловіків харедім, щоб отримати загальну та професійну освіту. Але спосіб життя харедім був надто суворим, щоб прийняти такі зміни; Бен-Ґуріон ще не розумів цього.

Стаття, в якій він виступив із цією пропозицією, не була антирелігійною – у ній він також засуджував тих своїх колег, які ставилися до харедім із презирством. Але мова, як і його ініціатива, була дуже примітивною. Він закликав до «очищення від бруду» та заміни його «здоровими елементами».[322] Бен-Ґуріон не заперечував практику євреїв Палестини шукати фінансової підтримки від євреїв за кордоном. Новий ішув, як називали нещодавніх емігрантів, що не були харедім, був не менш залежним від єврейських філантропів інших країн, ніж харедім, яких називали старим ішувом. Бен-Ґуріон самотужки випрошував пожертви на утримання «По’алей Ціон».[323] Але проблема була у контролі над грошима. Це єдине, що цікавило Бен-Ґуріона, коли його нарешті було обрано одним із делегатів місцевої партії до Всесвітнього союзу «По’алей Ціон», який було скликано у Відні в липні 1911 року. Він поїхав туди із задоволенням. Того літа його знову охопила туга за домом.

Бен-Ґуріон здійснив свій другий за п’ять років із моменту переїзду до Палестини візит до країни, у якій народився. Шломо Цемах тоді теж виявився у Плоньську, як і Рахель Бейт Халахмі; вона приїхала туди народжувати другу доньку. Бен-Ґуріон не наважився їхати в місто, бо був офіційно дезертиром і виїхав із Польщі за чужим паспортом. У Варшаві він був ще більш анонімним. Він запросив Рахель зустрітися з ним там. Вона не погодилася.[324] Але його сестра Рівка тим часом вийшла заміж за успішного бізнесмена з Лодзі, і вони влаштували йому теплу зустріч. Бен-Ґуріон давно припинив тиснути на свою сім’ю щодо переїзду до Палестини; його сестра Фейгеле хотіла вчитися в Берліні, і Бен-Ґуріон попросив батька підтримати її.[325]

* * *

Незабаром Бреннер кинув «Га-Поель га-Цаір» через «Га-Ахдут». Це було важливим придбанням, і Бен-Ґуріон поділився цією новиною з батьком. «Відомий автор Й. Х. Бреннер зайняв моє місце в штаті, – написав він. – Він буде літературним редактором».[326]

У двадцятип’ятирічному віці з досить твердим уявленням про те, ким він був, Бен-Ґуріон розглядав можливість представити Палестину у турецькому парламенті; напевно, він навіть міг стати міністром уряду у справах євреїв.[327] Тим часом Давид мав намір вчитися в Стамбулі, як і дехто з його друзів. Але спершу йому довелося провести деякий час у Салоніках, які також були під владою Османської імперії.

«Тінь війни»

Через кілька днів Бен-Ґуріон приїхав до Салонік, де йому порадили: в жодному разі не слід розкривати своїй єврейській домовласниці, що він ашкеназі. У місті було багато євреїв, і майже всі вони були сефардами. Вважалося, що молоді чоловіки ашкеназі, такі як Бен-Ґуріон, причетні до торгівлі жінками.[328] Час від часу йому доводилося пояснювати, чому він не розмовляє ладіно (сефардською), основною мовою євреїв Салонік. Здебільшого він не розумів їх, а вони його. «Усе навколо мене є світом сефардських євреїв, таких чужих і далеких для мене за своїми звичаями та мовою», – писав він батькові.[329] Бен-Ґуріон жив у маленькій кімнаті; на підлозі лежав матрац, біля нього гасова лампа, навколо якої розсипані книги та папери. Він не засинав, доки не згасала лампа.[330]

На щастя, він не поїхав до Салонік. Оскільки він не мав диплома про середню освіту, Стамбульський університет наполягав на тому, щоб він його отримав. Бен-Ґуріон уважав за краще це робити в іншому місті, перш ніж приєднатися до студентів Бен-Цві та Ізраїля Шохата, які мали дипломи та поїхали одразу до Стамбула. Жити в Салоніках було дешевше, ніж у столиці. У своїх спогадах Бен-Ґуріон писав, що вибрав Салоніки, тому що вони були «найбільш єврейським містом у світі». Він захоплювався, зокрема, великою кількістю єврейських трудящих. І було також «те питання», про яке він натякнув своєму батькові – університет не був задоволений обсягом отриманих у Салоніках знань, і вимагав пред’явити документи з середньої школи Польщі, яких він не мав. Бен-Ґуріон розв’язав цю проблему так само, як розв’язували тоді такі бюрократичні прикрості більшість людей – Бен-Цві отримав фальшивий диплом для Бена-Ґуріона з гімназії, яку відвідував у Російській імперії. Бен-Ґуріон попросив батька заплатити за підробку і негайно знищити той лист.[331]

