Читать книгу Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну - Том Сегев - Страница 11

«Це трохи смішно»

Америка тепло зустріла його; імміграційні процедури були простими й швидкими. «Американці знають секрет оперативності», – захоплено казав він. Обов’язковий медичний огляд також був менш принизливим, ніж він побоювався. Бен-Ґуріон заявив про намір стати громадянином й отримав візу, яка дозволяла йому жити й працювати в країні. «Ура!», – написав він у своєму щоденнику, як тоді, коли вперше зійшов на берег Яффи. Кілька членів місцевого осередку «По’алей Ціон» чекали на нього біля острова Елліс, імміграційного центру на південній околиці Манхеттену. Вони передали жахливі новини з Плоньська – німецька бомба потрапила у синагогу. Загинуло близько вісімдесяти осіб, серед яких і батько Шломо Цемаха. Бій, що розгорнувся навколо Плоньська тоді докладно висвітлювався газетою «Нью-Йорк Таймс». Батько Бен-Ґуріона та решта його родини були живі й здорові.[372]

Бен-Ґуріон не був застрахований від легендарного культурного шоку, який часто вражає людей, що вперше відвідують Нью-Йорк. Він звалився на нього наче «злива», і Бен-Ґуріон не міг забути цього враження впродовж життя. Під час своїх перших днів у місті він безцільно та до повного знесилення блукав проспектами Манхеттену. Третього дня йому вже здавалося, ніби він тут перебуває не менше ніж тиждень. Щоденник Бен-Ґуріона передає почуття захоплення і подекуди сарказму щодо багатоповерхових будівель, величезних магазинів, нескінченних вулиць, карет та автомобільного руху, маси пішоходів, вихору кольорів і голосів, постійного поспіху, нестримного бажання кожного щось рекламувати.

Америка поставила Бен-Ґуріона перед двома основними викликами, які вимагали від нього переглянути свої найфундаментальніші переконання. Як самопроголошений соціаліст, він зіткнувся з тим, що влада Америки – це влада капіталізму, на соціалізм великого попиту не було. Як сіоніст він прагнув почати діалог із більше ніж двома мільйонами євреїв, які, знайшовши нову батьківщину в США, почувалися тепер як вдома. Не було великого попиту і на сіонізм. Американські євреї нагадували йому власного батька: «Вони заявляють, що є сіоністами, але не переїжджають до Палестини»[373]. Тільки незначна їх кількість розуміла іврит; а йому все ще бракувало вільного знання англійської. Здебільшого він говорив їдишем. Це був не найкращий спосіб для знайомства з Америкою.

* * *

Після прибуття до Сполучених Штатів Бен-Ґуріон та Бен-Цві взяли за правило представлятися емісарами з Палестини, підкреслюючи, що приїхали лише на короткий строк. Якщо йому доводилося називати свою професію в офіційній формі, Бен-Ґуріон писав «журналіст». Це ставило його поряд з іншими письменниками, які прагнули розповсюдити сіонізм, серед них Герцль і Жаботинський. Дорогою Бен-Ґуріон розглядав можливість видання у Сполучених Штатах свого щоденнику івритом.[374]

Американські покровителі розмістили його за невисоку плату. Вони вирішили направити Бен-Ґуріона разом із Бен-Цві у лекційну поїздку по партійних відділеннях, бо емісари з Палестини були цікавіші за біженців та вигнанців. Тим часом вигнанці влаштували низку святкових зустрічей, виголошуючи довгі промови на свою честь та повідомляючи про свій приїзд єврейській пресі. «Це було трохи смішно», – зауважив Бен-Ґуріон.[375] Їхні покровителі розглядали Бен-Цві як старшого з них двох. Спочатку життя в орендованій на двох кімнаті у Брукліні було досить скрутним: Бен-Цві давав уроки, Бен-Ґуріон писав статті. Іноді їх підтримувала і Партія.

«По’алей Ціон» в Америці був створений як осередок партії Російської імперії. Активісти, майже всі іммігранти, серед яких дехто з родичів Бен-Ґуріона, привезли із собою як платформу партії, так й ідеологічні розбіжності, що непокоїли їх у Старому світі, з усіма інтригами, змовами та суперництвом. Існували відділення в кількох американських містах, але нараховували вони лише близько трьох тисяч членів та прихильників, що становили десь половину представників сіоністського робітничого руху в США. Рух випускав у Нью-Йорку газету їдишем, «Дер Їдишер Кемпфер», накладом у шість тисяч екземплярів.[376]

Бен-Ґуріон знав деяких американських прихильників сіонізму ще до свого приїзду, і вони всі також про нього чули. Нахман Сиркін, визнаний інтелектуальний лідер партії в Америці, розповів, як кілька років тому намагався викупити Палестину у турецького султана. Він запропонував заручитися десятками тисяч молодих людей у русі «Ге-Халуц» («Піонер»), члени якого були зобов’язані розселитися у Палестині та займатися фермерством. Пінхас Рутенберг, російський революціонер і терорист, ознайомив Бен-Ґуріона з планом створення єврейської армії, яка мала відвоювати Палестину.[377]

* * *

Ті євреї, яких Бен-Ґуріон спочатку зустрічав в Америці, здебільшого здавалися йому жалюгідними. Він ледве впізнав свого двоюрідного брата. «Обличчя стало змученим, постава зігнулася – він дуже постарів», – зазначив Давид, додавши, що діти його двоюрідного брата розмовляли англійською та їдиш знали лише трохи.[378] Один із братів Рахель Бейт Халахмі представив його в Асоціації молодих вихідців із Плоньська в Америці. Бен-Ґуріон визнав тих людей неприємними. «Духовно порожні, не містили в собі нічого та ні до чого не прагнули», – написав він у своєму щоденнику.[379]

Шмуеля Фукса серед них не було – тоді його не було й у місті. Бен-Ґуріон зустрів свою дівчину, яка була бундисткою. Минуло кілька тижнів, але Фукс так і не повернувся. У неділю, 7 липня 1915 року, Бен-Ґуріон написав про це у щоденнику: «Сьогодні у «По’алей Ціон» пікнік. Ось звідки я чув, що Ш. Фукс приїде. Ми не бачились дванадцять років… завтра я маю їхати». Наступного дня Бен-Ґуріон вирушив із місією до партійного відділення Рочестеру в Нью-Йорку. Це була перша зупинка лекційного туру, який охопив і кілька інших міст. Його щоденник розповідає: «Я розраховував виїхати звідси о такій-то годині, але спізнився на поїзд усього на кілька хвилин, втративши цілий день, тепер дістануся Рочестеру лише об одинадцятій ночі». Про Фукса не було жодного слова. Може, він був на пікніку, а може й ні. Можливо, Фукс був там, а Бен-Ґуріона не було; може, таки не з’явився. Або, можливо, вони обидва прийшли та побачились, і Бен-Ґуріон вирішив не оприлюднювати той момент і навіть не згадувати про це у своєму щоденнику. Багато років по тому, у бутність прем’єр-міністром, він зазначив, що зустрічався з Фуксом у Нью-Йорку. «Я розповів йому про наші починання в Палестині, і він поступово повернувся до сіонізму», – писав Бен-Ґуріон. Але це було не зовсім так.[380]

Коли Фукс уперше приїхав до США, то входив до «По’алей Ціон», але, схоже, поступово втрачав інтерес до партії. Він вивчав стоматологію в нью-йоркському університеті, одружився, мав професійний успіх і купив багатоквартирний будинок. Він публікував вірші та оповідання їдишем, деякі з них під псевдонімом «Еммануїл», ім’ям, яке пізніше дав своєму синові. Шмуель мав зв’язок з іншими їдишськими письменниками та поетами, давав їм гроші та підтримував їдишський театр.[381]

