Читать книгу Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну - Том Сегев - Страница 8

«Нормальна людина»

Бен-Ґуріон дуже багато писав івритом з майже нав’язливою інтенсивністю, тож ставав усе більш ерудованим, наче був журналістом за дорученням або членом якоїсь комісії зі встановлення фактів. Наприкінці шести тижнів після того, як Бен-Ґуріон почав надсилати батькові майже щоденні розповіді про своє нове життя, він попросив його зберегти надіслані ним листи. «Для мене буде важливо кілька років по тому знати, що я думав про країну Ізраїль у кожний момент життя і на кожному етапі», – пояснив він. Водночас він робив усе можливе, щоб надати своїм розповідям об’єктивний характер, і намагався не концентруватися на труднощах, з якими стикався. Заробітна плата була нижчою, ніж у Російській імперії, розповідав він, але і їжа також коштувала дешевше. Він наводив перелік цін: стільки за чашку чаю, стільки за буханку чорного хліба, стільки за цукор. Молоко коштувало недешево, і влітку його важко було дістати. Готова їжа – борщ, суп із сочевиці та м’яса без хліба коштували стільки-то. Він називав ціни в турецькій валюті та перераховані на рублі. Вино було чудовим, мед кращий, ніж у них. Апельсинів та лимонів можна було дістати скільки завгодно. Робітник, який працював щодня, міг би жити на суму, меншу, ніж заробітна плата, що еквівалентна шести з половиною російських копійок. Але, як він зауважив, більшість робітників працювали далеко не щодня.[201]

Бен-Ґуріон підрахував, що Петах-Тіква може забезпечувати зайнятість близько трьохсот єврейських робітників щороку, і що цей контингент може сформувати «здоровий і міцний робітничий клас… надію кожної вільної, нормальної нації». Це не ілюзія, не сон, запевняв він свого батька знову і знову. «У вигнанні у нас були мрії, – писав він. – Тут, у країні нашого відродження, нам стає зрозумілим їх значення». Це була його сіоністська філософія у двох словах. «Сіонізм – це не майбутній ідеал, – писав він до Фукса, – а швидше реальний стан справ сьогодення, який справді змінюється на моїх очах на краще».[202] Він зазначив, що хворів на малярію, але робив усе можливе, щоб мінімізувати її тяжкість. Одного разу він сказав батькові, що його температура сягнула 41,4 °C (106,5 за Фаренгейтом). «Якби це сталося у нас, це вважалося б смертельно небезпечним, – писав він, – але тут, у Палестині, це зовсім не так!» Лікар виписав йому ліки і до того, як він навіть заповнив рецепт, Бен-Ґуріон повністю видужав. «Малярія – це не хвороба», – написав він, цитуючи місцеву приказку. Загалом вона проходила за один – три дні; якщо симптоми тривали тижнями, це було ознакою того, що людина не підтримувала себе у формі. Ліпа Тауб, бібліотекар із Плоньська, ще жодного разу не хворів і був здоровий, як кінь, запевняв Бен-Ґуріон.

У тому ж дусі він повідомляв батькові й про політичну ситуацію. Давид захоплювався автономними свободами, які турецька влада надала палестинським євреям. Уряд збирав податки, але все інше, крім цього, не заважало їхньому життю. Мошави були «крихітними єврейськими республіками». Він писав: «Кожна мошава – це невеличка єврейська держава».[203] Виборна рада мошави вела свої справи майже повністю незалежно.

Це була не вся історія. Більшість новоприбулих в’їжджали до країни як туристи та зазвичай перебували нелегально. Однак час від часу влада впроваджувала норми, що ускладнювали в’їзд, перебування та купівлю землі. Бен-Ґуріон трохи перебільшував, описуючи розвиток єврейської культури, яка все ще робила свої перші кроки. Більшість євреїв, що жили у Палестині тоді, не володіли івритом.

