Читать книгу Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну - Том Сегев - Страница 12

«Я переміг»

Вранці 7 листопада 1923 року, у шосту річницю Жовтневої революції, Бен-Ґуріон стояв на Красній площі у Москві, чекаючи на Лева Троцького. Після повернення із заслання Троцький став одним із наймогутніших постатей Радянського Союзу; вище був тільки Ленін, але той уже був на смертному ложі. Площа була сповнена червоних прапорів і революційних гасел; безліч місцевих жителів та студентів у футболках комуністичної молоді розмахували власними маленькими прапорцями. Бен-Ґуріон стояв поруч із платформою ораторів, біля стіни Кремля, разом з іншими закордонними гостями. Усі вони хотіли бачити Лева Давидовича Троцького, як Давид Бен-Ґуріон згадував його у своєму щоденнику, щоб підкреслити його єврейське походження.

Поєднання золотих куполів церков, революційних гасел і портретів Леніна на Кремлівській стіні захоплювало його. «Яка ж дивовижна іронія історії, що ця середньовічна царськоросійська фортеця тепер є центром світової революції», – писав він. Військовий оркестр грав радянський гімн «Інтернаціонал», і Бен-Ґуріон відзначив, що іноземні дипломати швидко підвелися і зняли капелюхи, піддаючи голову осінньому холоду. Йому було кумедно бачити, що гімн світового пролетаріату вшановується людьми, які належать до буржуазного шару суспільства. Того ранку він рано прокинувся. Дорогою на Красну площу майже у кожному вікні майорів портрет Леніна; подекуди з’являвся і Карл Маркс. Вулиці були відкриті лише для тих, у кого було запрошення. У нього було – Бен-Ґуріон перебував у Радянському Союзі як офіційний гість. Тоді він обіймав посаду секретаря Генеральної федерації робітників Палестини, більш відомого як «Гістадрут»[440]. Бен-Ґуріон був одним із трьох членів секретаріату «Гістадрута», який був заснований у Хайфі наприкінці 1920 року і швидко став головною профспілкою Палестини. Оскільки він був людиною, яка віддавала накази, усі в організації називали його генеральним секретарем, і це був титул, який він використав – помилково – у своїх спогадах.[441] Уперше у своєму житті Бен-Ґуріон мав політичний вплив.

Профспілка була створена у єгипетській пустелі чотири роки тому.

* * *

Ще під час лікування у військовому шпиталі Бен-Ґуріон ознайомився з текстом промови шанованого профспілкового лідера Берла Кацнельсона, людини, яка, за словами його біографа Аніти Шапіри, «була в тому чи іншому сенсі політичним лідером». Це ускладнювало можливість для всіх тих, хто бажав поговорити з ним про політику, але Бен-Ґуріон бачив для себе у цій промові можливість просування на керівну посаду. Коли він оговтався від дизентерії, то був відправлений до військової бази Ет-Телль-ель-Кебір, недалеко від Каїру. Це був великий табір військовополонених, який британці побудували наприкінці війни як місце для стажування тисяч турецьких солдатів, які потрапили в Палестині у полон. Бен-Ґуріон приєднався до сил, які відповідали за охорону об’єкта. «Принаймні, – втішав він себе, – ми тут виконуємо необхідну і корисну роботу». Дехто з інших членів палестинського батальйону Єврейського легіону також були відправлені до табору. Вони нудьгували та чекали на наказ, щоб повернутися додому. Серед них був і Кацнельсон.[442]

Вони вже знали один одного протягом деякого часу, можливо, навіть зустрічалися у Варшаві, де обидва товаришували з лідером «По’алей Ціон» Іцхаком Табенкіним. У Кацнельсоні, лише на кілька місяців молодшому за Бен-Ґуріона, більшість його шанувальників бачили зрілу та зразкову постать. Ним захоплювалися як просвітником і любили як духовного порадника. Берл Кацнельсон грав роль старшого брата, від якого залежали інші. Усі називали його на ім’я. Його репутація базувалася на розповсюдженій думці, ніби він керується лише моральними принципами й позбавлений будь-яких амбіційних прагнень. Перш ніж бути зарахованим до легіону, він пробував працювати у кількох ланках сільського господарства і мав романтичні стосунки не з однією жінкою. У останні роки війни Кацнельсон вирощував овочі біля Гробниці Царів у Єрусалимі. Його громадська діяльність була значною мірою обмежена сільськогосподарською робітничою організацією. Вони називали себе Незалежними, і метою Кацнельсона було об’єднати їх із двома партіями робітників – «По’алей Ціон» та «Га-Поель га-Цаір», створивши єдину політичну силу. Саме це і було темою промови, текст якої Бен-Ґуріончитав у лікарні. Він був готовий діяти.[443]

Минуло тринадцять років відтоді, як він оселився на своїй новій батьківщині, майже сім років із них перебуваючи за кордоном. Бен-Ґуріон не був поруч зі своїм народом у страшні роки війни й не брав участь в ейфорії, що супроводжувала вступ Алленбі до Єрусалиму. Не був він у Палестині і коли країна почала повертатися до нормального життя, що було результатом місцевої політики. Британська окупаційна влада почала відновлювати руїни, полишені турками майже в усіх сферах життя, в безпеці та законах зокрема. Поряд із військовим режимом діяла спільно з британським урядом і сіоністська комісія, яка прибула з Лондона. Завданням цієї комісії було закласти основи Єврейського національного дому. Першим очільником її був Хаїм Вейцман. Пізніше він поступився місцем психоаналітику Монтегю Давиду Едеру. Жаботинський також приєднався до комісії у ролі відповідального за налагодження зв’язків. Члени комісії чекали також на повернення Артура Руппіна, який під час війни опинився у Стамбулі у вигнанні. Американська єврейська спільнота надіслала гуманітарну допомогу та медичну бригаду. Суддя Брендайс поїхав подивитися, що можна зробити і як допомогти. У Яффі було скликано Тимчасовий Комітет парламенту єврейської спільноти, що тільки-но починав формуватися. Так народилися перші самоврядні єврейські інституції під патронатом британського військового уряду, сіоністського руху та закордонних єврейських меценатів.[444]

Бен-Ґуріону не подобалося, що нові керівні установи формуються без його участі. Він привіз із собою зі Сполучених Штатів жагучу пристрасть до набуття політичного впливу та творення історії, але водночас розумів, що розрізнені залишки його партії завадять йому у цьому. Ініціатива Кацнельсона щодо злиття кількох партій відкривала можливість, яку він не хотів втрачати.

* * *

У листопаді 1918 року Кацнельсон зустрів Бен-Ґуріона у своєму наметі та дав зелене світло для продовження об’єднання двох робітничих партій. Вони все ще стовбичили у єгипетській пустелі, але Бен-Ґуріон написав Паулі та попросив надіслати його найкращий костюм – він уже планував свою наступну поїздку до Європи.[445] Проте не всі в робітничому русі були прихильниками злиття. Йому, як голові нарад, що проводилися для просування цієї ідеї, було досить важко. «Мені довелося запобігти заворушенню, бо всі були впевнені, що скоро вибухне», – писав він Паулі, додаючи, що не пригадує настільки шалених засідань.[446]

Основний опір чинили у «Га-Поель га-Цаір». Лідер цієї партії Йозеф Шпринцак погодився принаймні на деякий час відмовитися від незалежності своєї партії. Бен-Ґуріон пам’ятав його думку з колишніх їх зі Шломо Цемахом дебатів. Як і Цемаха, Шпринцака відлякував соціалізм «По’алей Ціон», який той вважав занадто радикальним. Разом три робітничі фракції налічували лише кілька сотень членів, але Бен-Ґуріон стверджував, що злиття партій визначить долю єврейського народу: «Перед нашим народом розгортається глибока прірва, і вона загрожує його існуванню», – заявив він, мабуть, маючи на увазі смертоносні погроми, які знищили єврейські громади після війни, особливо в Україні. Саме тому було життєво необхідно побудувати національний дім у Палестині, пояснив він. Якби єврейські робітники не об’єдналися у єдиний орган, який би дав їм змогу виконувати виховну функцію народу і наділив владою в межах сіоністського руху, вони ніколи не подолали б небезпеку, що ховалася у дешевій неєврейській робочій силі.[447] Мета об’єднання, наголосив він, була у підтримці сіоністського проєкту, а не у прагненні до пролетаріату. Проте Шпринцака та більшість його колег це не переконало. Лише троє з них підтримали ідею об’єднання і вийшли з партії. Одним із них був Шломо Леві, друг Бен-Ґуріона з Плоньська.[448] Наприкінці лютого 1919 року було скликано загальний з’їзд на честь об’єднання. У ньому взяв участь 81 делегат, які представляли, за словами Бен-Ґуріона, інтереси 1871 єврея.[449]

Новий Сіоністський соціальний союз робітників землі Ізраїлю «Ахдут га-Авода» (що означає єдність праці), визначав себе «гілкою світового соціалістичного робітничого руху». Але він обережно уникав радикальних формулювань. Його платформа містила вимогу націоналізації землі, створення державного капіталу та рівних прав, але жодного слова про класову боротьбу чи диктатуру пролетаріату. З іншого боку, об’єднавчий з’їзд вимагав «міжнародних гарантій заснування вільної єврейської національної держави у Палестині». Це був рішучий відхід від прийнятої сіоністської термінології «національного дому».[450]

