Читать книгу Бен-Ґуріон. Держава за будь-яку ціну - Том Сегев - Страница 13

«Починаються чудові дні»

Однієї ночі, у березні 1926 року, Бен-Ґуріону наснився жахливий сон про лева; це було за кілька місяців до його сорокаріччя. Його розповідь про це, записана у Берліні за кілька днів до чергового візиту до Плоньську, є одним із найвизначніших записів у щоденнику, красномовним та сповненим непідробних емоцій. Уві сні він хотів піти на богослужіння, яке відбувалося з іншого боку саду, що належав священникові. Цей священник жив поруч із будинком батька. Але Бен-Ґуріона попередили туди не ходити. Його вороги причаїлися, очікуючи на нього біля дороги, і збиралися його вбити. Він не пам’ятав, хто вони, але писав: «Я думаю, що це могли бути араби». Отже, Бен-Ґуріон вирішив піти на службу ближче до дому.

Там було багато людей, але вони «розтанули», і перед його очима лишився тільки Аарон Ейзенберг із Реховоту, один із лідерів тамтешніх фермерів та близький соратник Хаїма Вейцмана. Вони з Ейзенбергом сиділи у великому автомобілі, який був причеплений до лева, високого, мов кінь, і сліпого. Коли Бен-Ґуріон намагався їхати, машина починала перекидатися зі сторони в сторону. Раптом він побачив себе поруч з автомобілем, і тут лев стрибнув на нього. Бен-Ґуріон кричав так голосно, як міг, просячи Ейзенберга перемістити машину, але Ейзенберг його не чув. «Я ледве врятувався від кігтів лева. Далі я прокинувся, але коли знову заснув, то опинився в тому ж сні. Це було дивно», – писав він. Бен-Ґуріон звернувся до своєї копії книги Фройда «Тлумачення снів», але там не знайшов цьому жодного пояснення[531].

За чотири дні до ночі зі страшним сновидінням він писав: «Моє здоров’я значно погіршилося і нерви вже нікуди не годяться». За два місяці до цього йому пощастило провести кілька днів у санаторії, але, схоже, стан його не поліпшився. «Мої нерви були виснажені, а працездатність вичерпана», – писав він тоді.[532] Він багато працював; два з половиною роки, що минули з часу його візиту до Радянської Росії, були сповнені криз і боротьби, іноді до крайнощів бурхливої, скандалів та протистоянь, іноді досить жорстоких. У розпалі цих подій Бен-Ґуріон розкрив змову проти себе з метою вбивства. Тоді минуло майже два десятки років, як він оселився в Палестині та пішов у політику. Він часто хворів, нерви його слабшали; він пережив багато розчарувань і часто був далеко від дому. Але до кінця 1920-х років Бен-Ґуріон став одним із найвпливовіших лідерів сіоністського робітничого руху, а отже, у всій єврейській спільноті Палестини; він намагався керувати «Гістадрутом» так, ніби це був уряд держави у процесі її формування. На піку розвитку «Гістадрут» відповідав за озброєну оборону палестинських євреїв, створення нових поселень, а також за робочі місця, медичні послуги та освіту десятків тисяч робітників.

* * *

«Гістадрут» був першою адміністративною установою в національному домі; кожен хотів зайняти там своє місце. Його лідери змагалися між собою, часто ненавиділи, заздрили та заважали один одному. Деякі з них були працівниками профспілки, деякі – активістами двох робітничих партій, що були її головними складовими – «Ахдут га’Авода» та «Га-Поель га-Цаір». Але Шпринцака та більшість його колег це не переконувало. Багатьом було очевидно, що «уряд „Гістадруту”» є марнотратним, сповненим порушень та панібратства.[533]

Відхилення його пропозиції щодо створення Трудової армії не поклало край зусиллям Бен-Ґуріона перетворити «Гістадрут» на єдину робітничу організацію у єврейській спільноті Палестини та взяти під контроль увесь її ринок праці. Готовність людей приєднатися до Гістадруту залежала, головним чином, від його здатності забезпечити їх роботою через бюро праці «Гістадруту». З цією метою організація створила Управління громадських робіт, яке функціонувало як компанія-підрядник; 1924 року йому дали ім’я «Солел Боне» (прокладання доріг та будівництво). Компанія наймала робітників для прокладання доріг та облаштування будівель, але головним чином для служби у британській адміністрації та місцевих осередках сіоністської організації, які замінили Сіоністську комісію. Ще одна причина, з якої люди приєднувалися до «Гістадруту» – бажання користуватися медичними послугами, які надавала «Купат Холім», дочірня компанія «Гістадруту». Наприкінці жовтня 1922 року Бен-Ґуріон дивувався великій кількості робітників, які приєдналися: близько шістнадцяти тисяч. Близько половини з них уже стали зареєстрованими членами, що платили внески – це вдвічі більше, ніж було за два роки до того. «Я ніколи не вірив, що можливо зібрати таку велику кількість, – писав він у своєму щоденнику. – Це початок великої епохи „Гістадруту”».[534]

Незабаром після повернення з Москви Бен-Ґуріон запропонував «Гістадруту» розширити свою діяльність у промисловості. «Настав час створювати великі заводи, що належать і підконтрольні робітникам», – заявив він. Бен-Ґуріон передбачав «сотні й тисячі» нових робочих місць. Він також указав на можливість того, що «Гістадрут» може шукати приватних інвесторів для цих підприємств. Напевно, він був стурбований тим, що ліві у його русі висловлять ідеологічний протест, тож запевнив, що взаємодія між приватним капіталом та «інтересами робітників» була сприйнята добре й успішно практикується у Радянському Союзі.[535] 1924 року він висунув вимогу, щоб Сіоністський виконавчий орган виділив фінансування на будівництво житла для міських робітників, попереджаючи, що якщо це не буде зроблено швидко, результатом буде катастрофа – люди покидатимуть країну.[536]

Опоненти Бен-Ґуріон звинуватили його в тому, що він перетворив «Гістадрут» в особисту сферу впливу, ніби «Гістадрут c’est moi».[537] Було ще щось, але й не тільки. Ніхто не працював так завзято, протягом усього дня і вночі. Бен-Ґуріон застосовував у своїй роботі у «Гістадруті» ті самі якості, які проявляв у попередніх починаннях: пристрасть, здатність до навчання і непохитна, майже нав’язлива, старанність. Він заздалегідь розбирався у питаннях, які мали обговорюватись на засіданнях, де він, як звичайно, говорив мало. У разі необхідності він лобіював свою позицію задовго до початку засідань, щоб переконатися, що його пропозиції пройдуть.

Протягом перших п’яти років перебування Бен-Ґуріона у «Гістадруті» спалахнуло 158 страйків, в яких взяли участь понад п’ять тисяч робітників. Він ретельно ці страйки класифікував. Більшість із них, стверджував він, досягли успіху; деякі закінчилися компромісом; і лише кілька провалилися.[538] Він пропагував і культурну діяльність «Гістадрута», його освітні програми та театральну сферу. Незабаром там з’явилося і видавництво – Бен-Ґуріон мав тверді переконання щодо того, які авторські книги потрібно перекласти івритом.[539] Він самотужки редагував «Контрес», політичний і літературний журнал «Ахдут га-Авода[540]. У лютому 1922 року він організував візит до Палестини Рамсея Макдональда, лідера британської Лейбористської партії. «Ми здобули собі друга, – написав він тоді. – Він був у захваті від нашого знайомства». Незабаром Бен-Ґуріону захотілося затягти на один із з’їздів «Гістадруту» Альберта Ейнштейна, щоб висловити короткі вітання, очевидно, німецькою мовою.[541] Але переклади творів мислителів та отримані схвалення від іноземних високопосадовців не допомогли йому зберегти контроль над «Гістадрутом». Він ніколи не відповідав за організацію такої широкомасштабної діяльності; було занадто багато інтересів, самолюбства, інтриг та обманів і занадто багато володінь, чиї начальники не прийняли його повноважень: Солел Боне, Купат Холім, Банк «Га-По’алім», і це ще не повний перелік. Отже, Бен-Ґуріон створив власну силову базу серед самих робітників. Раз на тиждень, іноді щодня, він відвідував робочі місця у містах, у сільськогосподарських поселеннях та на дорогах. Робітники почали бачити «Гістадрут» у його образі. Для них Бен-Ґуріон став «Гістадрутом», сказав Берл Репетур, тодішній бригадир у порту Хайфи.[542]