Його листи облетіли весь Плоньськ, і Бен-Ґуріон знав про це. Він також знав про «підлі наклепи», які розповсюджували деякі жителі Плоньську, які проживали певний час у Палестині. Він назвав їх «новими шпигунами», посилаючись на ізраїльських шпигунів, які повернулися, виконавши завдання Мойсея – розвідати Землю Обітовану, і погано заговорили про неї, страхаючи своїх краян. Такі люди, як він писав, були «муміфікованими євреями, зануреними по шию у болота вигнання». Вони б не прокинулися, навіть якби почули, що вулиці землі Ізраїлю були вкриті золотом. Бен-Ґуріон наполягав на правдивості поданої ним інформації. «З моїх попередніх листів видно, що я не применшую значення всіх поганих умов у Палестині, і навіть розповів вам про малярію. Але так само, як я не став би терпіти завищеної похвали країни, я не мовчатиму, коли її несправедливо дискредитують».[204]

Розповіді, які він надсилав до Плоньська, вимагали від Бен-Ґуріона слідкувати за подіями у Палестині й тим самим сприяли його адаптації в місцевій спільноті. Оптимізм його власних листів заохочував його так само, як і читачів. «Через двадцять п’ять років, – писав він, – ми будемо жити в одній зі найквітучіших, мальовничих та щасливих країн, і оновлена, стародавня нація розквітне на оновленій стародавній землі, і тоді ми будемо переповідати, як страждали на малярію та важко працювали, як тремтіли та мріяли».[205]

* * *

Бен-Ґуріон інколи зауважував про зниження рівня єврейських іммігрантів. Він називав більшість новоприбулих «небажаними елементами», які шкодять палестинській спільноті більше, ніж її зміцнюють. Лист, надісланий Фуксу за чотири місяці після приїзду, показував раптове і болісне пробудження від ілюзій. Тільки після трьох років їх розлучення він замислився. «Можна сказати, що тоді ми були ще дітьми… невинними, мрійливими дітьми … але життя тривало – жорстоке, безпардонне, реальне життя». Інші були теж розчаровані.[206] [207]

Одним із перших уроків, засвоєних ним у Палестині, було те, що люди, які їхали сюди лише заради ідеалу, не могли вижити взагалі: дуже рідко вони були успішними. «Нормальна людина», як він висловився, спершу повинна усвідомити свої матеріальні потреби.[208] Незабаром Бен-Ґуріон виявив, що повторює те, що робив у Польщі. Він залишив місто Петах-Тіква, переїхавши до сусіднього міста Яффа, і почав будувати кар’єру, що ґрунтувалася на єдиному досвіді, який він привіз із собою з Польщі – на вмінні організовувати робітників. Як і у Варшаві, він почав шукати, як нормальна людина, свою власну спокуту.

«Глибока прірва»

Бен-Ґуріон зійшов на берег Яффи як член партії «По’алей Ціон». Того ж ранку він зіткнувся з активістом із суперницької партії, у створенні якої брав участь Цемах, «Га-Поель га-Цаір». Обидві партії були крихітними й вважали себе частиною місцевого робітничого руху, який усе ще не мав значного впливу. Активіст намагався вивести Бен-Ґуріона на дискусію з приводу історичного матеріалізму. Бен-Ґуріон промовив, що той може брати свій історичний матеріалізм і йти під три чорти.[209] У жовтні 1906 року Давид отримав запрошення взяти участь у конгресі «По’алей Ціон» у Яффі. «Га-Поель га-Цаір» запланував збори на цю ж дату. Отже, Бен-Ґуріон і Цемах разом вирушили до Яффи. Щоб потрапити туди крізь цитрусові гаї, виноградники, плантації мигдалю та оливкові сади, їм знадобилось три години. «Навколишня краса настільки захоплювала, що наші голови не відчували лютої сонячної спеки, а ноги – глибокої втоми», – писав він пізніше.[210] Найімовірніше, вони дорогою дискутували щодо ідеологій своїх партій. Бен-Ґуріон доводив, що відмінності незначні, Цемах тоді підкреслював унікальний світогляд своєї партії. Обидві сторони змагалися за ту саму аудиторію і за ті самі джерела політичної підтримки та фінансування за кордоном, розпалюючи велику ворожнечу один між одним.[211] У Яффі кожен із них приєднався до своєї партії.

Бен-Ґуріон зустрів у Яффі знайомого – Ізраїля Шохата, молодого чоловіка його віку, який переїхав із Російської імперії до Палестини на два роки раніше за нього. Шохат також був прихильником «По’алей Ціон» у старій країні. Бен-Ґуріон чув про нього у Плоньську; зустрівшись із ним вперше в Палестині, він зрозумів, що Шохат мав те, що Бен-Ґуріон називав «незалежні погляди», про що висловився так: «деякі є справжніми, а інші – ні».[212] Шохат організував у Яффі конференцію у невеличкому готелі «Спектор». Здається, він також зумів зібрати необхідні кошти, ймовірно, завдяки закордонним прихильникам. Шохат керував збором коштів і взяв Бен-Ґуріона під своє крило.