Кацнельсон привів до нової партії людей більше, ніж це зробила «По’алей Ціон» – організація сільськогосподарських робітників, яку він представляв, уже почала створювати організації взаємодопомоги, серед яких «Купат Холім» – послуги медичного обслуговування та ринковий кооператив Хамашбір.[451] Бен-Ґуріон приніс у нову партію список адрес заможних американців, щоб звернутися до них по допомогу, а також політичний досвід, здобутий у демократичній партії Нью-Йорка, яку він назвав «Єврейським Тамані-холом». «По’алей Ціон» також скористався деякою допомогою фонду робітників у Палестині, створеного закордонними філіями партії. Але головним надбанням, яке Бен-Ґуріон міг запропонувати новій партії, була його невтомна енергія та пристрасть до перетворення всього, що він мав, у політику. Він був готовий вести нескінченні діалоги для переконання інших, урізати залаштункові угоди, виголошувати та слухати нескінченні промови. «Мені довелося вести важку і запеклу боротьбу – і я переміг, – хвалився він Паулі. – Шкода, що ти не бачила цього на власні очі. Тоді ти б пишалася не лише своєю донькою, але й чоловіком». Як і минулого року, коли Бен-Ґуріон кинув Паулу в Нью-Йорку, він пообіцяв, що її співучасть у його перемозі компенсує все, що вона перенесла.[452]

«Усе буде добре»

Донечці Геулі було тоді пів року. Паула тішила свого чоловіка повідомленнями про грайливу вдачу дівчинки та красу її очей. «У неї багато хто буде закоханий», – прогнозувала вона. Доки Бен-Ґуріон був у Яффі, проводячи остаточні підрахунки голосів за створення нової партії, у Геули з’явилися перші два зуби. Але це були рідкісні щасливі моменти в житті Паули. Її продовжувала мучити самотність. З нею жила помічниця. Їй також допомагав доктор Шмуель Ельсберг, у будинку якого вона познайомилася з Бен-Ґуріоном. Одного разу завітав до неї в гості й Шмуель Фукс. Але минали місяці, а її туга за Бен-Ґуріоном зростала і поглиблювала депресію. Кілька разів вона розповідала йому про жахливі передчуття смерті. «Я боюся, що тобі нема кого буде взяти до Палестини, окрім твоєї доньки», – писала вона. Її лякала епідемія грипу в Іспанії; вона знала кількох людей, які захворіли та померли. А якби й вона померла, Геула залишилася б «зовсім сама», писала вона йому кілька місяців по тому. «Я не можу жити так, як зараз. Життя стає для мене тягарем. Якби не ви з дитиною, я б давно наклала на себе руки. Але ви обидва тримаєте мене на світі».[453] До чого Паула направду прагнула – так це лишитися в Америці. Вона чула, що в Палестині немає хорошого молока для дітей. Але вона поїде, попри все це, якби можна було організувати поїздку негайно, до літа. «Я більше не можу страждати», – заявила вона. Якось він отримав від неї одразу вісім листів.[454]

Він робив усе можливе, щоб її заспокоїти, обіцяв, що «все буде добре». «Війна вже минула». Вони незабаром зустрінуться. Є ймовірність, що він поїде до Лондона і, якщо так станеться, продовжить поїздку до Америки та поверне її до Палестини – це було єдине, про що він думав. Йому дуже хотілося, щоб вони з Геулою відвідали Плоньськ. Бен-Ґуріон також повідомив, що проплатив внесок на будинок за новим проєктом у Тель-Авіві. І наголосив, що у Палестині не бракує молока, тож коли вони приїдуть, він може навіть зробити для Геули молочну ванну. Коли він сказав Паулі, що Бен-Цві і Янаіт одружилися, то дозволив собі трохи мужньої завзятості. «Дивись, я не єдиний, хто вляпався у таку халепу, – написав він. – Я думаю, що я трохи винен у цьому разі – поганий приклад може мати ефект».[455]

Паула не вірила йому. Він не поїде до Лондона, бо ніхто там на нього не чекає, писала вона. На нього чекали в Нью-Йорку, але він не докладав зусиль, щоб туди поїхати.

Листи Давида давали їй зрозуміти, де були його думки. «У Яффі так багато зустрічей і зборів, і вони тривають так довго, що у мене немає вільної хвилини тобі написати», – жалівся їй він. За два тижні вона відкрила листа, в якому прочитала: «Я знайшов кілька хвилин, щоб тобі написати кілька слів». Тим часом при нагоді він відкладав політику, щоб писати захоплені любовні листи, висловлюючи щире прагнення до дитини, якої ще не бачив і виявляв не менш щирі співчуття щодо тяжкого становища Паули. «Коли я читаю про те, що ти відчуваєш самотність і безпорадність, мені здається, ніби гострий ніж пронизує приховану рану», – писав він. Бен-Ґуріон радів її великому коханню, яке дозволило йому залишити її саму в Нью-Йорку. До свого батька він писав: «Я думаю, так не жертвувала собою жодна жінка».[456]

* * *

Він спробував домовитись, щоб вона приїхала. «Я живу в постійному очікуванні твого приїзду, – писав він їй. – Це наче мій Месія». Але тоді було дуже нелегко отримати всі необхідні дозволи. Він вигадував усілякі схеми; в одній із них він доручив Паулі написати у своїй заяві про імміграційне посвідчення, ніби вона є біженкою, яка повертається до Палестини після турецької депортації під час війни.

Це був ще один приклад того, наскільки Бен-Ґуріон був схильним обходити будь-які юридичні перешкоди, що стояли в нього на шляху. Наочним проявом цього було підроблене свідоцтво про народження та диплом про середню освіту. Бен-Ґуріон подорожував за чужим паспортом і позбавився обов’язку служити в російській армії. Кінцевий підсумок був вартий тих зусиль. Офіційно він ще був у армії, але в листопаді 1918 року командир дозволив йому поїхати до Палестини у відпустку. Якось він пішов у самоволку на кілька днів і був покараний.[457]

Якось йому вдалося зібрати 900 доларів, щоб купити Паулі квиток першого класу на пасажирський корабель. Вони з Геулою приїхали в листопаді 1919 року, і незабаром уже втрьох переїхали в орендовану кімнату в Тель-Авіві. Геула відсвяткувала свій другий день народження кількома місяцями раніше, і Бен-Ґуріон написав батькові, що вона була найкрасивішою, найсердечнішою, найсимпатичнішою і найрозумнішою дівчинкою, яку він коли-небудь бачив. На жаль, тоді вона розуміла тільки мати, бо та розмовляла з нею англійською, але Бен-Ґуріон був упевнений, що незабаром донечка вивчить іврит. «Паула все ще її годує грудьми, але ми вже вирішили її відлучити», – повідомляв він. За кілька місяців мала народитися друга дитина.[458]

«Рішення немає»

З політичного погляду це було міжвладдя. До липня 1922 року, коли Ліга Націй затвердила юридичний документ, який надавав Великій Британії право керувати Палестиною, майбутнє країни було предметом тривалих міжнародних дискусій. Саме у цьому контексті Хаїм Вейцман досяг своєї вершини як державний діяч. Подібно до зусиль, що сприяли підписанню Декларації Бальфура, сіоністська дипломатія велася далеко від Палестини і її мешканців, серед яких був і Бен-Ґуріон. Серед арабського населення країни почалися акції протесту.

Щоб врегулювати дедалі більшу напруженість, у червні 1919 року скликали Тимчасовий Комітет. Дехто з учасників цього Комітету вимагали висування мирної ініціативи, частково на тлі виселення арабських фермерів-орендарів із земель, придбаних сіоністським рухом. Інші вважали, що мир з арабами неможливий. Бен-Ґуріон був одним із них. Він говорив коротко і прямо. «Усі бачать труднощі у відносинах між євреями й арабами, – почав він, – але не всі бачать, що це питання немає розв’язку. Його не існує. Є прірва, і ніщо не може її прибрати». Дві нації зіткнулися одна з одною. «Ми хочемо, щоб Палестина була нашою країною, – пояснив він. – Араби хочуть – щоб їхньою… Я сумніваюся, що хоч один з арабів може погодитися з тим, що Палестина належатиме євреям». Під час дебатів було запропоновано заохотити арабів до вивчення івриту, а євреїв до вивчення арабської. Бен-Ґуріон, який трохи володів арабською, цинічно відповів – він не розуміє, чому повинен вивчати арабську мову, і не має потреби, щоб «мустафа» вивчав іврит. Йому насправді було байдуже, чи володів єврейський фермер, який був позбавлений арабського трудівника, арабською мовою, і чи знав іврит араб, який убивав єврея. Так чи інакше, араби не погодилися б віддати Палестину євреям, навіть якщо євреї засвоїли б арабську мову.[459]

Багато років по тому Бен-Ґуріон зневажливо говорив про «легкі рішення», які характеризували сіоністський підхід до арабської проблеми. Він його називав «метушнею й базіканням», що є наслідками невизнання фактів. З часу перебування у Сполучених Штатах і до кінця життя він намагався зберігати оптимізм, але два основні переживання, які сформували його реальне ставлення до арабів, вселили у нього реалізм, позбавлений надії – убивство фермера Шимона Меламеда на його очах у Седжері, і ще один випадок, про який він розповів своєму батькові за чотири роки після того, як він стався, незадовго до вигнання турками. Він зіткнувся з одним зі своїх університетських одногрупників. Коли Бен-Ґуріон розповів, що його мають вислати, юнак визнав, що як другу йому шкода його, але як арабському націоналісту – це викликає у нього радість. Бен-Ґуріон підкреслив, що ці слова його зачепили навіть більше, ніж смерть друзів у Седжері. «Я вперше у житті почув чесну відповідь від арабського інтелектуала, – промовив він багато років по тому. – Це вкарбувалося мені дуже-дуже глибоко в серце».[460]

Жодне питання не бентежило його більше, ніж це. У його архіві збережені копії англомовних розвідувальних звітів, які підтверджують цю фундаментальну думку – арабські лідери у деяких містах Палестини дійшли висновку, що запобігти імміграції євреїв та захопленню ними країни можна лише із застосуванням сили.[461] Арабська опозиція справді незабаром почала насильницькі дії, а з ростом насильства зміцнювалося й переконання Бен-Ґуріона, що конфлікт, який неможливо врегулювати, тільки посилюється. У ліпшому разі, вважав він, ним можна керувати. Прозріння, отримане у Седжері, ставало все глибшим – це була ціна сіонізму.

