Читать книгу Холоднеча. Старі майстри - Томас Бернгард - Страница 10

Сьогодні я розчищав лопатою доріжку від заїзду до битого шляху. Хазяйка називала мене «милим паном», а побачивши, що я трохи застоявся, коли вирішив перепочити, винесла мені дві склянки сливовиці. «З вашого вигляду не скажеш, що ви такий дужак», – зауважила вона. Я відповів, що звик до фізичної роботи, що обставини давали мені таку можливість. Пояснив, що між заняттями змушений постійно трудитися фізично, щоб не зїхати з глузду. «Вже скільки років не було такого снігу», – сказала вона. І вказала рукою на південь, у бік гір, сповитих, однак, хмарами. Потім сходила в будинок і принесла канапку з вуджениною. «Хто працює, повинен і їсти», – сказала вона. Мовляв, вона дуже тішиться, що я прибираю сніг, у самої руки не доходять. «Було б соромно». Побачивши, як з дому виходить маляр, вона покинула мене і, обійшовши його, сховалася в будинку. Судячи з усього, вона не хотіла потрапляти йому на очі. Таке було враження.

У голові не вкладається, що я стільки розгріб за такий короткий час, здивувався маляр. Виявляється, він увесь час спостерігав за мною з вікна. «Якби за це не взялися ви, нікому б і на думку на спало розчистити доріжку». Минула ніч стала для нього винятком: він виспався, кинув маляр, ставши у мене за спиною, що було мені неприємно. «Спав винятково. Я спав, отже, мене не носило кімнатою!» За ранковими болями він може вирахувати вечірні та нічні. «Попереду страшний вечір, страшна ніч. Але це напевно триватиме вже недовго». У столиці колись, десятки років тому, він був у снігоприбиральному загоні. «Уявіть собі, три шилінги вісімдесят за годину роботи при карбідному ліхтарі[34]». Моя метушня зі снігом змусила його згадати гіркі часи. «Ті самі часи, коли я був радше мертвим, аніж живим. Найчастіше я буквально стояв на межі», – сказав він. «А проте, які ж то все-таки були прекрасні часи в порівнянні з нинішніми… які я відбуваю, щоб завершити смертю». Я майже не чув його. У нього прокинулося бажання посидіти по обіді в кав'ярні. «Складете компанію? На станцію? Є свіжі тижневики».

Він розповів, як одного разу зазнав такого відчуття, ніби прийшов до себе в образі іншого. «Вам знайоме таке відчуття? – запитав він. – Коли я підійшов до себе, захотілося, звичайно, потиснути собі руку, але я її раптом відсмикнув. І знав чому». Тим часом я дочистив доріжку до кінця і поніс лопату в будинок. Маляр чекав на мене біля ґанку. Коли я повернувся, він сказав: «Молодий бере в руки лопату і живе. А старий?»

У когось життя минає немов у лісі, де весь час зустрічаєш вказівні стовпчики і межові знаки, поки вони раптом не пропадають кудись. І лісі не видно кінця, а від голоду позбавляє тільки смерть. І шлях завжди йде через окремі просторові переміжки, і поглядові не дано вирватися за їхні межі. «За певних умов навіть всесвіт затісний». Але позначити шляхи туди, де він, маляр, перебуває зараз, для людини, яка їх не знає, поки ще не знає, – на це він уже не пристане. «Я оперую своїми поняттями, які виторгував у хаотичного, цілком витягнув із самого себе». Тут треба знати, що означає у нього «озлоблення», що є для нього «принципове», що таке «світло» і «тінь» і «злидні взагалі». Цього ніхто не знає. Тим не менше, можна якось відчути, куди він прямує. Від чого страждає. Мабуть, навіть більше, ніж припускається. «Цього знати не треба». Тут він знову-таки має на увазі щось інше, ніж зазвичай думають. «Знайте, знання відводить від знання!» Його дратують люди в уніформі. «Я ненавиджу поліцію, жандармерію, армію, навіть пожежників». Усе це викликає в ньому нав'язливі уявлення сексуального характеру, яких він волів би за краще не мати. Він не хоче більше знати ні залізничників, ані військових. Офіцери йому стоять кісткою в горлі. Не в останню чергу через свою нелюдяність, яку вони «до того ж штучно в собі плекають». Але вони відштовхують його так само брутально, як і притягують. «Так, вони і притягують мене. Я вже говорив вам чому. Якісь проблеми, які розвіюються в запаху, що готує образ». І ще: «Жінки якщо і зваблювали мене у відповідному віці, у тих самих властивих їм зв'язках, то зваблювали радше завдяки своїй неприсутності: немолоді, вони були радше потворні». Його взагалі давно вже збуджує все відсутнє, тягне з якоюсь дитячою розпусною пристрастю. Але він ніколи і ні в чому не міг себе самого пояснити. «Ясність – це щось надлюдське». Він шукає і пропагує простоту, ненавидячи її: йому завжди кортіло з неї виламатися. Переконаність, з якою він відстоює спокій, аж ніяк не сильніша за його переконаність у необхідності неспокою, чому так – він не зміг би пояснити. Якщо він щось постановляв, то одночасно – ухвалював рішення ще й інше. А проте, він завжди залишається самим собою. Він чітко відрізнений у своїх точно окреслених поглядах. «Що це? Безумство?» – запитує він, допіру змалювавши мені, як стоїть справа з кімнатою в будинку, що йому нема ні кінця ні краю. «Недовершеність, завжди руйнується те, де і з допомогою чого я прагну піднятися». Щоб залишити позаду ту п'ядь землі, що під ногами, він іде, він безупинно рухається, байдуже, де і як, «але я не сходжу з клаптика, який під ногами». Це закон природи… спати і мислити, а все, що лежить між цими двома станами, вклинилося, втиснулося між ними, – це відхилення від самого себе. Але від себе не відхилитися жодними хитрощами. «Зрозуміло, все, що я кажу, нудне, бо це щось заздалегідь вивірене, усталене, до того ж елементарне. Місце, де приходить думка про сміховинність усього, завжди з тобою: варто виглянути у вікно, зазирнути в самого себе. Та куди завгодно. Раз у житті кожному вдається великий кидок – закинути все на світі!» «Всі, кого я знаю, на одне лице. І всередині у них все однаково, якої б масті вони не були. У всіх сидить одне й те саме. Мене верне від цього. Коли я їх відпускаю, кажу: "Розійдись!" Залишається запах, від якого білий світ чорніє». Люди, за його словами, спочатку незадоволені, пізніше беззахисні, ведені тупістю, яка штовхає їх у колію професії і жене по ній, а вони носяться з власними переконаннями, обмежені в швидкості і в тривалості життя. «Що сільська дівка, що президент концерну». Що почуття і розум блокуються, то годі говорити про окрему особистість. «Який сенс у тому, що кращі місця займають найспритніші, а не найрозумніші? Як можна застрахуватися, коли йдеться про мільйони? Про мільйони перспектив на майбутнє? Традиції? Педантизм? Безглуздості?» Нас випереджає репутація, яка вбиває нас.