У «По’алей Ціон» було лише близько 150 прихильників у Палестині. Зустріч у Яффі була спрямована на створення організованої політичної партії.[213] Більшість прихильників, мабуть, ніколи раніше не брали участі в подібних заходах. Це дало Бен-Ґуріону перевагу – на з’їзді партії, який відбувся у Варшаві минулого року, делегат від Плоньську ознайомився з динамікою та риторикою руху; у Яффі він виявив свої вміння та енергію. Шохат вважав за краще залишатися за лаштунками, сприяючи обранню Бен-Ґуріона головою наради. Давид уперше головував на таких зборах. Він дотримувався порядку денного та розкладу. Дискусії велися на їдиші й російською мовою, але Бен-Ґуріон наполягав, щоб усі розмовляли івритом. Більшість присутніх, мабуть, його не розуміла. Як і їхні колеги у Варшаві, вони витратили багато часу, обговорюючи основні моменти соціалістичної доктрини. Бен-Ґуріон запровадив практичну резолюцію, створення профспілки, що з часом переросла у «Гістадрут». Ніхто не заперечував. Але Бен-Ґуріон запропонував відкрити членство у профспілці лише для євреїв.[214]

* * *

Тоді палестинські єврейські фермери жили переважно в мошавах і вважали за краще наймати арабських робітників, які були дешевшими, досвідченішими, менш вибагливими та більш слухняними за євреїв.

Середня заробітна плата працівника-араба становила близько 40 % заробітної плати єврейського робітника, і на відміну від молодих євреїв, які нещодавно приїхали, араби не проповідували своїм роботодавцям історичний матеріалізм.[215] Бен-Ґуріон та його друзі були обурені «дріб’язковістю» фермерів; фермери відповідали ледь стриманою ненавистю та явним презирством. «Між означеними фермерами та новими працівниками відкрилася глибока прірва», – писав Бен-Ґуріон. Пізніше він описав єврейських фермерів та єврейських робітників як дві різні та ворожі нації.[216]

Багато хто з єврейських робітників розглядав дешеву робочу силу, яку пропонували араби, як несправедливу конкуренцію. Деякі молоді євреї залишали країну, оскільки не могли прогодувати себе так, як сподівалися. Але один із друзів дитинства Бен-Ґуріона сказав, що «хто хотів і міг працювати, той знаходив роботу. Не знаходять роботу лише ледащі»[217]. Безодня, про яку згадував Бен-Ґуріон, не була спричинена лише робітничими проблемами. «Вони не давали нам громадянських прав», – казав згодом Бен-Ґуріон. Він пояснив: «Вони не хотіли, щоб ми спілкувалися з доньками фермерів».[218] Його війна проти фермерів, яких він ненавидів із дня приїзду до Палестини, заклала основу політичного суперництва між лівим рухом і їх опонентами. Так само бачили ситуацію і фермери – вони стверджували, що він не боровся за «єврейську працю», а швидше організовував її. Тобто, він хотів контролювати ринок праці[219]. Це було правдою, але Бен-Ґуріон та його товариші вимагали «єврейської праці» головним чином тому, що вважали це найліпшим способом побудови потужної та безпечної єврейської присутності у Палестині.

* * *

Шломо Цемах та Шломо Левкович щодня зустрічали арабських робітників, і їм це не подобалося. Одного разу Левкович відправився з Рішон-ле-Ціон до Реховоту. Він збирався йти пішки, тож вийшов до сходу сонця. Але на головній дорозі він зіткнувся з великою кількістю робітників, що прямували до Рішон-ле-Ціон, деякі їхали на ослах, інші пішки: сотні чоловіків, жінок та дітей – усі араби. Левкович був стурбований небезпекою для єврейських трудящих мошави. «Я здригаюся від думки, що може статися, якщо серед цих робітників буде найменша ініціатива до бунту; вони цілком можуть знищити за одну мить кількох єврейських чоловіків та жінок». Але головною причиною його хвилювання було не це припущення. Він почувався приниженим. «Ви бачите, як мало євреїв у робочому одязі, більшість із них доглянуті та одягнені у легкі костюми, з панамами на голові», – писав він. Він пішов далі, проти натовпу.[220]

Левкович розповідав про акції протесту проти арабської робочої сили, серед яких деякі були спрямовані на проєкти, якими керувала сіоністська організація та які фінансувалися Англо-Палестинським банком. Левкович та інший молодий чоловік вирушили до Яффи шукати директора банку Залмана Давида Левонтіна. Вони прибули, коли вже стемніло. Левкович взяв із собою кинджал, а ще у них були палиці, але дуже лячно було ходити поодинці в темних і звивистих провулках Яффи. Ніхто з них не знав адреси Левонтіна. Зрештою вони зіткнулися з двома єврейськими нічними сторожами, які привели їх до дому банкіра. Дружина Левонтіна відмовилася відчиняти двері, сказавши, що її чоловік уже спить. Вони змусили її розбудити його.