«Якби я був негром»

Лекції Бен-Ґуріона у відділеннях «По’алей Ціон» по всій країні були спрямовані на пошук молоді, яка могла б переїхати до Палестини, а тим часом вербували їх до «Ге-Халуц», який, начебто, сприяв розвитку піонерських поселень у Палестині.[382] У межах туру Центральний Комітет партії закликав членів приєднатися до цієї організації. Але ретельне дослідження показує, що іммігранти «Ге-Халуц» мали насамперед виконувати військовий обов’язок. Її цілі формулювали кілька разів, і в якийсь момент наказали: «створити спеціальну групу самооборони в Палестині». У відхиленій версії, що зберігається в архіві Бен-Ґуріона, цей уривок їдишем супроводжується двома єврейськими словами в дужках, що означають «оборонна група».[383] У статуті «Ге-Халуц», який цитував Бен-Цві у своїх спогадах, зазначається, що організація має функціонувати як «фізкультурно-спортивні та військові тренувальні клуби». Члени повинні були самі на себе взяти зобов’язання прийняти дисципліну, накладену керівництвом.

* * *

Бен-Ґуріон їздив один, зазвичай поїздом; він тимчасово проживав у партійних активістів, але не завжди був упевнений, що на нього чекатимуть; іноді й не чекали. Часом його господарі забували організувати лекцію. «Товариші нічого не підготували», – скаржився він одного разу. Це сталося, «як і очікувалося», у Янгстауні та Кантоні, а до того ще й у Піттсбурзі. Кантон був невеликою втратою, як казав він; з самого початку його не варто було відправляти туди. Але Бен-Ґуріона не прийняли в більших єврейських спільнотах Янгстауна та Піттсбурга, і це було суттєво.[384]

Члени партії в Нью-Йорку вважали його своїм емісаром і, ймовірно, сподівалися, що його виступи допоможуть зібрати гроші для партії та залучити передплатників газеті. Але він не був вправним оратором і не збирав великі натовпи; дехто згадував, що Бен-Ґуріон виступав нудно і без фантазії. Інші промовці розповідали історії; він наводив факти. Іноді його виступи справляли сильне враження, але ліричними вони не були. Як результат, речник із нього був не надто популярний. Іноді Бен-Ґуріон виступав перед аудиторією, яка ледь сягала двадцяти осіб; сорок – це була вже хороша явка. Одного разу він скасував захід у Цинциннаті, тому що суддя Луї Брендайс збирався виступити недалеко від нього того самого вечора.[385]

* * *

Наприкінці серпня 1916 року Бен-Цві та Бен-Ґуріон попросили Брендайса разом із послом Моргентау у Стамбулі втрутитися та отримати для них дозвіл на повернення до Палестини.[386] Тоді вони обидва все ще вважали, що Палестина може бути під Османським сюзеренітетом, хоча й розуміли, що можливий, безумовно, й інший розвиток подій. Тож вони не знали, на чиєму боці діятиме військова сила, яку планували зібрати: на боці чи проти турків. У будь-якому разі «Ге-Халуц», мабуть, мав намір діяти проти арабів під контролем Бен-Ґуріона. Але цього не сталося. «Реакція не була масовою», – писав Бен-Ґуріон; американська філія «Ге-Халуц» налічувала лише близько ста членів.[387] Це був провал. Бен-Ґуріон пройшов довгий шлях задля того, щоб американські євреї почали переїжджати до Палестини.

Більшу частину часу він проводив з іншими членами своєї партії, але часто виходив із того вузького світу і озирався навколо. Він стежив за президентською кампанією і пізніше згадував тривожне очікування, що передувало обранню Вудро Вільсона на другий термін. «Результат світової війни багато в чому залежав від результатів виборів», – писав він. У Нешвіллі Бен-Ґуріон вперше побачив те, що називав «поселенням блідих негрів», «блідий» – це термін для району, у якому російська влада змусила жити євреїв. Коли він заходив у міський транспорт, то бачив два знаки, що свідчать про те, що місця спереду були для білих, а ззаду для «кольорових», як тоді в Америці називали негрів. «Коли ви заходите в транспорт, білі сидять на передніх сидіннях», – писав Бен-Ґуріон до Бен-Цві. – Якщо якесь місце звільняється, чорним також дозволяють сісти (але Бог любить однаково і тих, і тих). Коли люди виходять, спочатку виходять білі, а потім чорні». Бен-Ґуріон також бачив окремі ванні кімнати для чорношкірих та білих. Його, хто виріс на «Хатині дядька Тома», охоплювали злість, біль та сором, як писав він і розповів Бен-Цві, що коли пішов дивитися фільм, то сів поруч із неграми. Білетер негайно підійшов до Бен-Ґуріона і зажадав, щоб він пересів від них подалі.[388][389]

Він відпочивав від політики у різних місцях: наприклад, спостерігаючи видовище Ніагарського водоспаду, яким був настільки приголомшений, що майже забув про з’їзд, на який їхав до Буффало, попри те, що він мав проходити у великій, переповненій залі. Бен-Ґуріон часто писав про воду, але зустріч із цією «магічною дивною прірвою» подарувала майже релігійний досвід. «Сиди тут мовчки, сину Адама, і слухай цей рев, який не припиняється з часів шести днів творіння», – написав він у своєму щоденнику. «Сиди тут і дивись мовчки, і спостерігай за бризками піни, які заплямували цей мальовничий вид».[390]

Деякі його листи та записи доводять, що і в Америці Бен-Ґуріон мав різкі перепади настрою. Його почерк був, як звичайно, рівномірним і розбірливим, розташованим охайними рядками, з більш-менш однаковими полями та пробілами. Але були часи, коли його каліграфія погіршувалася, букви ставали незграбними, важко читалися, ставали агресивними на вигляд. Рядки прямували без полів, різко поринали вниз у лівий нижній кут сторінки.[391] Протягом наступних місяців він присвятив себе передусім письменництву. Це було мудре рішення; завдяки писемній роботі Бен-Ґуріон був незабаром визнаний фігурою, навіть важливішою за Бен-Цві.

«Спочатку була дія»

Через деякий час після заснування «Га’Ахдут» Бен-Цві написав статтю на честь одного з загиблих у Седжері Якова Плоткіна. Стаття була надрукована в «Іцкорі», меморіальній книзі, виданій у Яффі 1911 року; це мало стати наріжним каменем героїчної міфології робітничого руху на землі Ізраїлю. Згідно з обкладинкою, книга вшановувала пам’ять загиблих єврейських робітників – вони не були зазначені як члени «Га-Шомер». Книга була присвячена восьми чоловікам, шість з яких загинули у Седжері. Поряд із висловлюваннями, книга також містила літературні твори, зокрема матеріали Самуїла Йозефа Агнона та один Шломо Цемаха, і була досить нерішучою спробою сформувати світську культуру національної пам’яті. Були переглянуті слова традиційної молитви Іцкора, що промовляли у синагогах у святкові дні; вступні слова «Бог пам’ятатиме» було змінено на «Єврейський народ пам’ятатиме». У статті про цінність відданого за справу життя показане те, що тисячі побожних євреїв, які прийняли мученицьку смерть «заради освячення імені Бога», зробили це лише заради порятунку власної душі, тоді як робітники, про яких йдеться у книзі, «були вбиті, щоб відстояти честь всієї нації». Вступ містив політичний заклик до арабів працювати разом з єврейськими поселенцями, щоб допомогти розквітнути «нашій безплідній землі». Книга вийшла івритом; її редакторами були літні Ю. З. Рабіновіч та Йозеф Хаїм Бреннер. Було багато друкарських помилок; Бен-Ґуріон не брав у цьому участь.[392]

Через кілька місяців як вони приїхали до США, після того як вони почали читати лекції перед партійними главами, Бен-Цві та Бен-Ґуріон зрозуміли, що бракує письмових матеріалів їдишем про «По’алей Ціон» і Палестину. За їх пропозицією, партія вирішила випустити видання «Іцкору» на їдиші. Це була спроба створити загальну легенду для євреїв Палестини та Америки. Завдання підготувати матеріали було покладено на кількох досвідчених редакторів «Га-Ахдут», які тоді мешкали у Нью-Йорку, серед них і Бен-Цві. Вони брали літературні твори, додавали імена жертв, які не були включені до єврейського видання, і описували їх славетність.

