Читать книгу Холоднеча. Старі майстри - Томас Бернгард - Страница 5

«Я не маляр, – мовив він сьогодні. – Я був щонайбільше малярем».

Між ним і мною виникла якась напруга, що когось переповнювала, а в когось таїлася на дні. Ми бродили лісом. Мовчки. Поки ми йшли, тільки пухкий сніг, налипаючи на ноги кілограмовими грудками, щось говорив незрозуміло, але без угаву. Нечутними, але мислимими словами, наче вони були, а начебто й ні. Він хоче, щоб я завжди йшов попереду. Він боїться мене. Адже з оповідок і досвіду він знає: молоді хлопці нападають ззаду, чистять до нитки. Фізіономія – здебільшого лише маска, за якою ховається вбивця й грабіжник. Душа, ця «всеосяжна субстанція всіх законів», як її схильні характеризувати, щойно повірять у неї, йде пробоєм, а розум – суміш недовіри, страху й підозрілості – суне слідом, у пастку не лізе. Даремно я наголошую на тому, що ходжу у цих місцях мов із зав'язаними очима, – він раз у раз пропускає мене вперед. Команди «ліворуч» або «праворуч», які звучать з його уст, кладуть край моєму припущенню, буцімто в думках він забіг хтозна-куди. Його накази я виконую цілком наосліп і похапцем. Дивно було, що я не бачив жодного вогника, на який можна було б орієнтуватися. Мене наче несло кудись – і в думках теж, – і рівновага чекала скрізь і водночас ніде. Що б я робив, якби опинився тут сам? Спаде ж таке на думку! Маляр тягся за мною, наче прив'язаний до моїх нервів трал. Здавалося, він постійно щось міркує за моєю спиною, робить якісь свої висновки. Тоді знову засапався і зажадав, щоб я зупинився. «Цією дорогою, – сказав він, – я ходжу щодня вже не один десяток років. Я міг би пройти тут із зав'язаними очима». Мені кортіло побільше дізнатись, яким-то побитом він опинився у Венґу. «Це все моя хвороба, та й ще дещо», – відповів він. Докладнішої інформації я й не очікував. Я спробував якнайпереконливіше описати йому своє життя кількома словами, пересипаючи проблиски світла сумовитими барвами, розповів, як я став таким, яким є, не зізнаючись, хто тепер я насправді, причому – з відвертістю, що здивувала мене самого. А проте, йому було байдуже. Його цікавив тільки він сам.

«Якби ви дізналися, скільки я маю років календарного віку, то злякалися б, – зауважив він. – Ви, найпевніше, гадаєте, що перед вами якийсь стариган, молоді на такі висновки проворні. Вас би це до живого дійняло». Здавалося, на його обличчя лягла ще одна тінь безвихідності. «Природа – штука жорстока, – правив він далі, – та найбільше це стосується найпрекрасніших, найдивовижніших з-поміж обраних нею талантів. Вона розтоптує їх, і оком не змигне».

Він був невисокої думки про свою матір, батька ставив ще нижче, а до брата й сестри з роками збайдужів, так само, як вони, на його думку, завжди плювали на нього. Втім, у його вустах це все звучить так, що не залишається сумнівів у тому, як сильно любив він батьків, сестру й брата. Як щиро він до них прихиляється! «Все довкола мене чимраз хмурнішало», – сказав він. Я намалював йому картину зі свого дитинства. А він мені на те: «Дитинство у всіх однакове. Хіба що одні бачать його в буденному світлі, інші – у м'якому, а треті – у диявольському».