Левонтін з’явився у сорочці й вимагав, щоб вони зоставили свої палиці та кинджал біля воріт. Він був роздратований, але вислухав їх. Молодики сказали, що не здадуться, поки роботу на ділянці біля Лідди не дадуть євреям, погрожуючи скандалом, який матиме наслідки навіть за кордоном. Левонтін заявив, що вірить у їхній сіоністський ідеалізм, він просто не вірив у єврейську працездатність. А утім, пообіцяв перепинити роботи на місці, поки не отримає вказівки від управління банку в Лондоні.[221] У своїх листах Левкович стверджував, що єврейські робітники завжди ходили озброєними палками та ножами, і що вони ставилися до арабів із самовпевненістю, поблажливістю та ворожістю через конкуренцію.[222]

«Найнепристойніші арабські слова»

Коли Бен-Ґуріон опинився в компанії арабських пасажирів на човні, який доправляв його до Палестини, то, мабуть, зрозумів, що у країні були тоді сотні тисяч арабів. Арабів, які, за його словами, дивилися на нього як великі діти. Деякі християнські сіоністи тоді дотримувалися думки, що Палестина – це земля без народу, призначена для народу без землі. Таку саму позицію висловлювали й деякі євреї, зокрема сіоністи; Бен-Ґуріон називав цю позицію «наївним сіонізмом». Він вважав, що земля Ізраїлю належить євреям і що вони заслужили її, попри те, що вона заселена арабами. Моше Шарет пізніше писав: «Ми не приїжджаємо на безлюдну землю, щоб успадкувати її; швидше ми приїжджаємо, щоб відвоювати землю у нації, яка там проживає».[223]

* * *

Бен-Ґуріон міг читати у п’ятнадцять років статті з Палестини, які опублікував у «Га-Цефіра» журналіст та сіоністський активіст. Між іншим, це була розповідь про зустрічі з арабами під час його подорожі. Він відчував загрозу і поділився зі своїми читачами порадами, які отримав щодо того, як ставитися до арабів: «Покажіть їм розлючене обличчя та не реагуйте на них, що б вам не говорили».[224] Араби часто влаштовували бійки, напади та вбивства євреїв, необов’язково з політичних причин. «Га-Цефіра» повідомляла про деяку кількість випадків насильства між єврейськими фермерами та арабами, спричинене, наприклад, конфліктами з приводу пасовища.[225]

Арабів часто порівнювали з ворожою християнською більшістю, яка порушувала права євреїв та переслідувала їх у країнах їх походження. Багато хто з євреїв, що приїхали до Палестини, пережили погроми.[226] Хоча єврейські фермери, можливо, і віддавали перевагу арабам, до своїх арабських трудящих вони часто ставилися поблажливо і презирливо. Подорожуючи Палестиною наприкінці 1880-х років, Агад Га-ам писав: «Вони поводяться з арабами ворожо і жорстоко, необґрунтовано втручаються, ганебно б’ють їх без поважних причин і ще й цим вихваляються». В іншій статті він написав, що єврейські фермери ставилися до своїх арабських найманців так само, як і до своїх сільськогосподарських тварин. «Вони не вважають «елахін» [селян] за людей», – писав житель Яффи Ізраїль Рокач банкіру Левонтіну.[227] Єврейські фермери міста Хадери надрукували спеціальні посвідчення особи для своїх арабських трудящих. «Немає наміру щось нав’язувати їм, швидше змусити їх мовчати», – стверджували представники правління ради мошав.[228]

Далеко в Російській імперії єврейський революціонер Ілля Рабінович 1886 року запитав: «Але що ж робити з арабами? Чи дадуть згоду євреї на те, щоб стати прибульцями серед арабів або схочуть перетворити арабів на прибульців серед них?»[229] Близько року після того, як Бен-Ґуріон оселився у Палестині, місцевий єврейський учитель Іцхак Епштейн написав статтю, що розглядала проблему ставлення єврейських іммігрантів до арабів, і це розпочало велику дискусію з арабського питання.[230]