«Я побіг до доктора Біньяміні»

У розповіді про візит Репетур описав Бен-Ґуріона як низенького чоловіка у довгому шкіряному пальті та штанах, схожих на бриджі для їзди верхи, заправлених у високі черевики. Він перепинив роботу кількох працівників, поставив їм запитання і записав їхні відповіді у невеликий записник: хто вони, звідки, коли прибули та в яких межах. Він захопився їх роботою – їх ящиками, залізом, дровами – скільки годин вони працювали, скільки заробляли. Більшість робітників знали лише російську та їдиш. Потім Бен-Ґуріон попросив покликати бригадира. Репетуру було вісімнадцять, і він приїхав до Палестини з Радянського Союзу близько півтора року тому. Бен-Ґуріона попросили показати йому все навколо об’єкту. Він був розчарований: занадто багато арабських робітників, як скаржився він. Потім він запитав Репетура, чи озброєні єврейські робітники, і Репетур відповів йому, що у разі, якщо на них нападуть, є чотири пістолети. Бен-Ґуріон запитав про настрій робітників, скільки з них залишиться в Палестині, скільки повернуться до Союзу та які їхні політичні погляди. Потім сів у сухий човен і зібрав навколо себе робітників. Бен-Ґуріон надавав їм слово й уважно слухав. «Іноді він любив заглиблюватися в такі деталі, що це зводило з розуму», – розповідав Репетур.[543] Він також ходив до кібуців, щоб отримати оновлену інформацію, записуючи факти про козлів, евкаліпти та посіви сочевиці.[544]

Іноді Бен-Ґуріон сидів у колі товаришів, іноді підіймався на ящик, щоб звернутися до них. Невисокий зріст Бен-Ґуріона не стримував випромінюваної ним рішучості. Він закидав голову назад, підборіддям уперед, одна рука затиснута в кулак, інша засунута в кишеню штанів.[545] Його промова була рішучою, його слова – дотепними, іноді різкими. Якщо Бен-Ґуріон не міг пообіцяти роботу, він пропонував надію та віру в сіонізм. Той, хто чув його, говорив пізніше те саме.[546] Його робота на місцевому рівні була продовженням агітації перед виборами до Асамблеї представників 1920 року.

* * *

Тісний зв’язок Бен-Ґуріона з тим, що відбувалося на місцях, а також така ж схильність, яку він проявив у юності у Плоньську, зробила його відомим та справжнім профспілковим лідером. Він не зміг приручити орду політиканів і бюрократів, які ходили коридорами кабінетів «Гістадрута», але його становище в «Ахдут га-Авода» зміцнювалося зі зростанням підтримки серед робітників.[547] Він також прагнув до боротьби за владу поза робітничим рухом, і чим гучніше, тим краще. Такою була сутичка через будинок одного з засновників Тель-Авіва Шмуеля Давида.

У червні 1923 року для зведення будинку було залучено близько десяти робітників. Вони належали до релігійної робітничої організації, «Га-Поель га-Мізрахі». «Гістадрут» зажадав, щоб їм теж виділили частину робіт, і надіслав туди протестувальників. Бен-Ґуріон перетворив це на справжню подію, зобразивши питанням життя та смерті. Були також приватні підрядники, які конкурували з бюро праці «Гістадрут» і «Солел Боне». Це була боротьба між «лівими робочими» та «правими буржуа»; більшість останніх підтримували ревізіоністську партію Жаботинського.

Боротьба потребувала впізнаваного ворога, якого Бен-Ґуріон побачив у бізнесмені Давиді Ізможику, який був заступником мера Тель-Авіва. Коли боротьба за будівництво маєтку Шмуеля Давида загострилася, Ізможик викликав поліцію. Британські поліціянти, які були переведені до Палестини з Ірландії, у купі з арабами на конях, оточили протестувальників «Гістадруту», використовуючи палиці для їх розгону. Деякі з демонстрантів були поранені, решта заарештовані. Кілька були засуджені та позбавлені волі. Бен-Ґуріон зреагував так, ніби виклик британської поліції був актом зради проти єврейської нації. Як сіоністський лідер, він стверджував, що Ізможик повинен був передати незгоду до внутрішнього арбітражу або віднести його до єврейського магістратського суду. Звичайно, він вимагав розслідування.

«Гістадрут» закликав до протестів, у яких взяли участь тисячі. Бен-Ґуріон був головним промовцем. Він знову і знову звинувачував Ізможика у лиходійствах. Потім двоє чоловіків зустрілися й уклали угоду. «Га-Поель га-Мізрахі» міг продовжувати будівництво у Шмуеля Давида, але 27 відсотків робочого часу було відведено «Гістадруту». По суті, це був ефективний компроміс: трохи менше ніж за рік релігійна профспілка вирішила стати частиною «Гістадруту». Це був ще й компроміс із релігійним табором, в якому Бен-Ґуріон поступився принципами з метою зменшення напруги між релігійними та нерелігійними євреями та задля збереження єдності у єврейській громаді.[548]

Те, що він був секретарем «Гістадруту», не означало, що він не стикається з повсякденними неприємностями пересічної людини. Коли його півторарічна донька Ренана раптом стала жертвою задухи, Бен-Ґуріону довелося, як і більшості громадян, вирушити на відчайдушні пошуки лікаря. У нього вдома все ще не було телефону. Його щоденник розповідає: «Я кинувся до [лікаря Аарона] Біньяміні, але його не було вдома. Я побіг до кабінетів виконавчої служби «Гістадруту» і зателефонував до «Купат Холім». Ніхто не відповів. Я пішов до Еліяйху [Голомба] і знайшов [його дружину] Адах, і ми разом побігли шукати лікаря. Спочатку ми потрапили до [лікаря Давида] Дойча. Але він відмовився їхати. Я сказав, що дівчинка помирає, та він мав кудись їхати й порадив йти до іншого лікаря. Розлютившись, я побіг з Адах до доктора [Моше] Коена, він також спочатку відмовився, але, коли побачив мій стан, негайно поїхав зі мною». Коли вони дісталися будинку Бен-Ґуріон, напад минув. «Я не був упевнений, що знайду її живою», – зізнався Бен-Ґуріон. Наступного дня Ренану спіткав черговий напад і піднялася висока температура. Її батько знову побіг шукати лікаря. «Я був у відчаї», – писав він. Паулі вдалося знизити лихоманку холодними компресами.[549]

У грудні 1924 року Бен-Ґуріон вимагав розширені та централізовані повноваження, а за кілька місяців знову оголосив, що подає у відставку. Це було частиною політичної гри, що мала тоді місце, і відповідно до звичайної процедури його заяву було відхилено. Прийняття колегами рішення про скасування відставки було майже ритуальною частиною політичної культури того часу. Він залишався людиною, що віддає накази.[550] Саме тоді Бен-Ґуріон переслідував комуністів, трудові бригади й особливо ветеранів «Га-Шомер» та їх таємний «Кібуц», або «Коло», як його ще називали. Він сприймав їх як сепаратистську військову кабалу. Це було недалеко від істини. Його спроби їм протистояти були схожі на чистки – це був Бен-Ґуріон як некомуністичний більшовик-сіоніст. Саме таким було все його покоління, як розповідав пізніше Ісер Харел, всемогутній голова служби безпеки Ізраїлю. «Я казав їм: коли доходить до діла, ви – більшовики. Не в комуністичному розумінні, а в сенсі диктатури партії… ви, звичайно ж, сіоністи, але, за своїм світоглядом, тобто за менталітетом, ви – більшовики»[551].

