Читать книгу Холоднеча. Старі майстри - Томас Бернгард - Страница 9

Гицель зустрів маляра у видолинку. Той сидів навпочіпки. Присів на якесь кореневище. Але маляр навіть не глянув на гицеля, коли той його минав. Гицелеві стало моторошно, і він повернув назад і заговорив зі старим. «Я б'юся над однією проблемою», – нібито сказав той. Відтак гицель знову розвернувся і залишив його в спокої. Тут маляр одним своїм словом знову зупинив його, словом «зимно». «Я перепробував усе, – нібито сказав він гицелеві, – але всі спроби марні». Гицель присів поруч і заходився його умовляти. Йому треба було б підвестися, сходити до заїзду і замовити у хазяйки гарячого чаю. А від застуди, яка вже напевно розігралася, краще за все кілька чарок сливовиці. У того навіть сльози на очі навернулися, коли гицель сказав: «Ну, пане маляре, годі вам впадати у розпач».

Довелося протуркотіти старому всі вуха, поки він не зрозумів, що сидіти тут безглуздо, тільки себе мучити. Той нібито відповів: «Це ні до чого не приведе», – і підвівся. Потім вони піднімалися вибалком до модринового лісу. «Він радше повз, ніж йшов», – розповідав гицель. Довелося буквально тягнути старого за ціпок до самого заїзду. «Я завжди знав, що з ним щось негаразд». Гицель вимовив це доброзичливим тоном, настільки благодушно, що при цьому проявилося неабияке почуття. «Це вже самогубство якесь», – нібито сказав гицель маляреві. Він ще в той його приїзд зауважив, що старий не такий, як колись, бо «любив посушити зуби, особливо із сестричкою, коли пізньої осені заїздив сюди ненадовго».

Раніше він не був таким відлюдьком, не цурався всього на світі. Навпаки. Тулився до всіх, намагався бути таким само, як сільські, одним із тутешніх. Ходив з ними по корчмах і багатьох міг заткнути за пояс. На Водохреще завжди гуляв разом з усіма. Але ніколи не напивався так, щоб доводилося тягнути його додому, як деяких. «Трощив він, маляр, кров'янку тільки так, з дорогою душею», – сказав гицель. Був він і в Ґольдеґґу на погулянках із грою кьорлінґ,[29] разом навідувалися в пивничку, де «відкривали дівчат, як закурені шухляди у комоді». Він завжди здавався йому «задумливим, але привітним». А ось у вибалку просто-таки налякав. У готелі гицель сказав господині, щоб вона напхала більше дров у грубку маляреві. Його, мовляв, треба звідусіль прогріти. Йому, гицелю, здається, що коли б він не надибав маляра, той так би і сидів далі і живим би його більше не побачили. Замерзають-бо зазвичай замислившись. Людина навіть не помічає. Засне і вже не прокинеться. Маляреві, з усього видно, не позаздриш. «Про якусь проблему говорив. Не знаю, що це за проблема». Він, гицель, завжди добре з ним ладнав. А фронтові історії, які гицель розповідав, старий завжди любив слухати.

У нього боліли ноги. Цей біль міг перешкодити йому ходити пішки так, як він звик, як збирався й надалі. «Ймовірно, існує якийсь таємничий зв'язок між моїм головним болем і цим болем у ногах», – сказав він. Відомо ж, що між різними речами існує якийсь зв'язок. «Нехай навіть такий загадковий. А отже, і між частинами тіла, як однорідними, так і різнорідними». Але у нього голова абсолютно особливим чином пов'язана з лівою ногою. Біль у нозі, який раптово дає про себе знати вранці, – родич його головного болю. «Мені здається, це один і той-таки біль». У двох різних, неабияк віддалених одна від одної частинах організму, на його думку, можна відчувати «один і той-таки біль». Так само як і певного роду біль душі (він раз у раз обороняв це слово – «душа») відчувається в певних тілесних сферах. І фізичний біль у душі теж! Зараз його сильно турбує ліва нога. (Йдеться про елементарну капшуковицю, тобто запалення капсули на внутрішній стороні під щиколоткою.) На сходах, коли було ще темно, він показав мені свою пухлину. Ґулю завбільшки з качине яйце. «Цей наростень не страшний, еге ж? – спитав він. – Цілісіньку ніч хвороба голови нищить ногу. Просто неймовірно». Ось уже не один десяток років він цілісінький день ходить пішки. «Тож річ не в тому, що я раптом перетрудив ногу. Річ тут взагалі не в нозі. Недуга виходить від голови, з мозку». Пухлина свідчить про те, що хвороба поширюється вже на все тіло. «Скоро я весь покриюся такими ось ґулями», – сказав він. А я на перший погляд зрозумів, що це випадок звичайнісінької капшуковиці після вчорашнього прискореного маршу через видолинок, і сказав, що нічим серйозним пухлина йому не загрожує, вона не має нічого спільного з болем у мозку і ніяк не пов'язана з головою. З погляду медицини. У мене у самого спухла одного разу така ж штука. Тут я мало не зрадив себе. Одним спеціальним виразом, який крутився у мене на язиці, ще трохи – і я постав би перед ним студентом-медиком, що завзято намагався приховувати від нього з першого дня. Але все обійшлось, і я відбувся словами: «Такі ґулі з'являються на кожному кроці». Проте він мені не вірив. «Ви говорите так, щоб не розчавити мене, не розтрощити остаточно, – сказав він. – Чому б не глянути правді у вічі? Моя пухлина криє небезпеку. Та ви й самі це бачите. Моя пухлина. Хіба ні?» – «Днів за два вона зникне так само швидко, як і з'явилася», – відказав я. «Ви брешете, як мій брат-медик». Він вимовив це не без відтінку відрази, що промайнула в його очах. Вони зблиснули, мов холодні камінці, вкрай злостиво. «Не розумію, навіщо ви брешете. У вас на обличчі так багато неправди. Більше, ніж я помічав досі».

Він простромив мене очима і рушив уперед, нагадуючи розбудженого од вічного сну грізного вчителя. «На вигляд це чумна жовниця», – сказав маляр. Він обмацав пухлину і запропонував мені зробити те ж саме, тобто обмацати ґулю. Я легенько натиснув на неї, як раніше на сотні інших, не завжди настільки безневинних. Він ніколи не бачив чумної жовниці, подумав я. Нічого, анічогісінько спільного його пухлина з чумною жовницею не мала. Втім, я не сказав ані слова. Йому залишалося тільки підтягти і закріпити панчоху. Шкіра місцями абсолютно жіночого типу, зазначив я про себе. На нозі, на обличчі і на шиї. Вона здалася мені нездоровою, сам не знаю чому. Якийсь білястий відтінок, радше, дивне посіріння. Підшкірна клітковина просто-таки просвічується. Де-не-де в ній видно зяяння. Жовті плями, по краях – посиніння. Його шкіра нагадала мені кірку перестиглих гарбузів, залишених у полі. Це вже тління. «Коли брати до уваги силу, – сказав він, – болі в нозі не порівняти з моїм головним болем. Однак вони одного походження. При такому захворюванні не допоможе ніщо. Обидва цих болі, головний та в ногах, складають невблаганну недугу».