У заїзді, як мені здається, його зустрічають з удаваною повагою. А за спиною роблять гримаси. «їхні неподобства – ні для кого не секрет. Вони тхнуть хтивістю. Неважко відчути, про що вони думають, що намишляють, яке непотребство вічно нуртує в них у душі, у душі цих людей. Їхні ліжка стоять акурат під вікном або ближче до дверей, або йдеться навіть не про ліжка, а про те паскудство, яке на них виношується… Чоловік сприймає свою дружину як кавалок тверденького м'ясця, та дружина віддає чоловікові тими ж грішми, і всі дивляться одне на одного як на безмозке бидло. Все це можна було б визнати одним грандіозним злочином. Примітив – власність загальна. Одні пристають на умовляння, інші самі все знають з природи… штани для них затісні, спідниці їх дратують. Вечори розтягуються… Дзуськи! Туди-сюди, сюди-туди, туди-сюди. Тільки щоб не змерзнути… Язики прикушують, інше пнеться назовні. А ранок, бува, так пригорне, що й не втямиш, де – верх, де – низ. Хіть – ось що всіх убиває. Хіть – хвороба, з натури вбивча. Рано чи пізно вона спустошить навіть найглибші закутки душі… вона перетворює одне на інше, штовхає від доброго до злого, з дороги на узбіччя, з високостей у прірву. Як це безбожно, коли всьому передує руїна… моральність стає аморальною – така собі модель будь-якого занепаду й загибелі на Землі. Двоєдушність природи, можна сказати. Тутешні робітники, які крутяться як муха в окропі, – казав він, – живуть тільки хіттю, як і більшість людей, як усі люди… живуть у чимраз гостріших божевільних позвах із соромом і часом, які кінчаються лише їхньою смертю, а результат протилежний – руйнування. Час їх лупцює, а шлях їхній вимощено лише розпустою. Одним це вдається притлумити, якось замаскувати, іншим – не надто. Спритнішим тільки це й важить, і то коли все даремно. Проте все завжди дарма. Всі вони знають лише життя статеве, а це – не життя».

Він запитав, чи довго я перебуду у Венґу. Я сказав, що незабаром доведеться їхати додому: треба підготуватися до певних весняних іспитів. «Оскільки ви вивчаєте право, то й за місцем вам, звісно, далеко ходити не доведеться. Правника завжди й усюди візьмуть. Он мій небіж теж був правником, але поїхав мізками через гори паперів, отак і кинув службу. Десь у Штайнгофі[23] спочив навіки. Чули про такий?» Я відповів, що маю уявлення про цей заклад. «Тоді вам не потрібно розказувати, чим скінчив мій небіж».

Із самого початку я був налаштований на важкий, але не на безнадійний випадок. «Сила характеру, що веде до смерті» – ця фраза, що спала мені на думку, з давно прочитаної книги викликала думки про маляра Штрауха, які склалися в мене ближче до вечора: як вийшло, що його цікавить тільки самогубство? Чи може самогубство, щось на зразок прихованої пристрасті, так підточувати людину, як вона сама того хоче? Самогубство. Що це? Самозгладжування. По праву або всупереч. По якому праву? Чому ні? Всі мої думки намагалися зійтися в одній точці, у відповіді на питання про дозвіл самогубства. Відповіді я не знаходив. Ніде. Люди-бо – це не відповідь, не можуть нею бути, як усі живі, так і мертві. Накладаючи на себе руки, я знищую те, до створення чого не причетний. Це мені доручено? Доручено ким? Коли? Чи був я свідомий тієї миті, коли це коїлося? Ні. Але голос, який не можна заглушити, говорить мені, що самогубство – гріх. Гріх? Просто гріх? Смертний гріх? Просто смертний гріх? Те, що руйнує все, – говорить голос. Усе? А що таке «усе»? Для старого й уві сні, і наяву самогубство – це пароль. Він душиться, закладаючи цеглою одне вікно за іншим. Незабаром геть замурує. А потім, коли йому в очах погасне світло, позаяк він ніколи уже не зітхне, його переконаність сягне вершка: він-бо мертвий. Мені здається, наче на мене лягає тінь близької мені думки – його думки, його самогубства.