«ЖАХЛИВА ТА СТРАШНА РІЧ»

У травні 1923 року член «Кола» вбив арабського поліціянта Теуфіка Бея, якого більшість євреїв вважали відповідальним за напад на гуртожиток іммігрантів у Яффі два роки тому. У «Книзі історії Хагани» зазначено, що національний координатор Йозеф Хехт був заздалегідь поінформований про це «перше політичне вбивство». Наступною жертвою став єврей Якоб Ісраель де Хаан. Він був одним з ексцентричних авантюристів, мрійників та ентузіастів, яких завжди приваблювау Єрусалим. Юрист, поет та журналіст, він приїхав до Святого міста з Голландії, товаришував з арабськими хлопцями та писав гомосексуальні вірші. Спочатку його поважали як інтелектуала-сіоніста; він представляв європейські газети й викладав право. Але потім він зступився зі спільнотою Гареді, прийняв її спротив сіонізму і став одним із її речників. Сіоністська установа засудила його як антисемітського шахрая; майже всі погодилися, що він божевільний. Бен-Ґуріон звинуватив його у «зраді та ошуку, розведенні пліток та наклепів».

Де Хаан отримував погрози та замислювався над тим, що його можуть убити. Він написав:

Це сталося 30 червня 1924 року. Де Хаан вирушив на вечірню службу до синагоги й отримав три кулі, одна з яких влучила в його серце. Убивцею був двадцятиоднорічний Авраам Зільберг, який згодом змінив ім’я на Техомі. Народжений в Одесі, він прибув до Палестини 1923 року та брав участь у деяких перших операціях «Хагани» у Єрусалимі. Здається, було кілька людей, які планували вбивство де Хаана; Техомі пізніше заявляв, що наказ це зробити віддав Іцхак Бен-Цві.[552]

Бен-Ґуріон пішов подивитися на похорон. Він підрахував, що були присутні близько двохсот небайдужих. «Я не бачив серед тих, хто був у жалобі, жодної людини у глибокій скорботі, – повідомив він. – Мабуть, більшість євреїв прийняли це, не надто переймаючись». Незабаром виникло питання щодо причетності до вбивства Бен-Ґуріона; іншими словами, питання полягало у тому, чи взяв би на себе Бен-Цві відповідальність схвалити цей вчинок, не сповістивши про це Бен-Ґуріона. Можливо, він міг би. Це була історія Єрусалиму, з усією маячнею та екстремізмом, які це місто могло запропонувати. А Єрусалим був дідизна Бен-Цві; він був головною посадовою особою, пов’язаною з діяльністю «Хагани» у місті. Напевно, ніщо не дратувало його більше, ніж визнання переваги Бен-Ґуріона. Тож немає підстав вважати, що у Бен-Ґуріона була потреба у ліквідації де Хаана.

Бен-Цві підтримував зв’язок із ветеранами «Га-Шомер», серед яких були Ізраїль та Маня Шохат. Її було заарештовано після вбивства, але звільнено без пред’явлення звинувачення. Питання про те, хто дав наказ, продовжує обговорюватись істориками й сьогодні.[553]

* * *

Смерть Де Хаана залишила Бен-Ґуріона байдужим, але він, швидше за все, розцінював цей замах як ще один випадок із серії підривних дій, здійснених без згоди «Гістадруту», і це було нестерпно.

За кілька місяців до вбивства кілька ветеранів-хашомерів із Кфар-Гіладі напали на банду контрабандистів із готівкою, які приїхали з Лівану, і пограбували їх, відібравши золоті монети на суму близько п’ятнадцяти тисяч фунтів стерлінгів. Ці гроші, мабуть, були виділені на закупівлю зброї, яка мала використовуватися в атаках на арабів. Бен-Ґуріон підозрював, що зброя призначена не лише для оборони кібуців, але й для комуністичного підпільного ополчення, яке планувало взяти під контроль Галілею а, можливо, і всю Палестину.[554]

Ветерани «Га-Шомер» не становили реальної небезпеки для «Гістадруту». Їх заколот здебільшого був ностальгією та фантазією, прагненням повернутися у дні їхньої бентежної галілейської юності. Здається малоймовірним, щоб вони могли здійснити навіть невеликий путч, особливо з огляду на те, що були втягнуті у внутрішні конфлікти, в яких звинувачували один одного та про які жодна стороння людина не могла б і здогадатися; зв’язки піонерського товариства минулих років були розірвані та замінені образами та ударами. Пролилося багато сліз. На цьому тлі Бен-Ґуріону нічого не заважало розформувати «Коло» та Трудовий батальйон. Він розповів, що саме через це проти нього і був запланований замах, про що його попередив Бен-Цві, і той підтвердив цей факт. У квітні 1924 року комуністів мала б спіткати подібна доля. Робітнича фракція Комуністичної партії являла собою гучну, а часом і жорстку опозицію, але, враховуючи, що її члени були крихітною меншиною, не становила загрози для партій, які контролювали «Гістадрут». Бен-Ґуріон боровся з ними так, ніби то була явна загроза майбутньому сіоністського руху; серед іншого він звинувачував їх у підбурюванні арабських робітників проти євреїв.[555] Рада «Гістадруту» назвала фракцію робітників «ворогом єврейської нації та робітничого класу в Палестині». За кілька місяців Бен-Ґуріон пояснив: «Фракція зрадила робітничий клас, тож Рада вирішила виключити її представників із «Гістадруту» як зрадників»[556]. У зв’язку з виключенням із «Гістадруту», комуністи зіткнулися з багатьма труднощами у пошуку роботи і не мали змоги тепер отримувати медичну допомогу від «Купат Холім».

Як і на першому етапі конфлікту з Ейн-Харод, Йозеф Шпринцак, лідер «Га-Поель га-Цаір» різко критикував поведінку Бен-Ґуріона. «Важко було слухати тон, у якому Бен-Ґуріон говорив про членів фракції, – говорив він. – Це була запальна промова проти всіх тих, хто не є членом „Ахдут га-Авода”». Він переслідував Бен-Ґуріона за розпалювання ненависті та звинувачував у «духовній інквізиції». Бен-Ґуріон відповів, що він далеко не з тих, хто знає, як можна розв’язати проблему фракції, і утримується від цього, виявляючи «християнське терпіння», як це робив і Шпринцак. «Ми повинні боротися з ними», – заявив він. Бен-Ґуріон смиренно запропонував товаришам засудити і його: якщо вони виявлять будь-яку неправду з його боку, він готовий прийняти покарання.[557]

* * *

Загалом Бен-Ґуріон був не проти застосування сили. Врешті-решт він доручив Йозефу Хехту створити поряд із «Хаганою» ополчення «Гістадруту», яке згодом стало відомим під назвою «Плугот га-Поель» – робітничі загони, які вступали у кулачні бої з противниками робітничого руху. І все-таки багато разів він виступав проти насильницьких дій, особливо коли боявся, що його люди втратять самоконтроль. Принцип Бен-Ґуріона полягав у тому, що «Гістадрут» мав зберігати монополію на застосування сили.[558]

Бен-Ґуріон міг подати позов про розпуск «Кола», але віддав перевагу надійнішому методу, який зарекомендував себе у минулому – створенню комісії з розслідування. Він призначив її членів і поставив п’ять простих запитань, щоб вони відповіли простими «так» чи «ні»: Чи існувало підпільне товариство у складі Трудового батальйону? Чи були вкрадені зброя або золото у його членів? Чи не діяли вони поза командуванням «Хагани»? Чи мали вони зв’язки з Радянським Союзом?

Уся ця сенсаційна історія повинна була зберігатися у таємниці, оскільки стосувалася контрабанди зброї та пограбувань. Але, як завжди, були джерела, чутки та напівправда, що розповсюджувалися між людьми схвильованим шепотом. Маня Шохат, почувши слова Бен-Ґуріона, написала до нього: «Я ніколи не думала, що ти можеш користатися такими методами, щоб нашкодити Трудовому батальйону. Я надто сильно тебе поважала. Обраний тобою шлях знищить і нас, і тебе самого. У мене немає в серці прощення. І я розриваю між нами всі особисті стосунки». Бен-Ґуріон надіслав їй холодну відповідь, сказавши, що її лист нічого не змінить у його ставленні до неї.[559] Його підозри зросли, коли Ізраїль Шохат поїхав до Радянського Союзу разом із начальником Трудового батальйону Менахемом Елькіндом. Шохат, схоже, перевіряв можливість установлення нового політичного напряму у взаємовідносинах з елітою Москви. Радянський Союз мав видати нову «Декларацію Бальфура», у якій заявляв би, що вважає необхідним створення комуністичної єврейської держави в Палестині. Шохат сподівався отримати зброю і просив радянську владу провести льотну підготовку юнаків із Палестини, щоб єврейська держава могла мати військово-повітряні сили.[560]

Як і очікувалося, Комітет установив, що коло ветеранів «Га-Шомер» діяло як збройне підпілля, а Бен-Ґуріон справив враження людини, яка врятувала авторитет робітничого руху.[561] Але до того часу, коли Комітет представив свої висновки, інцидент було майже вичерпано, оскільки Трудовий батальйон уже було розпущено.[562] Елькінд і кілька інших членів повернулися назад до Радянського Союзу.[563]

Тим часом країна змінилася.