* * *

Придбання землі для єврейських поселень іноді передбачало вигнання арабів із землі, яку вони обробляли як фермери-орендарі. Іноді їм виплачували компенсацію, але не завжди. Фермер та письменник Моше Сміланський, статті якого Бен-Ґуріон із друзями читали ще у Плоньську, розповідав, що бачив феллахських жінок, що плакали й жалілися про втрачені землі та будинки без будь-якої компенсації. Єврейські поселенці виганяли їх палицями, а потім пишалися цим «із разючим цинізмом», писав він.[231] Він вимагав особливої обережності під час вибору земель, які євреї купували у арабів, наголошуючи, що населену землю купувати не слід. «Феллахи тісно пов’язані зі своєю землею і легко з неї не підуть, – заявив він. – Там їхнє коріння, там вони побудували будинки та подвір’я, там поховали своїх близьких і святих». «Вони сприймають нових поселенців як небезпеку і жорстоко ненавидять їх», – додав Сміланський. «Ніхто не повинен дивуватися цьому, – пояснив він. – Феллахи цінують землю, а її все більше забирають [єврейські] переселенці… Ми не повинні їх ненавидіти»[232].

Сміланський був постійним учасником тривалих дискусій про єврейсько-арабські відносини у місцевій пресі. Вони почалися ще до народження Бен-Ґуріона та заснування Сіоністської організації Герцлєм. Оскільки арабські громадські лідери почали висловлюватись проти сіонізму та закликати до обмеження єврейської імміграції, питання стало ще більш актуальним. Значною мірою це була ідеологічна та політична дискусія між «голубами», які вірили у можливість сіоністсько-арабського співіснування, та «яструбами», які стверджували, що реалізація сіоністської мрії потребує упевненої єврейської більшості та стримувальної сили, можливо, навіть жорсткого протистояння. Одне з питань полягало у тому, чи направду поведінка євреїв, і їх ставлення до арабських працівників зокрема, має значення для характеру відносин між двома народами.

Це також була культурна дискусія інтелігенції. Деякі проповідували повну інтеграцію в арабську культуру. Інші стверджували, що єврейська культура перевершує арабську і допоможе зробити євреїв господарями своєї землі. За словами Герцля, єврейська держава була б фортечним валом Європи проти Азії, форпостом цивілізації на противагу варварству.[233] Багато арабів країни справді жили в умовах відсталості, неписемності, бруду та хвороб.

Сутичка між двома народами спричинила не лише низку негативних стереотипів, але й побоювання, що євреї можуть перейняти арабську культуру.[234] Іноді арабські трудівники жили, самі чи зі своїми родинами, на подвір’ях у єврейських фермерів. Іноді вони ночували у коморах. Бен-Ґуріон розповідав, що, працюючи в Цихрон Яков, містечку на південному відрозі гори Кармель, він у дворі майже кожного фермера бачив щонайменше дві арабські сім’ї, які жили там цілодобово. Це непокоїло його, частково ще й тому, що єврейські діти навчалися в арабських «найнецензурнішим арабським словам», які використовували, навіть не розуміючи, що мається на увазі.[235]

Більшість єврейських іммігрантів їхали з чіткою упевненістю, що вони досягли землі, яка належить їм, землі, яку Бог заповідав Аврааму. Єврейські переселенці Другої алії, переважна більшість яких походили зі Східної Європи, називали арабів «іноземцями» та «прибульцями».[236]

Розпочинаючи кар’єру з організації місцевої праці, Бен-Ґуріон був зацікавлений, головним чином, поступово замінити арабських робітників єврейськими. Саме тому він вивчав історію профспілки робітників Реховота, статут якої за п’ятнадцять років до його власного приїзду до Палестини зазначав, що єврейські робітники країни – це наче «кровоносні судини для тіла здорової людини; вони несуть йому життя і зберігають від занепаду та смерті»[237].