Не можу сказати, що моє рішення вивчати медицину ґрунтувалося на якомусь глибокодумному спізнанні; ні, чого немає, того немає, радше, мені взагалі нічого не спадало на думку щодо навчання, яке могло б давати мені втіху, на рішення вплинув, властиво, випадок – моя зустріч з доктором Марвецом, який досі думає, що коли-небудь я переберу на себе його практику. Я і сьогодні не можу сказати, а може, не зможу ніколи, що мене тішить студіювання медицини, що сама медицина дає мені радість. Однак задкувати вже не можна (та й куди б я, цікаво, подався?), бо я зумів як слід витримати іспити. Не скажу, що я особливо старався, ні, все, щиро кажучи, відбувалось як уві сні. На іспити зголошувався завжди без підготовки, і чим менше щось тямив, тим краще складав іспити, а деякі – навіть на «відмінно». Тепер на мене чекали куди важчі, але і це буде напевно для мене просто. Чому? Не знаю. Я ніколи не боявся жодних іспитів. А клінічна практика у Шварцаху для мене – суцільна втіха. Хоча б тому, що вдалося потоваришувати з деким із колег. У мене таке відчуття, що я потрібен їм. З доктором Штраухом ми розуміємо один одного з півслова. Він охоче залишив би мене при собі. Він сподівається обійняти посаду головного лікаря, коли той вийде на пенсію. За два роки. І перетягнути мене. Ніколи не роздумував я і про те, чи вивчають медицину, прагнучи допомогти ближнім, чи ще чогось. Чудово, слів немає, коли вдається операція, коли те, чим ти лікуєш людину, справді йде їй на користь. Це щось означає. У них у всіх підвищується тонус, коли їм що-небудь вдається. Тоді асистента можна і в кафе побачити. Мій брат каже, що вивчати медицину мене спонукав брак фантазії. Не виключено. Але що ж все-таки? Справа на кшталт тієї, що її доручили мені, – спостерігати за малярем Штраухом і бути об'єктом його впливу, – як вона стосується мене? І як я підходжу під неї? Можливо, це щонайбільше курйоз: пхатися на край світу до чоловіка, якого не знаєш і якого хіба що уявляєш, з яким вештаєшся по окрузі, щоб послухати, що він говорить, побачити, що робить, з'ясувати, що думає і замишляє? Асистент характеризував його цілком ясно, але поверхово. І якби мені зараз довелося викласти своє судження про цю людину, я не знав би, що й сказати. Це було б безглуздо. І що я взагалі скажу, коли мене запитають? Про те, щоб писати асистентові, годі й думати. Я завжди відчував безпорадність, коли доходило до листування, тож не спромігся й зараз. Навчання так швидко занурило мене в медицину, що я і сам цього не помітив. Про мене кажуть, що я «здорово просуваюсь». Батьки радіють, що я вилюднюю. Але я не знаю, що з мене вийде. Лікар? Подумати страшно.

Вже в сутінках я кругами ходив по станції, і мене занесло трохи далі, до одноповерхової барачної будівлі з вивіскою: «Готель для поїздових бригад». За вікном я побачив оголених до пояса чоловіків, які схилилися над брудним жолобом мийки, бачив, як витиралися вони сірими рушниками, а тоді витріщалися в люстро, голились, як у самих кальсонах умощувалися по своїх ліжках і наминали свою вечерю. На стінах – чорні кашкети залізничників. Двері обвішано гронами шинелей, курток, сумок, з яких вилазять якісь папери. Блищали ножі, врізалися в короваї, повсюди стирчали пивні пляшки, відбиваючись у люстрі над мийкою.

Я походжав туди-сюди, аби не привернути чиєїсь уваги, але, поминаючи світлий квадрат вікна, щоразу зазирав усередину. Що було б, подумалося мені, якби ти став одним із них, стояв би ось так само перед дзеркалом, перекидався з ними їхніми ж словами, якби вони не помітили, що ти – це ти, адже ти такий само? А що було б, якби ти пішов шляхом, який здається тобі саме твоїм? Якби я був не я, був би я таким же? Ось куди можуть завести подібні думки. Пройшовши між двома вантажними складами аж до станційної межі, повернувся назад. Я рахував колеса, мені уявилось, як мене розчавлять два буфери і як мені присвятять кілька рядків аж на споді передостанньої сторінки нашої газети, де друкують повідомлення про події зі смертельним наслідком, які не мають жодних шансів привернути чиюсь увагу. Потім знову, йдучи вздовж барака, побачив тих самих чоловіків, вони вже лежали на першому ярусі нехитрих споруд, які бувають ще хіба що в казармах. Зимові, з подвійними рамами вікна зачинені наглухо. Не замерзати ж. А он стоїть будильник, який о четвертій вибухне істеричною треллю. І зарояться тіла, і руки квапливо потягнуться за одяганками. Адже холод ще посилився, і час уже шастати по складах і перевіряти, чи скрізь позакривано насадки регенераторів. Ось уже і перші школярі сіли в головний вагон, заспані і лякливі, бо ж не знають, що очікує на них у школі.

На станцію я спустився сам-один; якщо налягти на ноги, мені потрібно на це хвилин п'ятнадцять-двадцять, та й годі. Я обіцяв маляреві принести газету, але кіоск уже закрився. До того ж це був день, коли потягів курсує мало, а в той час, коли я опинився внизу, не пройшло жодного, якщо не брати до уваги товарняків, що з гуркотом пролітали мимо. Навпроти залізничних бараків круто підноситься скеля, стирчать ялини, ялиці, животіє чагарник, але в темряві цього не видно. Річка біснується і приголомшує своїм шумом усю округу.

З утиснутих у смужку берега будинків долинає сміх, потім якась суперечка, однак і вона, немов не наважуючись перерости в скандал, дедалі стихала, аж зовсім вщухла. Вікна гасли одне по одному, і нарешті світло лишилося тільки в єдиному; я розгледів у ньому літнього чоловіка, що сидів за столом, ось він підніс свою татуйовану руку, щоб вимкнути світло. Мене обсипало холодом, і я прожогом рвонув через міст і далі нагору, до готелю.

«Тут кожен камінь для мене – особлива людська історія, – каже маляр. – Знайте, що я бранець цих місць. Усе, кожен запах тут – шлейф якого-небудь злочину, наруги, війни, чиїхось мерзенних підступів. Навіть якщо все вкрито снігами. Сотні й тисячі гнійників, які безперервно зріють. Голоси, які безперестану кричать. Можете вважати себе щасливим від того, що ви такий юний і, по суті, не маєте досвіду. Ви почали мислити, коли скінчилася війна. Ви нічого не знаєте про війну. Ви не знаєте нічого. А ці люди, що стоять на найнижчій сходинці, часто – на найнижчій сходинці характеру, ці люди, всі як один, – свідки великих злочинів. Я вже не кажу про те, що погляд розбивається об ці скелі. Ця долина – погибельне місце для будь-якої душі». А згодом: «Бачите, я дратую. Це завше вирізняло мою натуру. Я дратую вас, як вічно дратував усіх. Вам це завдає болю. Я знаю, нерідко ви задихаєтеся від моєї уїдливості… Тут у мене виникає уявлення про розпад усього живого, міцного, я відчуваю запах розпаду всіх уявлень і законів… І тут-таки, зауважте, спілкування з людьми… з м'ясником, зі священиком, із жандармом, з учителем, із цим у шерстяній шапчині… із цим типовим молоканом, який вічно жує свою словесну кашу, із цим бридким меланхоліком… У всіх у них – свої комплекси. Це можна пов'язати з раннім прокиданням у мокрому ліжку, з малюнком на шпалерах у дитячій, де дитина вперше розплющує очі. Все це залякані умочки, їх тут повно. Учитель наводить мене на спогад про часи власного позаштатного учительства, і від цього мене нудить. Остигання почуттів, так, з роками все дедалі стрімкіше стирається, обсипаються всі мережива, піддаючись дедалі грубішій мові, поступаючись розуму… А ці воєнні враження, знаєте, все, про що б не розповідали ці люди, все зводиться до балачок про війну…»