«Птахи літають під нами»

Навесні 1924 року Сполучені Штати розпочали нову імміграційну політику, яка, окрім інших аспектів, ускладнювала в’їзд євреїв до країни.[564] Сіонізм не мав такої можливості після укладання Декларації Бальфура. Одночасно з тим, як набула чинності нова американська політика, у Польщі розпочалася економічна криза, жертвами якої стали також і євреї, які мешкали там. Оскільки варіант переселення до Америки вже був неможливим, десятки тисяч польських євреїв оселилися в Палестині; 1924 року прибуло понад тринадцяти тисяч, а 1925 року – понад тридцять чотири тисячі.[565] Вони складали основну частину Четвертої алії. Для в’їзду до Палестини вони потребували дозволу британської влади; час від часу встановлювались квоти на єврейську імміграцію відповідно до наявних можливостей працевлаштування у країні.

Хоча сіоністи ніколи не припиняли протестувати проти квот, до них приєдналася більшість єврейського національного керівництва. Це був зважений та обережний крок сіоністського месіанізму. Як звичайно, влада схвалювала запити на імміграцію, подані через сіоністів.[566]

Як секретар «Гістадруту» Бен-Ґуріон ненавидів цю хвилю імміграції – «власників кіосків», як він називав нових жителів Тель-Авіва, навіть якщо серед них були робітники, які прибули в цей період. Власники кіосків як дрібні підприємці, на відміну від робітників, були вимушені зрівнятися з опонентами свого руху і, отже, послабити його. «Сприяння імміграції робітників зараз є центральною і життєво важливою потребою нашого руху», – заявляв він тоді.[567] Це було одне із завдань, які він поставив перед «Гістадрутом», хоча практично воно ніяк не впливало на рішення євреїв оселитися в Палестині.

У квітні 1924 року влада Мандату видала двадцять чотири сотні імміграційних сертифікатів, серед інших і триста для молодих жінок. «Гістадрут» проінформував кілька єврейських громад, більшість з яких були у Східній Європі. Бен-Ґуріон сподівався залучити щонайменше дві тисячі робітників на тій підставі, що вони потрібні для нового підприємства, пов’язаного з вирощуванням тютюну. Але «Палестина закликала працівників, та вони не їхали», – журився він. Бен-Ґуріон припускав, що євреї можуть приїхати і з Радянського Союзу, але радянський уряд жорстко обмежив усю еміграцію. Він хотів поїхати туди, щоб розв’язати проблему, але цього разу йому відмовили у візі.[568] Така невдача роздратувала його; нездатність витягти євреїв із суцільного «занепаду, страху смерті та терору», які вони зазнавали в Радянському Союзі, принижувала його як сіоніста і згубно впливала на його роботу на посаді секретаря «Гістадруту».[569]

* * *

Перші іммігранти Четвертої алії належали до середнього класу.[570] Вони привозили з собою свою міську культуру і розраховували продовжувати жити так само, як і до того у Польщі. Кожен другий із них оселявся в Тель-Авіві; чисельність населення міста за рік зросла вдвічі. Наприкінці 1925 року воно склало близько сорока тисяч. Кіоски, що продавали газоз (суміш фруктового соку та газованої води) виростали на кожному кроці. Газоз та кіоски, у яких його продавали, стали символом культури середнього класу Тель-Авіва, антитезою піонерського етосу.[571]

Бен-Ґуріон іноді любив порівнювати сільськогосподарське поселення із сіонізмом та проголошувати, що обробіток землі був вищим втіленням його ідеалів. Рух із міста до села був унікальним для сіонізму і не відбувався майже у жодній з інших країн, стверджував він: «Повернення до рідного краю – це насамперед повернення до землі».[572] Він також зобразив свій переїзд до Палестини як результат бажання бути землеробом. Але крім свого невеликого досвіду роботи на фермах, Бен-Ґуріон був міською людиною, яка мала явно буржуазні схильності й смаки середнього класу. Він написав до своєї сестри Ципори, яка вирішила приєднатися до кібуцу, де члени громади, про яку йдеться, «не є нашою стихією», оскільки приїхали з Трансільванії. Ліпше, радив він, знайти собі будинок у місті.[573]

Орендна плата в Тель-Авіві зросла, поскаржився він 1921 року. Проте його хвилювало розширення міста. «Незабаром це буде великий єврейський мегаполіс, – писав він батькові, – і там буде побудований єврейський порт».[574] Щомісяця він сплачував десять фунтів орендної плати, що еквівалентно заробітній платі за місяць майже 40 відсотків членів «Гістадруту» в Тель-Авіві. Сім’я придбала фортепіано, і для дітей організували уроки. Геула добре вчилася в середній школі імені Герцля. Цілу кімнату в їхній квартирі відвели під бібліотеку. Фотографія 1927 року зображує Бен-Ґуріон у своїй квартирі в краватці та піджаку.[575]

Іґаель Ядін, син відомого професора, а згодом добре відомий археолог, припустив, що пристрасть Бен-Ґуріона до книг була такою через «дуже сильне почуття неповноцінності щодо людей, які мають коледжеву освіту». Одним із них був Хаїм Вейцман, хімік, чий внесок у британські військові зусилля допоміг йому домогтися Декларації Бальфура. Артур Руппін та Хаїм Арлозоров мали ступені докторів економічних наук. Берл Кацнельсон та Зеєв Жаботинський були літераторами. Тисячі книг, якими оточував себе Бен-Ґуріон, які він читав або лише збирав, можливо, мали на меті підняти його принаймні у власних очах до рівня освіченіших сіоністських лідерів.[576] Книги також могли займати місце його друзів, яких він не мав, і задовольняти його прагнення до влади, стоячи прямо на полицях у зразковому порядку, як солдати. Він завжди розраховував знайти кожну на своєму місці, подібно до стовпців статистичних даних у своєму щоденнику. Він читав Біблію та стародавніх греків значною мірою як політичні документи, майже як путівники для правителів.[577]

Бен-Ґуріон цінував силу написаного слова. Попри те, що він мало читав художню літературу, він добре розумів, що її автори мали політичний вплив. Час від часу він викликав романістів і поетів на те, що можна назвати національними переговорами, як це може зробити філософ. Його широка думка була обмежена рамками сіоністського дискурсу, як він одного разу продемонстрував, коли Мартін Бубер скептично зауважив: «Ми казали, що повернемо землю, і мали намір зробити її єврейською. Чому це має бути саме єврейська земля?» Бен-Ґуріон перебив його: «Бо земля може приносити хліб!» Бубер запитав: «Нащо?» «Їсти!», – відповів Бен-Ґуріон. «Нащо?», – наполягав Бубер. «Цього достатньо», – відрізав Бен-Ґуріон. Він подумав, що запитання «Нащо?» було некоректним. Логічніше було запитати «Як?»[578]

Як представник першого покоління ХХ століття, він вважав, що людству судилося «домінувати над силами природи», як висловився Бен-Ґуріон, маючи на увазі пустелю і море. «Стикаючись, зокрема, з цими бурхливими просторами, людина розкриває всю свою силу і потенціал, свою велику здатність прокладати шляхи морем і знайти безпечний шлях крізь великі води, чого прагне безстрашний людський дух.[579] З дитячим хвилюванням він вирішив здійснити свій перший пасажирський рейс у вересні 1924 року.