«Інший мозок – це наче якась держава, – мовив маляр. – А що як раптом виникає анархія?» Я стирчав у його кімнаті, очікуючи, коли він надягне черевики. «Великі й маленькі рвачі поміж тих, хто снує думки», як і люди, часто вступають у спілки, щоб з години на годину їх розірвати. Але шанс «бути зрозумілим і бажання бути зрозумілим – омана. Заснована на всіх заблудах розділеного на дві статі людства». Протилежності наче за одну ніч, яка триває вічно, запосідають день, який діє лише для годиться. «Кольори, якщо хочете знати, – це все. А отже, й тіні. Протилежності мають неабиякий кольоровий сенс». Це значною мірою нагадує сукні: їх купують, аби кілька разів одягти, а тоді зняти. Щоб більше не надягати, у кращому разі продають, але не роздаровують, а найчастіше запихають у шафу. Вони перекочовують на горище або в підвал. «Увечері можна дивитися крізь пальці на ранок, – казав він, – а проте, ранок – штука завжди неймовірна». Досвіду, у точному значенні, не існує, «а отже, жодного збалансованого результату!». Звісно, існують певні можливості не давати собі по носі грати і не бути приреченим. «У мене, втім, цих можливостей зроду не було». Те, що так багато важить у твоєму житті, в одну мить втрачає всю свою цінність. «Зусилля тягне за собою розчарування», – кинув він. Як блискуче діється одне, так жорстоко – інше, ще жорстокіш, аніж колись. «У кожному разі видершись нагору, виявляєш, що жодного вершка не існує. Коли я був такий юний, як оце ви, то давно звик до думки, що нема заради чого лізти зі шкури. І це пекло мені серце. Наразі знову лякає. У цьому страху втратив я будь-які орієнтири». Він назвав свій стан «експедиціями в прадавні нетрі самотнього буття. Я немов змушений бігти крізь тисячоріччя через те, що якісь дві-три миті загрожують моїй спині своїми дрючками», – говорив чоловік. Йому весь час доводилося годувати злидні, і жар його руками позагрібали, цього він не уник, не міг уникнути. «Я ще вкладав свій капітал у людей, а вже знав, що вони мене водять за ніс, давно знав, що вони замишляють мене вбити». І потім, він теж спирався тільки на самого себе, «як туляться до дерева, нехай і порохнявого, а проте дерева», а розуму й серця в нього наче й нема, вони відсунуті кудись на задній план.