Книга отримала ще один вступ, написаний Яковом Зерубавелем, надрукований невеликим, щільним шрифтом на шести сторінках, який важко читався. Основною метою було звеличення світського юдаїзму та засудження побожного способу життя. Це можна було побачити в принизливій статті Бреннера, що так і не з’явилася в оригіналі. На обкладинці був малюнок, на якому зображений конкретний член «Га-Шомер». Подібні малюнки, у стилі модерн, з’явилися й у самій книзі. У підзаголовку було зазначено, що книга вшановувала пам’ять «охоронців та робітників» Палестини; у своєму вступі Зерубавель посилався на Шимона Бар Гіора. Бен-Ґуріон написав захопливу автобіографічну повість про свої перші роки в Палестині. Вона була надрукована майже наприкінці книги.[393]

Це був величезний успіх. Пам’ятні вечори пройшли по всій Америці, і Бен-Ґуріон став бажаним гостем. Зрештою, у нього була реальна історія: як він приїхав до Палестини, як його підкосили малярійна лихоманка та голод, як він при цьому почувався.[394] Цілком природно, його настрій різко поліпшився. «Ти ще не познайомився з Вудро?» – запитував він Бен-Цві, який тоді був у Вашингтоні.[395]

Більшість відгуків на книгу були позитивними. Але прибічник «Бунду», який підписувався ім’ям Мойсей Іозеф Ольгін, опублікував свої «думки» про книгу під назвою «Єврейські колонії в Палестині були засновані на катастрофі арабського народу». Його провідною думкою було те, що араби – давні хазяї Палестини, і що їх війна проти єврейських поселенців була логічною відповіддю.

З цього приводу представників сіоністського руху вже тоді часто просили пояснити, як вони бачили співіснування з арабами. Бен-Ґуріон підкреслив, що країна може бути готова до прийняття чотирьох – п’яти мільйонів євреїв. Він звеличував їхню культурну та моральну перевагу й обіцяв, що розвиток (єврейської держави) також спричинить відродження серед арабського населення. Бен-Ґуріон наводив Петах-Тіква як доказ: у ньому мешкало п’ять тисяч жителів та ще три тисячі арабських заробітчан, гордо розповідав він. Про намір замінити їх на єврейських робітників не йшлося.[396] Коли видання було розпродане, а попит ще не вичерпаний, було вирішено про друге видання, і цього разу відповідальність за проєкт поклали на Бен-Ґуріона.

Він показав себе рішучим редактором: заявив, що вступ Зерубавеля – це не що інше, як «надута полеміка в нібито ліричному стилі». Бен-Ґуріон відкинув його та написав новий, удвічі коротший, лише на три сторінки. На відміну від Зерубавеля, він писав короткими потужними реченнями. Герої, про яких він згадував, виходили схожими на богів: «Вони прийшли не як жебраки, а як завойовники», – почав Бен-Ґуріон. Потім пройшов якийсь період, а потім: «Спочатку була дія». У такому дусі він і продовжував. Звернення було націоналістичним та світським і стосувалося особистостей загиблих героїв. Вони створили «релігію праці» і пролили кров, захищаючи рідну землю. На відміну від Зерубавеля, Бен-Ґуріон не публікував заклику до миру з арабами. Він зауважив, що вони поважають лише тих, хто вміє захищатись. Він перемістив свій автобіографічний твір на початок нового видання, одразу після вступу. Переглядаючи послідовність, у якій опинилися загиблі, він поставив на перші позиції двох людей, які померли внаслідок інциденту, до якого він сам був причетний у Седжері. Бен-Ґуріон навмисно написав у такій послідовності – «робітники та охоронці». Крім того, він видалив усі згадки про «Бар Гіора».

Бен-Ґуріон редагував, а також керував підготовкою до друку майже власноруч. У процесі роботи йому довелося освоїти нову професію і ухвалювати нескінченні рішення, що вимагали володіння найдрібнішими деталями. Вони стосувалися й того, який папір використовувати, у якому форматі друкувати книги, а також графіку й ілюстрації. Підсумком цього став високоякісний альбом зі сріблястою тканинною палітуркою, елегантно надрукований на добротному папері. Він справляв «величезне враження», як писав Бен-Ґуріон батькові.[397]

Схоже, Бен-Ґуріон почав усвідомлювати, якою була його цільова аудиторія. Книга, яку він редагував, пропонувала читачам єврейський патріотизм та усвідомлення власної праведності зі сльозами на очах. Це поєднання дало їм змогу привернути увагу нових героїв, їдишських перспективних ораторів, таких, як вони самі, щоб дізнатися про них та пишатися ними. Годі було й сподіватися, навіть опосередковано, що вони залишать країну, яка їх прийняла, заради руху за прикладом своїх героїв. Це було основною відмінністю між двома виданнями – «Іцкор» Бен-Ґуріона був оптимістичнішим. Він, схоже, зрозумів ту роль, яку відіграє надія в американському етносі.

Ніщо з того, що Бен-Ґуріон робив у своєму житті до цього часу, так не сприяло його репутації, як редагування цієї книги. Усі статті, які він написав, і всі лекції, які він читав – це все разом не сприяло появі такої широкої аудиторії, як видання «Іцкору». Несподівано він став однією з найвизначніших постатей своєї партії. Під час роботи над книгою Бен-Ґуріон попросив Бен-Цві повернутися до Нью-Йорка з Вашингтона, щоб допомогти йому в редагуванні, натякнувши, що він не буде рівноправним партнером у цій роботі. Бен-Цві не приїхав. Масштабна робота з редагування, яку планував Бен-Ґуріон, незабаром після виходу попереднього видання, і, без сумніву, заміна вступу, стали ляпасами для Бен-Цві. Бен-Ґуріон навіть видалив ім’я свого друга зі списку редакторів; він міг бути більш врівноваженим. Запаморочливий успіх книги, здається, був ще однією провокацією для Бен-Цві. «Між мною і Бен-Ґуріоном виникла суперечка», – зауважив він у своїх спогадах.[398] Але Бен-Ґуріон запропонував йому новий проєкт, набагато амбітніший і складніший, над яким обидва чоловіки мали працювати разом – комплексну наукову роботу їдишем із географії та історії Палестини. Бен-Цві погодився. Бен-Ґуріон проводив щоранку у нью-йоркській публічній бібліотеці на П’ятому проспекті та Сорок другій вулиці, проходячи щоразу повз кам’яних левів, що причаїлися на початку сходів, сидячи за одним із дерев’яних столів у величезній читальній залі. Йому дуже подобалася ця робота. Він зосередив увагу на книгах, які були написані дослідницькими делегаціями та християнськими туристами Палестини у ХІХ столітті.