* * *

Протягом семи місяців конфлікт ставав дедалі серйознішим. У понеділок вранці, 1 березня 1920 року, кілька сотень арабів зібралися біля воріт ізольованої єврейської ферми у Верхній Галілеї, недалеко від ліванського кордону, під назвою Тель-Хай. Через те, що напруга у регіоні зростала, члени Тимчасового Комітету розділились у поглядах, чи слід направляти оборонні сили до Верхньої Галілеї, чи запропонувати єврейським поселенцям залишити ферму.

Це була одна з тих фундаментальних дилем, з якими періодично доводилося віч-на-віч стикатися сіоністському проєкту. Жаботинський вважав, що немає можливості захистити переселенців. Він наполягав, щоб розповіли їм гірку правду і перевезли на південь. Предметом частини обговорень було питання, чи слід дозволити померти переселенцям у Тель-Хай, щоб подарувати своїй країні героїчну легенду. Жаботинський вважав, що ні. «З часів світової війни, – писав він, – цінність мученицької смерті значно зменшилась». Бен-Ґуріон вважав, що євреї зобов’язані всім сіоністській історії. «Нам потрібно захищати кожне робоче місце, де працює єврейський робітник, – заявив він. – Якщо ми втечемо від бандитів, нам доведеться тікати не лише з Верхньої Галілеї, але й з Палестини». Це була суперечка щодо екзистенційних фундаментальних цінностей патріотів, які, нібито, були за Галілею, та поразників, які були проти. Тимчасовий Комітет вирішив направити делегацію до Галілеї, але коли її члени змогли дістатися крізь сильний сніг, який перекрив дороги, було вже пізно.

Що сталося насправді у Тель-Хай того ранку, залишається незрозумілим і донині. Мешканці звернулися по допомогу до сусіднього поселення Кфар-Гіладі. Приїхало десять осіб на чолі з Йозефом Трумпельдором, героєм Єврейського легіону, який повернувся з війни та завоював прихильність шанувальників завдяки своїм зусиллям в об’єднанні робітничого руху. Він взяв командування в Тель-Хай у свої руки. Якоїсь миті здавалося, усі стріляли по всіх. Трумпельдора було вбито, як і трьох інших чоловіків та двох жінок. Ферма Тель-Хай була звільнена, але стала символом. У цьому полягала важливість битви: з неї народилася легенда про сіоністський героїзм. Хтось наділив Трумпельдора зворушливими прикінцевими словами: «Добре померти заради нашої країни». Єврейській громадськості та керівництву потрібна була легенда, оскільки вони не змогли допомогти галілейським поселенцям: Тель-Хай був їх невдачею. Бен-Ґуріон часто про це нагадував; цей випадок затьмарив міф про «Га-Шомер». Делегація, яка представляла міжнародний рух «По’алей Ціон» і відвідувала Палестину тоді, коли стався інцидент, прийняла низку резолюцій, які Бен-Ґуріон зобразив у своїх спогадах. Серед них були такі: Палестина не буде розділена; уся Палестина буде територією, на якій буде засновано єврейський дім; уся незаселена земля в Палестині повинна бути передана єврейському народові. Рік по тому до Палестини приїхав секретар із колоніальних питань Вінстон Черчилль та відрізав Трансйордан від території, призначеної для євреїв.[462]

«Ми маємо справу з національним рухом»

Кацнельсон, Табенкін і Бен-Цві вважалися керівниками у повсякденних справах нової об’єднаної партії. Можливо, іноді в них не було бажання це робити, а, крім того, існували вагоміші питання, що потребували уваги. Бен-Ґуріон бачив, що його посада секретаря партії несла в собі багато можливостей. Зараз політика була його єдиним заняттям. Оскільки більше ніхто не хотів виконувати цю роботу, Бен-Ґуріон став наймогутнішою особистістю у партійному апараті, який був тоді все ще на початковій стадії формування. Протягом усього цього періоду він ще й офіційно був британським солдатом; Вейцман влаштовував йому довгі відпустки та зробив членом Сіоністської комісії. Це була зручна домовленість, оскільки Бен-Ґуріон продовжував отримувати свою армійську зарплату.[463] З цього моменту і до кінця життя він заробляв як штатний політик. На його думку, Сіоністська комісія була іноземним урядом.[464] Початок відзначився великим скандалом. Секретар «Ахдут га-Авода» Бен-Ґуріон подав позов на голову Сіоністської комісії Давида Едера за наклеп, вимагаючи подати справу на розгляд до Магістратського суду Яффи чи якогось іншого. Це сталося в межах зусиль Бен-Ґуріона щодо отримання дозволу на імміграцію та роботу для близько 250 його товаришів із батальйону, які хотіли залишитися у Палестині. Поки вони чекали без роботи, дехто із солдатів потрапили у халепу зі своїми британськими командирами і були засуджені до в’язниці за спробу заколоту. Едер стверджував, що вони заслужили своє покарання, бо знущалися з арабських жінок. «Він казав жахливі речі, – розповідав Бен-Ґуріон своєму другові. – Його наклепи та лайки були жахливими». Едер нахабно і холодно відхилив ці звинувачення і повідомив, що вважає це «порушенням священного і глибинного права на свободу слова». Зрештою Бен-Ґуріон відступив і розв’язав питання поза судом.[465]

Сутичка із Сіоністською комісією була боротьбою за владу. Агресивний, як спритний фехтувальник, Бен-Ґуріон також налякав жінку, на ім’я Неллі Штраус, яка привезла гроші з Америки з добрим наміром створити сільськогосподарське поселення для ветеранів Єврейського легіону в долині Ізреель. Вона представляла організацію «Кегілат Ціон». Лорд Бальфур дав дозвіл на те, щоб поселення було назване на його честь – воно повинно було називатися Бальфурія. Бен-Ґуріон хотів, щоб військовий Комітет його батальйону взяв на себе відповідальність за проєкт. Іншими словами, він хотів контролювати його самостійно і ставився до Штраус так, ніби вона була зловмисним ворогом, вимагаючи напівлегального розслідування – хто що сказав: хто правду, а хто збрехав.[466]

Здається, на той момент Бен-Ґуріон уже розробив план для таких розслідувань; він міг потішити свою чоловічу амбітність, а також відновити самоконтроль і запобігти новим спалахам обвинувачень та образ. Саме тоді Бен-Ґуріон провів вибори до Асамблеї представників із майстерністю старого бойового коня.

* * *

Єврейська Асамблея представників була органом, що мав допомогти у створенні національного дому та закласти розділення між євреями та арабами. Вона стала першим парламентським інститутом у Палестині, який був обраний загальним та рівним виборчим правом шляхом таємного голосування. Право голосу було надано кожному єврейському жителю Палестини обох статей віком від двадцяти і більше років. Кандидати були пов’язані з партійними списками, але обиралися на особистій основі. У голосуванні взяли участь двадцять партій.

Під час підготовки книги «Іцкор» та у співпраці з Бен-Цві над книгою про географію Палестини Бен-Ґуріон довів, як добре опанував нелегку та незнайому справу та як виклався на всі сто відсотків під час її виконання. Сам він був бажаним оратором, але вважав, що організація та робота партійного апарату є важливішими за риторику. Він хотів знати все і не нехтував навіть найдрібнішими деталями; Бен-Ґуріон заповнював сторінки свого щоденнику кількісними даними про виборців, не уникаючи жодного потенційного учасника голосування з найвіддаленіших виборчих дільниць. Це зображує його диктаторські риси та схильність до колекціонування. Його одержимість деталями стала одним із наріжних каменів його політичного авторитету.[467]

* * *

Рано-вранці у неділю 4 квітня 1920 року під час святкування Песаху Бен-Ґуріон відвідав у Єрусалимі Бен-Цві. Вони говорили про необхідність створення охоронного підрозділу, укомплектованого ветеранами Єврейського легіону. Ситуація у місті була напруженою; Рахель Янаіт, як всі її продовжували називати навіть після одруження з Бен-Цві, хвилювалася. Вона була членом Комітету оборони, який єврейська громада Єрусалиму створила після битви за Тель-Хай, органу на чолі з Жаботинським. Він відкрито навчав кілька десятків молодих людей і навіть провів їх містом, але до Старого міста вони так і не завітали. «Погром може спалахнути будь-якого дня», – писав Бен-Ґуріон Вейцману; жителі єврейського кварталу Старого міста залишилися незахищеними.