Все «охоплено жахом». «Життя відступає, а смерть насувається, як гора, чорна, крута, нездоланна». Він міг би навіть домогтися великої слави, не сходити з уст людських, але його це не обходило. «У мене вистачило б таланту для світової слави», – говорить він. «Люди часто примудряються грюкнути своїм крихітним даром так, що заживають слави. Вишукано! Галас! Грандіозний галас! Не більше! Я ж залишився вірним собі, я вмів розпізнавати галас, великий галас, і не уславився. Якщо вже ми завели про це розмову: війна є невикорінний спадок. Війна – воістину третя стать. Розумієте?!» Йому треба було якнайшвидше спуститися до вокзалу за газетами. «Ці запахи, – сказав він, – запахи людиноподібних людей. А знаєте, запах гниття, бурлакування і так званого великого світу, запах зайд, які приїздять, і відчаю тих, хто змушений їхати, запах тих, кому зірватися з місця все одно, що дурному з гори збігти, завжди приваблював мене».

Якийсь відтинок шляху ми йшли удвох із жандармом. Він тут же забалакав до мене. Мовляв, тягнеш-тягнеш службове ярмо, а кінця не видно. І взагалі ніяких змін. Підвищення по службі обіцяє, звичайно, і платню трохи більшу, а проте нічого, власне, не міняється. Спершу він хотів учитися. Батьки відправили його до неповної середньої школи, потім – два роки гімназії, звідти його забрали додому: батько злякався, що там він отупіє. «Моя гімназія стала йому поперек горла», – говорить він. Учнівство у столяра замість латинської пишномовності, замість грецьких вокабул – верстат і рубанок. Це було справжнє горе. Відтоді все пішло шкереберть. Відколи за ним грюкнули двері гімназії і він зрозумів, що більше ніколи не повернеться сюди. І ось: «Мені вже перекрито шлях у краще життя». Повна безнадія. Був один сірий, нескінченний, гнітючий день, і він ламав собі голову самогубством ген-ген на горі над містом, звідки хотілося кинутися вниз. Однак довелося-таки йти на оглядини до столярної майстра. Вже наступного дня довелося йому влізти в спецівку, щоб чотири роки не знімати її. Якщо раніше в очах рябіло від латинських вокабул, і за Тітом Лівієм, Горацієм, Овідієм[30] він світа Божого не бачив, то тепер він чманів од стружки, тирси і запотиличників майстра. А проте, він витримав іспит на підмайстра і залишився ще на рік. Потім, прочитавши оголошення в газеті, що запрошувало до жандармерії, він кинув столярне ремесло, «тільки щоб одкинутися від усього», і пішов служити. Його миттю вбрано в однострій, а вранці він прокинувся у великій казармі разом із тридцятьма двома іншими новобранцями, у яких були ті ж плани, що й у нього. По завершенні всіх обов'язкових випробувань він зголосився служити у високогірній місцевості. Спочатку подався до Ґолінґа,[31] згодом перевівся до Венґа. Рік тому він став наступником сорокарічного жандарма, що помер від зараження крові. «Подряпався оленячою кісткою». Йому б медицину вивчати. Діло достоту для нього. Вчитися на лікаря. Я сам здивувався цій думці. Вона блискавкою майнула у мене в голові. Навіть у скронях застукало. «Медицину б вивчати», – сказав я. «Так, вивчати медицину», – підтвердив жандарм.

У нього на плечі висів карабін, абсолютно новенький, і знай собі виразно порипував ремінь. А як бути жандармом? «Увесь час одне й те саме», – відповів він. «Скрізь одне і те ж», – сказав я. «Ну, ні», – заперечив жандарм. Раніше він думав, що на цій службі не засумуєш: увесь час якісь операції, затримання, вивідування. «Це, звичайно, є. Але завжди одне й те саме». Натомість життя, ймовірно, здорове, припустив я. «Звісно, здорове», – сказав він. А проте, воно не позбавлене розмаїття, подумав я, згадавши про бійки на будмайданчику, у корчмах. На думку спало вбивство, вчинене господарем нашого готелю, але про це я не хотів згадувати. «У місто б перебратися», – сказав він. «Атож, місто», – поспівчував я. У місті цілком інші можливості. Там кояться такі справи, про які в селі і поняття зеленого не мають. Тут також трапляються серйозні злочини, але куди масштабніші, цікавіші, «кучерявіші» – тільки в місті. «Але жандармерія таки не поліція, – сказав він, – так що доведеться димочадіти під небом у селі».

«Так», – сказав я.

Сьогодні, коли я повертався з модринового лісу, листоноша передав мені листи для господині. Три листи, один із них – від її чоловіка. Я відразу подумав про господаря, щойно глянув на почерк на конверті. І не помилився. Забираючи пошту, хазяйка сказала: «Господи, це ж від нього!» І засунула всі три листи – два інших були, мабуть, якимись рахунками – в кишеню фартуха. Під час обіду з її розмови з гицелем, який допомагав їй розливати пиво, я зрозумів, що вона справді отримала листа від чоловіка. Той просив прислати трохи грошей на харчі, бо в тюрмах з годівлею стало зовсім кепсько: щойно газети заголосили про те, що арештантам живеться мало не краще за всіх, одразу ж позакручували гайки з режимом. Гроші нехай шле на ім'я одного чиновника тюремної адміністрації, а вже той розпоряджатиметься ними за його, господаря, дорученням. Я сидів просто біля стойки і чув кожне слово.