«Узяття під контроль ринку праці у Палестині мало б допомогти євреям знову стати „нормальними людьми”», – зазначив він. Соціалістична ідеологія, яку він і його друзі привезли із собою з Російської імперії, освятила фізичну працю та обробіток землі як найвищу чесноту. Відсталість арабів і поблажливе ставлення до них у мошавах лише зміцнили їхню думку про необхідність створення окремої єврейської економіки, вільної від упереджень та експлуатації.[238]

Сміланський відкидав арабську працю, серед іншого і з економічних міркувань. Кожен єврейський фермер забезпечував існування трьох арабських сімей, вважав він. Без єврейських робітників земля не повернеться до «Ізраїлю», тобто до єврейського народу.[239] У цьому сенсі Сміланський схвалив роботу «Бурів» у Південній Африці, за його словами, він обрав їх за зразок для єврейського населення Палестини[240]. Саме на цьому тлі Бен-Ґуріон поставив себе керівником боротьби за єврейський ринок праці. Він розглядав це як «фундаментальне питання, яке визначатиме долю сіонізму загалом».[241] Це було логічним продовженням тези, яку він привіз із собою з Варшави: інтереси працівника та національні інтереси були ідентичні. Оскільки євреї експлуатували арабів, то ліпше їх взагалі не наймати. «Як і кожен інший робітник, арабський ненавидить свого наглядача та експлуататора, – писав він. – Але оскільки поряд із класовим протистоянням тут є і національні відмінності між робітниками і фермерами, ця ненависть зростає до рівня національної ненависті, і насправді національний елемент переважає класовий, тож у серцях арабських робітників запалюється потужна ненависть до євреїв».[242]

Кампанію зі звільнення арабів із місць їхньої роботи та заміні їх євреями називали «захопленням ринку праці». Цей термін був вигаданий Шломо Цемахом.[243] Бен-Ґуріон та інші позначали арабських робітників змістовним терміном із біблійним та релігійним підтекстом «авода зара», буквально «іноземна робоча сила», але він походить з єврейських релігійних текстів, де має значення «ідолопоклонство», заборонене у єврейського народу. І коли Бен-Ґуріон та його однодумці говорили про «захоплення ринку праці», то мали на увазі завоювання країни.[244]

«Увесь мій вільний час»

Бен-Ґуріон, перебуваючи у Варшаві, виступав проти працевлаштування арабів. Сіоністська програма Усишкіна, яку він відправив Фуксу, називала робочу силу арабів «раковою пухлиною». Усишкін побоювався, що арабські робітники колись прозріють і вимагатимуть частки мошав, які вони ретельно будували. «Коли кінь починає усвідомлювати власну силу, – попередив він, – то скидає свого вершника на землю». І додав, що зайнятість арабів може підняти їх в економічному плані, і вони більше не погодяться продавати свою землю євреям.[245] Він запропонував самотнім молодим людям створити «всепалестинську організацію робітників», які взяли б на себе зобов’язання залишатися в Палестині протягом трьох років «і виконувати свій військовий обов’язок перед єврейським народом, не мечем чи гвинтівкою, а лопатою та плугом». Маючи міцне тіло та дух, вони можуть їхати до мошав та пропонувати себе як робітників за ту саму зарплату, яку отримують араби.

Приватні листи й щоденникові записи, зроблені євреями того часу, були конкретнішими. Деякі з них були створені на багато років раніше, ніж Бен-Ґуріон приїхав до країни, і навіть до його народження. 1882 року Володимир (Зеєв) Дубнов написав своєму братові, історику Шимону Дубнову, про те, що він називав кінцевою метою: «Узяти під контроль Палестину і з часом відновити політичну незалежність євреїв, у якій їм було відмовлено останні дві тисячі років». «Для досягнення цієї мети він запропонував» спробувати переконатися, що земля і все виробництво були підконтрольні євреям. Дубнов не відкидав силове захоплення євреями влади у країні. «Тоді євреї піднімуться і зі зброєю в руках (якщо буде потрібно), голосно заявлять про себе як про господарів своєї давньої батьківщини».[246] Бен-Ґуріон цитував його листи у своїх спогадах повністю і схвалював за ясний погляд на сіоністську концепцію.[247]

На з’їзді «По’алей Ціон» у Яффі проти пропозиції Бен-Ґуріона про те, що нова робітнича організація приймає у члени лише євреїв, виступили деякі ліві. Він відстоював свою позицію на патріотичних засадах, і вона була врешті решт прийнята.