Бен-Ґуріон хотів вилетіти з Данцига до Берліну, але йому вдалося дістати білет лише до міста по дорозі. Журналіст, який жив усередині його, змусив усе це описати – він розповів, як прибув до аеропорту, як його обшукали, як змушений був заплатити за зайвий багаж; квиток коштував одинадцять марок. «Ми підіймалися дуже повільно… Я побачив перед собою сонце, перед самим обличчям. Наче воно та літак зависли на небосхилі… птахи літають під нами… а на дорозі гойдається конячий візок, наче дитяча іграшка… і літак повільно проходить крізь атмосферу; він фактично летить зі швидкістю 130 кілометрів на годину. Ми на висоті 300 метрів… і тут знову торкаємось землі, ще трохи котимося по ній – двигун свистить, скрипить, реве – і замовкає. Ми летіли десь пів години». Бен-Ґуріон записав назву та модель літака: Ельберфельд D-24. Сім тижнів по тому той літак розбився, вбивши трьох пасажирів та стільки ж екіпажу під час цього польоту.[580] Повернувшись, Бен-Ґуріон занурився у нову полеміку, або, як вони казали тоді, «скандал».

«Отруйне пліткарство»

Мордехай Моттель Маков був одним із заможних цитрусових фермерів Реховоту й одним із засновників банку «Купат Ам». 1925 року він найняв арабських робітників, щоб побудувати собі будинок. Єврейські робітники намагалися розігнати арабів, і Маков зателефонував до поліції. Це призвело до зіткнень, і конфлікт поширився далеко за межі мошави. Маков отримав підтримку Асоціації фермерів, яку очолював Моше Сміланський. «Гістадрут» підтримав єврейських робітників.

Це була політична суперечка, що базувалася на традиційному суперництві між фермерами та робітниками. Як противник працевлаштування арабів Бен-Ґуріон походив не лише на захисника робітників, а й на найбільшого сіоністського патріота. На практиці кампанія проти арабської робочої сили мало чого досягла, але й далі була його гаслом.

У грудні 1925 року британський губернатор Яффи зібрав разом представників обох сторін, а також Бен-Ґуріона та Сміланського. Представник аграріїв прочитав для губернатора меморандум, який Бен-Ґуріон назвав «отруйним пліткарством». Сміланський не висловив жодних заперечень.[581] Виступаючи на Асамблеї представників, Сміланський розкритикував Макова, але також рішуче засудив те, що він назвав «терором», скоєним єврейськими робітниками. У приватному листі він поскаржився на демагогічну політику Бен-Ґуріона.[582] Обурений зверненням Макова до британської влади, а не до єврейського автономного керівництва, Бен-Ґуріон назвав Макова інформатором, а Сміланський подав позов про наклеп проти Бен-Ґуріона до Магістратського суду Тель-Авіва. Провідна фігура в «Гістадруті», він намагався бути посередником між ними двома, наймаючи друга Бен-Ґуріона Шломо Цемаха, який тоді був одружений із племінницею Сміланського.

* * *

Після п’яти років життя у Палестині Цемах також втомився бути простим робітником. 1909 року він їздив до Франції вивчати агрономію. До цього він встиг одружитися і розлучитися. Закінчивши навчання, Цемах поїхав відвідати батька до Плоньська. Наступного дня після його приїзду над містом пронісся німецький цепелін, і почалася війна.

Протягом наступних шести років Цемах та його партнерка Ханна Сміланська переїжджали з одного міста до іншого. Він ледве зводив кінці з кінцями, працюючи вчителем та опублікувавши кілька оповідань. Іноді він жив у Бялика або в іншого відомого івритського поета Шауля Чернічовського. Перебуваючи в Одесі, Шломо і Ханна одружилися, і незабаром у них народилася донька. Навколо них вирувала громадянська війна між більшовицькими червоними та контрреволюційними білими. Козак на коні змилувався в останню хвилину після того, як мав намір встроми свого меча у Цемаха. «Не запитуй про те, чого ми натерпілися, – писав Цемах Бен-Ґуріону. – Тінь смерті – це постійний супутник мого життя протягом останніх семи років».

Він писав, що прийняв революцію всією душею. Життя Цемаха було врятовано, коли червоні сили увійшли до рідного міста його дружини, де вони переховувалися в будинку її батьків. Після подальших пригод вони нарешті добралися до Яффи. «Я живу тут, – повідомив він „своєму заповітному братові” Бен-Ґуріону. – Як би я хотів тебе побачити!» Він запевнив свого друга, що політичні відмінності, які розділяли їх, зникли. Бен-Ґуріона тоді був у Відні. Повернувшись, він спробував переконати Цемаха перейти до «Ахдут га-Авода», але той відмовився. Тим часом він попросив у Бен-Ґуріона трохи грошей. Допомагав і дядько Моше Сміланський. Цемах і Ханна найнялися вчителями у Ізраїльську сільськогосподарську школу Мікве, де платили добру зарплату, а також надали їм квартиру для проживання. Він писав і публікував, і почав здійснювати мрію своєї юності стати письменником, який пише івритом.[583]

* * *

Цемах намагався бути посередником у суперечці між Бен-Ґуріоном та Сміланським, і, як можна було очікувати, отримав проблеми на свою голову. Бен-Ґуріон не мав зацікавленості у врегулюванні: він хотів політичного судового розгляду, наскільки це можливо, публічного, в якому взяв би на себе роль осяяного лицаря, який захищає робітників перед фермерами, арабською робочою силою та «інформаторами». І він отримав таку можливість, але програв суд. Судді вирішили, що Бен-Ґуріон не має підстав називати Сміланського пліткарем.[584]

Протягом наступних місяців Бен-Ґуріон прагнув привернути увагу громадськості до подальших подібних ситуацій. Одного разу він навіть приєднався до адвоката – захисника єврейських робітників, які намагалися силою запобігти в’їзду арабських трудівників до цитрусового гаю, що належав фермеру з Петах-Тіква. Згідно з інформацією від «Га-Арец» судовий процес став сенсацією для всього міста. Великі скупчення людей збиралися навколо будинку суду, але вхід дозволений був тільки журналістам.[585]

Боротьба проти працевлаштування арабів явно суперечила твердженню сіоністів про те, що рух розвиватиме Палестину на благо всіх її мешканців. Але Бен-Ґуріон продовжував обіцяти, як і раніше, що створення єврейського національного дому не зашкодить арабам. Навпаки, він наполягав, що сіонізм не стверджував, ніби євреї були панівною расою, і не прагнув до створення аристократичного суспільства. Йшлося про національні та людські цінності. Бен-Ґуріон клявся знову й знову, що «лише антисеміт може вважати нашу боротьбу за право працювати в мошаві згубну для арабського працівника».[586] Іноді Бен-Ґуріон навіть стверджував, що одна з цілей кампанії на підтримку єврейської робочої сили полягала у тому, щоб вигнати арабського працівника через його відсталість, ніби це була моральна і соціалістична місія. Можливо, він думав з погляду «тягаря білої людини», який британський колоніалізм обіцяв взяти на свої плечі, коли згадував, що британці утримуються від залучення індійських робітників до Англії, щоб зберегти чистоту нації.[587]

Бен-Ґуріон не покладався на свою заяву про те, що конфлікт у Палестині не дозволяє досягти компромісу з арабами, але в пошуках найкращого шляху розв’язання конфлікту розглядав ідею «домовленості» між єврейською та арабською профспілками.[588] Це здавалося вигідною тезою, яка впліталася у соціалістичне мислення робітничого руху і стосувалася прихильників сіонізму в Палестині та поза її межами. Більшість палестинських євреїв не мешкали там досить довго, і для того, щоб залишитися, потребували бодай шматочка надії та краплини віри у мир. «Кожен єврей, який має намір переїхати до Палестини, повинен запитати себе, чи у безпеці його життя та власність у цій країні, – писав Бен-Ґуріон. – Відчуття, що євреї тут сидять ніби на жерлі вулкану, може підірвати фундамент сіоністського руху». Не можна також очікувати, що заможні євреї вноситимуть свої гроші в національний проєкт, приречений на вічний конфлікт. Відстоювання співіснування також сприяло розвитку сіоністської дипломатії, оскільки та прагнула заручитися громадською підтримкою.