Гицель сказав, що хазяйці слід «негайно» виконати бажання чоловіка, і назвав суму, про яку, ймовірно, йшлося в листі, але хазяйка заявила, що нічого надсилати не збирається. І з якого це дива він, гицель, надумав їй указувати. Це вже її діло, посилати чи ні. Гицель заперечив: як же не посилати, інакше і бути не може. Крім того, коли хазяїн повернеться, підуть чутки про те, що вона нічого не послала чоловікові, хоча гроші, якими вона розпоряджається, «хазяїнові», все тут – його власність. У такій ситуації не слід чоловіка забувати. Вона довго упиралася, відбиваючись від наполегливих докорів навіть свого коханця, гицеля, але врешті-решт поступилася, хоча суму назвала набагато нижчу за ту, на яку розраховував господар. Вона обурилася, заявивши, що своєю неприборканістю чоловік довів її «до краю відчаю», та йому ніколи не було діла до неї і дочок. А тепер він їй потрібний, як болячки в лоб, щоб йому ще й гроші в тюрягу слати… Іншим взагалі нічого не шлють. Тюрма на те і тюрма, щоб поголодувати і дійти разуму. Попрацюй-но, на хлібі і воді сидячи, та поміркуй гарненько. «Але він зміниться, як рак свисне», – сказала хазяйка. І вийшла вона за нього тільки тому, що вже дитину носила, тільки через це. Заїзду вона тоді навіть не бачила. «Тільки через дитину», – повторила вона. Гицель дратувався. Щоразу, коли вона поверталася з порожніми келихами, він обсипав її новими закидами. Господар, мовляв, був для неї опорою, до того ж у нього завжди були свої «позитивні сторони». Та й те сказати, чи не на її наполягання – «у всякому разі, вона цього хотіла» – його взагалі арештовано, засуджено і нині він томиться у в'язниці. Ніхто ж анітрохи не сумнівався, що це був нещасний випадок, жертвою якого став убитий хазяїном відвідувач. Вона сама підкинула жандармам думку, що рани на голові гість – працівник з будівництва електростанції – дістав не внаслідок падіння, а то йому затопив пивним кухлем її чоловік. Що хазяїн зробив це, обороняючись, як точно встановлено судом, то дали йому лише два роки. «Його взагалі могли б не саджати, – сказав гицель, – він і зараз би тут крутився, як завжди». Хазяйка роззлостилась: «І це говориш ти? Я ж бо тільки через тебе на нього вказала». На це гицель нічого не відповів. «Бо хотіла виперти його з дому, бо ми обоє хотіли викинути його з дому». Гицель стояв на тому, що вона все одно дала маху зі своїм доносом. Сільські і взагалі всі тутешні налаштовані проти хазяйки, всі тут достеменно знають, що вона побігла заявляти в жандармерію. До того часу убитий пролежав у могилі вже не один тиждень. Усі давно забули про той злочин. Доки небіжчика за її намовою не викопали і ретельно не оглянули, а потім проти хазяїна розпочали «великий процес». Якби не було однозначно доведено, що він діяв лише в межах самооборони – а в судах часто правди не дошукаєшся, радше навпаки! – сидіти б господареві довічно. Невже у неї совість не зворухнеться? – напосідав гицель. Хазяйка сказала, що навіть відповідати йому не хоче. Їй нічого виправдовуватися. У кожному разі все зроблено по справедливості. «Все вийшло по справедливості», – сказала вона. А тепер що? – заперечував гицель. Не хоче навіть відгукнутися на прохання чоловіка, хоча вона й завинила перед ним, і послати якусь копійчину, щоб він міг поїсти по-людськи? «Ну добре, – погодилася хазяйка, – пошлю я йому грошей». Гицель зажадав, щоб вона тут же їх виклала, він особисто відправить їх. Вона сказала, що гаманець у ящику під шинквасом. На очах у господині гицель витягнув кілька папірців, уклав їх у конверт і відразу написав адресу. У трактирній суєті й у хмарі тютюнового диму і кухонного чаду обоє досі мене не помічали. Вибравши зручний момент, я встав і пересів до маляра, який вмостився біля вікна. «А як, власне, справи у хазяїна?» – запитав я. Недовго думаючи, маляр відповів: «Одне слово – бідолаха. Ця історія з убивством остаточно його підкосила. Одна лише хазяйка винна в його біді. Коли він звільниться і повернеться до заїзду, станеться щось жахливе. Само собою, хазяйка боїться цього». Так, вона боїться.

Гицель за сумісництвом ще й гробар. Точно так само, як він зариває собак, а ще пропащих свиней і корів, він і людей ховає у сиру землю. Щойно гицель розлучився з військовим одностроєм, вони запропонували йому, громада запропонувала, два трудових терени, на які не знаходилося охочих. Що він нічого не вмів, то нагода випала найкраща. У лісоруби він після війни вже не пішов, на целюлозну фабрику його теж не тягнуло, для залізниці він був уже застарий, від пошти просто відмахнувся, інших можливостей не було. Йому вистачало вільного часу, і майже завжди він перебував на свіжому повітрі. Раз на два тижні він їздить у місто і, на відміну від усіх місцевих, хоч з якогось боку бачить світ, якого інші не знають. Він копає могили. Йому належить прибирати зів'ялі вінки, і час від часу він підробляє тим, що продає селянам цвинтарний компост. Риючись у землі, він часто знаходить прикраси, які нібито забирає з собою в місто для продажу. Взимку і влітку на ньому однакове вбрання – шкіряна куртка і шкіряні штани, стягнуті шнурівками над щиколотками. Під час похорону він має стояти осторонь, біля церковної стіни, і чекати, коли скінчиться церемонія. Як тільки останні її учасники відійдуть від могили, він береться за роботу, швидко закопує яму, а коли земля осяде, опоряджає могилу як слід, насипає зверху чорної землі і нарізає дерен, викладаючи акуратний горбок. За ці горбки він отримує зазвичай цілі кошики м'яса та масла й весь тиждень – дармові яйця, які продає хазяйці, чи то пак вона віднімає їхню вартість із постояльного, що його він сплачує їй в кінці місяця.

На цвинтарі він може гнути карк годинами, переміщуючись разом із шматками дерну, ватерпасом, пучками вузьких рейок, які принатурив до вимірювання. Те, що в могилі, яку пропонується викопувати завглибшки два метри двадцять, йому завжди доводиться стояти по коліна у воді, він не приховує. Йому не вірять, поки самі не побачать. Глиниста земля впереміш із галькою йому вже давно байдужа. О дев'ятій він сідає навпочіпки і випиває пляшку пива. О п'ятій, спускаючись із цвинтаря, бо ж за чверть п'ята має замикати там трупарню, він бадьоро насвистує. Всі люблять слухати його байки, навіть ті, що їх він вигадує на ходу. До вже не раз розказаного він доточує щось новеньке і видає щось таке, чого від нього не чекали.

«Гицель і копач в одній особі – це вам птиця непроста, з нею не можна, як з іншими-іншими», – каже він. У його заплічному мішку нерідко знаходиться місце розчавленому потягом собаці, крім того, він витягує з мішка просто всякий непотріб, підібраний деінде на горищі, на кшталт знайдених учора дерев'яних різьблених янголят, яких він ставить посеред столу, щоб випити на їхню честь.

Коли я ходив за теплою водою, хазяйка стояла на кухні. Вона чистила картоплю, а поруч метушилися обидві доньки з ополониками в руках, вони ж бігали до комори за дровами або чистили щітками щось із одягу. Хазяйці схотілося дати мені на час зимове пальто свого чоловіка. «Ви ж увесь час мерзнете в своєму дощовику, певно, мороз до кісток пробирає». Я сказав, що не розлучаюся з вовняною тужуркою і мені не холодно. «Це ви просто так кажете», – заперечила хазяйка. «Мені не холодно», – повторив я. «Коли блукаєте з малярем?» – «Так, коли блукаю з ним». Вона відправила дочок у льох. «І надовго ви до нас?» Я відповів, що сам не знаю. Взагалі-то, зауважила вона, у неї завжди всі кімнати зайняті. «Тільки не в нинішньому році. Люди не люблять шуму. А від цих, з будівництва, вже дуже багато шуму». Однак на постійних мешканцях не розживешся. «Тут, знаєте, вдесятеро не заправиш… Гостям треба щось подати, і щоб не здалося занадто мало, і щоб смачніше… Зате від робочих виручка непогана». Вона змусила мене сісти. Просто штовхнула у фотель. «Якби ж то заїзд стояв де-небудь в іншому місці, – зітхнула вона. – А не в цій ямі!»