На з’їзді в Яффі було обрано Центральний Комітет; Бен-Ґуріон був призначений одним із п’яти його членів. Першим завданням Комітету була підготовка партійного маніфесту. З цією метою вони зібралися в арабському готелі в Рамлі.[248] «Ми дуже зайняті», – написав Бен-Ґуріон батькові з таємної зустрічі, через що мав час лише на коротку вечірню прогулянку навколо Рамли. Зазвичай він сідав після цього і складав докладний опис побаченого. Він піднявся по 127 сходинках до Білої вежі, з якої спостерігав один із тих заходів сонця, які завжди змушували його тремтіти, розпалюючи уяву. «Хто знає, – запитував він себе. – Можливо, наші герої воювали тут тисячі років тому з людьми, які займали їхню землю».[249] Протягом наступних років Рахель Янаіт заперечувала значущість цієї події. «Кілька приємних молодих хлопців із розпущеним волоссям, які сперечалися на філософські теми – це і все, що було, – писала вона, – але про реальні потреби єврейських робітників країни вони насправді уявлення не мали».[250]

У січні 1907 року члени «По’алея Ціон» знов зібралися у Яффі, щоб ратифікувати те, що називалося Маніфестом Рамли. Бен-Ґуріон був одним з основних доповідачів. Він заявив, що місією пролетаріату є створення міцної єврейської держави, що повторює ідею, яка існувала тоді в Російській імперії. Там соціалісти проголосили, що те, що добре для робітників, є корисним для всієї російської нації.[251]

Бен-Ґуріон почав шукати себе та своє політичне призначення.

«Я витрачаю весь свій вільний час на громадські справи», – писав він батькові, пояснюючи, чому не пише частіше. Уперше він ставив державні справи вище сімейного обов’язку.[252] Тим часом він переїхав до Яффи. Арабське місто, яке він ненавидів, частково через велику кількість єврейських іммігрантів, які збираються на його вузьких вулицях, пропонувало Бен-Ґуріону більше, ніж Петах-Тіква, так само, як і Варшава пропонувала більше, ніж Плоньськ.

* * *

Політика й досі не годувала його, тому, як і у Варшаві, у Яффі він заробляв на життя як учитель. Час від часу Бен-Ґуріон відвідував Петах-Тіква, де заснував робітничу організацію, саме тому, і з тієї ж причини він колись їздив із Варшави до Плоньська. «У Петах-Тіква ми заснували першу профспілку», – писав він пізніше, перефразовуючи відому заяву Герцля: «У Базелі я заснував єврейську державу».[253] Надсилаючи звіти про свою діяльність до американського відділення «По’алея Ціон», він звернувся за фінансовою підтримкою і попросив, щоб відправляли її на його приватну адресу. Бен-Ґуріон додав, що не проти поширення його листа нью-йоркськими товаришами; вони так і зробили. Написаний їдишем, це був його перший опублікований твір.[254]

На початку січня 1907 року серед єврейських робітників спалахнув страйк на винзаводі «Рішон-ле-Ціон». Він супроводжувався насиллям, лунали постріли. Бен-Ґуріону вдалося допомогти його урегулюванню. Жоден із них не переміг, не зазнав поразки та не був задоволений. Між однією зустріччю та іншою майже всі звинувачували Бен-Ґуріона в заподіянні збитків партії. Його політичний підйом було зупинено. Коли він спробував захиститися, на сцені з’явилася нова постать – Іцхак Шимшелевич, відомий старший лідер «По’алей Ціон» із Російської імперії, який на два роки раніше за Бен-Ґуріона закінчив середню школу. У Палестині він називав себе Бен-Цві. Тим часом закінчилося партнерство Бен-Ґуріона з його першим товаришем із «По’алей Ціон» Шохатом. Центральний Комітет, який вони вдвох створили, розвалився, і тепер Бен-Цві реорганізував партію. Його третя Конвенція була скликана у вересні 1907 року в школі для дівчат у Яффі.

«ЯКЩО МИ ОДРУЖИМОСЯ, НАРОДЯТЬСЯ ДІТИ»

Бен-Цві зустрівся із Шохатом під час попереднього візиту до Палестини; у нього склалося враження, що перед ним молода особа, яка любить секретність і відкрита для отримання політичних рекомендацій від російської партії. Бен-Ґуріон був для нього новим, але Бен-Цві швидко зрозумів, що він схильний діяти без інструкцій. Делегати Конвенції «По’алей Ціон» проголосували за те, щоб відправити Бен-Цві та Шохата на наступний Сіоністський конгрес, який відбудеться в Гаазі. Бен-Ґуріон не був обраний одним із двох членів Центрального Комітету. Бен-Цві лишив йому лише третє місце. З погляду його політичного оточення на той час це було пониженням у посаді.