* * *

Коли англійці почали брати на роботу євреїв й арабів на однакові робочі місця, сіоністське керівництво було стурбовано тим, що зарплата й умови праці в таких сферах, як залізниця та пошта, не відбивали потреб єврейської культури, а, швидше, були менші та примітивніші, коли порівняти з потребами арабської культури, як висловився Бен-Ґуріон.[589] Отже, стало вкрай необхідним організувати арабську працю у такий спосіб, щоб вони отримували заробітну плату та умови, такі як у євреїв. Десь років десять по тому Бен-Цві пояснював це так: якби арабські робітники були такими ж дорогими, як єврейські, тоді б зник основний стимул їх наймати.[590] Бен-Ґуріон сподівався дбати про арабських робітників, не залічуючи їх до «Гістадруту», і рішуче відкинув вимогу викреслити слово «єврейських» у повній назві організації. Генеральна організація єврейських робітників у Палестині. Замість цього він намагався переконати арабів у тому, що підтримувати сіонізм в їх інтересах.[591] Згідно з інформацією, яку отримав Бен-Ґуріон, багато арабів стояли перед вибором, чи залишатися під захистом «Гістадруту», чи відмовитися від нього.[592] Спроби співпраці успішними не були; Бен-Ґуріон склав у своєму щоденнику список жорстоких зіткнень між єврейськими та арабськими робітниками, деякі з яких були смертельними.[593] Репетур помітив ще одну проблему – частина єврейських залізничників використовувала свої робочі місця для виготовлення бомб для «Хагана».[594]

«Моє серце крається»

Тоді Авігдору Грюну було шістдесят вісім років. Економічна криза у Польщі зруйнувала кредитний бізнес, який він розбудував до війни. У своїх спогадах він стверджував, що влада відкликала його ліцензію на роботу «приватного адвоката», оскільки він був євреєм, і що в підсумку в нього не було іншого вибору, окрім як взяти на себе посаду секретаря єврейської спільноти Плоньську.[595] За якихось десять років після того, як Бен-Ґуріон намагався переконати свою родину залишити місце народження, вони вже були готові їхати, але Бен-Ґуріон не поспішав тепер домовлятися про це. Він сказав, що допоможе їм лише тоді, якщо вони візьмуть достатньо коштів на перший час.[596] Його сестра Рівка, тепер уже вдова, надіслала йому, як він назвав, «жалісного» листа. Вона описала тяжке становище плоньських євреїв та свої особисті страждання, запитуючи, чи може брат пришвидшити її від’їзд. «Я відчуваю всім серцем її жахливе становище», – писав Бен-Ґуріон батькові, але не міг змусити себе порадити їй приїхати. Рівка писала, що готова виконувати будь-яку роботу, і її брат вірив у щирість цих слів, як писав, «але я не вірю, що вона зможе працювати або що знайдеться така робота, до якої вона здатна». Він вказав, який дохід потребуватиме сім’я з двох осіб, щоб жити в Палестині – п’ятнадцять фунтів на місяць – і запитав, «чи вистачить тобі тієї суми, що ти маєш, хоча б на рік?» Бен-Ґуріон знову рушив подорожувати й порадив відкласти це питання до свого повернення. Тим часом він надіслав їй копію своєї книги.[597]

Ставлення Бен-Ґуріона розлютило його батька. Син спробував вибачитися: «Мені дуже шкода, що ти вважаєш мене винним у тому, що й досі не переїхав до Палестини», – писав він засмучено. Бен-Ґуріон хотів забрати батька тієї самої зими, але, на жаль, не міг цього зробити через свою політичну роботу. Що стосується Рівки, то протриматися протягом року було для неї недостатньо – їй треба було стільки грошей, щоб можна було жити за відсотки, а не зі свого капіталу, тобто мінімум три тисячі фунтів.[598] Минув ще рік. Тим часом помер і чоловік його сестри Ципори, залишивши її з двома малими дітьми. «Моє серце крається, таке відчуття, ніби мене вразила блискавка», – із сумом писав Бен-Ґуріон батькові. Наступного ранку він пообіцяв, що спробує отримати імміграційний сертифікат для Ципори та її дітей. «Я ділитимуся з нею своїм хлібом, прийму її дітей як своїх і буду їм батьком», – пообіцяв він.

Минуло кілька місяців. Його сестра запитувала, чи не забув він про неї. Бен-Ґуріон швидко відповів, що це питання дуже його турбує. «Чи не є твоя надія моєю надією, твоє становище моїм становищем, твоє майбутнє моїм майбутнім, а твої діти моїми?» – писав він. Бен-Ґуріон пояснив, що посвідчення затримуються так довго, оскільки він не знає імені одного з її дітей і тому не може подати заяву на отримання довідки. Нарешті у травні 1923 року Ципора приїхала, за півтора року після того, як він почав цей процес. Бен-Ґуріон запевнив, що про все домовиться.[599]

Займаючись імміграцією Ципори, Бен-Ґуріон знову пообіцяв перевезти батька, «можливо, у середині наступного року».[600] Його брат Авраам також хотів приїхати; тим часом Бен-Ґуріон намагався отримати посвідчення хоча б для його сина Біньяміна. Це не зайняло багато часу. У серпні 1923 року Бен-Ґуріон повідомив батькові, що його племінник Біньямін працює в Тель-Авіві і що він прекрасний хлопець. Аврааму, зі свого боку, бракувало професії; Бен-Ґуріон виступив проти його приїзду, щоб він спершу направив інших своїх дітей, сина Ізраеліка та дочку Шейндель. Дочка, за його словами, може приїхати за умови, якщо володітиме івритом. Їй потрібно було до переїзду навчитися друкарської справи, а також, якщо можливо, вести бухгалтерію. Лише після того, як діти переїдуть і в економічному плані будуть міцно стояти на ногах, можна буде говорити про переїзд Авраама. Але, підкреслював він, не раніше. Якщо Рівка отримає суму від п’ятисот до шестисот фунтів, вона зможе керувати обставинами, але він надішле необхідну документацію лише тоді, коли вона сповістить його, що готова до переїзду. Потім він розглянув справу свого батька.

Таке відчуття, ніби батько не вірив у те, що секретар «Гістадруту» не може домовитись про переїзд усієї родини. Бен-Ґуріон не поспішав відповідати. «Я був перевантажений роботою», – пояснював він, зазначивши, що серед інших своїх обов’язків проводив переговори з Британським лейбористським урядом. «Я здогадуюсь, що ви вже ставитесь до мене трохи підозріло», – писав він, знову виправдовуючись, що його громадська діяльність заважає розв’язати це питання. Бен-Ґуріон зазначив також, що нехтував своїми обов’язками перед дружиною та дітьми. Подорожуючи за кордоном, він сумував за дітьми і хотів знову бути з ними, але на цей період життя, очевидно, його сім’я – батько, дружина і навіть його діти – були для нього менш важливими, ніж робота.

Батько написав, що тепер він може продати свій будинок і отримати за нього від трьохсот до чотирьохсот фунтів. Бен-Ґуріон погодився, що у такому разі той може їхати. Потрібна сума могла бути навіть меншою, запевнив він. «Я також сподіваюся, що ти зможеш знайти роботу, яка буде відповідати твоїм здібностям та знанням», – писав він з оптимізмом. Але, щоб уникнути подальших непорозумінь, він прямо заявив, що не має наміру допомагати батькові у цьому. Так, двері всіх установ палестинської єврейської спільноти були для нього відчинені, і будь-хто з них із задоволенням погодився б на його прохання працевлаштувати когось, але саме тому він батькові й не допомагатиме. «Я не хотів би, щоб хтось у Палестині думав, що ти працюєш в якійсь установі не тому, що маєш відповідну кваліфікацію, а тому, що отримав цю посаду завдяки мені». У листі не згадувалося нічого про «тітку», тобто мачуху; на відміну від більшості своїх листів до батька, у цьому він навіть не передав їй вітання. З іншого боку, він припустив, що «можливо, ви також зможете побудувати будинок разом із Рівкою».[601] Минув ще один рік.