* * *

Батько також оплачував витрати Бен-Ґуріона у Салоніках. Його юридичний бізнес тоді йшов добре, і він розширив перелік послуг парабанку.[332] Бен-Ґуріон ділився з ним своїми успіхами. «Турецька мова не така й важка, як я гадав», – писав він.[333] Чотири тижні по тому він відчув, що знає мову достатньо, щоб стверджувати, що турецька не гідна взагалі називатися мовою. «Неможливо викласти цією мовою жодної сучасної ідеї», – стверджував він.[334] Крім того, Бен-Ґуріон почав брати уроки французької.

Його вчителем турецької був теж студент, Йозеф Струмса, на три роки молодший за нього. Ці двоє стали друзями, а за три місяці Струмса перестав брати плату за навчання. Вони щодня ходили гуляти вздовж пляжу і спілкувалися турецькою про що завгодно. Здається, це була ще одна дуже міцна дружба. Вони потребували цього спілкування. «Того року це були мої найщасливіші дні, – згадував Струмса згодом. – Я зобов’язаний йому всім». Бен-Ґуріон писав: «Він був моїм учителем турецької мови, а я був його провідником у життя».

Однак складалося таке враження, ніби Бен-Ґуріон ненавидів кожен день зі своїх дев’яти місяців у Салоніках. Він часто писав про свою самотність. Першим бажанням Струмси було заперечити щодо самотності його супутника. «Бен-Ґуріон не мав потреби в людях», – казав він. Але поміркувавши, підтвердив, що Бен-Ґуріон скучив за своєю родиною та друзями дуже сильно і писав їм раз на тиждень.[335]

Листи, що він надсилав із Салонік, як і його попередні, демонстрували різкі перепади настрою між радістю та депресією. У міру дорослішання він усе більше усвідомлював свою психологічну мінливість. «Спершу радісні емоції у мене закінчуються смутком, – писав він одного разу. – Це результат обставин мого життя чи фундаментальна характеристика? Навіть у мої найщасливіші моменти я просто не можу звільнитись від тієї глибокої меланхолії, яка пронизує все моє єство».[336]

Бен-Ґуріон надіслав до «Га-Ахдут» кілька статей, одну з яких турецькою мовою, і слідкував за своєю партією.[337] Тим часом він трохи спробував свої сили у місцевій політиці. Одного разу він увірвався на мітинг, де виступав єврейський член парламенту, і почав протестувати проти того, що спікер нічого не казав про Палестину. Струмса згадував: «Усі євреї там були вражені – що він хоче від них? Що він говорить?» Бен-Ґуріон намагався створити у місті представництво «По’алей Ціон», сподіваючись заручитися підтримкою єврейських моряків, які могли б слугувати ядром єврейського флоту в Палестині. Міські соціалісти, серед яких майже всі – євреї, були налаштовані ворожо. Більшість із них не були сіоністами. У цьому полягав ще один конфлікт між сіоністами та соціалістами, який нагадував його суперечку з Бундом у Плоньську.[338]

Політика вже текла його жилами, але він украй сумував за домом. Домовласник Бен-Ґуріона був релігійною людиною, і все було «кошерним», – писав Бен-Ґуріон, беручи слово «кошерний» у лапки, – але Хаґґада не розмовляє зі мною, а пельмені у супі несмачні». У домі його батька залишились «таємні зітхання … саме з яких і вилися дрібні нитки та полотна горя і туги… з них зіткана моя душа». Подібні переживання були в нього й у Палестині, зазвичай на свята, додав він. Бог дасть, писав Бен-Ґуріон турецькою (Машалла), усі вони возз’єднаються у Палестині.[339]