«Велике диво»

Вони визначилися, хто яку частину книги писатиме. Бен-Цві писав переважно про історію та географію країни; Бен-Ґуріон – про її назви, кордони та правовий статус, і, зокрема, про її мешканців. Вони обмінювалися чернетками написаних глав і коментували один одного. Деякі свої дослідження товариші проводили в Бібліотеці Конгресу у Вашингтоні та інших. «Я нехтував усією своєю діяльністю і повністю віддався цьому дослідженню», – розповідав Бен-Ґуріон батькові. Він працював із дев’ятої ранку до десятої ночі, навіть обмежив час читання щоденних газет дорогою з дому до бібліотеки. Бен-Цві також присвятив себе проєкту. В одному чи двох випадках вони навіть поновлювали партійну діяльність. У квітні 1917 року ім’я Бен-Ґуріона з’явилося в «Нью-Йорк Таймс» уперше як ім’я одного із промовців великого мітингу, організованого у зв’язку з поваленням російського царя.[399]

Один із його знайомих у Нью-Йорку згадував, що Бен-Ґуріон знаходив час розважитися у Коні-Айленд, дивитися фільми та зустрічатися з жінками. Одна з них, Пауліна Мунвейс, погодилася супроводжувати його до бібліотеки й копіювати сторінки, які він позначав. Робота тривала півтора року. П’ятнадцятого січня 1918 року Бен-Ґуріон у своєму щоденнику написав, що завершив останню главу.[400] Тим часом відбулася одна з величезних драм в історії євреїв, а також ще одна драма в його особистому житті.

* * *

Близько двох років тому, після обіду, міністр закордонних справ Великої Британії Артур Джеймс Бальфур вийшов зі свого будинку в компанії Хаїма Вейцмана, хіміка російського походження та сіоністського активіста, який оселився в Англії. Це було після опівночі. Вейцман говорив більшу частину часу, а Бальфур слухав. Раніше Вейцман уже висловлював основну тезу що до того, що інтереси сіоністського руху були схожі на інтереси Британської імперії, і навпаки. Тож британцям варто було завоювати Палестину і встановити там єврейський протекторат. Вейцман, людина досить харизматична, запропонував Бальфуру чудову історичну перспективу. Він розмовляв мовою державності та політики, але також виявляв велику релігійну обізнаність. Позиція Бальфура полягала у тому, щоб прийняти сіонізм як частину своєї християнської віри. Це була прекрасна ніч; на небі сяяв місяць. У березні 1917 року Бальфур заявив своєму Кабінету міністрів: «Я сіоніст».

У квітні США вступили у війну разом із Британією; у листопаді Бальфур видав письмову декларацію, у якій визнавав право євреїв на створення «національного дому» в Палестині. Армія генерала Едмунда Алленбі наступала на Єрусалим. Імовірно, Бен-Ґуріон стежив за її успіхами; це було однією з причин, чому він, на відміну від деяких своїх друзів, підтримував вступ у війну американців.[401]

* * *

Бен-Ґуріон безсумнівно читав про декларацію Бальфура у «Нью-Йорк Таймс»; заголовком було «Британія підтримує сіонізм». Це означало, що Велика Британія визнала, що сіоністський рух представляє інтереси єврейського народу. Вейцман говорив про декларацію у біблійній термінології: «Ця пам’ятна декларація нагадувала біблійний Маніфест Кира Великого. Як свідчать старовинні записи, він був прикладом вищої політичної мудрості, далекоглядності та національної справедливості щодо єврейського народу».[402] В очах громадськості Вейцман тепер був лідером єврейського народу. Бен-Ґуріон знав, що той у справах у Лондоні. Крім того, фраза «національний дім» йому була не чужа – це був термін, який сіоністський рух використовував, щоб не заявляти прямо про свою справжню мету – створення єврейської держави. Але Декларація Бальфура стала цілковитою несподіванкою. Мабуть, йому знадобився час, щоб зрозуміти її історичне значення. Бен-Ґуріон назвав «великим дивом» публічне визнання права євреїв на створення національного дому у Палестині без паралелі з повстанням Бар Кочби проти римлян, але він прагнув применшити його практичне значення. Англія не мала змоги повернути Палестину єврейському народові, як писав він. Тільки єврейський народ міг повернути її собі завдяки плідній праці та переселенню туди євреїв зі всього світу. В одному з виступів Бен-Ґуріон проілюстрував цю ідею на прикладі: як одна жінка не може народити дитину замість іншої, так і одна нація не може створити національний дім для іншої нації.[403]

Він не брав участі в отриманні Декларації Бальфура; це, імовірно, його турбувало. Отже, його підозра була виправдана – Вейцман увійшов до історії, сидячи на П’ятому авеню та читаючи книги. Ймовірніше, Вейцман реагував би так само, якби це було досягнення Герцля. Пізніше Бен-Ґуріон скопіював до своїх спогадів статтю, написану 1915 року, у якій закликав серед іншого вжити заходів, щоб післявоєнна мирна конференція визнала право євреїв будувати своє майбутнє у Палестині. Він наголосив, що стаття з’явилася за два роки до Декларації Бальфура, і саме тоді Бен-Ґуріон та його друзі вже спілкувалися з британськими представниками щодо формування єврейського загону, який воював би у Палестині.[404]

«Я був майже не при собі»

Декларація Бальфура спричинила величезне національне пробудження, водночас відновлюючи дискусії щодо існування самого сіонізму. «Нью-Йорк Таймс» опублікувала довгий текст відомого реформістського рабина, який заперечував той факт, що євреї мають національну ідентичність. Їх історична місія, стверджував він, полягала у поширенні їхніх духовних принципів. У зв’язку з цим, їх потрібно було розсіяти серед народів світу. Американські сіоністські лідери були не у захваті від холодної реакції Бен-Ґуріона на Декларацію, тому він спробував відійти від своїх застережень у двох інших статтях. Декларація Бальфура миттєво наблизила сіонізм, «наче якимось дивним чином», на «ще один крок до втілення у життя», як написав він, але єврейську Батьківщину все-таки потрібно було створити, і це було «важливіше, серйозніше і важче завдання», ніж отримання декларації.[405] Драма, що розгорталася навколо Декларації, також змусила його відмовитися, раз і назавжди, від надій, які він покладав на Туреччину з моменту приїзду до Палестини. Зробити це було непросто. Не менш складно було визнати, що Жаботинський раніше за нього передбачив турецьку поразку.

За кілька тижнів у нього сталося майже миттєве прозріння, яке призвело до нового та сумного усвідомлення: турецька епоха закінчилася і настала епоха Британії. Це відбулося у знаменитій Великій залі Купер Юніон, де Авраам Лінкольн одного разу виступив із натхненною промовою проти розповсюдження рабства. Зала була переповнена; публіка прийшла відзначити Декларацію Бальфура та оголосити про створення фонду дій у розмірі 40 тис. доларів. Натовп був у піднесеному настрої, повідомляла «Нью-Йорк Таймс». Газета згадала серед доповідачів і Бен-Ґуріона. Інша газета, про яку Бен-Ґуріон повідомив батькові, назвала його промову «запальною та страхітливою». Бен-Ґуріон, як писав, був розлючений: «Я знаю лише, що був майже не в собі, коли промовляв. Я відчував лише бурю, що вирує в моїй душі, – і ця буря бризкала словами з моїх вуст».[406]

П’ять днів по тому він одружився з Пауліною Мунвейс.