Імовірно, Грюн міг оселитися в Палестині зі своєю дружиною навіть без допомоги сина, як це робили десятки тисяч інших євреїв. Але Грюн хотів скористатися його впливом, і врешті-решт, напевно, мав право наполягати на цьому. Попри свій похилий вік, Авігдор одразу влаштувався на роботу у відділенні компанії «Солел Боне» – будівельної компанії «Гістадруту». Він приїхав без дружини. Бен-Ґуріон запросив батька до свого будинку у Єрусалимі; через чотири дні він вирушив у іншу закордонну поїздку.[602] Робота, яку знайшов Грюн, була у Хайфі, де він жив із Ципорою. Він змінив прізвище на Бен-Ґуріон. Коли Авігдор продав будинок у Плоньську, у його дружини не було іншого виходу, як переїхати до родичів у Лодзь. Бен-Ґуріон відвідав її 1926 року. «Вона стара, слабка і прикута до ліжка», – зазначив він у своєму щоденнику. Рік по тому вдалося перевезти до Палестини і її.[603][604]

Вони переїхали в один із найважчих років життя Бен-Ґуріона. «Гістадрут» зіткнувся з найсерйознішою кризою у своїй історії; сам Бен-Ґуріон ніколи раніше не стикався з подібними сумнівними звинуваченнями.

«Нескінченний холод, спустошення, забуття»

Протягом місяця, що передував його сороковому дню народження, настрій Бен-Ґуріона був похмурим, майже самогубним. Він дивився з палуби човна, на якому прямував додому після тривалого перебування у Парижі, і занотовував кілька рядків про безглуздість життя. «Усе минеться, скінчиться… а далі – вічний холод, спустошення, забуття, нескінченне ніщо. Який сенс усього нашого нещасного, миттєвого, безглуздого існування, яке не залишить нічого позаду? Хто може відповісти? Хто може сказати? Єдина відповідь – могила. Єдина кінцева точка».[605] До свого перебування у Парижі Бен-Ґуріон брав участь у якомусь з’їзді у Німеччині, а також відвідав Плоньськ. За кілька годин після повернення додому він уже почав працювати. Тоді «Солел Боне» зазнав краху і погрожував розвалити весь «Гістадрут».

* * *

Іммігрантам Четвертої алії потрібні були місця для проживання. Наслідком цього стало те, що 1925 року цілих 64 % усіх єврейських інвестицій в Палестину пішли на будівництво житла. Будівельний бум слугував на користь великій кількості заводів та підприємств. Люди також будували будинки для здавання в оренду. Припущення полягало у тому, що іммігранти продовжуватимуть оселятися в Тель-Авіві й місто буде і надалі процвітати. Іммігранти прибували, але тоді, схоже, усе йшло до краху. Однією з причин було те, що капітал, який багато приїжджих везли з собою, був у польській валюті. Через зростання інфляції в Польщі, вартість валюти зросла; люди, які зробили внески на нові будинки, не могли сплатити решту витрат і припиняли будівництво. Будівельні компанії та суміжні галузі одна за одною зазнавали краху. Робітники втрачали роботу. У червні 1924 року Бен-Ґуріон писав у своєму щоденнику: «Постійно зростає дефіцит робочих місць. Учора люди втрачали свідомість у бюро праці». Йому часто доводилося розмовляти з розлюченими робітниками, що стали безробітними. «Гістадрут» був не просто профспілкою, але й володів будівельною компанією «Солел Боне» та іншими фірмами, тож люди бачили його не лише як свого представника, але й роботодавця. Через зростання безробіття кожному шукачеві роботи було відведено лише кілька днів на тиждень. Обурення зростало. Репетур зазначив, що Бен-Ґуріону ліпше було б піти в охоронці.[606]

У розпал кризи рівень єврейського безробіття досяг 35 % від загальної кількості робочої сили; кожен другий із безробітних мешкав у Тель-Авіві.[607] Багато хто залишив країну; у середині 1926 року кількість емігрантів сягала кількості іммігрантів, а 1927 року емігрантів було навіть більше.[608] «Гістадрут» не був готовий впоратися з такою великою кризою. Британська адміністрація розширювала свої громадські роботи, але лише певною мірою та неохоче.

Політики сприйняли кризу як можливість напасти один на одного. Бен-Ґуріон заявив, що провина за кризу лежить на представниках середнього класу, що хотіли заробити гроші у тих самих професіях, що мали євреї діаспори. Він зобразив буржуазію майже антисемітами. Вони, за його словами, були «продавцями газозу, земельними спекулянтами та споживачами, тими, хто живе за кошти від праці інших людей». Вони були «люфтовою масою, що прагнула робити химерні припущення», а також «лінивими, безплідними та паразитичними». У своїх спогадах Бен-Ґуріон посилався на них у чоловічій формі від третьої особи, яку часто використовують для позначення чогось огидного, наприклад «єврей» та «араб».[609]

Сіоністський рух не опускався ще так низько упродовж останніх двадцяти років, вважав Бен-Ґуріон. Він цитував Хаїма Нахмана Бялика, який заявив, що криза була результатом великої та жахливої помилки всієї нації. Бен-Ґуріон переклав слова поета на політичну мову: «уся нація» стала сіоністською виконавчою владою зі своїм місцем розташування у Лондоні, де вона підкорялася Хаїму Вейцману і «була відсторонена від робітничого класу». Він мав на увазі, що влада не обмежувала імміграцію середнього класу та не давала достатньої кількості сертифікатів робітникам. Бялик вимагав значно більших інвестицій у розвиток Палестини та величезної хвилі трудової сіоністської імміграції, яка б відродила сіоністську справу.[610]

Напади Бен-Ґуріона на сіоністський рух привернули багато уваги. Місцева та американська преса почали уважно за ним спостерігати. Його поза, з руками в кишені, демонструвала силу, яку він випромінював, пише «Га-Арец».

«Він завжди відчуває, що за ним велика партія… це, за його власними словами, має значення». Бен-Ґуріон скопіював у щоденник вітальний опис його сильної особистості та характеру, опублікований газетою «Форвертс» у Нью-Йорку.[611] У нього були прихильники та опоненти, шанувальники та ненависники, але останніх – дуже мало.

«Мрець, що котиться з гори»

Оскільки основною метою компанії було не отримувати прибуток, а пропонувати робочі місця євреям, «Солел Боне» запропонував своїм клієнтам щедрий кредит. Потім він взяв позики та облігації, що були випущені для фінансування проєктів цього періоду. 1926 року виникли проблеми з погашенням кредитної заборгованості, а отже, з погашенням позик. У червні 1927 року компанія припинила своє існування.[612] Як і інші компанії, вона стала жертвою економічної кризи. Але, здається, найбільше вона постраждала внаслідок поганого управління, серед іншого і через високі зарплати, які отримувало її керівництво. Її ідеологічна прихильність до організації єврейської праці призвела до нехтування продуктивністю праці. Як секретар «Гістадруту» Бен-Ґуріон мав повну відповідальність за її дії; як прихильник деталей він добре розумів стан справ у «Солел Боне».[613]

Це була історія, що пов’язана не лише з економікою. Насамперед це була політична і, навіть більше, особиста драма. Директором «Солел Боне» був Давид Ремез, один із лідерів «Ахдут га-Авода». Конкуренти партії, особливо «Га-Поель га-Цаір», намагалися використати крах компанії як плацдарм для реорганізації всього «Гістадруту». Вони вимагали звільнення Ремеза, але справжньою метою в них був Бен-Ґуріон. Бен-Ґуріон майже беззастережно підтримував Ремеса, прагнучи захистити себе. У січні 1927 року його партія ухвалила резолюцію, в якій вимагала, щоб сіоністське керівництво протягом двох тижнів забезпечило не менше ніж три тисячі робочих місць; якщо ні – то «Гістадрут» відмовиться від відповідальності за працю, перестане надавати допомогу безробітним та віддасть наказ представникам сіоністської виконавчої влади піти у відставку. Тоді це мало призвести до боротьби робітників за свої права. «Ми схожі на мерця, що котиться згори, а під ним розверзається прірва», – порівнював він. Як і раніше, його колеги не поспішали вишикуватися у чергу, щоб підтримати його войовничу позицію. Рада «Гістадруту» відхилила його чергову пропозицію піти у відставку із сіоністської виконавчої влади.[614]

Чутки, які довгий час ходили Єрусалимом, незабаром підтвердились. Сіоністська виконавча влада уклала договори на будівництво трьох великих громадських будівель на території Єрусалиму. Один із договорів було укладено з приватним підрядником, який запросив суму, нижчу за суму «Солел Боне», але контракт не вимагав від нього працевлаштування робітників на умовах, установлених «Гістадрутом». Сіоністська виконавча влада також звільнила підрядника від зобов’язання наймати лише єврейських робітників.