* * *

Коли він жив у Салоніках, Туреччина воювала з Італією. Це була його перша війна. Турки видали наказ про вигнання громадян Італії; у Салоніках майже всі депортовані були євреями. Бен-Ґуріон повідомив про цю трагедію, фактично звинувачуючи у ній самих депортованих. Це були євреї, що століттями жили у місті, але так і не отримали османське громадянство. Бен-Ґуріон зауважив, що «євреї люблять залишатися впертими навіть тоді, коли їм це шкодить, і ніколи не думають про своє майбутнє». Його батько зазначив, що сам Бен-Ґуріон також не отримав османське громадянство, пояснюючи, що спочатку його мали прийняти до університету, оскільки в іншому разі його буде призвано до османської армії. Студентів було звільнено від військової повинності.[340]

Він справді був і та переїхав до Стамбулу, але потім почалася війна між Османською імперією та коаліцією балканських країн. Листи Бен-Ґуріона сприймалися наче повідомлення військового кореспондента. «Тінь війни затягнула все місто», – повідомив він.[341] Він бачив багато військових, частина з яких сиділи на конях; залізничний термінал був закритий, оскільки всі поїзди були залучені на фронті. Це була його друга війна.

«Я спробував і зробив це»

Одного разу, наприкінці другого курсу, ректор університету зайшов до аудиторії та оголосив, що студенти мають піти добровольцями до армії. В університеті навчалося сім тисяч студентів, але записались із них лише двадцять дев’ять. Ректор сказав, що йому соромно за них, і вийшов; студенти пішли додому. Туреччина вела боротьбу за утримання контролю над Балканами. Це була найтемніша епоха в імперії, як думав Бен-Ґуріон, порівнюючи її скрутне становище з єврейським безпосередньо перед руйнуванням Другого храму. Він розглядав війну як зіткнення між ісламом і християнством і стверджував, що навіть якщо Туреччина виграє війну, Європа не дозволить їй смакувати цю перемогу. «Цілком можливо, що ми стоїмо на порозі європейської війни, – припустив він. – У будь-якому разі зрозуміло, що ми є свідками величезних історичних подій, які виведуть політику Європи на абсолютно новий шлях».[342]

Це передбачення могла зробити лише людина, яка живе на узбіччі європейського «театру», дивлячись на нього ззовні. Зсередини все ще виглядало стабільно та обнадійливо. «Сорок років миру подарували світові чудове самозадоволення, – пише Стефан Цвейг, який жив у Відні водночас із Теодором Герцлем. – Ніколи Європа не була сильнішою, заможнішою, красивішою та впевненішою у ще кращому майбутньому».[343]

Лекційні зали університету були заповнені пораненими солдатами; навчання було припинено. Бен-Ґуріон і Бен-Цві повернулися до Палестини. Бен-Ґуріон не був упевнений, що зможе повернутися на навчання. Він розглядав можливість поїхати у Дамаск, щоб вивчити арабську, бо вважав, що як адвокат, він знайде у Палестині арабську більш корисною за турецьку.[344] Але наступними місяцями Бен-Ґуріон мало встиг. Він повернувся до «Га-Ахдут», зустрівся з іншими членами «По’алей Ціон» та приєднався до медичної місії, яка вирушила до Тиберії, коли там спалахнула епідемія холери. «Якщо я помру в Тиберії, то призначаю Вас довіреною особою моєї спадщини», – написав він знайомому.[345] Чотири місяці по тому він знову опинився у Стамбулі.

* * *

Його батько й далі надсилав йому гроші. Банківські перекази з Плоньська часто затримувалися, вочевидь, через війну. Те саме траплялося й у Салоніках. Бен-Ґуріон чіплявся до цього з докірливою нетерплячістю майже у кожному листі. Звичайно, він цінив ту допомогу, яку отримував. «У мене ніколи не буде можливості віддати тобі навіть маленької частини тих жертв, що ти зробив заради мого навчання». Але Давид нагадав батькові, що це була домовленість, яку вони уклали – він має вчитися, а батько – платити.[346]

Деякі з його листів додому, здається, мали на меті змусити батька відчути провину. Якось він написав, що відсутність у нього грошей мало не вбила його. Його підкосила цингв внаслідок сильного браку в раціоні вітаміну С. Лікар пояснював такий стан «хронічним неприйняттям їжі». Бен-Ґуріон жалівся батькові, що страждає від жахливого болю в усьому роті: «Я не міг ані спати, ані їсти». Іноді він брав позику. «Я вже переживав у своєму житті кілька важких моментів, але такий, як цього разу – ніколи», – писав він наприкінці другого року навчання. Здоров’я його погіршувалося, «як і завжди», у найважчі моменти він залишався без грошей. Настав час підбити підсумки. «Мабуть, ми обидва жахливо помилилися, – писав він батькові. – Ти взяв на себе те, що виявилось за межами твоїх можливостей, і я погодився жити в умовах, які можуть зруйнувати всі мої фізичні та моральні сили».[347] У січні 1914 року він настільки захворів, що кілька тижнів провів у лікарні.[348]