Чищення картоплі нагадало мені про дідівську хату з її повсякчас прочиненими дверима, про її запах, про скрадливих кицьок, про молоко, яке іноді збігало, про ходики, що знай цокали. «Студенту теж нелегко доводиться», – мовила вона. Кудись у простір. Ненароком. Одного разу вона була в столиці і прикупила собі кілька одяганок. «І потішилася, що знову опинилася в потязі». І ще: «А тепер не відмовилася б пожити в місті, не конче в столиці, просто в місті». У неї ноги селянки, ноги прибиральниці, ноги пралі. Гладкі, пухкі й набряклі. Опалення номерів нині подорожчало удвічі. «А м'ясо – втричі», – кинула вона. Потім сказала щось таке, що змінило напрям моїх думок, перенісши мене на якесь озеро, в якийсь ліс, у будинок на рівнинній місцевості. Клопоти що взимку, що влітку – однакові. Вона подумує про те, щоб дати лад будинку, все відремонтувати, заново пофарбувати стіни у всіх кімнатах, замінити старомодні речі. «Шафи для одягу, наприклад, я зовсім приберу, – сказала вона. – У залі поставлю нові столи, і повішу нові фіранки, і оновлю східці, вікна повинні бути дуже великими, я зроблю так, щоб вистачало світла». Я налив у глечик теплої води. «А мій коханий сіном напханий, – сказала хазяйка, – знати нічого про це не хоче. Коли привіється, все і без нього буде готове. Коли завітає…» Те, як вона це сказала, те, як вона це вимовила, не виходило у мене з голови: «Коли привіється…»

Коли привозять пиво, хазяйка стає біля дверей і пасе очима водіїв. «Одного разу хто-небудь із цих хлопців опиниться у мене в ліжку», – так, очевидячки, вона думає. Пиво привозять о третій, але ще до полудня вона збуджується, метушиться, снує туди-сюди, перебирає білизну в шафах, плутає ложки і виделки, що часто кінчається пересварами за обідом. Дітей змушує стирчати перед будинком і виглядати, чи не приїхали, бува, пивовози. Але ті завжди пунктуальні і раніше третьої не з'являються. «Гляньте-но, чи немає пивовозів!» – командує хазяйка. Вона відкриває вікно на кухні, щоб вистромити голову, але нічого не бачить: пагорб закриває вид дороги, по якій мають везти пиво. Їй це давно відомо, і все ж вона неодмінно вистромлюється. Коли її питають, чому вона така схвильована, хазяйка відповідає: «З чого це ви взяли? Я анітрохи не схвильована!» Об одинадцятій вона вже знімає всі засуви на вхідних дверях і залишає їх відкритими, прив'язавши до великого гака на стіні; у неї для цього існує і петля на шнурі, залишається тільки накинути. «Нехай провітриться! – каже вона. – У хаті хоч сокиру вішай!» Як тільки підвозять пиво, вона мчить вниз і дає вказівки, скільки ящиків і бочок заносити в будинок. І хай не грюкають, у неї є хворі і дратівливі постояльці. Вона спостерігає, як чоловіки тягають ящики і котять бочки. На вантажниках товсті лиснючі шкіряні фартухи від шиї до гомілок і зелені шапочки, а робочі куртки навіть узимку не застебнуті на верхні ґудзики. Вона наказує поставити першу бочку в стійку і підвести шланг, і тут-таки на столі, як гриби, виростають перші келихи – три, чотири, вісім, дев'ять – з капелюшками білої піни. Вона подає їх водіям, на стіл яких вирушають також ковбаса, хліб і масло. Вона підсідає до хлопців і починає розпитувати: «Що ж воно скоїлося там, унизу?»

Вони розповідають те, що їм відомо про якийсь нещасний випадок, про чиїсь хрестини, про бійку на зборах комуністів, про якогось мерчука, про пліт на річці, «такий здоровенний, що під мостом не пройшов», про те, що по гірських дорогах їздити дедалі важче, поки як слід не розгребуть сніг. «Але ніхто цим не займається», – кажуть вони. Вони наїдаються донесхочу, виходять із готелю і зникають на своїй вантажівці. А вона бачить тільки одного з цих міцних хлопців, спершись на раму відкритого вікна. «їм би лише хи-хи та ха-ха!» – говорить вона, повертаючись до зали.

Хазяйка, за словами маляра, – зразок такого роду людей, які не докладають жодних зусиль, щоб щось із себе зробити, бо вона не вилазить за межі буденщини, що з часом дає вкрай огидні плоди, а для цього не потрібно жодних зусиль, потрібно лише плисти самотока, як усі. Часом вона уявляється йому, маляреві, просто біля ліжка, виникає як образ, ніби випливає з підсвідомості, чи то сон, чи то реальність, як щось нестерпне, а тому відбирає спокій. Коли йому не спиться; коли він чує шум «знизу», із зали; нерідко посеред дороги; у лісі – надто різко щодо хазяйки і його самого. Цей образ став його таємним супротивником, як і образи інших людей – тих, що колись перейшли йому дорогу і давно забули його і той момент, коли належали йому. В дійсності вона така ж самотня, як і тисячі їй подібних. Можливо, вона навіть має певні таланти, як і тисячі інших. І тисячі повертаються в його бік, коли до нього повертається вона, настільки ж незграбно, з таким самим лицемірством і в тому ж таки всеосяжному страху, який постійно завдає ударів її жадібності. Вона наділена здібностями, які могли б піднести її на неймовірні висоти, але задушені в зародку, вона живе задля тілесних відчуттів, задля гри в хованки, яку веде сама з собою, у темряві, утвореній ситістю й убогими істинами, які можна перерахувати по пальцях.

Хазяйка знає, що робить, а проте не відає, що творить. «Спідку вивернуто у ній кожним боком навиворіт… У неї сильна воля, але сама вона не сильна, через ницість натури». Він говорив так, ніби викидав описаний предмет, наче збувався мотлоху. Щоб більше в очі не впадав. «її знання засноване на ницій самоомані, що її ніяк не назвеш духовною. Це як у кішок і собак. Тільки слабкіше. Залежність». Потім він коротко розповів про випадок, коли став свідком виманювання грошей: гицель випрошував у хазяйки велику суму. «За будинком. Спочатку у вбиральні, потім на дворі, під деревом». Шилінгів чотириста чи п'ятсот. «Це були великі купюри. Тисячні я виключаю, найпевніше – сотенні. Він тут же сунув їх у кишеню штанів, як тільки я з'явився». Хазяйка нібито сказала: «Можеш не віддавати, чоловік про це не знає». Гицель поцікавився, коли того випустять. «Як на мене, то краще б узагалі не повертався, мені він не потрібен», – свідчив її коментар. Скільки ночей вони провели в одному ліжку. «Без жодної пристрасті, – сказав маляр, – лише через безсоромність». Вона, а не він править за ту рушійну силу, яка жене їх уторованою колією. «Бездумно, сліпо, як роблять такі, як вона, жінки». Вона вже й сподіватися не могла, що її чоловік опиниться за ґратами. Той остогид їй за рік після весілля, коли їй було сімнадцять. Відтоді жінка й обманює його. Робить це вона завжди відверто, наскільки взагалі можна бути відвертим, адже вона нічого не приховує. «Найсильнішою її зброєю завжди було те, що вона нічого не приховувала, та й розмаїтості їй не бракувало», – сказав маляр. «Вона просто зробила крок у бік від сільської площі. Прямуйте до злочину, – сказав маляр. – Ледь свінуло, знову подалася нагору, аніскільки не втомлена, навпаки, посвіжіла. Я не раз спостерігав її при цьому. Часу в мене було повно, вставав я о третій, виходив з будинку і розпочинав свої довгі обходи. Побачив її, сховався. У цих місцях легко сховатися. Коли вона поверталася, чоловіка часто-густо ще не було вдома. Це її цілком влаштовувало, бо ж вона могла виспатися. Напевно вони вже не один рік додержувалися умови – не питати вранці одне в одного, що хто робив, хто куди ходив. Діти знали все». Маляр зауважив: «Щоб запакувати чоловіка у тюрму, вона навіть їздила в С, у прокуратуру. У чоловіка були всі шанси уникнути покарання. Вночі того ж таки дня, коли його забрали жандарми, вона пустила до себе гицеля. Той уже чекав свого часу, сидячи на дереві. Бувало й так, що шкуродер пропадав на якийсь час. Тоді в будинку запановувала крижана тиша». Хазяйка начебто посилала дітей у село за гицелем. Якщо поверталися без нього, мати годувала їх штурханцями. «Стусани і ляпаси», – пояснив маляр. Утім, хазяйка – «істота, яка дозволяє себе бити, ховається, а потім з'являється, наче й не було нічого».