Незабаром після полудня Бен-Ґуріон і Бен-Цві почули, що араби атакують євреїв Старого міста; вони кинулися туди одягнені, як і раніше, у свої британські армійські форми. Пізніше Янаіт помітила, як вони однією з алей несли на ношах поранену людину. Десятки арабських головорізів, озброєних ножами та залізними прутами, вдиралися до єврейських будинків, ґвалтували та грабували. Пізніше деякі з очевидців повідомляли, що з будинків летіло пір’я, що є однією із безпосередніх ознак погрому. Жаботинському вдалося привести декого зі своїх людей до Старого міста, але занадто пізно. Зрештою, п’ятьох євреїв було вбито та двісті шістнадцять поранено, вісімнадцять з яких серйозно. Серед арабів теж були втрати – четверо вбитих, серед них маленька дівчинка, і двадцять три поранених, один з яких тяжко. Крім того, були травмовані сім британських солдатів, усі, вочевидь, внаслідок побиття арабами.[468]

Бен-Ґуріон і Бен-Цві поїхали до приміщення Сіоністської комісії по Яффській дорозі. Янаіт кинулася за ними. «Було гірко і важко бачити їх, одягнених у форму та неспроможних діяти як єврейські солдати», – писала вона. Вони, мабуть, відчували те саме. Жаботинський був засуджений англійцями до п’ятнадцяти років позбавлення волі разом з іншими євреями та арабами, які брали участь у сутичках. «Такого бою не було протягом століття», – писав Моше Сміланський у «Га-Арец». Бен-Ґуріонвсе більш побоювався конфлікту з арабами. «Ми маємо справу з національним рухом, – написав він деякий час по тому у своєму щоденнику. – Крім подвоєння кількості єврейських іммігрантів та зміцнення наших позицій, у нас немає жодної іншої можливості реагувати на цей національний конфлікт».[469]

* * *

Голосування у Єрусалимі в Асамблеї представників було перенесено через заворушення. Але це була не єдина причина; їх знову й знову гальмували розбіжності, на владнання яких йшло багато місяців. Міські євреї-хареді заявляли, що будуть бойкотувати вибори, оскільки виступають проти голосування жінок навіть на окремих виборчих дільницях. Без участі хареді майже не було сенсу проводити вибори, адже вони представляли найсуттєвішу силу в місті. Бен-Ґуріон критикував і висміював їх своїми добірними виразами; називав їх «неграми», так само, як і раніше в одній зі своїх перших опублікованих статей, років десять тому. Тепер він також стверджував, що то були «руйнівні та гнилі» сили. Він зайняв жорстку позицію: оскільки хареді вважали це принциповим питанням, Бен-Ґуріон наполягав, що їм не можна дозволити перемогти. Якби їм дали зелене світло, «вони поховали б усі сфери нашого життя за допомогою всіляких таємничих релігійних законів».[470]

Попри це, він не залічував себе до тих, хто боровся за права жінок. Бен-Ґуріон зазначив, що жінки не голосують у багатьох країнах. За його словами, Єрусалиму не потрібно було бути лідером у цьому питанні. Зрештою, він погодився на домовленість – жінки могли голосувати і бути обраними до Асамблеї, але в районах хареді чоловіки мають голосувати двічі: перший раз за себе, а другий – за своїх дружин.[471] Уперше Бен-Ґуріон уклав таку угоду з хареді. Домовленість була несумісною з принципом гендерної рівності, який проголосила його партія, але вони з друзями вважали, що сіоністська справа вимагає якомога ширшої участі у виборах усієї єврейської спільноти Палестини, щоб вони виявили національну єдність перед арабами та англійцями. Водночас жінок, які вимагали рівних прав для своєї статі, просили знову і знову йти на компроміс або хоча б відкладати свої права до кращих часів, бо все це в інтересах країни.[472]

Явка виборців була високою. «Ахдут га-Авода» став найбільшою силою в Асамблеї, але не здобув більшості – отримав всього 70 із 314 місць. У Бен-Ґуріона були всі підстави пишатися собою: він отримав найбільшу кількість голосів серед кандидатів у своїй партії, навіть більше, ніж Берл Кацнельсон. Проте його звільнили з армії.[473]

«Також пролити кров»

У червні 1920 року Бен-Ґуріон знову запакував свою валізу і вирушив до Лондона. Цього разу Паула поїхала з ним; у серпні там народився їхній син Амос. Вони були у від’їзді майже рік. Основною метою поїздки був збір грошей для «Ахдут га-Авода». «Га-Шомер» був розформований, а захист єврейської спільноти був переданий до рук нового органу – «Хагани» (Оборони), яку спонсорували «Ахдут га-Авода» та «Гістадрут»; іншими словами, вона значною мірою перебувала під контролем Бен-Ґуріона.[474]

Він прибув до Лондона в бойовому дусі – незабаром після приїзду трапився скандал через його заяву на сіоністському з’їзді, що «більшість мошав, у їх сучасному вигляді, належать арабам». Тут він мав на увазі, що вони не беруть на роботу єврейських робітників. Селяни з мошав також мали на з’їзді представника, який кричав їдишем, що єврейські трудящі нічого не варті. У залі здійнявся «жахливий галас». Робітничі делегати обізвали представника фермерів «брудним» і навіть «зрадником». Це був день Бен-Ґуріона. Він використав з’їзд, щоб укотре засудити Вейцмана. Незабаром після повернення до Палестини з американського заслання Бен-Ґуріон взяв із Вейцмана обіцянку створити Єврейський національний дім у Палестині, замість того, щоб наполягати на виконанні обіцянки щодо створення єврейської держави. Адже Вейцман стверджував, що не має потреби в державі, бо не зміг би її отримати. Він вірив, що в усьому повинна бути обережність і поступовість.[475] Проте Бен-Ґуріон звинувачував Вейцмана у недостатніх зусиллях для просування сіоністського проєкту в Палестині. Це було продовженням його боротьби проти Сіоністської комісії.[476]

Нелегко було представляти невелику партію в тіні Вейцмана, який продовжував творити національну історію, тоді як Бен-Ґуріон міг лише зібрати трохи грошей для своєї партії. Він не мав хороших зв’язків у Англії, а деякі спонсори, до яких він звертався, здається, не розуміли, чому вони повинні давати гроші «Ахдут га-Авода» замість Сіоністської організації. До того ж нью-йоркська філія «По’алей Ціон» не відповіла на його листи.[477]

* * *

Діти дарували йому велику радість. Доки Паула відновлювалась у лікарні після народження Амоса, він був удома з Геулою. «Я сподіваюся, що Амос буде на її рівні», – писав він. Багато років по тому Бен-Ґуріон запевняв, що віддає перевагу хлопчикам, але, коли діти були маленькі, він як батько пишався обома. Іноді він також ходив до бібліотеки Британського музею. Його картка читача містила дві книги з історії Ліванських друзів, одна з них французькою, а також твори з історії Східної та Англійської церков.[478]

Однак часто він занепадав духом: Англія була холодною та одноманітною. Довгі години в кабінеті здавалися тюремним ув’язненням. Невтішні листи з Палестини, напевно, ще більше посилили його почуття невдахи, як і звістка про те, що Жаботинський отримав 10 тис. фунтів стерлінгів від заможного єврея, на ім’я Альфред Монд, барона Мелчетта. «Петля затягується, – писав до нього Кацнельсон. – А ми, зі свого боку, на межі розорення». Гроші барона Мелчетта були призначені на потреби оборони. Тим часом Бен-Ґуріон намагався продати «шекелі» євреям Великої Британії, що давало б їм право голосу на виборах до Сіоністського конгресу. Але цього разу йому пощастило значно менше, ніж багато років тому, коли Бен-Ґуріон хотів зробити те саме зі своїми однокласниками у Польщі.[479]

Врешті-решт він вирішив, що зоставатися в Лондоні довше немає сенсу. На початку квітня 1921 року Бен-Ґуріон відправив Паулу та дітей до свого батьківського дому в Плоньську. Він приєднався до них три тижні по тому; а поки що впорядковував справи своєї партії.[480]

* * *

Розрух, спричинений війною, був помітний у Польщі скрізь, особливо на сході та півдні. Багато міст згоріло. Сотні тисяч біженців досі не повернулися до нормального життя. Частиною з них були євреї. Багато хто вижив завдяки допомозі Спільного Комітету розподілу (у народі відомого просто як «Спільний»), організації єврейського соціального забезпечення, що базувалася у Нью-Йорку.[481] Одним із членів першої медичної групи, яку «Спільний» спрямував до Східної Європи після війни, був доктор Шмуель Фукс; його місією було піклуватися про зуби польських євреїв. Він створив вісім нових клінік, роздав 21 576 зубних щіток та понад 25 тис. одиниць зубної пасти, виготовленої за власною спеціальною формулою. Робота привела його до багатьох єврейських спільнот, серед яких був і Плоньськ.[482] Фукс вірив у майбутнє єврейського життя у діаспорі та приїхав до Польщі, щоб допомогти євреям реабілітуватися там; Бен-Ґуріон приїхав шукати «необхідний матеріал для наших трудових потреб у Палестині», маючи на увазі іммігрантів, як він писав.[483] Мабуть, вони розминулися один з одним; схоже, Фукс прибув до Польщі за кілька тижнів після того, як Бен-Ґуріон звідти поїхав.