«Чимало ідей стають потворними новоутвореннями, що їх не викорінити за ціле життя», – сказав він. Ідеї часто дивували когось через роки, але того, хто ними володіє, рано чи пізно робили смішним. Ідеї приходять до нас з якогось світу, який, тим не менше, ніколи не покидають. Вони завжди в ньому перебувають, у царстві мрій. «Бо ж не існує такої ідеї, яка зникла б безвісти, яку можна начисто стерти. Ідея реальна, і так триватиме». Нині він розмірковував про біль. «Але ж болю не існує зовсім. Біль – це необхідна гра уяви». Біль – це не біль, як, припустимо, корова є корова. «Слово "біль" спрямовує увагу почуття на почуття. Біль – якийсь надлишок. Але уявне – реальність». Тому біль і існує, і ні. «Але болю не існує, – сказав він. – Як не існує щастя, його немає. На болю полягає якась архітектура». Всі думки, образи незумисні, як-от поняття: хімія, фізика, геометрія. «Ці поняття треба знати, щоб знати щось. Щоб усе знати». З філософією ж не просунутися ні на крок. «Не існує нічого прогресивного, але філософії у марності прогресу нема рівних. Прогрес – нісенітниця. Щось неможливе». Спостереження математика мають основоположний зміст. «О, так, – сказав він, – усе в математиці – дитяча гра, бо в ній усе є». Але як від усякої дитячої гри, можна загинути й від математики. Коли ти раптом – бо ж переступив межу – вже не розумієш жартів, уже не розумієш світ, тобто нічого не розумієш. Все є уявлення про біль. «Собака може важити приблизно стільки ж, скільки і чоловік, проте він ніколи не жив, розумієте?!» Він сказав мені, що однієї чудової днини я переступлю поріг і вступлю до парку, величезного, нескінченного, до галереї красот і майстерних вигадок. Флора і музика чергуються в його лоні з дивовижною математичною логікою і, благотворним чином впливаючи на слух, наблизять мене до вищих уявлень про витонченість, але пройтися по цьому парку, тобто використовувати його, я не зможу, адже він складається з тисяч маленьких і навіть крихітних квадратних, прямокутних і круглих острівців, дерниць, які існують настільки самі для себе, що той острівець, на якому я стою, мені вже не покинути. «І такі між ними рясні і глибокі води, що потрапити з одного острівця на інший неможливо. У тому уявленні, яке у мене в голові». На тому клаптику, де, сам не знаючи як, опинився, де, сам не знаєш ким або чим, розбуджений, де ти змушений залишатися, – на цьому клаптику тобі судилося й загинути, померти від голоду і спраги. «Жагуче бажання пройти через увесь парк вбиває».