Бен-Цві ділив кімнату з Бен-Ґуріоном у невеликому пансіонаті. Йозеф Струмса із Салонік приїхав до Стамбула, щоб закінчити навчання, і Бен-Ґуріон запропонував йому приєднатися до них. Це була багатолюдна кімната для студентів-бакалаврів, не надто чиста, але, мабуть, усупереч написаному Бен-Ґуріоном, жоден із них ніколи не голодував. Бен-Цві працював учителем, щоб оплачувати навчання; Бен-Ґуріон жив за кошти батька і не працював. «Вони були ніби два брати, – згадував Струмса згодом. – Більше ніж два брати – вони завжди були разом». У Бен-Цві була його Рахель, і в інших теж були подруги; деякі вже були одружені. За словами Бен-Ґуріона, у нього були турецькі та арабські друзі, але з ними не міг обговорювати єврейські питання.[349]

Іноді Бен-Ґуріон просив вибачення за своє нетерпіння. Очікування грошей зводило його з розуму, пояснював він. «Мені здається, що я взагалі не такий вже й озлоблений тип, але коли ти живеш у Стамбулі в таких умовах, як мої, і перебуваєш у такому настрої, як мій, навіть залізні нерви можуть натягнутися і луснути». Але у нього не було підстав боятися лишитися без засобів існування. Роками пізніше Струмса свідчив, що Авігдор Грюн виплачував щомісячну допомогу своєму синові. Він надсилав небагато, але ніколи не запізнювався, стверджував Струмса. Якщо це так, то гроші, які надходили із запізненням, не могли б занурити Бен-Ґуріона в таку глибоку кризу, яку він описував. Він скаржився на «нервовий гнів і депресію» та «горе і біль», додаючи: «Я не можу переносити психічні страждання – для мене це внутрішнє пекло». Кількома днями пізніше він писав: «Є моменти, у які я міг би бути щасливим, якби хоч міг плакати, як маленька дитина – можливо, сльози вилили б з мене гнітюче психологічне страждання, яке шукає та не знаходить виходу». І знову вибачався: «Іноді, навіть не підозрюючи про це, крізь мою стриманість пробиваються важкі зітхання».[350]

Його батько та сестра Рівка запропонували Бен-Ґуріону повернутися додому, як батько вже раніше пропонував. Бен-Ґуріон був розлючений. Мета, яку він поставив собі, була «питанням життя», написав він, і лише смерть могла б завадити її досягненню. Запропонувати відмовитись від своєї мети було рівноцінно у «моральному і духовному сенсі» сказати, що він покінчив життя самогубством. Тому Бен-Ґуріон поцікавився, чи готовий батько продовжувати йому допомагати. Рівка також часто надсилала йому гроші. Він сказав їй припинити – якщо вона буде наполягати, він відправлятиме допомогу назад. У будь-якому разі, вона відправляла більше своїй сестрі Фейгеле до Берліну, і він з обуренням зазначив: «Робіть усе, що завгодно, зі своїми грошима, але дайте мені спокій».[351] [352]

Бен-Ґуріон отримав на більшості з іспитів найвищі десять балів. Якось він надіслав листівку Рахель Бейт Халахмі, в якій розповів їй про свої високі оцінки – він зазначив, що Бен-Цві отримав лише шість на завданні, на якому він сам отримав десятку, і на якому Ізраїль Шохат, що також перебував у місті, заробив лише вісім. У своїх розповідях батькові він також часто зазначав, що більшість його друзів отримували нижчі оцінки, ніж він.[353]

«Я спробував і зробив це», – повідомив він наприкінці сесії батькові. Спочатку Бен-Ґуріон намагався дискредитувати рівень університету, ніби взагалі тільки він володіє турецькою та східною культурою. Коли він просунувся та відзначився у навчанні, то перестав робити такі коментарі. Насправді факультет був досить хорошим.[354]