* * *

Вона працювала медичною сестрою в клініці гінеколога Шмуеля Ельсберга, який любив зустрічатися у своєму будинку з молодими інтелектуалами із «По’алей Ціон». Бен-Ґуріон іноді був серед його гостей, і саме там він вперше побачив її. На чотири роки молодша за нього, вона народилася в Мінську, тоді частині Російської імперії, і приїхала до Нью-Йорка ще підлітком. Як і багато інших іммігрантів, які виросли у двомовному середовищі, вона вільно володіла їдишем та англійською. Коли вони зустрілися у будинку доктора Ельсберга, Бен-Ґуріон усе ще повною мірою не володів англійською. Тож вони розмовляли їдишем.

Як і можна було очікувати від молодої жінки, яка навчалася у школі медсестер, Мунвейс була впевнена у собі й відверта, а також мала добре почуття гумору. Перед зустріччю з Бен-Ґуріоном у неї були інші романтичні стосунки. Пауліну вразив ідеалізм Бен-Ґуріона або, можливо, його тверді переконання. На фотографіях, зроблених тоді, він був досить привабливим хлопцем – античний ніс, який був його найвидатнішою рисою, поряд із чуттєвими губами справляв враження мужності та впевненості. Вона – розумною і милою; він, мабуть, був щасливий, що знайшов жінку, нижчу за себе зростом. Пауліна носила круглі окуляри у стилі Емми Голдман, американської лідерки анархістів; за словами Бен-Ґуріона, вона захоплювалася Голдман і сама сповідувала її принципи. Пізніше Пауліна це опосередковано підтвердила.[407][408]

Ба більше, Мунвейс не була сіоністкою. До зустрічі з Бен-Ґуріоном вона ніколи не мріяла про життя за межами Сполучених Штатів. Коли вони закохалися, Давид сказав їй, якщо вона погодиться одружитися з ним, їй доведеться поїхати з Америки й супроводжувати його до бідної, маленької країни, де не було ані електрики, ані газу. Вона погодилася. Тож у середу вранці, 5 грудня 1917 року, вони вдвох пішли до міської адміністрації на Манхеттені й офіційно стали чоловіком і дружиною. Йому був тридцять один рік, їй двадцять сім.[409]

Це сталося вранці об 11:30. Бен-Ґуріон записав у своєму щоденнику: «Я взяв собі дружину»; він не згадав її ім’я. Вони нікого до себе не запрошували. Після виходу з кабінету канцелярії Пауліна продовжила свій звичайний день, а Давид пішов до штабу партії. Філіп Пінхас Крузо, який знав їх обох, згадував, що Бен-Ґуріон зник на три дні. Ми домовлялися про зустріч, але він так і не з’явився, розповідав той; Бен-Ґуріон з’явився на четвертий день і вигукнув: «Кажи „мазаль тов”, я одружився». Було відомо, що Паула закохана в іншого члена партії, попри відсутність великого інтересу до неї. «Ось чому це був сюрприз», – пояснив Крузо. Бен-Ґуріон пішов до відділення «Дер Їдишер Кемпфер» і розмістив івритом повідомлення про весілля. Він дав дружині єврейське ім’я Пеніна, взявши «Паула» у дужки. Він написав івритом її прізвище, як це зробив цар Монобаз Адіабенський у першому столітті нашої ери, який за легендою прийняв юдаїзм.[410]

Вони не організовували вечірку й не їздили на медовий місяць. За словами Паули, її родина виступала проти їх одруження з Бен-Ґуріоном, бо він був сіоністом. Коли багато років по тому її запитали, який був найщасливіший день у її житті, вона відповіла, що це був день, коли вона народила старшу доньку.[411]

«Багато єврейської крові»

Протягом наступних місяців Бен-Ґуріон працював із Бен-Цві над завершенням їхньої книги й опублікували її одразу після прийняття Декларації Бальфура. Навряд чи можна було підібрати кращий час для цього. За однією оцінкою, було продано двадцять п’ять тисяч примірників.[412] На обкладинці фігурували два автори: Давид Бен-Ґуріон та Іцхак Бен-Цві; він нарешті йшов першим. «Дві третини книги є моїми», – задоволено писав він батькові.[413] Основною претензією до книги було те, що більшість фелахів, арабських селян або фермерів у Палестині, не мали арабського походження. Швидше за все, це були нащадки євреїв, які жили у Палестині до арабських завоювань. Єдиними справжніми арабами, стверджував він, були бедуїнські племена.[414]

Основне припущення полягало у тому, що після руйнування Другого храму римлянами 70 року н. е. євреї з Палестини вигнані не були. Вони продовжували там жити, насамперед у Галілеї, і більшість із них займалися фермерством. Коли на початку сьомого століття прибули араби, більшість цих євреїв прийняли іслам і почали розмовляти арабською, завдяки чому і вижили. Наслідком цього стало створення різноманітних змішаних ідентичностей, але більшість мусульманських фелахів, які мешкали між річкою Йордан та Середземномор’ям, належали до «єдиного расового типу», – наполягав Бен-Ґуріон. «Багато єврейської крові тече в їхніх жилах, крові єврейських фермерів, які вирішили у лихі часи відмовитись від власної релігії, щоб їх не вигнали з рідної землі. Бен-Ґуріон обґрунтовано відповів на цю претензію, багато в чому спираючись на антропологічну інформацію, яку знайшов у бібліотеках. Фелахи, як писав Бен-Ґуріон, мали багато традицій, більше схожих на єврейські, що описані у Біблії; вони зберегли біблійні імена та назви поселень, а також безліч єврейських слів.[415]

З наукового погляду теза була дуже суперечливою; її політичне значення полягало в тому, що євреї ніколи не залишали своєї землі та продовжували там жити. Це було надійним доказом того, що сіонізм не вимагає зіткнення з фелахами. Це також було однозначним доказом того, що «єврейська кров», а не релігія, визначала єврейську ідентичність. Бен-Ґуріон і Бен-Цві не вдавалися у всі ці подробиці; вони просто подали свої висновки так, ніби ті були доведеною науковою істиною.

Вони також намалювали карту землі Ізраїлю, ніби це було не більше, ніж географічне питання. У процесі її створення автори відкидали кордони, що відмежовували території, які, згідно з релігійним віруванням, Бог обіцяв своєму народові. Бен-Ґуріон та Бен-Цві називали їх «ідеальними кордонами», засмучуючись при цьому через існуваня «фактичних». На півночі вони включили гору Гермон, верхів’я річки Ярмук, річку Літані та місто Сидон. Східна межа простежувалася далеко за Йорданією – до плато Хауран. Автори не зазначали кордон у східній пустелі, бо припускали, що площа землі буде розширюватися чи скорочуватися відповідно до можливостей національного дому щодо експлуатування пустелі. На півдні кордон простягався від Ель-Аріша до Ейлату. Це був сіоністський компроміс, що Бен-Ґуріон пізніше назвав Великою та Малою Палестиною. Розмежована у такий спосіб земля, як зазначали Бен-Ґуріон та Бен-Цві, налічувала понад мільйон мешканців. Іншими словами, вони не заявляли, що земля не заселена, однак стверджували, що це «земля без нації» і вона «чекає на народ». Автори обґрунтували право євреїв на заселення землі не лише в історичному плані; вони запропонували також екологічні аргументи. «Країна квітів і сонця, – писали вони, – незрівнянно чудова земля, що не має аналогів на земній кулі», була спустошена, «незліченні терни й осот вкривають прекрасні долини». Сади та ліси зникли, гірські схили були ніби неживими. Усе це сталося тому, що це була земля без нації. З поверненням свого народу природні скарби відродяться знову.[416]