Я виявив його за копицею, він сидів, скорчившись, на якійсь дошці. Було вже темно, і він сказав, що чув, як я йду від баюри. «Вашу ходу я визначаю безпомилково». Такі люди, як він, очі в яких найчастіше закриті – «це теж приготування до смерті», – мають, за його ж словами, виключно тренований слух. «Ви були ще далеко, а я вже чув вас. Ви поволі увійшли в зону мого поганого настрою. А ви знаєте, що ви ходите не так, як ходить якийсь юнак?» Мене, звичайно, як він зауважив, спантеличило те, що я зустрів його тут, за копицею. Він, мовляв, взагалі давно настачає мені свої дивацтва. «Хіба все, що я роблю, не виглядає однією суцільною дивиною? Я присів тут тому, що не міг більше стояти. А все – ваш Глянсовий пресинг», – він зі смаком, як мені здалося, вимовив ці слова і повторив їх кілька разів майже без пауз, підвівши на мене очі, ніби виглядаючи з лисячої нори. «Ваш Глянсовий пресинг закінчився невдачею. Моя пухлина як була, так і залишилася. Я мав рацію. Тут "щось страшне". Тепер я взагалі не можу ходити. Ви ж переглянули своє твердження, що це "нешкідлива штука"?» І він знову почав просторікувати про свою хворобу, яка «просто-таки на філософський лад» пов'язує голову і ногу. По суті цим стверджується якась «священна наука».

Він сказав, що йшов модриновим лісом, а відтак попрямував до болітця: тут-бо можна йти тільки двома шляхами, «або тим, або іншим», і хотів, власне, спуститися до вокзалу, щоб затаритися газетами і «злякатися кочового світу. Газети для мене – єдина розвага. Те, чого мені вже не можуть дати люди, те, чим для мене ніколи не була природа, тепер означають газети. Різноманітність, поперечина». У газетах він знаходить підтвердження багатьох своїх теорій. Газети – це, по суті, весь світ у кожному номері, який він розкриває. «Світ – це не світ, це ніщо». Щодня газета змушує його дискутувати із самим собою. «Газети, коли брати до уваги нудоту, що її вони викликають у багатьох, не без підстави і з повним правом можуть вважатися єдиними великими утішниками людини». Газети для нього – те, чим ніколи не були ні брат, ні сестра, ні батько, ні мати. «Чим ніколи не був для мене світ. Найчастіше я не мав нічого, крім газети, цілими днями, тижнями, роками – тільки газета, яка говорила мені, що все на світі ще існує, все, розумієте, все навколо мене і в мені, все, що я вважав мертвим».

На схилі, під великою липою, де найсильніше гудуть телеграфні дроти, за декілька кроків від опори лінії електропередач, йому стало млосно, і він повернув назад: «Річ у нозі». Він змушений був тягнути її, мов багатопудову гирю. «Здавалося, вона ось-ось відірветься». Спочатку він намагався дістатися заїзду найкоротшим шляхом, але тут зовсім вибився із сил, як йому здалося. Сяк-так доплентався до копиці, де сподівався також сховатися од вітру. «А спина зігрілася, сіно таки!» Моє наближення, «кришений шурхіт» відірвав його від думки про сестру, «вельми сумної думки». «Мені приємно, що ви прийшли. Це ви випадково чи побачили мене?» Випадково, сказав я. «Тільки-но я присів, біль у нозі потроху почав стихати. Поповз угору, ближче до мозку».

Він увесь час ремствує на болі в нозі, які «найчастіше починаються, посилюються, сваволять, коли слабшає головний біль». Він іде за моєю порадою тримати ногу в такому положенні, щоб ступня знаходилася вище, підкладати вночі під неї подушку, але «як бачите, це не допомагає. Навпаки. Пухлина значно збільшилася. Здається, ніби вона висмоктує всі соки тіла. Це те ж саме відчуття, яке у мене завжди пов'язане з мозком». Пухлина справді збільшилася. Від того, що він весь час ходить. Можливо, вона стала навіть удвічі більшою, ніж раніше, коли я бачив її востаннє. Але була безбарвна. Кісточки вже не видно. «Найкраще – не трудити ногу. Менше ходити», – порадив я. «Ви думаєте, так просто можна справитися з цією страшною хворобою?» – «За кілька днів усе минеться, – сказав я, – пухлина зникне». – «Осьде, на руці, бачите, прокльовується нова», – поскаржився він. І показав мені місце біля ліктя, де нібито позначається пухлина, але я нічого розгледіти не міг. Я обмацав руку – жодних ознак аномалії. «Далебі, ви бачите, як це сигналізує про своє наближення. Ви не тямите у хворобах». Його голова набита «невимовними комбінаціями». Образи, які живуть у ньому, як і в будь-якій людині, раптом перевертаються, розриваються «буквально на клапті. Але я, знаєте, змирився з тим, що наскрізь, суціль хворий. Скручений хворобою. Ця хвороба, як мені здається, незаразна. Коли я виявив її, я відчув, що вона невиліковна», – повторив він і замовк. Ми йшли, як завжди: я – попереду, він – за мною, спочатку – в село, потім – до заїзду.