Сімейний візит до Плоньська перетворився на кошмар. Сім’я Грюна розмістила свою американську гостю та її дітей у кімнаті, де стеля була вкрита пліснявою. Господарі не опалювали приміщення, і вода була брудна. Обоє дітей захворіли. Бен-Ґуріон зобразив проблему як взаємне непорозуміння. «Це була зустріч двох світів, трохи чужих один одному», – писав він, додаючи, що його сім’я звикла до якості води у Плоньську, але Паула не могла зрозуміти, як нормальні люди п’ють «таку каламутну речовину». Паула була обурена звичками Грюнів, тим, як вони розмовляли, їхніми манерами за столом, «усіма тими деталями повсякденного життя, які нібито не мають ніякої цінності та інтересу», як сказав Бен-Ґуріон, «але насправді регулюють стосунки між людьми». Паула вважала, що вони її зневажають і намагаються принизити. Вона була нещасна. Бен-Ґуріон намагався зблизити обидві сторони, але марно. Одного разу він покинув її у Плоньську та повернувся до Палестини.[484]

* * *

Вирішальним моментом став заголовок у «Га-Цефіра» 3 травня 1921 року: «Деталі заворушень у Яффі». Газета спиралася у цьому повідомленні на офіційні заяви верховного комісара, згідно з якими було вбито 30 євреїв і близько 10 арабів. У заяві Сіоністської комісії було сказано про 27 вбитих євреїв та 150 поранених. Згідно з цими двома заявами газета надрукувала статтю з єврейської служби новин, зазначивши, що був знайдений вбитим вельмишановний автор Я. Х. Бреннер. Наступного дня «Га-Цефіра» все ж поставила під сумнів факт смерті Бреннера, але це була правда. У момент смерті Бреннер редагував твори свого друга Йозефа Трумпельдора. У день убивства Шломо Цемах та Ізраїль Шохат мали намір відвідати його. Дорогою вони почули стрілянину, і хтось порадив їм не їхати туди, де живе Бреннер, бо там убивають євреїв. Незадовго до смерті Бреннер написав про арабів: «Між нами є ненависть, і вона повинна бути, і буде». Його тіло, понівечене вбивцями, стало одним із символів сіоністської боротьби.[485]

Головна атака арабів цього дня була спрямована на символічну ціль – гуртожиток іммігрантів у Яффі, яким керувала Сіоністська комісія. Але заворушення швидко поширилися і на інші місця. Десятки свідків – євреї, араби та британці – усі розповіли ту саму історію. Арабські чоловіки з палицями, ножами, мечами, а дехто і з пістолетами, нападали на єврейських перехожих і вдиралися до єврейських будинків та магазинів. Вони били й убивали їх, не жаліючи й дітей. А деколи вони навіть відрубали жертвам черепи. Після закінчення нападу приходили арабські жінки й грабували. Багато свідків розповіли, що і цього разу подушки та вбрання були розірвані, а пір’я викинуто на вулиці, описували картину, знайому з погромів у Російській імперії. Пізніше слідча комісія назвала це «розгулом мародерства». Моше Шаретт написав: «Голокост почався стрімко».[486]

Такий смертельний удар сіоністське поселення Палестини отримало вперше з моменту свого утворення. Він ніс до будинків переселенців розуміння, які вони залежні від єврейських громад за кордоном. Щоденна газета «Га-Арец» опублікувала емоційний заклик до діаспори: «Не лишайте нас наодинці на передовій! Не нехтуйте кров’ю ваших піонерів, яких ви послали попереду нації. Ведіть до нас людей, ведіть своїх величних лідерів, щоб підсилити єврейську позицію, посилити її робочими руками, руками для оборони!» Це був голос не національного авангарду, а швидше єврейської спільноти, яка зазнала лиха. Національна Рада, єврейська громада виконавчого органу Палестини, закликала євреїв світу жертвувати більше грошей для євреїв Палестини, як це робили благочестиві євреї Палестини споконвіку.[487]

Верховний комісар Герберт Семюель побоювався, що Палестина може перетворитися на другу Ірландію. Він негайно заборонив в’їзд на її територію. Це ускладнило повернення Бен-Ґуріон. Він залишив Плоньськ майже одразу, щойно прочитав про вбивство Бреннера, але до Палестини дістався на три місяці пізніше. Тим часом він взяв участь у засіданні в Празі, а потім повернувся до своєї дружини та родини у Плоньськ. Після вбивства Бреннера його позиція щодо сіонізму стала ще рішучішою. «Ми маємо право на Палестину як нація, а не як меншина. Ми, а зовсім не араби, маємо право тут жити. З морального погляду ми можемо і повинні використовувати всі засоби, щоб зломити арабський супротив… Коли вони нападають на нас, ми маємо право захищатися і проливати кров, якщо потрібно», – заявляв він. Бен-Ґуріон вимагав, щоб лідери сіоністського руху створили у Палестині велику організацію самооборони, могутню і високодисципліновану силу. Повертаючись, він відвідав кілька італійських міст, зокрема Венецію, Флоренцію та Рим, де публікував свою книжку про Палестину, перекладену італійською. Судно з іммігрантами «Сицилія», на якому повертався Бен-Ґуріон, серед іншого перевозило і зброю, і він був відповідальним за її постачання до Палестини. «Ми зійшли з корабля непомітно і цілком мирно», – написав він батькові на початку серпня 1921 року. «Обличчя арабських моряків, – додав він, – були, як завжди, незворушні».[488]

«Мій злочин перед тобою такий великий»

«„Гістадрут” був створений із нуля», – казав Берл Репетур, який пізніше став одним із головних посадових осіб профспілки. Бен-Ґуріон і один із його колег у секретаріаті, що складався з трьох осіб, Давид Закай орендували невеликий арабський будинок недалеко від Меа Ше’арім, на околиці території, де мешкали хареді у Єрусалимі, і обладнали його кількома письмовими столами. Це було перше відділення «Гістадрута». Деякий час вони жили в одній кімнаті, і оскільки там було лише одне ліжко, по черзі спали на ньому: одну ніч Бен-Ґуріон, іншу – Закай. Потім Бен-Ґуріон переїхав до Єгія Капаім, одного з нових і досить дорогих кварталів, збудованих у західній частині міста. Його орендна плата – п’ять єгипетських фунтів – становила від чверті до третини його заробітку, що був удвічі вище ніж заробітна плата типового єврейського робітника.[489]

Бен-Ґуріон дуже ретельно записував усі свої витрати. Як звичайно, він снідав, обідав і вечеряв на кухні робітників, якою керував «Гістадрут». Хліб, цукор, яйця, риба, какао, кава, мило, ремонт годинника, гас, догляд за взуттям. Він також витрачав гроші на газети, гоління, спідню білизну, лотереї та сигарети. Розіграш фігурував тільки одного разу; сигарети були його регулярними витратами тоді.[490]

І книги. Він постійно купував книги в Палестині та за кордоном, набагато більше, ніж міг коли-небудь прочитати. Це був один з основних пунктів його щомісячного бюджету. Переважна більшість із них – це праці з історії та політології, що містили деякі єврейські дослідження; більшість були іноземними мовами. Це була бібліотека не книгоїда, а швидше колекціонера з особливою слабкістю до повних багатотомних колекцій творів. Він перерахував їх у березні 1922 року – загалом 775 томів, які він розбив не за тематикою, а за мовою, якою вони були написані: 219 – німецькою, 340 – англійською, 13 – арабською, 29 – французькою, 140 – івритом, 7 – латиною, 2 – грецькою, 7 – російською, 2 – турецькою та 15 словники різноманітних мов.[491]

* * *

Незабаром після заснування «Гістрадруту» 1920 року Бен-Ґуріон запропонував створити організацію «загальної комуни з військовою дисципліною для всіх робітників Палестини», яку він назвав «трудовою армією». На першому етапі він хотів, щоб його партія вимагала від усіх її членів зарахуватися працювати до цієї трудової армії, без зайвих запитань, де саме та ким саме – це мало нав’язувати «армійське керування». То була ідея, про яку він читав у молодості, у сіоністській програмі Менахема Усишкіна. Бен-Ґуріон говорив про це як про «загальну та єдину трудову економіку для всієї працездатної частини населення», але це було досить авторитарно. «Замість анархії – порядок і дисципліна», – заявив він.

Крім усього іншого, Бен-Ґуріон мав на увазі, що принаймні частина зарплати робітників буде їм виплачуватись не у валюті, а в чеках, в обмін на які вони отримуватимуть їжу й інше.[492] «Мій план являє собою диктатуру для єврейського робітника, – пояснював він. – Найважливіше для нас – це єврейська Палестина». Він підтвердив принцип, про який писав у своїх ранніх статтях, що єврейський пролетаріат буде «представником країни та джерелом її національних ініціатив». Якщо це означало «сіоністську диктатуру», то нехай так і буде, і якщо потрібно, «навіть диктатуру у Сіоністській організації».[493]

Насправді Бен-Ґуріон мав на увазі диктатуру у своїй партії та «Гістадруті». Його мета полягала в тому, щоб обидві організації взяли на себе відповідальність за всі сфери життя, зокрема в зайнятості, житлі, здоров’і, освіті та культурі.