* * *

Вони були групою юнаків із Палестини, яких у Стамбулі вабив революційний дух молодотурок; багато було й арабів. Деякі з них пізніше працювали у правовій системі в Палестині; троє були призначені суддями, а один служив у Верховному суді. Інші знайшли свій шлях у політичній еліті. Там були також і Ізраїль та Маня Шохат. Йозеф Струмса згадував, що час від часу Шохат відвідував Бен-Цві, свого близького друга з «Га-Шомер». Якщо в кімнаті був Бен-Ґуріон, вони з Шохатом знаходили причину для сварок та підвищення голосу.[355]

Шохат позиціював себе лідером нації, головою уряду у вигнанні. Коли спалахнули війни на Балканах, він стверджував, що переконав турецького військового міністра створити в турецькій армії єврейський полк, який би захищав Палестину. Коли нічого з цього не вийшло, Шохат запропонував туркам п’ятдесят добровольців, яких він зарахує з-поміж палестинських студентів та членів «Га-Шомер». Він стверджував, що його призначили командиром підрозділу зі званням офіцера. З цього варіанту теж нічого не вийшло. Бен-Цві, зі свого боку, даремно намагався переконати моряків-євреїв із Салонік переїхати до Палестини.[356] Вони з Бен-Ґуріоном були активістами єврейської студентської асоціації у Стамбулі. Їх запросили на конвенцію «По’алей Ціон» у Кракові та сіоністський конгрес у Відні. Це був перший сіоністський конгрес у житті Бен-Ґуріона; більшість делегатів випереджали його у досвідченості. Тоді він, здавалося, уже примирився з Рівкою; він поїхав на Песах до Лодзя, і батько також був там. Це став його третій візит до Польщі з моменту від’їзду.

* * *

Двадцять восьмого липня 1914 року, коли іспити були позаду, Бен-Ґуріон і Бен-Цві сіли на російський пасажирський корабель у Стамбулі. Вони мали прибути до Яффи за десять днів. За місяць до цього було вбито австро-угорського коронного принца, і у Європі подуло вітром війни. У суботу, 1 серпня, незабаром після того як вони відпливли після зупинки в Ізмірі, до корабля надійшла звістка, що Російська імперія оголосила війну Німеччині. Бен-Ґуріон і Бен-Цві опинилися перед своєю третьою війною. Серед мрій, що цієї миті були розбиті майже скрізь по всьому світу, ще існувала надія Бен-Ґуріона на те досягнення, яким його батько ніколи не користувався – стати справжнім юристом.

За кілька місяців він уже розмірковував про наслідки війни для майбутнього сіонізму. «Хто не може жодним чином отримати країну, той її завойовує», – заявив він за кілька тижнів після початку Великої війни. «Ми підкоримо Палестину шляхом її розвитку», – писав він. У цьому була суть практичного сіонізму, який вийшов на перший план після смерті Герцля та його невдалих зусиль здобути Палестину дипломатичними методами. Але провідна ідея статті могла піти від самого Герцля: головним завданням єврейського народу була підготовка до мирної конференції, яка мала бути скликана після війни. Світ повинен надати єврейському народові автономну батьківщину в Палестині, куди євреї могли б іммігрувати без обмежень. Обережно і дуже дбайливо підбираючи слова, Бен-Ґуріон заявив, що «Палестина належить Туреччині» і наголосив, що єврейська громадськість у Палестині, «як завжди», є вірною Османській імперії.[357]

«Я закрив би країну»

Сімнадцятого грудня 1914 року в четвер удень, незабаром перед тим, як настав час запалити свічки в п’яту ніч Хануки, турецькі поліційні війська оточили єврейські квартали на околиці Яффи – Тель-Авів, Неве Цедек і Неве Шалом – і ввели комендантську годину. Вони вривалися до будинків, витягали їхніх мешканців і відводили їх до сусіднього підрозділу поліції. Кілька годин по тому поліція посадила євреїв на італійські кораблі, які вирушили з Яффи тієї самої ночі. Кораблі відвезли їх до Єгипту, який англійці проголосили своїм протекторатом місяць тому.