Тим часом Шохат мріяв про формування підпільного ополчення. Він зібрав навколо себе таємне товариство, натхненний легендами про героїзм козаків та євреїв. Вони мали намір зайняти місце арабських гвардійців, найнятих у єврейських поселеннях. Послідовники Шохата вклонялися і підкорялися йому.

Наприкінці третього дня обговорень на з’їзді у Яффі Бен-Цві запросив Шохата та близько пів дюжини своїх людей до власної кімнати. За словами Бен-Цві, це була «спеціальна рада з особливою метою, яку необхідно обговорити серед невеликого кола обраних членів». Згідно з «Книгою історії «Хагани», атмосфера під час зустрічі була сповнена «таємничості та романтизму підпільних акцій». Головним оратором був Шохат. Усі були вражені його палкою особистістю; вони вирішили встановити таємний військовий порядок, і називатися «Бар Гіора», ім’ям одного з ватажків єврейського повстання проти римлян 66–70-х років н. е. Бен-Цві запропонував девіз: «У крові та вогні Юдея впала; у крові та вогні Юдея встане». «У людей, які були на засіданні, склалося відчуття присутності під час акту Творіння», – писав Бен-Цві.[255] Ізраїль Шохат був призначений командиром. Бен-Ґуріона не запросили. Хоча він не був одним із прихильників Шохата, це його сильно засмутило. Нова організація повинна була перетворитися на військове крило його партії, але була створена за його спиною. Браха Хабас, напівофіційний біограф Бен-Ґуріона, запитав Шохата, чому Бен-Ґуріона було виключено. Це був 1952 рік; Бен-Ґуріон був прем’єр-міністром, а Шохат був старшим чиновником Міністерства поліції. Шохат висловився дуже обережно. «Зважаючи на його натуру та підхід до життя в Палестині, він мав бути одним із нас», – пояснив він, але вони вже знайшли у Бен-Цві свого духовного лідера, свого «соціалістичного рабина», який би казав їм, що дозволено і що заборонено. «Ми були зацікавлені мати додаткового духовного лідера», – пояснив він.[256] Іншими словами, Бен-Ґуріон не прийняв би керівництво Шохата і Бен-Цві. Та цьому могла бути й інша причина.

На початку 1904 року в Палестині з’явилася двадцятип’ятирічна жінка. Її звали Маня Вільбушевич, і вона несла на своїх юних плечах наслідки радикалізму та насильства. Вона була російською революціонеркою й убивцею, яка визнавала свою провину. Нав’язлива і суїцидальна, вона, здається, була трохи не сповна розуму.[257] У Палестині Маня познайомилася з Ізраїлем Шохатом, і незабаром після заснування «Бар Гіора» вони одружилися. Вона була на сім років старша за нього. Пізніше Бен-Ґуріон розповів про фундаментальну дискусію серед робітників своєї молодості. «Ми, члени Другої алії, зустрічалися й обговорювали між собою, чи був ідеологічно припустимим шлюб», – написав він. Це питання виникло, за його словами, тому що тоді вони не мали коштів належним чином ростити дітей і, зрештою, «якщо ми одружимось – народяться діти». Тоді у нього не було дівчини; у розмовах зі своїми друзями він був одним із противників шлюбу. Ідеальним сімейним укладом, у його розумінні, було угруповання з двох братів, які працюють, і сестри, яка б дбала про приготування їжі та прибирання. «І правда полягає у тому, що тоді небагато хто одружиться», – зауважив він. «Першим, хто одружився усупереч нашому становищу, був Ізраїль Шохат».[258] Шохат, отже, мав більше причин виключити Бен-Ґуріона зі свого кола довірених осіб. У спогадах Бен-Ґуріона, «Бар Гіора» згадується лише один раз і до того ж у дужках.[259] [260]

* * *

Поряд зі своєю політичною діяльністю, Бен-Ґуріон продовжував працювати в мошаві. Його листи до батька залишалися оптимістичними. Пройшли перші дощі, потім зимові опади, потім завершальні весняні зливи.

Небо було ясним, повітря – чистим і цілющим, а робота у цитрусовому гаю – легкою та приємною.[261] Він працював у мошавах Кфар Саба, Ріховот і Рішон-ле-Ціон, і якось спробував себе в роботі, про яку навіть не згадував у листах додому – провів тридцять шість годин просто в бочці, майже голий, топчучи виноград. «Кілька місяців по тому я не сприймав запах вина», – говорив він пізніше.[262] Це було вагомим приводом шукати інший спосіб заробляти на життя.