Пропозиції Бен-Ґуріон наробили галасу, і були зустрінуті ворожо. Його товариші мали більш реалістичні та демократичні погляди. Бен-Ґуріон пішов у відставку. Він написав батькові, що вирішив скласти іспити з права. Потім отямився й відкликав свою відставку. У березні 1922 року Бен-Ґуріон писав: «Нині я відповідальний за всі дії „Гістадруту”, і відповідальність ця велика і важка». Він мав рацію.[494]

* * *

Між іншим, під час цих подій, майже впродовж усього року, Паула Бен-Ґуріон залишалася у Польщі. Незрозуміло, чому вона сама не повернулася до Палестини. Що б там не було, для неї це був жахливий рік. Напруга між нею та сім’єю Грюнів стала нестерпною. «Я не можу зрозуміти твоє ставлення, – писала вона Бен-Ґуріону. – Ти знаєш, як сильно я ненавиджу Плоньськ. Моє життя нещасне, я більше не хочу страждати, бо достатньо страждала у своєму житті». Вона повідомила, що дружина його брата Мішеля кинула його, і всі тепер говорять, що вона стала повією. Мішель був розлючений і не витримував, коли діти плакали, тоді як їй, Паулі, довелося страждати і від цього. «Якщо ти хоч трошки мене любиш, спробуй відвезти мене додому».[495] Вона та діти незабаром поїхали з іншими родичами Бен-Ґуріона до села під назвою Ромбеж. Вона пережила там важку польську зиму, в умовах навіть примітивніших, ніж у Плоньську.

Бен-Ґуріон стверджував, що спершу не мав наміру залишати її у Плоньську на цілий рік, і ніколи б не погодився на це. «Але, – писав він, – унаслідок подій, які ніхто не міг передбачити, саме так воно і склалося». Він не уточнював, про які саме «події» йшлося. «Я дуже прошу, якщо Паула повернеться або збирається повернутися із села, щоб ти добре прибрав для неї кімнату і найняв покоївку», – попросив він батька, обіцяючи відшкодувати усі витрати. Складалося таке враження, що він не робив усе від нього залежне, щоб перевезти її до Палестини. Батько надіслав йому болючого листа, і Бен-Ґуріон швидко відповів, що його написано «люблячими та ніжними руками батька і матері». Неприязнь між дружиною та батьком вимагала від нього викласти свою позицію; він став на сторону батька, але відверто просив його зрозуміти Паулу: така віддана мати, як вона, не може не бачити того, що вважає неналежною гігієною. У будинку його батька не було ванни, а туалет був на дворі. Але він її не захищав. «Те, що ти писав, дуже засмучує і ранить мене, і я детально напишу про це Паулі, я не хочу виправдовувати те, що вона робить. Вона не мала цього робити». Усе так і лишилося невизначеним.

Це був емоційний лист, сповнений покірності. «Навіть, якби ти був несправедливий до мене, до моєї дружини або дітей – якби таке було можливе – навіть тоді я б не міг обурюватись на тебе», – писав він. Його більше цікавили власні стосунки з батьком, ніж напруженість між ним і Паулою. Бен-Ґуріон згадував день, коли виїхав із Плоньську, маючи почуття дитячої провини перед батьком. «Я знаю, як сильно ти злий на мене, і знаю, що ти маєш рацію… мій злочин перед тобою настільки великий, що я не можу й просити, щоб ти вибачив мені». Він послав батькові трохи грошей, щоб його племінниця Шейндел могла закінчити навчання.[496]

Паула повернулася до Палестини на початку квітня 1922 року, худа й виснажена. «Геула чудова», – писав Бен-Ґуріон. Він також дивувався довгастій статурі Амоса, але колір його обличчя був нездоровим. На честь їх повернення Бен-Ґуріон придбав віник. Єрусалим не був Манхеттеном, але не був і Плоньськом. Паула швидко відновилась.[497]

Його щоденник зображує розподіл праці в їхньому домі. «Я давав Пеніні щотижневу допомогу у розмірі 2,50 єгипетських фунтів на побутові витрати, які до цього були досить спартанськими, і до яких зараз додалися м’ясо, вино та делікатеси». Геула почала відвідувати дитсадок. Того ж дня він купив кілька книжок Бердичевського, а два місяці по тому нову книжкову шафу. Вони з Паулою майже нікуди не виходили; Бен-Ґуріон часто гуляв ввечері на самоті.[498]

«Є „Гістадрут” чи ні?»

За шість місяців після вбивства Йозефа Трумпельдора було засновано Трудовий батальйон, названий на його честь. Це була національна організація спільнот, члени якої виконували сільськогосподарські роботи та інші види праці: мостили дороги та будували. Більшість її членів були молодими й неодруженими вихідцями радянської Росії, здебільшого іммігранти Третьої алії, як називали тридцятип’ятитисячну хвилю єврейських іммігрантів, значна частина з яких була зі Східної Європи і які оселилися у Палестині між 1919 та 1923 роками. Багато, можливо, більшість із них уважали себе сіоністськими піонерами і мали намір працювати у Палестині у сільському господарстві, будівництві та обробній промисловості.[499] Як і членів Другої алії, їх називали «чутливими особистостями, поетами, які хочуть змінити світ… людьми сміливих думок і багатої уяви».[500]

Деякі з піонерів Третьої алії заснували експериментальні громади, подібні до тих, що були засновані євреями та християнами кінця ХІХ ст. У серпні 1920 року двадцять молодих чоловіків та чотири молоді жінки, члени соціалістично-сіоністського молодіжного руху під назвою «Га-Шомер га-Цаїр», оселилися на самотньому пагорбі над озером Кінерет. Вони прокладали дороги і копали колодязі, читали Ніцше та Фройда. Дехто з них був також зачарований Ісусом із Назарету. Навіть коли вони рухалися назустріч мрії, однаково страждали від самотності та сексуальних розчарувань і виявляли повну покору лідерові, на кілька років старшому за них, який рекомендував робити інтимні зізнання глибоко вночі. Громада мала назву Бітанія Іліт; пізніше її члени заснували Бейт Альфа, перший із десятків кібуців, створених «Га-Шомер га-Цаїр» наступними роками.[501] «Гістадрут» також заохочував створення кібуців. Значною мірою ці спільноти визначили межі національного дому, і їх помилково усюди в Палестині називали елітою єврейського суспільства. Насправді це були окремі громади, які майже нікого не приваблювали.

У період свого розквіту Трудовий батальйон, названий на честь Трумпельдора, налічував близько восьми сотень членів, але більшість часу існування батальйону їх було набагато менше. Вони важко працювали за мізерну зарплату. Деякі їх «компанії», як називали робочі групи, жили громадами. У ліпшому випадку вони мали можливість придбати намети, але найчастіше спали просто неба, на своїх робочих майданчиках. Вільні та запальні, вони у своїй масі мріяли про червоне майбутнє у дусі російської революції. Трудовий батальйон повинен був виконувати накази «Гістадрута», і поки це відбувалося, Бен-Ґуріон був задоволений. Проте задоволення тривало недовго.[502] Батальйон незабаром почав погрожувати існуванню «Гістадрута» та самого Бен-Ґуріон, що спонукало його вперше в житті діяти як жорстокий та безжальний лідер. Шломо Леві був у центрі подій.

* * *

Якось уранці на початку червня 1921 року Леві вирушив у долину Ізреель, щоб розвідати місцевість невеликого арабського села на східному кінці долини, відомого під назвою Нуріс. Кілька місяців по тому сіоністський рух вирішив придбати частину землі Нуріс, що стало найважливішим здобутком того часу. Леві вважався простаком, який не читав книжок. «Він черпав свою мудрість із книги життя», – казав Бен-Ґуріон.[503] Леві був одним із перших членів «Га-Шомер», і на відміну від інших трьох друзів його юності, залишався фермером.

«Мені здалося, що це Обітована земля», – писав Леві про свій перший візит, але поля були сповнені арабських фелахів, а також жінок і дітей – це було скінчення сезону збору врожаю. «Мої вітання до працівників на полях інколи були зустрінуті без ентузіазму, а інколи – насупленими поглядами, – розповідав він. – Я нутром відчував їхню ворожість. Були також і озброєні бедуїни, верхи на конях, усі з пронизливими, вогняними очима та прикритими обличчями». Потім величезні зграї овець та їх пастухи перекрили йому дорогу. Вони теж кидали на нього «люті погляди» і обмінювалися «бурмотінням», про значення якого він міг лише здогадуватися. Леві майже забув мету своєї подорожі – єдине, що у нього було на думці: як захистити себе і вибратися, попри те, що він був на літаку.

Після повернення з того місця, яке Леві назвав «поля моєї мрії», він не міг заснути. «Який чудовий світ ми могли б побудувати на цій землі, – казав він собі. – Ми будемо осушувати болота, викорчовувати фінікові дерева, а також повільно виселяти й бедуїнів». Він підвівся з ліжка, увімкнув неяскраво лампу і почав ходити туди-сюди своєю кімнатою. «Мій світ став настільки великий, – казав він до себе. – Ця чудова ділянка підходить одночасно для всіх моїх ідей. Там може утворитись багатотисячне суспільство, і цілком самодостатня економіка».[504]

Те, що він пропонував, було фактично великою комуною, не такою, як ті дрібні, у яких він працював до цього моменту. В останній із них, Квуцат-Кінерет, члени заплуталися у хворобливому павутинні ворожнечі, яка призвела їх до розформування. Леві пояснював їх кризу примусовою близькістю у такій невеликій комуні. Його ідея полягала у скупченні поселень, кожне з яких налічувало б не менше ніж 150 сімей. Усі охочі могли б приєднатися та працювати у будь-якій із найрізноманітніших галузей: землеробство, будівництво, промисловість, навіть вища освіта. Для ефективності та економічності поселення співпрацювали б між собою.