Очевидець описав страхітливі сцени цього дня: «Шестимісячну дитину кинули у колисці, бо її матір захопили на вулиці й посадили на корабель, не даючи їй можливості забрати дитину… дітей відправляли на кораблі без батьків… багато хто впав у море і дивом був врятований, тоді як те, що трапилося з іншими, невідомо і на сьогодні». До цього влада видала наказ про вигнання всіх громадян ворожих країн, включно з 50 тис. євреїв із 85 тис., які тоді мешкали у Палестині. Майже всі вони були російськими підданими. У суботу відбулося нове масове висилання.[358]

У відділеннях «Га-Ахдут» у Єрусалимі спалахнули бурхливі дебати. Протягом трьох місяців із моменту повернення Бен-Ґуріона та Бен-Цві зі Стамбула вони намагалися переконати євреїв у Палестині відмовитися від російського громадянства і подати заявку на отримання османського. Безпосередньою метою було запобігти перспективі виїзду з країни тисяч євреїв, немає значення – за власним бажанням чи внаслідок вигнання. Політична думка Бен-Ґуріона з цього приводу було трохи дивною: Туреччина була малоймовірним союзником для євреїв. Він був добре знайомий із внутрішньою гниллю, яка мучила «слабку європейську людину», а до турецької культури він ставився як до явно східної. Крім того, він був свідком фіаско імперії у Балканських війнах. Попри все це, перемога Туреччини була, на його думку, цілком можливою.

Бен-Ґуріон вважав себе патріотом-османом і тішився, коли турки скасували вищі права, якими користувалися іноземні піддані в Палестині. «Туреччина залишає рабство заради свободи», – заявляв він. Він називав Османську імперію «нашою країною». Тисячі євреїв залишилися без захисту від консульств країн, з яких вони родом, але Бен-Ґуріон вважав, що вірність османському режиму після війни сприятиме розвитку сіоністських інтересів. Він думав про єврейський національний округ у складі Османської імперії. Він також не відмовився від своєї мрії представляти єврейську громадськість як міністр Туреччини.[359] Разом із Бен-Цві він відродив ініціативу створення єврейської добровольчої міліції для захисту Єрусалиму. Тим часом Бен-Ґуріон щоранку ходив до кабінетів головного рабина, де сидів за письмовим столом, укритим зеленою тканиною, і реєстрував євреїв, які вирішили прийняти османське громадянство. Він і Бен-Цві носили червоні фески. «Справжні турецькі чиновники!» – так описував їх Аарон Реувені у своєму романі.

Відмова від російського громадянства була непростим рішенням, зокрема, для молодих людей, які ухилялися від служби у царській армії. Це призводило до несення військової повинності у турецькій армії. Обидві партії робітників-сіоністів закликали євреїв залишатися в Палестині, але були й інші думки, зокрема декого зі співробітників «Га-Ахдут». Кілька членів зізналися своїм колегам, що не мали бажання вмирати, захищаючи Османську батьківщину.

Гівоні – персонаж – прототип Бен-Ґуріона у романі Реувені, заявляє, що готовий заплатити дуже високу ціну за людські життя, щоб реалізувати історичну долю свого народу. Кожен, хто виїжджає з країни, є зрадником, заявляє він, додаючи: «Якби у мене був дозвіл на це, я замкнув би країну на замок і не відпустив би жодної душі». Поясненням того, чому Реувені наділяє такою позицією Гівоні, було ось що: «П’ять тисяч євреїв, які потрапляють до Палестини, є важливішими для нас, для нашого майбутнього, ніж десять тисяч, що тікають і рятують свої життя в Єгипті». Його колеги помітили із сарказмом, що він, схоже, не проти взяти на себе відповідальність за великі кровопролиття; дякувати Богу, євреї підкорюються Джемалю-паші, а не Гівоні.[360]

Джемаль-паша був одним із лідерів молодотурок та командувачем сирійським і палестинським фронтом. Він зіграв провідну роль у вірменському геноциді та був відвертим противником сіонізму.[361] Редактори «Га-Ахдут» не були впевнені, чи варто писати про депортації з Яффи. Це було важке рішення, особливо для Бен-Ґуріона як прихильника османів. Він неохоче підтримав публікацію болючої розповіді, яка стверджувала, що депортація насправді не була спрямована на іноземних громадян, а лише безпосередньо на євреїв, серед інших і тих, що мають османське громадянство. За кілька днів влада закрила видання, конфіскувала останні 127 примірників нещодавнього випуску, який знайшла в його приміщеннях, і заблокувала друкарню.[362]

* * *

За кілька тижнів Бен-Цві та Бен-Ґуріон були заарештовані й направлені до помпезного урядового будинку в мусульманському кварталі Старого міста. За словами Бен-Ґуріона, це трапилось через те, що їхні імена фігурували у списку учасників сіоністського конгресу 1913 року. Поводилися з ними досить добре. Бен-Ґуріон писав, що його допитувачем був неотесаний чоловік, «грубий, але не надто агресивний». Цей чоловік хотів знати все про «По’алей Ціон» та «Га-Шомер», і, здавалося, не бачив між ними різниці. Обидві, у його очах, були таємними підривними організаціями. Бен-Цві згадував, що вони настільки подружилися з їхніми охоронцями, що їм дозволяли приходити та йти, коли заманеться.