Бен-Ґуріон і Бен-Цві зробили все можливе, щоб дотриматися виваженого академічного стилю; вони пред’явили претензії та зустрічні вимоги, підкріплені безліччю дат та таблиць із цифрами. Проєкт виявився набагато масштабнішим, ніж вони очікували. Мало бути кілька томів; тим часом вони завершили роботу лише над першим. Бен-Ґуріон казав, що незадоволений такими темпами. Але після двох років роботи, упродовж шістнадцяти годин на день, він дійшов висновку, що для книги, такої всебічної та докладної, як він сподівався написати, потрібно п’ятнадцять років праці.[417]

Тим часом події змусили його відкласти цю роботу і взятися за зброю, як писав він. Він мав на увазі зусилля, спрямовані на створення Єврейського легіону.[418]

* * *

Історія почалась із сіонського корпусу погоничів Трумпельдора і продовжилася у Лондоні. Зеєв Жаботинський ділив квартиру разом із Вірою та Хаїмом Вейцман у Челсі. Він домагався створення Єврейського легіону, який брав би участь у відвоюванні Палестини під командуванням британської армії. Вейцман був не проти цієї ідеї; він розумів її політичну цінність та символічне значення, але ставився з великою обережністю. Його головна мета полягала в просуванні Декларації Бальфура, і він хотів, щоб ніщо цьому не заважало.

Коли Британія оголосила загальну військову повинність, виникло питання: що робити з приблизно тридцятьма тисячами єврейських чоловіків призовного віку – «шнайдерами» (що означає «кравці»), як їх називали – які емігрували з Російської імперії. Більшість із них сподівалася ухилитися від призову. Міністр внутрішніх справ Герберт Семюель шукав легших підходів до них і продовжував відкладати їх мобілізацію. Тим часом зростала кількість загиблих британців, і, як пізніше розповідав Бен-Ґуріон, «почалася досить виправдана антисемітська агітація». У лютому 1917 року уряд Британії вимагав ухвалити рішення: єврейські іммігранти повинні або служити, або повернутися до Російської імперії. Неохоче, але не маючи іншого вибору, Вейцман почав розбиратися з цим питанням. Він запропонував затвердити програму Жаботинського щодо створення Єврейського легіону. Коли США вступили у війну, Вейцман запропонував подібний варіант і для американських євреїв.

Пінхас Рутенберг разом із Бен-Ґуріоном, з яким уже обговорював це питання, поїхали до судді Брендайса і запропонували створити єврейський батальйон на базі американської армії та розгорнути його під час відвоювання Палестини. Брендайс представив цю ідею президенту Вільсону. Президент направив Брендайса до британців, повернувши цю ініціативу Вейцману та Жаботинському до Лондона. Наприкінці липня 1917 року Британське військове відомство заявило, що можна розпочати зарахування.[419]

Бен-Ґуріон спілкувався з британським послом у Вашингтоні й упродовж місяців, доки Лондон затверджував план, присвятив свій час призову євреїв. «Імміграція до Палестини у формі кольору хакі стала дуже популярним гаслом», – писав Бен-Цві, який також заохочував євреїв до добровільної участі.[420] Тим часом Бен-Ґуріон натомився від інтриг та суперечок у своїй партії; він стверджував, що став жертвою «особистісних атак» і писав про «дратівливість і бруд», які пояснював впливом американської політики. Вони боролися, серед іншого і за розподіл партійних коштів, що витрачалися на діяльність у США та Палестині. Бен-Ґуріон пішов у відставку з Центрального Комітету партії.[421] Наприкінці квітня 1918 року він повідомив про це англійському консулу в Нью-Йорку, а за кілька тижнів прийняв присягу армії Його Величності і вирушив до Віндзора (Канада), де розпочав свою підготовку.[422] Паулічка, як він став називати свою дружину, почувалася нещасною, адже він залишив її самотньою за пів року після одруження. Вона почувалася травмованою, наляканою й ображеною і до того ж була вагітною.

«Я ШУКАЮ ТВОЇ ГУБИ»

На шляху до свого тренувального табору Бен-Ґуріон перетнув кілька міст. Члени їхніх єврейських громад заздалегідь на нього чекали, бігли вперед, аби потиснути йому руку, просили виступити з промовами, носили його на плечах, дарували йому та його товаришам квіти та шоколад. Попереду на нього чекали шість тижнів тренувань і стрілецької практики. Час від часу солдатам доводилося демонтувати свої намети й знову ставити їх; у них були чергування на кухні та в охороні; іноді їх оглядали та вивозили на паради.

Нічого не вказувало на те, що вони будуть розміщені на реальному фронті. «Військовий вишкіл, який ми отримали, є недостатнім за будь-якими стандартами», – писав Бен-Цві. Справді, її головне призначення було не військовим, а швидше політичним і символічним. Легіон представляв сіоністську ідеологію з власним прапором та знаками; солдати сформували Комітет, який представляв їх своїм командирам. Вони пред’являли низку вимог, такі як постачання кошерної їжі. У них були канцелярські товари з логотипом івритом. Бен-Ґуріон використовував табірний телефон і відповідав на дзвінки, влаштовував траурний мітинг на честь Герцля і читав «Нью-Йорк Таймс». Британські командири адоптувалися до виняткового характеру легіону. У межах цього вони розпочали розширені переговори ще до того, як рядовий 3831 Бен-Ґуріон, Давид, як він був записаний у своїх військових документах, погодився прийняти звання капрала. Він думав, що матиме більший авторитет як один із солдатів, але врешті-решт став капралом. «У мене особлива робота, – писав він дружині. – Кожен, хто має скаргу або думає, що з ним обійшлись несправедливо, приходить до мене. І якщо хтось хоче про щось дізнатися, також може до мене звертатися. Додай до цього три засідання Комітету, і тоді в тебе буде весь мій щоденний графік»[423].

Згідно з одним із документів до Єврейського легіону в США було зараховано двадцять сім сотень осіб. Тут були солдати, які погодилися з єврейських і сіоністських міркувань, але були й інші, які були «неосвіченими індивідуумами та злочинцями від народження», – пише Бен-Ґуріон. Він особливо пишався тим, як поводився з людиною, що потрапила до в’язниці Синг-Синг. Чоловік був «злодієм із Пенсильванії», який зізнався, що його дружина – шльондра. Зустріч із цією людиною зміцнила його віру в людство, він заявив: «Я вірю і в грішників». Колишній засуджений пожертвував п’ять доларів на вшанування пам’яті Герцля.[424]

* * *

Його листи до Паули були схожі на ті, які пише хлопчик до матері з літнього табору. «Я знову став учнем», – написав він і сказав, що схожий на хлопчика чотирнадцяти чи п’ятнадцяти років. Важко було б здогадатися, що це листи солдата, який погодився воювати на війні, що вже забрала п’ятнадцять мільйонів життів. «Я відчуваю себе трохи сп’янілим від свого нового життя, – ділився він із нею. – Так приємно прокидатися із сонцем і приймати душ на галявині на свіжому ранковому повітрі!» Напевно, неправильно було таке писати жінці, яка самотньо проводила свою вагітність, але Бен-Ґуріон часто писав їй про своє кохання й описував це як любов маленького хлопчика. Зі свого боку, Паула старанно виконувала роль нової матері. Вона нагадувала йому знову і знову, що треба чистити зуби. Він обіцяв їй, що робитиме так, як вона наказує, і що буде також прати носовички. Бен-Цві писав подібні листи до Рахелі Янаіт.[425]

Паула писала йому так само часто – тричі на тиждень, англійською мовою. Іноді він отримував відразу чотири чи п’ять листів. Його листи, що налічували десятки, були їдишем. «Я хочу тримати тебе не тільки в серці, але і в руках, і притиснути до грудей, – писав він після кількох місяців розлуки. – Я хочу дивитися не тільки на твоє зображення, але власне на тебе, обійняти тебе, притиснути до серця і цілувати, цілувати з любов’ю, яку так довго стримував і придушував». Кілька місяців по тому він писав: «У мене відчуття, ніби я закоханий у тебе, як уперше, я шукаю твої губи, руки, хочу притиснути тебе до себе, палко обійняти тебе, стояти біля твого ліжка, схилятися, торкатися тебе і забути про все навколо, як тоді. І ми щасливі у коханні, разом, рука в руці, губи у губи, серце в серце».