Це був скандал, який ось-ось могли використати. Сотні безробітних оточили відділення сіоністів, виламуючи двері та розбиваючи вікна. Напруга зростала з кожним днем; мати трьох дітей вчинила самогубство. Поширилася історія про те, що її до цього довели, адже вона та її родина голодували.

Єрусалимська Рада робітників закликала усіх членів «Гістадруту» бути присутніми на її похороні. Замість того, щоб забрати її тіло на кладовище, вони відвезли його до кабінетів сіоністської виконавчої влади. Нібито це не «Гістадрут» наказав робітникам виходити на вулиці; формально дзвінок надійшов від Ради робітників. Насправді за цим стояв Бен-Ґуріон. Врешті-решт сторони домовились про нові переговори між підрядником та Радою робітників.[615] Їх результат сприяв формуванню позитивного образу Бен-Ґуріона. Тим часом усі почали пліткувати про це, що швидко перетворилося на черговий скандал.

* * *

Він був навіть ганебнішим, ніж у «Солел Боне». У його центрі були гроші, які кілька старших чиновників «Гістадруту», серед яких і Бен-Ґуріон, взяли з бюджету організації. Регулярного доходу Бен-Ґуріона бракувало на життя, зокрема, на його залежність від купівлі книжок. Тож він часто брав позики у знайомих і в установах свого руху.[616] Його щомісячна зарплата на посаді секретаря «Гістадруту» спочатку становила дев’ятнадцять, а потім зменшилася до сімнадцяти фунтів. Дослідження у «Гістадруті» показало, що дев’ять із десяти робітників країни заробляють менше, ніж він.[617]

Бен-Ґуріон також був одним із найстарших діячів найвищого рівня «Гістадруту», який отримував аванси та щедрі кредити. Згідно із записами у щоденнику, він взяв кредит у банку «Га-Поалім», щоб погасити борг перед «Гістадрутом». У його архіві зберігаються документи, які вказують на постійну заборгованість, яка дорівнювала приблизно двом місячним зарплатам.[618]

Одного разу Комітет «Гістадруту» вирішив ліквідувати борги своїх старших чиновників. Найбільша заборгованість виявилась у Бен-Ґуріона – 283,50 єгипетських фунтів, що еквівалентно приблизно шістнадцяти місячним зарплатам.

Не залишалося іншого вибору, як призначити внутрішній Комітет із розслідування кризи «Солел Боне»; Бен-Ґуріон та його колеги погодились скасувати ліквідацію своїх боргів. Єдине питання полягало у тому, чи мають бути опубліковані Висновки Комітету.

Бен-Ґуріон був рішуче проти, стверджуючи, що публікація буде згубна для репутації «Гістадруту». Усі про все це знали, і Бен-Ґуріон пообіцяв ужити заходів для раціоналізації та «очищення». Останнє слово він вжив двічі, івритом та російською. Зрештою, ніхто не був притягнутий до відповідальності. І немає доказів того, що Бен-Ґуріон повернув усі отримані гроші.[619]

«Найпринизливіші наклепи»

У пам’яті Бен-Ґуріона цей період залишився глибокою травмою. Він говорив про паніку, розпач, ідеологічну плутанину, безсилля, про людей, які покидали поле бою. Уперше у своєму житті він висловив справжні сумніви щодо шансів на реалізацію сіоністської ідеї, враховуючи, що все, здавалося б, перебувало на межі розпаду через «внутрішню» нездорову атмосферу. Він стверджував, що «більшість» іммігрантів Четвертої алії залишила Палестину. Це було не так. Але, як запевняв Бен-Ґуріон, ця хвиля імміграції не була невдалою.[620] Економічна криза тривала недовго; незабаром почала процвітати цитрусова промисловість, насамперед завдяки новим можливостям експорту та індустріальному прогресу. Відновлення значною мірою було наслідком впливу приватного підприємництва. Людина, на ім’я Сімча Вітман завоював місце в історії, першим у Тель-Авіві почавши виробляти морозиво. Його кіоск здобув славу як місце зустрічей людей, які прямували до Бреннер Хаусу, як називали відділення Ради робітників Тель-Авіва, або від нього.[621]

* * *

У голосуванні до з’їзду «Гістадруту» наприкінці 1926 року взяли участь понад сімнадцять тисяч виборців. Бен-Ґуріон став переможцем; уперше «Ахдут га-Авода» отримав абсолютну більшість – 53 % голосів.[622] Але, коли з’їзд зібрався, керівництво опинилося перед нищівною критикою. У своєму щоденнику Бен-Ґуріон писав: «Громадськість працівників обурена. Особливо сильно гніваються щодо зарплати та авансів, а також відсутності контактів із громадськістю».[623] Це було ще й заниженою оцінкою з огляду на протокол провадження. Один із делегатів вигукнув: «У «Гістадруті» терор, і робітники бояться відкрити рота».[624]

Один із делегатів «Га-Поель га-Цаір» був особливо розлючений на Бен-Ґуріона. Це був двадцятивосьмирічний доктор наук. Висхідна зірка, на ім’я Хаїм Арлозоров. Він запропонував те, що назвав нещадним аналізом фундаментальних помилок, припущених Бен-Ґуріоном, першим з яких був поспіх. Це була принципова дискусія – Арлозоров використав скандал «Солел Боне» як метафору. «Якби «Солел Боне» знав своє місце і не піддавався ілюзії необмеженого зростання, він би поступово, природно розширювався і слугував би своїй меті», – казав він. Натомість: «Ми стрибнули на п’ятдесят років уперед». Прокляті аванси продовжували надходити знову і знову; навіть Берл Кацнельсон назвав їх «моральним порушенням».[625][626]

Бен-Ґуріон заявив учасникам з’їзду, що почуває себе обвинуваченим, який захищається від «найпринизливіших наклепів». Він небагато міг сказати щодо суті критики, тож звернувся до кліше, які звучали досить пафосно. «Тільки людина, яка нічого не робить, може видаватися незмінно мудрою; людині, яка чимось керує, можна дозволити й помилитися». Якби Бен-Ґуріон знову опинився в тих самих обставинах, він зробив би те, що і з «Солел Боне», казав він. Зрештою, метою було сприяти справі сіоністів. «Якщо ми не будемо доїти корову із сіоністських міркувань, то корову доїтиме Мустафа, а не один із наших кооперативів», – запевнив він. У цей момент його тон несподівано став сентиментальним, примирливим, втішним, сповненим лестощів, майже пророчим. «Ми – невелика група людей, які мають великі потреби та величезне прагнення до спокути», – промовив він. Суверенітету ще досягнуто не було, але вони не мали нічого спільного з євреями гетто. «Вперше в нас з’явився єврейський робітник із національною свідомістю, який бачить перед собою, на землі Ізраїлю, історичне призначення – бути господарем та будівельником, який вирішує долю свого народу». З огляду на світову історію його критики були схожі на химерних жартівників. Він не згадував про аванси. І з’їзд був його.

* * *

Після своєї промови Бен-Ґуріон захворів і залишився вдома. Прикінцева частина з’їзду розтягнулася на всю ніч і завершилася лише на світанку. О чверті на шосту ранку делегати заспівали «Інтернаціонал», а потім «Хатікву». За лаштунками вже велися обговорення з приводу досі неправдоподібного злиття між «Га-Поель га-Цаір» та «Ахдут га-Авода». Створення об’єднаної Партії робітників Палестини, або «Мапай», як її стали називати за єврейською абревіатурою, здавалося вже реальнішим. Делегати ставали у кола і танцювали хору, щоб підбадьоритися, а потім рушили до будинку Бен-Ґуріон. Він не міг навіть і бажати приємнішого ранку. У якості примирливого та об’єднавчого жесту один з опонентів піднявся до його квартири та витяг його на балкон, одягненого у халат. Принаймні один з учасників повідомив, що в очах Бен-Ґуріона блищали сльози.[627]