Є в селі люди, які ніколи не бували за межами долини. Приміром, рознощиця хліба, яка тягла свою лямку з чотирьох років і без єдиної перерви до цього дня, тобто до своїх сімдесяти. Або молочник. Обоє вони й тепер знають залізницю тільки збоку. І сестра рознощиці, і паламар. Понгау[24] для них – за тридев'ять земель, як для когось темний ліс під назвою «Африка». Те ж саме – чоботар. Вони залишаються там, де годуються з народження, інший світ їх не цікавить. Або ж бояться зробити крок назовні. «Один приятель дав мені адресу готелю», – мовив я. Як сплелася ця неправда? Дуже просто. Наче брехати – легко, як дурному з гори збігти. І брехати далі й далі. «Люблю опинятися в нових місцях або ж на лоні незнайомої природи, – пояснював я, – тому ні на йоту не вагався». – «Тутешнє повітря жахливе своїм складом, – сказав маляр. – Ні з того ні з сього виникають ситуації, що обмежують свободу рухів». Його цікавило, чому я вибрав саме цей заїзд, а не якийсь інший, кращий, їх же тут чимало, навіть пансіони є. «У долині теж, щоправда, розраховані вони більше на транзитників, кому хіба раз переночувати». Все це ідея мого приятеля, збрехав я. Озброєний кількома адресами, я, мовляв, і завіявся сюди. «А якихось халеп дорогою ви часом не мали?» – запитав він. Нічого такого я пригадати не міг. «Бачите, – сказав він, – коли я вирушаю в дорогу, завжди що-небудь трапляється». І, вертаючись до розмови про село й готель, додав: «Тут треба мати яке-небудь чтиво або щось на зразок роботи. Ви нічого не захопили із собою?» «Книгу Генрі Джеймса», – зізнався я. «Генрі Джеймса? А я навмисно залишив книги вдома. Хоча дещо таки привіз. Власне, нічого, крім мого Паскаля». Весь цей час він жодного разу не глянув на мене, ішов зігнувшись у три погибелі. «Бо я себе замкнув, як замикають крамницю, коли йде останній покупець». І потім: «Тут вам залишається просто спостерігати, а ці спостереження відразу перетворюються на кригу, на відразу до самого себе. Якщо вас це цікавить – воля ваша, там, де є люди, можна й поназирати. Найпростіше – за тим, що вони роблять, точніше, чого не роблять, себто чим себе вбивають. Тут немає нічого такого, перед чим варто зняти капелюха». Все тут гидотне й дороге. «Мені до душі те, що вас верне від хазяйки, – сказав він. – Так воно і має бути». Від коментарів він утримався. Не знати жалю, давати волю тільки відразі і йти до своєї цілі, що часто-густо, як він висловився, служить абсолютною окрасою, що вінчає розум. «Вона чудовисько, – сказав він про хазяйку. – Тут ви познайомитеся з цілою купою монстрів. У першу чергу там, де живете». Чи вмію я критично порівнювати характери, чи маю цю «цілком неінтелігентну здатність, якою наділено одиниць»? У проміжок між двома характерами вмонтувати третій і так далі? Особисто йому це допомагає бавити час. «Тепер, щоправда, уже ні. Вам гарантовано можливість прокидатися серед ночі. Боятися не треба. Ну, схопиться на ноги хто-небудь із хазяйчиних кнуриків, не надто знайомий із правилами готельного побуту. Ну, загримить місцевий гицель, здається, хворий на курячу сліпоту. Переломи кісток і звихнення досі не заважали йому скакати в ліжко до хазяйки». Вона прихильна до всіх, крім нього, маляра. Приміром, раз на чотири-п'ять днів вона міняє постояльцям простирадла, всім, тільки не йому. Вона недоливає йому вина, а якщо хто-небудь запитає її про нього, вона добряче помісить його у болоті. Але доказів у нього нема, тому він не може притягти її до відповідальності. Я дозволив собі засумніватись у тому, що хазяйка йому гидить. «Проте це так, – сказав він, – за її описами я просто якийсь шолудивий пес. Уже говорить, що я відливаю просто в ліжку. За моєю спиною вона стукає у лоб пальцем, ніби хоче сказати, що я прибитий ще на цвіту. І забуває: існує така штука, як дзеркало. Більшість людей забуває про це». Молоко подає розведене. «І не тільки мені». А про те, що вона варить конину й собачатину, шкода й мови. «Кілька років тому вона сказала своїм дітям, що я їм дітей. Відтоді діти розбігаються, вгледівши мене». Вона постійно читає адресовані йому листівки й навіть листи, розкриваючи їх над кухонною парою й не пропускаючи жодного рядка. «Вона в курсі моїх справ, про які я їй ніколи не розповідав». Нині йому, зрештою, ніхто нічого не шле. «Цьому покладено край». І докинув: «Я вже не кажу про те, що вона здирає з мене за все разів у два-три більше, гадаючи, що в мене хіба пташиного молока нема. Так усі тут думають. Навіть священик живе з цією заблудою й давно намагається витягнути з мене пожертви. Невже я схожий на людину, в якої водяться гроші? На заможного?» – «Сільські певні, що в будь-кого, хто приїхав з міста, є повна калитка, з якої можна тягти гроші. Так вони думають, перш за все, коли бачать когось із людей освічених». – «Хіба я схожий на освіченого? Господарка записує на мій рахунок те, чим я й не користувався. Чого немає й не було. Так ще набридає проханнями заплатити за якогось безробітного, який тиждень у неї квартирував. Само собою, я не відмовляю з порога. Але мені варто твердо сказати «ні». Чому я цього не роблю? У неї весь розрахунок базується на обмані. Вона обманює всіх. Навіть своїх дітей». Для когось обман може служити підгоном. «І просто стимулом», – сказав маляр.