Бен-Ґуріон нагадав про чарівну ніч, що заколисала їх після того, як накинула на них «покривало захоплення і блаженства» і змусила їх «бути разом, разом». Він нагадав їй про ранкові години, коли обоє були сп’янілі від кохання, «разом були наші руки та наші серця». Навіть тоді йому, здається, важко було розподіляти час між роботою та коханням; спочатку йшла робота, ніби вибору не було. «Пригадуєш кілька вранішніх хвилин, коли я відкладав свою роботу і приходив до тебе? Кілька разів після безсонних ночей на роботі я знаходив тебе сплячою, будив тебе поцілунками у губи, торкався оголених рук, а твої очі благали мене залишитися трохи довше. І голосніше, ніж твої очі, моє серце кричало: залишайся, залишайся, і ми обидва рахували ті кілька хвилин, що минали так швидко».[426]

Проте листи висувають на передній план рольову гру двох символічних персонажів, які посіли місця справжніх Давида і Паули, вони зображують динамічний розвиток історії кохання. Спочатку вона була тільки його «дружиною», як він писав у своєму щоденнику в день їхнього весілля; того самого дня він вигадав для неї нове ім’я. Вона ж і далі підписувала листи власним ім’ям Пауліна, а свого чоловіка називала «Бен-Ґуріон», саме так і він підписував їй свої листи. Бен-Ґуріон любив її як «дружину», «матір» та «сестру». У заповіті, написаному тоді, він розділив опіку над дитиною між нею та батьком у Плоньську.[427]

У рольовій грі вона була постраждалою й обвинувачуваною стороною; він був правопорушником із почуттям провини.

«ПОВНЕ ВІДНОВЛЕННЯ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ»

У її листах відчувалося тяжке, іноді несамовите горе. Вона розповідала йому про докучливих сусідів і про біль у ногах, що набрякали під час вагітності. Їй було важко засинати, мучив зубний біль та штовхання дитини. Гроші, які він виділяв для неї, затримувалися. Але понад усе Паула писала про свою самотність. Давид був єдиним, з ким вона могла ділитися своїми труднощами, і його поруч не було. Вона благала дозволити їй приєднатися до нього у Канаді; він відповідав, що подорож зовсім не дешева і що він може покинути табір у будь-який час. «Ти поганий коханець, чоловік та батько», писала йому вона, і знову й знову нагадувала ту обіцянку, яку він давав їй, – ніколи не зневірюватися та не бути вбитим. «Усе настільки похмуро і сумно у моєму житті, – писала вона. – Я почуваюся такою нещасною… я перечитувала усі твої листи сьогодні, і ти не уявляєш, як гірко я плакала… і як же ж мені не плакати, якщо у мене немає нікого, ближчого за тебе. Ти – усе моє життя… а решта здаються мені мертвими… Я ніколи не думала, що кохатиму настільки піднесено, але єдиний Господь знає, наскільки сильно я люблю тебе… я уявляю, що коли повернуся додому з лікарні, ніхто нас не зустріне… Як і ніхто не може зайняти твоє місце, ти такий хороший, особливо для мене… Я гадаю, що не заслуговую на щось краще, та маю терпіти»[428].

Його відповіді надходили поетапно. Спочатку він відповів на її претензію, що зачепила його найбільше: «Кохано, ти думаєш, якби я тебе любив більше, то не погодився б їхати до легіону? Чому ж ти мене так мало знаєш!». Бен-Ґуріон запевнив її, що є одним із тих людей, хто кохає раз у житті. Після цього він написав, що співчуває їй і намагатиметься взяти на себе, якщо зможе, якісь її страждання. «Коли я читаю твої листи, – писав він, – я відчуваю все, що відчуваєш ти, і страждаю від усього, від чого й ти». Він додав, що сумує за нею і відчайдушно хоче бути поруч. На третьому етапі він прагнув спокутати провину: «Я хочу впасти до твоїх ніг і благати вибачити мені». Потім Бен-Ґуріон пообіцяв, що її страждання тільки посилять його любов. «Зараз це більше, ніж любов, – писав він. – Ти мій святий, страдний ангел, що непомітно кружляє навколо мене, ангел, до якого звернена моя душа, на якого спрямований угору мій погляд, бо я бачу, що ти високо, вище за мене; тому що те, що ти зробила, є настільки величним, що мені іноді хочеться зняти капелюха і схилитися, низько схилитися перед твоїм героїзмом, якому не припиняю дивуватися та обожнювати все своє життя». Наприкінці він представив свою службу в легіоні як суть їхньої любові та щастя: «Найбільше, що я міг би зараз зробити для тебе – це розлучитися та піти добровольцем до легіону, щоб залишити тебе з ненародженою дитиною та вирушити на фронт, бо цим вчинком буде освячене наше кохання і приготовлене наше подружнє щастя».

Бен-Ґуріон писав, що коли закохався у неї й вирішив назавжди об’єднати їхні життя, то не хотів дарувати їй «мізерне, дешеве, повсякденне щастя», а швидше підготував для неї «найбільше, найсвятіше, найглибше людське щастя, здобуте завдяки стражданням і мукам». Він із задоволенням відкрив для себе, що Паула здатна страждати разом із ним «заради великої справи». Це був майже договірний момент його підходу, як той, яким Бен-Ґуріон керувався у своїх стосунках із батьком під час навчання. «Ми злилися в нашому коханні, і вже не існувало «я і ти», – писав він, – але натомість моє серце було твоїм серцем, і твоє серце – моїм… і я все ще вважаю, що не один зголосився, а що ми обоє добровільно служимо в легіоні».[429]

Тут знову було показано повну відповідність між потребами сіоністської боротьби та особистими почуттями Бен-Ґуріон. Можливо, це було егоїстично з його боку. Можливо, його обтяжувало рутинне життя одруженого чоловіка; можливо, він розглядав шлюб як розподіл ролей між чоловіком-воїном і жінкою, обов’язком якої було материнство. Можливо, він залишив Паулу так само, як колись залишила його мати. Можливо, він справді вірив, що Єврейський легіон вартий ціни, яку повинна заплатити Паула, ніби це був поворотний момент історії. Що б там не було, ніхто його не примушував зараховуватися туди; він робив це за власним бажанням. Ймовірно, це був єдиний спосіб повернутися до Палестини, і служба у легіоні нарешті додала до його політичної біографії військовий розділ. Під час другої світової війни Бен-Ґуріон, ніби випадково, помітив: «Не так уже й просто та приємно бути солдатом. Я добре пам’ятаю дні й ночі глибокої нудьги, коли ми з друзями носили уніформу». Тим, хто це чув від нього, могло здатися, що перед ними досвідчений боєць.[430]