Трудовий батальйон погодився як експеримент розмістити там кілька десятків своїх членів, і Леві пішов мерщій до Єгошуа Ханкіна, земельного агента Сіоністської організації, щоб той розказав йому, як придбати цю землю. «Як ми можемо позбутися бедуїнських наметів?», – запитував Леві Ханкіна, вимагаючи евакуації арабських фермерів-орендарів з їхніх будинків. Вони були змушені переїхати в інше місце. Деякі отримали компенсацію. На цьому місці був створений кібуц Ейн-Харод, а поруч – ще один кібуц – Тель-Йозеф, більшість жителів якого були членами Трудового батальйону. Леві скаржився на стан будинків, які залишились після арабів. Підлогової плитки не було зовсім, і майже відсутні двері, нарікав він.[505] Джерело, яке постачало переселенцям воду, згадується у Біблії, у книзі Суддів (7:5). Там був Гедеон, також відомий як Єрубаал, що випробовував своїх людей і вибрав три сотні, які будуть боротися з мадіанітянами.

Леві поставив свій намет поруч із банановим садом Тель-Йозеф, і, як завжди, страждав від самотності. Проте одного разу він побачив серед саджанців евкаліпту дівчину, яка вкрала його серце. Її звали Рахель. Бен-Ґуріон пізніше назвав її дуже гарною.[506] Вони пішли гуляти у зоряному світлі того пізнього осіннього вечора. Їхнє кохання розквітло, вони одружилися і в них народилося двоє синів – Єрубаал і Гіллел. Прижились дерева під назвою казуарини, а згодом і огірки теж дали добрий врожай. У курятнику пищали курчата. Одного разу до них у гості приїхав Берл Кацнельсон. Леві не міг стримати сльози радості. Усе це було просто чудово. Але так продовжувалося недовго. Члени Ейн-Харод, Тель-Йозеф і Трудового батальйону були сповнені ненависті один до одного.[507]

* * *

Багато років по тому, коли Леві намагався пригадати, що сталося, йому було складно розібратися в розбіжностях між загальною вірою в кращий, справедливіший світ і злістю та екстремізмом, які спростовували цю ідею. Він не міг дати цьому жодних реальних пояснень, обмежившись характеристикою тих, хто був до цього причетний. «Койоти в одній великій клітці. Один на одного швидше гарчать, аніж спілкуються». Леві та більшість його друзів з Ейн-Харод були років на десять старші за більшість членів Трудового батальйону, які оселилися у Тель-Йозеф; багато з них пройшли важкий шлях і засвоїли те, що ідеалів, які вони мали на початку світової війни, досягти неможливо. Більшість чоловіків та жінок Трудового батальйону ще не втратили ідеологічного запалу і ставилися до їх старшого покоління поблажливо, з юнацькою зарозумілістю вважаючи, що вони ліпше відчувають пульс життя. Багато хто з них мав зворушливий досвід під час російської революції. Леві ніколи не міг забути свою першу зустріч із ними. Їх хвилювало, чи приніс він сигарети; але вони зовсім не виявляли цікавості до принципів його великої комуни.[508]

Досить очікувано, що дві групи почали конфліктувати через гроші, але це була, серед іншого, і боротьба за владу. Люди Ейн-Харод отримували більше державного фінансування, ніж Трудовий батальйон, частково завдяки невпинним зусиллям Леві, а також тому, що там жив шановний діяч Іцхак Табенкін. Батальйон висунув вимогу наглядати за спільної казною. «Одна кишеня для всіх», – скандували вони. Леві заперечив: їхня вимога економічно недоцільна і не має нічого спільного з ідеологією. Він вимагав бюджетної незалежності для Ейн-Харод. Врешті-решт Леві звинуватив Трудовий батальйон у крадіжці, а батальйон вимагав, щоб той забирався геть. Леві розповідав про темряву, у яку занурювалися обидва кібуци. Ніхто більше не співав і не танцював. «Вхід до одного з наших двох таборів ввечері був схожим на вхід до будинку жалоби», – писав він.[509]

Бен-Ґуріон втрутився у цю справу неохоче. Для нього це було як відволікання від важливіших питань, без чого він міг би обійтися. «Елкінд знається на цьому, – писав він щодо лідера Трудового батальйону. – Він хоче піти на компроміс». Але Бен-Ґуріон зрозумів невдовзі, що батальйон прагне до необґрунтованої незалежності. Менахем Елкінд, який мав холодний і аналітичний розум, закликав Трудовий батальйон перетворитися на «національний кібуц». Оскільки ця ідея формувалася поступово, вона ставала все більше схожою на ідею створення трудової армії, яку запропонував Бен-Ґуріон. Різниця була тільки в тому, що Бен-Ґуріон хотів використовувати її як засіб для зміцнення «Гістадрута», тоді як Елкінд хотів, щоб його замінив національний кібуц.

Бен-Ґуріон отримав повідомлення про ворожість до «Гістадрута», що поширювалася у Трудовому батальйоні. Час від часу виявлялися більшовицькі тенденції. Коли колоніальний секретар Черчилль увійшов до трудової їдальні, розміщеної у місті Лод, кілька робітників вишикувалися перед ним і заспівали івритом «Інтернаціонал», переклад якого з російської був зроблений за півтора роки до цього. Це було ганебною провокацією. Після того, як Черчилль поїхав, деякі прибічники «Гістадруту» напали на більшовиків і «переламали їм кістки», як писав один із них, ставлячи цю фразу у лапки. Якось Бен-Ґуріон та Кацнельсон відвідали одну з трудових компаній, але, перш ніж сказати хоч слово, змушені були піти.[510]

Існувала й інша проблема. Трудовий батальйон приймав до своїх лав ветеранів «Га-Шомер». Ізраель та Маня Шохат виступили проти ліквідації заснованої ними організації. Вони приєдналися до Трудового батальйону разом з останніми їхніми прихильниками і відродили «Га-Шомер» як таємне ополчення, яке назвалося просто Кібуц. Ополчення накопичувало зброю та тренувало бійців. У Тель-Йозеф було створене невелике воєнізоване училище для підготовки командирів двох груп. Вісімнадцять бійців пройшли курс фізичної підготовки та академічного навчання.[511]

Бен-Ґуріон удався до рішучих дій.

Спочатку більшість лідерів «Гістадруту» стала на бік Ейн-Харод проти батальйону. «Поразка Ейн-Харод стане настільки великою катастрофою, що ми вже не зможемо відновитись», – пояснював Бен-Ґуріон. Він проводив довгі нічні переговори. «Минулої ночі відбулися збори батальйону, – писав він у своєму щоденнику, – і трохи не дійшло до бійки».[512] Коли ніякого компромісу не вдалося досягти, Бен-Ґуріон неохоче погодився на розділення. Тель-Йозеф перейшов під контроль Трудового батальйону. Як і очікувалося, обидві сторони не змогли домовитись, який із кібуців отримає єдину друкарську та швейну машинки, хто отримає інкубатор, хто – двигун, від якого працює душ, і чиєю стане кобила Шарона.

Оскільки конфлікт поглиблювався, Бен-Ґуріон втрутився та ще більше загострив його. «„Гістадрут” може зіткнутися із громадянською війною», – попередив він, цитуючи члена Трудового батальйону, який, за його словами, сказав, що вони мають справу із «сутичкою не на життя, а на смерть». «Головним питанням було: є „Гістадрут” чи ні», – стверджував він.[513] Кілька його колег, серед яких і Бен-Цві, вважали, що він поводився надто агресивно, і запропонували м’якішу лінію. У Ейн-Харод Рахель Леві також тиснула на свого чоловіка, щоб пом’якшити його екстремізм. Вона намагалася його переконати, що мир важливіший за справедливість. Та, мабуть, було вже запізно, тому що прихильники «Гістадруту» у кібуці Тель-Йозеф тим часом переїхали до кібуцу Ейн-Харод, а прихильники Трудового батальйону, що мешкали у Ейн-Харод, перебралися до Тель-Йозеф. Далі переселенці з Тель-Йозеф вдерлися до кібуцу Ейн-Харод та забрали різні оснащення, порушуючи домовленість, досягнуту за підтримки «Гістадруту». Керівництво «Гістадруту» вирішило дати їм можливість обирати: або викрадені прилади мають бути повернені до Ейн-Харод протягом двадцяти чотирьох годин, або «„Гістадруту” вони більше не належатимуть».