Щоб уникнути депортації, вони написали турецькою мовою глибоко патріотичного листа Джемалю-паші. Бен-Цві пішов так далеко, що особисто відправився шукати Джемаля у його штаб-квартирі у маєтку Августа Вікторія на Оливковій горі. Рахель Янаіт поїхала з ним і дивилася здалеку, ховаючись серед кипарисів. Бен-Цві вдалося особисто звернутися до турецького командира; Джемаль знав, хто вони такі, але сказав, що говорити нема про що. Вони вдвох збиралися створити єврейську державу в Палестині, тож мають бути депортовані до Єгипту. Бен-Цві та Бен-Ґуріон занурились у глибоку депресію. Їхні друзі влаштовували прощальну вечірку в місцевому готелі, але Бен-Ґуріон вважав за краще залишатися на самоті. Йому було нелегко змиритися із крахом свого переконання щодо турецького майбутнього сіонізму. Зобов’язані владою повідомити про депортацію до Яффи, наступного дня вони взяли в оренду кінний вагон за власні кошти для поїздки. Коли вони приїхали, то були заарештовані на кілька днів. Янаіт отримала дозвіл на прощання. На столі горіла свічка. Коли вона згасла, Бен-Цві та його подруга вийшли у коридор. Він нахилився і поцілував її. Бен-Ґуріон залишився у кімнаті.[363]

Депортація мала бути безперервною; їх також вигнали зі Стамбульського університету. Вони прибули до Каїра без документів, маючи лише рекомендаційний лист, який отримали від американського консула у Єрусалимі Отіса Глазбрука. Генрі Моргентау, посол Сполучених Штатів у Стамбулі, також стежив за ними. Протягом наступних тижнів вони подорожували, ходили до музею, підіймалися на піраміди і чекали на отримання спеціальних перепусток. Увечері напередодні Песаху Бен-Ґуріон писав у своєму щоденнику: «Ми збираємося розповісти історію Виходу з Єгипту та провести Седер біля гробниць фараона».[364]

Протягом наступних тижнів двоє друзів цікавилися долею тисяч біженців із Палестини й стежили за діяльністю двох уже тоді відомих єврейських діячів із Російської імперії. Один із них був офіцером Йозефом Трумпельдором, стоматологом, який героїчно воював і втратив ліву руку у російсько-японській війні. Він приїхав до Палестини 1912 року з кількома супутниками. Спочатку вони приєдналися до комунального господарства на березі озера Кінерет, але потім поїхали працювати у Деганію.

Другий – відомий сіоністський журналіст, автор і перекладач з Одеси, який підписував свої статті псевдонімом «Альталена», що італійською означає «гойдалка». Його справжнє ім’я було Зеєв (Володимир) Жаботинський. У рідному місті він виступав за створення єврейської самооборони. Трумпельдору вдалося втекти з Палестини ще до погрожувань депортацією; Жаботинський прибув до Єгипту як мандрівний кореспондент. Оскільки Єгипет був під британським протекторатом, двоє чоловіків запропонували британцям зарахувати єврейських біженців до добровольчої військової частини; ідея була схвалена. Результатом цього став загін погоничів мулів, який брав участь у Дарданелльській операції. Робоче припущення полягало у тому, що турки зазнають поразки, і тому було б доцільніше допомогти англійцям.[365]

Бен-Ґуріон і Бен-Цві відхилили ініціативу з двох причин – побоювалися, у доброму сенсі, що надання військової допомоги ворогу Туреччини може мати катастрофічні наслідки для єврейської спільноти у Палестині. Вони також продовжували вірити, що Палестина, цілком можливо, залишатиметься під контролем Туреччини після війни, і тоді її влада зможе надати євреям автономію. Зрештою, Туреччина була на боці Німеччини, а багато людей вірили, що перемога буде саме на її боці. Бен-Ґуріон підтримував Туреччину в дусі давньої єврейської традиції, яка також мала сіоністську версію, згідно з якою завжди й усюди найкраще підкорятися тому, хто на чолі. Крім того, двоє друзів були роздратовані, що Жаботинський і Трумпельдор реалізували ідею, яку вони, Бен-Ґуріон і Бен-Цві, провалили, коли запропонували це туркам. То була ще одна ініціатива щодо єврейських збройних сил, у якій Бен-Ґуріон участі не брав.