* * *

Наприкінці війни в Єврейському легіоні проходили службу п’ять тисяч солдатів. Вони прибули з Англії, США, Канади, Аргентини та Палестини. Декому з них вдалося взяти участь у завершальних етапах завоювання Палестини турками. Але Єврейський підрозділ, створений в Америці, був сіоністською ілюзією з нульовою військовою цінністю. Як і Білу, і американські філії «Ге-Халуц», його основний внесок у сіоністську боротьбу швидше за все був легендою.[431]

На шляху від Канади до Шотландії Бен-Ґуріон уявляв себе «на чолі Єврейського батальйону у його боротьбі за спокуту землі». Море було трохи бурхливим, як зазначалося у щоденнику, і його дещо нудило. Капрал Бен-Ґуріон, звичайно, не стояв на чолі батальйону, тож йому бракуватиме «спокути землі». Тоді уже протягом пів року Єрусалим контролювали англійці, відібравши його у турків. Хаїм Вейцман уже їздив у роллс-ройсі з генералом Едмундом Алленбі, командувачем британськими військами в Палестині, до вершини гори Скопус. Там він заклав, «від імені єврейської армії», один із наріжних каменів Єврейського університету. Церемонію відвідало близько шести тисяч гостей; Лорд Бальфур надіслав свої особисті вітання. Бен-Ґуріон та його товариші по зброї зійшли на береги Великої Британії два дні тому. Він негайно вирушив до Лондона та у відділення «По’алей Ціон», там, у Вайтчепелі.[432]

Дванадцятого серпня 1918 року Бен-Ґуріон отримав гвинтівку, а три дні по тому відплив разом із рештою свого батальйону до Франції; звідти вони продовжували шлях до Італії. Дорогою він казав собі, завдаючи туркам останній удар, що заборгував їм багато. Завдяки туркам він поїхав до Америки, замкнений, неосвічений хлопець. Він не хотів бути робітником, а юристом бути не міг. Протягом трьох років, які Бен-Ґуріон провів у Нью-Йорку, закінчилася його молодість; він одружився і став упевненим у собі. У процесі він зрозумів величезну міць капіталізму Сполучених Штатів, переваги та недоліки їх Конституції та урядової структури, а також позитивні та негативні аспекти американського «плавильного котла».[433][434]

Лондон, як і раніше, був центром сіоністської діяльності, але Бен-Ґуріон уже відчував, що майбутнє за Америкою. Його зустріч з американськими євреями була невтішною, навіть якщо Палестина ще не була готова до масової імміграції, як він їм казав.[435] Він знав, що до таких людей, як Шмуель Фукс, варто ставитися з розумінням, але як сіоніст він був ним розчарований. Він знав, що майбутнє сіонізму значною мірою залежить від грошей американських євреїв, що засмучувало його ще більше.

Однак цей перший американський епізод у житті Бен-Ґуріона повністю змінив його ставлення до себе і затвердив деякі основні риси його особистості: здатність учитися, виражати себе в письмовій формі та його романтичну чуйність. Він здобув популярність як журналіст і автор. Бен-Ґуріон заробляв не надто багато, але достатньо для утримання дружини. Він усе ще не був схожим на національного лідера, але постійна участь у роботі «По’алей Ціон» розширювала його політичний досвід. Він контактував із впливовими людьми, серед яких був суддя Верховного суду Луї Брендайс. Саме це знайомство дало йому можливість стверджувати, що від президента Сполучених Штатів його відділяла лише одна особа.

Бен-Ґуріон відчував, що на його партію покладається велика історична відповідальність: «Сьогодні ми повинні зрозуміти велич нашого призначення; якщо ні – це спричинить трагедію для наступних поколінь», – написав він.[436]

* * *

Їм знадобилося майже три тижні, щоб дістатися Єгипетського порту Саїд. «Я повернувся на свою землю з гвинтівкою в руці під єврейським прапором, бувши членом Єврейського легіону», – писав він своїй сестрі.[437]

Насправді його військова кар’єра закінчилася у повному сенсі цього слова без жодного пострілу у бою. Алленбі був не у захваті від членів батальйону, які прибули до Палестини; більшість із них залишилася в Єгипті. Бен-Ґуріон зліг із дизентерією і знову був госпіталізований на кілька тижнів у військовому шпиталі. Там він стежив за новинами з фронту і писав: «Я боюся, що наш батальйон не прийде вчасно, щоб взяти участь у відвоюванні землі».[438] Тим часом батальйон Жаботинського дістався Трансйордану та брав там участь у боях.

Сімнадцяте вересня 1918 року, доки Бен-Ґуріон перебував у лікарні, він отримав на шість днів пізніше телеграму з Нью-Йорка з повідомленням про народження його доньки Геули. Перша реакція Бен-Ґуріона була стриманою, майже формальною. «Я поділяю твої щастя й радість, твій біль, турботи та страждання», – написав він Паулі. Потім додав: «Бог зробив нам дорогоцінний, великий і сповнений любові дарунок… тобі відкрився новий світ», і продовжував, що хоче обійняти й поцілувати її та дитину. Далі він заявив: «Наша земля вже вільна; світло великого, вільного і щасливого майбутнього нашого народу ллється зараз у горах Юдеї та Галілеї». Після цього Бен-Ґуріон запитав, як її фінансове становище та уроки з івриту, а також попросив Паулу надіслати йому поштою свій іврито-французький словник. З червоною обкладинкою, уточнив він.

Тиждень по тому Бен-Ґуріон підібрав тепліші та проникливіші слова. Тоді минав за єврейським календарем його тридцять другий день народження. «Я нездатний передати словами, що відчуваю з моменту отримання телеграми… моє серце тремтить від радості. Кілька коротких слів, але, Боже, яку велику сутність і яке велике щастя вони мені принесли». Він послав їй «сердечну і палку любов до нашого дорогоцінного немовляти й до тебе, моя люба Паулічко». Іноді він навіть трохи гуморив: «Надійшли мені фотографію, де ти з дитиною, і напиши, чи стала наша дівчинка хоч трохи розумнішою, хоча б як її батько, і чарівнішою, хоч б як її мати». Паула відповіла у тому ж стилі: «Попри те, що донька схожа на тебе, вона така гарна». У цьому листі він також зазначив, що Геула народилася у трагічний і сакральний момент, на шляху до великого майбутнього, і повернувся до свого рішення кинути її під час вагітності та народження. «Усвідомлення цього лежало на моєму серці важким жахливим каменем, але, Паулічко, так мало статися», – писав він.

У своєму третьому листі Бен-Ґуріон повністю відкинув історію. Він вперше розповів їй про свою хворобу та госпіталізацію, і про те, як його мучили кошмари та скільки щастя він отримав від її телеграми. Він пообіцяв, що його відсутність у Нью-Йорку тільки ще більше зблизить їх. «Є інтимність, правдивіша та реальніша за фізичну близькість, – писав він до неї, – близькість великого, безсмертного духу, вічна душевна єдність». Він поділився з нею своїми враженнями від книги, яку читав у лікарні, «Жан Крістоф» Ромена Роллана. «Уся книга дихає великою любов’ю до людства», – писав він Паулі та порекомендував їй прочитати всі десять томів, навіть якщо в деяких місцях їй буде нудно та нецікаво.

Другого жовтня 1918 року він написав у своєму щоденнику: «Учора вранці англійці ввійшли до Дамаску. Спокуту землі завершено».[439] Світова війна тривала вже близько шести тижнів.