«Коли я вперше з'явився у Венґу, їй не було й шістнадцяти. Я знаю, що вона підслуховує біля замкової шпарини. Варто раптово розкрити двері, вона й розігнутися не встигне. Але я остерігаюся робити це». Пере вона аби з рук. У стопках рушників жучки гніздяться, трапляються навіть хробаки. А великий пиріг з дріжджової опари, так званий завиванець, вона пече в ніч із п'ятниці на суботу, у компанії двох субчиків, «безсоромно видавлюючи з них усі соки. Гицелю невтямки, що на поверх нижче вона трусить своїми персами, брудно милуючись з одним із постояльців». Вона не пропускає мимо вух жодного кулінарного рецепта. «Вона небезпечна і водночас низька, а ще спосібна до кухарства». У комірчині й на горищі серед їстівних припасів: мішків з борошном і цукром, пучків цибулі, короваїв, куп картоплі й яблук – можна знайти речові докази її розпусності, приміром, чоловічі спідні, що дісталися молі й пацюкам. «Вельми цікава колекція таких брудних доказів розкидана по всій долівці й унизу, і нагорі. Надто до шмиги хазяйці час від часу перераховувати свої експонати й згадувати їхніх колишніх власників. Із ключами від своїх скарбниць, нижньої й верхньої, вона не розлучається вже не перший рік, носить їх на грудях, і жодна душа на світі, крім мене, поняття не має, які комори вона може відімкнути цими ключами».

Старечою слиною бризкають із вуст маляра Штрауха фрази. Знову я його побачив тільки за вечерею. Я вже сидів у вітальні й зауважував жваву трапезу. Маляр навернувся на очі хазяйці зовсім пізно, вже після восьмої, у їдальні зосталися самі завсідники-п'янички. Повітря помітно важчало від міцного духу поту, пива й робочого одягу. З'явившись у дверях, маляр високо підніс голову й обвів очима приміщення. Побачивши мене, він рушив до мене й умостився навпроти. Хазяйці він кинув, що підігріте вариво не їстиме. Хай принесе ліверного паштету з обсмаженою картоплею. Від супу Штраух відмовився. Він мовив, що цілими днями їсти не хочеться, але сьогодні зголоднів. «Я змерз, тож-бо». Щоправда, надворі не холодно, навпаки. «Фен, знаєте. Я, бачите, вистудився зсередини. Замерзають ізсередини».

Їсть він не як тварина, не як роботяги, без первісної серйозності. Що б він не з’їв, усе бере на кпини. Ліверний паштет для нього – «шматок мертвяка». З цими словами він очікувально глянув на мене. Але попри його очікування я не скривився. Мені-бо весь час доводиться розчленовувати трупи, це будь-яку відразу притлумить. Маляр це і в голову собі не клав. «Усе, що їсть людина, – кавалки мертвечини», – сказав Штраух. Я бачив, наскільки він розчарований. Якесь дитяче розчарування залишило на його обличчі вираз болісної непевності. Відтак він заговорив зі мною про цінність і мізерність людської натури. «Те скотиняче, – розводився він, – що дрімає в людині, що його ми асоціюємо з пазурами й копитами, ладне ось-ось стрибнути і вп'ястися на перший знак, – це і є те саме скотиняче, що ми відчуваємо, перетинаючи вулицю, як сотні інших людей навколо нас, розумієте…»

Він пожував і мовив у задумі: «Оце не знаю, що я хотів сказати, швидше за все, щось зле, я так думаю. Часто від того, що ти збирався сказати, залишається саме таке відчуття: хотілося вилити жовч».