Із сіоністського погляду логічним було не допускати виїзду євреїв із Палестини. Логічним було і схвалення отримання євреями османського громадянства заради уникнення депортації. У підсумку деякі євреї були зараховані до турецької армії.

Однак для багатьох рішення лишитися в Палестині коштувало життя, неважливо, чи ними керував сіоністський патріотизм, чи дещо інше. Через війну в Палестині погіршились умови життя, і тисячі померли від голоду. Бен-Ґуріон поставився до цього як до ціни, яку слід заплатити за сіонізм.[366][367]

Він сам ще й досі не отримав османського громадянства, стверджуючи пізніше, що вони з Бен-Цві подали заявку і навіть сплатили необхідний збір; можливо, їх депортували до завершення процесу підготовки документів. Коли Бен-Ґуріон в’їхав до Сполучених Штатів, за документами він був громадянин Російської імперії. На початку 1917 року він також оголосив себе громадянином імперії.[368] Протягом наступних років йому було важко визнати, що він помилявся, коли заохочував євреїв Палестини брати османське громадянство. «Можливо, це була помилка з мого боку, – писав він, – але, незважаючи на такі умови, я б і тепер був проти виїзду з країни».[369]

* * *

Якби Бен-Ґуріон хотів, то напевно б залишився у Єгипті, але він хотів потрапити до Нового Світу. У віці двадцяти дев’яти років, не маючи професії, він знав, що ніколи не стане ані адвокатом, ані, швидше за все, міністром Туреччини. Він більше не займався фізичною працею і залежав від грошей, які отримував з-за кордону, частково від батька. Але у цьому віці Бен-Ґуріон мав одну велику перевагу – він знав, чого хоче досягти, і що здатний вчитися. Наступною його зупинкою була Америка.

Дорогою до Сполучених Штатів Бен-Ґуріон дивувався безмежжю Атлантичного океану. Він поетично описував зображення хвиль та гру світла, як робив це, коли вперше відплив із Плоньська до Палестини.[370] Його друзям та знайомим, які загалом сприймали його як похмурого інтроверта, важко було б повірити, що ним могли бути написані такі романтичні уривки.

* * *

Шістнадцятого травня 1915 року вдалині з’явилися перші хмарочоси. Бен-Ґуріон був приголомшений. Від тоді, як вони з Бен-Цві оселилися в одній із кают третього класу на грецькому кораблі «Патріс», його захопила американська мрія, яку він носив із собою з дитинства на початку того, що всі називали «американським століттям». Америка розпалювала його уяву; він був схвильований майже так само, як під час поїздки до Палестини. Ритм життя у найсучаснішій та найдемократичнішій країні світу зачаровував його, як писав Бен-Ґуріон. Коли чайки почали кружляти над палубою «Патрісу», він більше не думав про жахливу їжу, яку подавали на кораблі; Давид раптом почав асоціювати себе з легендарними батьками – засновниками Америки. У своєму щоденнику він писав: «Нам, охочим побудувати з руїн у пустелі нову країну, потрібно дізнатись, як депортовані та переслідувані люди з Англії заснували величезну багату країну з незрівнянними копальнями та творчим потенціалом». Протягом подальших років він порівнював завоювання американського заходу із завоюванням Палестини. Під час подорожі він почав вивчати англійську.

Час від часу Бен-Ґуріон фантазував у своєму щоденнику – як здивуються його друзі, коли він з’явиться у Нью-Йорку, не повідомивши їм про свій приїзд. Ім’я Шмуеля Фукса не фігурує, але «друзі», про яких він пише, зводяться на наступній сторінці до однієї особи. В очікуванні їхньої зустрічі Бен-Ґуріон знову піддався ностальгії, повернувшись подумки до їхніх «невинних і мрійливих юнацьких років», коли вони ще були «просякнуті ілюзією, одночасно наївною і чистою». Зустрінувшись знову, вони, напевно, зрозуміють, хто з них зробив правильний вибір – мрійник, який поїхав до Палестини та пішов у політику, або його любий друг, який намагався заробляти стоматологом у Брукліні. Так чи інакше, «оскільки мене занесло до Америки, потрібно зробити там щось для Палестини». Він зрадів, коли зрозумів, що приїде до Нью-Йорка вчасно, щоб відсвяткувати Шавуот.[371]