В останні роки з малярем не було нікого, крім його економки. Вона задовольняла і його «фізичні потреби», які всі інші безнастанно «безсоромно використовують», проте він уже майже не підтримує з ними стосунків. «Вона про це ні сном ні духом», – сказав він. Для економки ця жінка досить інтелігентна, добре одягається і йде на першу ж вимогу, умовляти не треба. Однак, на відміну від більшості інших економок, яких він знає, у ньому вона завжди бачила тільки господаря. Два дні на тиждень належали їй. Він сприймав це як певне обмеження. Вона почувалася самотньою. Просто не знала, що їй робити зі своїм часом. Він платив їй більше, ніж заведено, й іноді купував квитки на який-небудь розважальний захід, за що вона розплачувалася особливою ретельністю при пранні і прасуванні і неабиякою старанністю на кухні. Родом вона із села, а економки, які виросли в селі, завжди найкращі. Вона ходила до нього недовго, років два-три; раніше він не міг дозволити собі наймати хатню робітницю. Зараз вона у своїх батьків у T. Повернулася до них першого ж дня після того, як він її звільнив. «Особа років сорока п'яти», – сказав він. Мистецтво догоджати і люб'язно випроваджувати гостей опанувала, як кращі математики свою науку. «Але я майже не приймав гостей!» За якихось три дні вона вивчила його смаки, «все, чого моя душа забажає». Він розв'язав їй руки. «Вона навела лад у моєму жахливому бедламі», – сказав він. Тямила «у питаннях художницького побуту», все розуміла. «А що не мала поняття про мистецтво, від неї я почув найточніші судження». Вміла «і взуття чистити, і фіранки безшумно засмикувати, і з поважним виглядом пахкала сигарою, як роблять метри від мистецтва, що хибують на манію величі… Коли вона була зі мною, я зрозумів, що значить бути багатим. Зрозумів раптом, що таке достаток і свобода пересування». Те, про що їй і судити-то не личило, вона висловлювала переконливіше, влучніше і приємніше, ніж йому коли-небудь доводилося чути, «їй хотілося, щоб скрізь стояли квіти, на кожному вільному місці, але я забороняв». – «Не слід зводити все до чистоти», – втовкмачував він їй. Вона прислухалася до цього. Вона відчиняла йому і зачиняла за ним двері. Витирала куряву з книг і зі стін, не викликаючи в нього протесту. Відносила на пошту його листи. Щось купувала. Ходила за нього по всіх казенних установах. Вона повідомляла йому новини, про які він без неї і не дізнався б. «Вона робила мені компреси і не втомлювалася тисячу разів усім торочити, що я кудись поїхав, хоча я лежав у своїй кімнаті». Він сказав: «Багатство дає не менше ясності, ніж бідність». Вранці однієї днини, дізнавшись про свою смертельну хворобу, він позамикав геть усе, а наостанок замкнув двері за хатньою робітницею. «Вона втирала сльози, – згадував він. – Тепер я вже не повернуся. Для мене це все одно, що старий мотлох підбирати. Я не можу повернутися, навіть якби хотів: у мене все позаду». Він сказав: «Насправді у мене ніколи нікого не було, крім моєї економки. Я давно помер для всіх, окрім неї».

У дітей – воші, у дорослих – трипер, пранці, інколи всю нервову систему вигризають. «Люди тут не ходять до лікаря, – обурювався маляр. – їх важко переконати, що лікар – така ж необхідна істота, як і собака. Люди, що живуть інстинктом, стають проти втручання. Природно».

Буря часто ламає дерева і вбиває людей, які опиняються під ними. «Бо ж ніхто не захищений. Ніколи. Ніде». Смерть наздоганяє уві сні, у полі, на луках. Люди гинуть в інтервалі між «глибокодумною» і «піднесеною» розмовами. «Повертаються в початковий стан». Найчастіше вони шукають місце «смертного усамітнення», де їх нелегко було б знайти. «За межами людського співжиття». Тварини теж йдуть далеко, далі від інших, коли відчувають, що ось-ось випустять дух. «Люди тут як тварини… Мертві уламки чужого життя» часто падали до його ніг. Це його лякає. Деінде на просіці, на мосту, в глибині лісу, «де пітьма затягує петлю». Він часто, за його словами, зупиняється й озирається, думаючи, що його хтось гукає ззаду (у мене теж буває таке відчуття), але нічого не бачить. Він досліджує чагарник, і воду, і каміння, і життя у воді, «яке може бути таким само жорстоким, як і глибина». Як тільки він не ходить лісом: заклавши руки за спину або засунувши в кишені, пригинаючи руками голову, щоб захистити її. Він нерідко налягає на ноги, щоб наздогнати власну голову, уповільнює крок, знову кидається вперед. Він балакає з стовбурами дерев «як з членами якоїсь позаземної академії, подібно до дітей, яким здається, що вони раптом залишилися самі в хаотичній зловісній стихії». Його винахідливість дозволяє досягти «разючих словесних конструкцій, які межують із глибокодумністю», – їх він знаходить у лісі, на полях, на луках, під снігом. У вибалку, наприклад, йому спали на думку такі вислови, як магістр світозневажання або механік-законоїд. Ця пристрасть прокинулася колись в один з літніх місяців і відтоді не згасає, утаювача людської волі він якось занурив у пробиту каблуком чобота дірку в крижаному покриві болітця. «Над нами панує щось таке, що, мабуть, не має з нами нічого спільного», що часто безцеремонно впирається в його життя. Над цим можна сміятися. Проте воно таїть таку небезпеку, що «в цьому можна і згинути». Він завжди був проти «верховних сил», поки вони «не щезали» для нього. «Десь має початись і заколот». Його заколоти вже ніде не починаються. Тут і там він стрічає людей, яким здається: у тебе надзвичайний капітал, незчисленний капітал, у мене такого ніколи не було! Він зізнався: «Доводиться годинами вгамовувати серцебиття, що його в такій ситуації можна порівняти з барабанними дрібушками. І ніщо від цього надовго не захистить». Тут люди не мають капіталу, а якщо він і є, то нема сил використати його, навпаки, «вони його циндрять». Саме тут, «де все, що під силу зробити людині, стає неможливим». Тут потворність лізе у всі щілини «сексуального безриб'я». Вся місцевість «підточена їхніми хворобами». Це якась долина, де гниль розмовляє «мовою глухонімих»; те, що в інших краях ховається, маскується до останньої хвилини, тут безсоромно випинається, «сухотами тут мало не пишаються. Їх виставляють напоказ цілком безсоромно, так, що чути якимось гнилим листям».