Так і сталося. Без подальшої дискусії Бен-Ґуріон доручив «Гістадруту» та його допоміжним органам припинити будь-який контакт із кібуцом Тель-Йозеф. Це було рівнозначно смертному вироку, оскільки кібуц отримував більшу частину їжі через «Га-Машбір», комерційний кооператив «Гістадруту». Іншого постачальника фактично не було. Медичне обслуговування їм надавала «Купат Холім». Лікар, який піклувався про членів обох кібуців, уже попередив, що їх стан здоров’я викликає серйозні побоювання. Ще до кризи вони страждали на малярію та туберкульоз, багато хто потерпав від недоїдання.[514]

Бен-Ґуріону було тридцять сім років. У його політичному середовищі існували й могутніші люди; але криза Ейн-Харод уперше дала йому можливість проявити себе як лідера та застосувати свої повноваження. Він намагався це зробити так, як ніхто з його соратників не наважився б ніколи. Жоден із них не морив би голодом цілий населений пункт і не залишив би його без лікаря. Насправді вони не мали наміру здійснювати свої погрози і були розчаровані, коли це здійснив Бен-Ґуріон. «На мою думку, це було помилково і необдумано», – наголосив Бен-Цві. Інші говорили так само. Вони вирішили припинити вигнання представників Тель-Йозеф із «Гістадруту» і зробили ще одну спробу, щоб урегулювати ситуацію. Тим часом Бен-Ґуріон поїхав до Радянського Союзу.[515]

«Людина залізної волі»

Більшовицький режим любив виставляти свої успіхи напоказ. Улітку 1923 року він влаштував величезний ярмарок, щоб продемонструвати власні досягнення у галузі сільського господарства. Радянський Союз все ще боровся за міжнародне визнання та просування свого іміджу в усьому світі, а отже, цілком закономірно прагнув представити ярмарок як міжнародну подію.[516] Бен-Ґуріон, зі свого боку, хотів побачити Радянський Союз. Це була можливість налагодити там контакт із сіоністськими активістами. Єврейська спільнота у Палестині мала отримати на ярмарку свій павільйон, тож чиновники «Гістадрута» запакували зерно, оливки, мигдаль, інжир, цитрони та колючі груші, а також консерви, сигарети та шоколад, виготовлені у Палестині. Вони підготували фотографії та діаграми, а Бен-Ґуріон написав спеціальну брошуру, видану російською мовою, про зростання єврейського населення та досягнення «Гістадрута». Він взяв із собою одного зі своїх співробітників, і після численних затримок та пригод експозиція дісталася радянської Росії; був знайдений єврейський чиновник, який надав Бен-Ґуріон дозвіл на використання синьо-білого сіоністського прапора поруч із червоним прапором «Гістадруту».[517]

Тривале перебування в столиці диктатури пролетаріату стало щоденним випробуванням Бен-Ґуріона як соціаліста, єврея та сіоніста. Перед візитом туди він заявив делегації Всесвітнього Союзу «По’алей Ціон», що виступає за більшовизм. «Я вірю в диктатуру пролетаріату», – стверджував він.[518] Це не відповідало реальності. Бен-Ґуріон іноді говорив речі, у які не вірив, але використовував як спосіб задовольнити опонентів. Він усе життя називав себе соціалістом, але, провівши деякий час у Палестині, Бен-Ґуріон зрозумів, як він говорить, що все, що він думав про соціалізм до приїзду, було не що інше, як «жалюгідний фарс». Він мав рацію, бо в Палестині його соціалізм не був ідеалом, до якого варто було прагнути, а тільки засобом для досягнення мети. У своїх спогадах він писав: «Майже одразу після приїзду до Палестини я зрозумів просту і важливу істину: ми, молодь… не є емісарами робітничого класу, ми – ціла нація».[519]

Він витратив багато часу на обговорення цього питання, присвячуючи години ідеологічних виступів на незчисленних форумах, але так ніколи й не став більше ніж умовним соціалістом. Іноді Бен-Ґуріон стверджував, що не існує різниці між його сіонізмом та соціалізмом, і з поглибленням його сіоністської віри глибшала і віра в соціалізм.[520] Насправді ж, він використовував соціалізм на благо націоналізму. Це призвело до необхідності переходу, за словами Бен-Ґуріона, «від класу до нації». Ці слова він використав як заголовок однієї зі своїх книг. У разі виникнення суперечностей між сіоністськими та соціалістичними інтересами Бен-Ґуріон завжди обирав сіонізм.[521]

Напередодні візиту до Радянського Союзу він хотів дізнатися все, що міг, про тамтешню ситуацію: наполегливо стежив за ходом російської революції під час свого перебування у Сполучених Штатах, дивуючись перемозі більшовиків, але здебільшого виявляючи до неї жадібну цікавість. У Репетура склалося таке враження, що Бен-Ґуріон поїхав до Москви з великою симпатією до революції та повагою до її вождів. Сам Бен-Ґуріон пізніше підтвердив, що це була історія «відданої любові». Той факт, що революція була пов’язана з насильством, не заважав йому так до неї ставитися, оскільки він казав, що світова війна похитнула його віру в демократію.[522] Бен-Ґуріона дуже цікавила особистість Троцького; Репетур розповів йому про разючий ефект його промов. Ленін також був для нього захопливою фігурою. Він очікував, що радянська влада побачить схожість між їхніми революціями, а отже, радо вітатимуть гостя з Палестини.[523]

* * *

Москва стала приємною несподіванкою – це був його перший візит до міста, і воно йому сподобалось. «Обличчя перехожих виявляють рішучість та життєздатність», – зауважив він. На ярмаркових майданчиках він був вражений молодіжним парадом. Вони крокували по троє – двоє хлопців у шортах із голими грудями й дівчина між ними, яка також була одягнена у шорти. «Робоча молодь. Здорова, енергійна та впевнена у собі», – написав Бен-Ґуріон. Йому також сподобалася величезна клумба, на якій квітами був висаджений портрет Леніна.[524]

Гуляння на Красній площі тривали довго. Тим часом Бен-Ґуріон прочитав в «Известиях», що Троцький хворий і не з’явиться. «Коли я пов’язав цю новину з усім тим, що навколо, мене спіткало велике розчарування, – писав він. – Я також відчував щось подібне до того, ніби ми були позбавлені головного приводу для святкування». Він зостався дивитися військовий парад, до якого входило й повітряне шоу.[525]

Бен-Ґуріон залишався у Радянському Союзі до кінця грудня. Близько п’ятнадцяти сотень молодих євреїв проходили там підготовку до ведення фермерського господарства у Палестині та позиціювали себе членами руху «Ге-Халуц». Одне з навчальних господарств отримало назву Тель-Хай. «Це найважливіше і найсерйозніше з усього, що ми маємо тут», – писав він. Бен-Ґуріон довго спілкувався з ними під пильним оком таємної міліції. Уже тільки заради цього варто було приїхати, захоплено стверджував він у своєму щоденнику.[526] Один із молодих євреїв, яких він зустрів, відвів його до деяких книжкових магазинів; двоє інших ходили на протилежному боці тротуару, охороняючи його. Цього разу він зосередився на військовій літературі, особливо на посібниках, що пояснювали, як виготовити ручні гранати та вести партизанську війну; Бен-Ґуріон придбав близько 150 із них.[527] Він двічі був у театрі Габіма на п’єсі «Діббук» івритом; його захоплювала постановка Євгена Багратіоновича Вахтангова класичної п’єси С. Анського. У театрі профспілковий лідер із Палестини знову опинявся у єврейському містечку, його переповнювали ностальгія та туга за «старим, добрим юдаїзмом… за атмосферою будинку, де він навчався, та невеликою синагогою… дух, Тора, відданість, захоплення». Бен-Ґуріон купив акторам пляшку мускатного вина.[528]

Його подорож додому була приємною; море спокійне, небо чисте. На палубі пасажирського корабля біля берегів Греції він розслабився і замислився над своїм досвідом перебування у Радянській Росії. Бен-Ґуріон повернувся звідти скептичним симпатиком. Революційне полум’я розпалило його уяву; до смерті він зберігав особливе, неоднозначне ставлення до цієї країни. Але Бен-Ґуріон знав і про тиранію та корупцію під час революції. «Що переможе – піднесені сподівання на визволення та справедливість чи потворна та злиденна реальність?» – риторично запитував він сам себе. Бен-Ґуріон припускав, що комуністичний режим не буде повалений найближчим часом і що сіоністський рух не має великих шансів на успіх. А проте, він вважав, що важливо підтримувати добрі стосунки з цією державою.[529]

* * *

Ленін був ще живий, але, як писав Бен-Ґуріон, «світло його розуму згасло». Коли радянський лідер незабаром після цього помер, Бен-Ґуріон, оспівуючи його, вдруге написав такі саме слова. Але на відміну від розгубленості та самотності у вісімнадцятирічному віці після втрати Герцля, смерть Леніна не викликала настільки «жахливих, болючих почуттів». Ця втрата швидше допомогла йому з холодним розумом оцінити якості ідеального вождя. Він був, писав Бен-Ґуріон, «тим, хто нехтує всіма перешкодами, відданий своїй цілі, який не знає поступок і знижок, разючих крайнощів; людиною, яка знає, як це – крутитися як муха в окропі заради досягнення своєї мети; людиною залізної волі, яка не шкодує людських життів і крові безвинних дітей заради революції; він не боїться відкинути сьогодні те, що вимагав учора, і вимагатиме завтра того, що відкидає сьогодні; його не спіймати на банальності чи догмі; оголена реальність полягає у тому, що жорстока правда владних відносин стане перед його гострими і ясними очима – єдиною метою, що горить червоним полум’ям – метою великої революції».[530]

Одне речення у нього містило понад 130 івритських слів, і при цьому терміни «більшовизм» та «соціалізм» не зустрілися жодного разу, як, до речі, і слово «сіонізм». Це тому, що там була викладена модель лідерства, розібрана на складові частини, майже вказівки національним лідерам. Його візит до Радянського Союзу був плідним досвідом. І хоча Бен-Ґуріон радів цьому досягненню, та після свого чотиримісячного перебування там він не повернувся захопленішим соціалістом, ніж був, коли їхав, і ніколи не став комуністом. Він захоплювався не ідеологією Леніна, а швидше його здатністю впливати на долю свого народу. У політичному оточенні Бен-Ґуріона не було нікого, хто так систематично вивчав би структуру авторитарного керівництва, і нікого, хто б настільки чітко міг викласти мету свого життя. Бен-Ґуріон мав намір стати сіоністським Леніним.