«Є діти, – говорив маляр, – яким до школи три години ходу з гори. А нерідко, перш ніж вийти з дому – о четвертій ранку, – вони мусять ще й на кухні підмогти. Дванадцятирічним доводиться годувати і доїти корів, а інакше кому ж? Мати або померла, або лежить хвора, брат ще малий, а батько у в'язниці за шинкові борги. Запасшись партикою чорного хліба, плентають вони у лютий мороз униз. Прогрес обійшов ці місця стороною, так. Зненацька налітають урагани, і кричи не кричи – ніхто не почує. Сільських шкіл набудували багато, понаставляли по долині, а дорога до них така тортура, що не варто тягнутися, щоб тупіти за партою. У вибалку вже трапляються групи з двох-трьох підлітків, міцно збиті маленькі зграї тих, для кого усе вже занадто пізно. Діти тут передчасно подорослішали. Мухами годовані. Ноги вигнуті колесом. Голови з ознаками водянки. Дівчатка бліді і хирляві, всі мучаться нагноєннями через проколоті для сережок вуха. Хлопчики білясті, рукаті, з пласким лобом».

Схопитися, втекти і знову принишкнути, сидячи на місці, – ось, власне, до чого зводилося його дитинство. Помешкання, з яких не вивітрився дух мерців. Ліжка, що при першому дотику видихають запах небіжчиків. Те чи інше слово, яке пишномовно прокочувалося по коридорах, приміром, «у жодному разі» або «школа», «смерть» і «поховання». Його роками переслідували ці слова, терзали, «доводили до страшного стану». І потім знову не сходили з язиків, як пісня у своєму жахливому круговороті: слово «поховання», відірвавшись від цвинтаря і від усіх цвинтарів одразу, сягало ген-ген, доскакувало нескінченності, того уявлення, що його люди пов'язують з нескінченністю. «Моє уявлення про нескінченність не змінилося, відколи я був трирічною дитиною. Навіть ще раніше. Воно починається там, де очі вже безсилі. Де все закінчується. І вже ніколи не почнеться». Дитинство прийшло до нього «як людина, що принесла в будинок старі оповіді, страшніші, ніж можна помислити, ніж можна відчути, ніж можна витримати, і ті, яких ти ніколи не чув, тому що чуєш завжди. Не чув ще ніколи». Для нього дитинство почалося на лівому боці вулиці, а потім стрімко понеслося вгору. «Відтоді я весь час думав про падіння. Про здатність до падіння, мені хотілося впасти, і вабили всілякі спроби в цьому напрямку… але дозволити собі таку спробу зась. Це в корені невірно». Тітки своїми гидкими довгими руками тягли його в покійницькі, високо піднімали над позолоченим парапетом, щоб він міг зазирнути в саму труну. Вони пхали йому в долоньку квіти для небіжчиків, і малому доводилося постійно нюхати їх і раз у раз чути: «Золота була людина! А на вигляд – не надивишся! Глянь-но, як вона одягнена в мить прощання! Дивись же! Дивись!». «Вони» безцеремонно «занурювали його» в море «гниття». А в потягах у нього у вухах стояло слово «вперед». Довгими ночами він любив припасти до шпарини у прочинених дверях до спальні діда й бабці, де ще горіло світло, де ще щось розповідали, де ще читали. Він захоплювався їхнім сном в одному ліжку. «Сплять разом, як овечки» – так він це відчував. Вони немов спліталися струменями дихання. Зорі займаються над колосистою нивою. Над озером. Над річкою. Над лісом. Перекочуються через пагорб. Свіжий вітер доносить пташині трелі. Вечори – у комишах і в мовчанні, яке він наповнював своїми першими молитвами. Кінське іржання розриває темряву. П'яні гуляки, візники, кажани наганяють страху. Три мертвих однокласники край дороги. Перекинутий човен, до якого не зміг допнутися потопельник. Крики про допомогу. Голови сиру, такі величезні, що можуть розчавити. Надгробки заходяться гратися, перекидаючись датами народжень і смертей. Мертві черепи поблискують на сонці. Відчиняються і зачиняються двері. У будинках священиків сідають за стіл. На кухнях куховарять. На бійнях забивають. У пекарнях печуть. У шевських шиють. У школах вчать – при відкритих вікнах, від чого стає моторошно. Строкаті фізіономії процесій. В охрещених немовлят вигляд якихось недоумків. Єпископа зустрічають загальним вітальним репетуванням. Насип рябіє кашкетами залізничників, викликаючи сміх чоловіків, на яких, окрім робочих штанів, нема нічого. Потяги. Вогні потягів. Жуки і хробаки. Духова музика. Потім велетенські люди на величезних вулицях: залізничний ешелон, від якого дрижить земля. Мисливці беруть його з собою. Він перераховує впольованих рябчиків, сарн, завалених оленів. Лані, благородні олені, спробуй розрізни! Велика дичина. Дрібна дичина. Сніг, він засипав усе. Бажання у вісім, бажання в тринадцять. Розчарування, що зрошують наволочки. Потоками сліз безсилля перед незбагненним. Уся немилосердність світу, що наскочила на нього з шестирічного віку.

Міста, що зляться на своїх відкривачів.

«Дитинство завжди дріботить поруч, мов якийсь песик, який був колись веселим супутником, а нині вимагає особливого догляду, і його треба напихати сотнями ліків, аби він потихеньку не випустив дух». Шлях біжить уздовж річок і не минає ущелин. Вечір, якщо йому підказати, сконструює найдорожчу і найхитромудрішу брехню. Втім, не вбереже від болю й обурення. Затаєні кішки чорними думками перебіжать комусь дорогу. Мене, як і маляра, кропива затягувала на миті в якусь диявольську розпусту. І я теж кришив страх дробом малини, брусниці. Зграя ворон, блискавично знявшись, відкривала лик смерті. Дощ набухав вологою і відчаєм. Радість змотується на веретено з віночків щавлю. «Сніг угортав землю, немов дитину». Ні закоханості, ні нечупарності, ані жертви. «У класних кімнатах в'язався ланцюг простих думок, чимраз видовжуючись». Потім міські крамниці із запахом м'яса. Причілки і стіни, і нічого, крім причілків і стін, поки знову не відкривався вихід у поля, часто вкрай несподівано, і так з днини на другу. Коли знову починалися луки; жовті, зелені, брунатні ниви; чорні ліси. Дитинство: з дерев сиплеться садовина, такої розкоші не знає жодна інша пора! Таємниця його дитинства полягала, за його словами, у ньому самому. Він ріс, як трава, серед коней, курей, молока і меду. Потім його знову виривали з цього первозданного стану, приковували до якихось цілей, яких він не бачив. Його планували. Тисячократно множачи можливості, які всихали до одного зарюмсаного вечора. До трьох-чотирьох реальних варіантів. Уже незмінних. До трьох-чотирьох законів. Схем. «Як рано можна сконструювати неприязнь. Дитина ще в безсловесному стані прагне осягти все. Але нічого не осягає». Адже діти набагато глибші, ніж дорослі. «Сповільнювачі історії, не обтяжені совістю. Вони обсмикують історію. Натхненники поразок. Щонайрішучіші». Ще не навчившись орудувати носовичком, дитина вже становить смертельну загрозу всьому сущому. Маляра – як і мене – часто приголомшує удар при якомусь відчутті, що його пережито в дитинстві, – беззвітному відчутті, викликаному якимось запахом або кольором. «Це мить страшної самотності».

Він отримав «найгірше виховання, позірно найгірше». Та перевага, що про нього не дбали, виявилась, як з'ясувалося пізніше, «жорстокою помилкою». По суті, про нього з самого початку і думати не думали. «А бездумно нікого не виховаєш. Якщо і дбали, то про мої черевики. Але не про душу. Про мій шлунок. Але не про дух. Згодом, але занадто рано, коли мені було тринадцять, навіть і не про шлунок, а тільки про черевики». Тут я подумав про те, яке мені дали виховання, порівняно з тим, що його здобув маляр. Чи було у мене виховання? Чи тільки підростання? Дичавіння? Як дичавіють норовливі рослини в саду, зарослому бур'янами? Я завжди був залишений на самого себе. Турбота? Підбадьорливі слова? На якому світі? Коли це було? З чотирнадцяти років доводилося за все платити самому. За все! Навіть за духовний розвиток. За все, що можна помацати. Однак мене це не жахало так, як маляра. Мені не велося так кепсько. Я інший. Не такий зворушений. На відміну від нього, мені не властива вічна збуреність і роздратованість.

Він часто запитував себе: «Як мені вибратися з мороку? З головою, оповитою мороком, міцно загрузнувши в ньому, я завжди намагався звільнитися від нього. Від симптому, так, отупіння… Морок досягає міри стверділого безумства. До двадцятого, тридцятого, тридцять п'ятого року життя. Потім ще нещадніше. Я намагався вибратися. Це видається мені важливим. Указати вам на це, на цю думку… Я за найпростіші пояснення: вигин річки, нехай буде вам відомо, нагадує вигин людського хребта, це блискучі, мерехтливі, з полиском нескінченного, частини людського хребта, що збігає за обрій, – ось що це… За певних умов морок у власній голові – а морок буває лише у власній голові – достатньо знищити мороком у власній голові. Зауважте: морок – завжди морок власної заткнутої, відтятої голови. Із власного мороку людей тягне в морок загальний, знову і знову, нехай буде вам відомо… Так само як і мене, притуленого колись до батьківського дому, мене, напівроздягненого, потягло в морок. Як зараз: угорнутий вітром велосипед, двійко танцюючих школярів. Запах родзинок. Усе просякнуте тупістю, що зводить фундаменти. Вирізана з газети фізіономія нашого вчителя математики, який пригощав нас досягненнями Вольтера.[32] Силуети Гомера[33]… вламуються в мій мозок, у морок. Причини та образи без усякого зв'язку, уявлення про час і підґрунтя цих уявлень. Пробоїни, зроблені ними. На незліченні питання віку немає відповіді. Загальне озлоблення вчиняється з убивчою точністю: собака качається по траві. Це може бути і кротом або собакою, навіть грудкою бруду, на яку падає підозра в бажанні існувати… люди тут танцюють над прірвою, в якій цілісінький день розбиваються їхні болі і болі цих болів».

Він розтлумачував мені, як заходив у стосунки і розривав їх. Про складнощі викладу він не думав. Мистецтво оповідача – прерогатива інших натур. Не його. Він говорив про те, як планував і здійснював поїздки або планував і не здійснював. Як пізнав пристрасть і насолоду заради насолоди, як і те й інше саме по собі доскакували висот, для інших недоступних, заборонених. Він опанував мистецтво падінь, щоденних універсальних, археособистісних поразок. Він часто звинувачував себе у брехні і зброю непідкупності та точності орієнтації в реальних речах обертав проти самого себе. Анітрохи не вагаючись, можна це сказати. Півтони видавалися йому занадто дріб'язковим явищем, щоб узяти їх у свій арсенал. Океани здавалися йому похмурим божевіллям, яке встановлює межу, глузує з нескінченності. Гірські масиви виблискували дедалі яскравіше. Прірви чорніли так зловісно, що проймало морозом. Його повітря часто здригалося від перекотів далекого грому. Часом різко висвічувалися контури південних вапнякових гір. Удар блискавки оглушає весь білий світ. Часом міста збігалися на хистке морське узбережжя. Такі поняття, як «гордовитість» і «неприкаяність», «суворість» і «вбивча самотність» складалися з руху рук, цілком поза його свідомістю. Спогади, які можуть бути такими ж ясними, як повітря відкритого вічності серпневого дня, будили в ньому неабияку активність духу і вражаючу здатність до світопізнання. Історія наскрізь просвічувала його, а він те ж саме робив з історією, і співзвуччя правило ними. Зусилля розуму з погляду ясності годі було порівняти з його відчуттями, прозоріші за які, напевно, і уявити собі неможливо. Йому змалку вкладено в мізки поняття неба і пекла і світу, що лежить між ними. Але це завжди були тільки миті, які, як йому здається, залітають у душу кожній людині й однієї чудової днини, як по команді, десь пропадають. Він остерігався силового впливу на «руйнівників» своїх відчуттів. Він проклинав їх, і перемога була за ними. На землі лежало те, від чого очікував він вічного спасіння. Біля його ніг розляглося «царство можливостей, недоторканне для будь-якої провини». Він говорив про те, як навчився обходитися з людьми і з камінням, як з новонародженим і як з древнім. Про те, як з'ясував для себе, що таке бездумне і що породжує бездумність, самотність, відмирання. Про те, як зумів поєднати в собі майбутнє, сьогодення і минуле і розвивав цю гру, аж урешті йому часто-густо зраджують очі. Про те, як шляхом лише розрахунку навчився вимикати тіло і навіть дух, задавав йому такий напрямок, який ставав на мить постійним «єдиним напрямком», відчуттям, яке тривало, можливо, лише долі секунди. Про те, як наважився жити виключно серед мертвих, вислужених, зниклих, скасованих, скинутих. Немов у нескінченному тунелі, життя його спливало в непроглядній темряві. І в холоднечі. Він згадував юність: шалена, вона, проте, як йому наразі здається, завмерла.

Трафаретний малюнок у його кімнаті за ніч дедалі більше перетворювався на якесь пекло, в якому потвори розігрували страшні сцени. Це навалювалося на нього ближче до світанку. І було всього лише моментом, коли через утому й відразу до всього і до себе самого він устигав прикорхнути. Не засинав. Ні. Насувались якісь пики з докорами, шарпаючи мозок. Покидьки людства. Голоси звучали дедалі ясніше. Але безглуздо. «А це ж було лише орнаментальне убозтво, примітивні зображення кактусів. Ймовірно, я кожну ніч закликаю страшне. Тут і повсюди. Тільки так я можу пояснити це наслання, що находить щоночі. Вся кімната поцяткована цими мерзотами, ви ж знаєте, тут вони псують малюнком навіть стелі. Я змушений час від часу вставати. І перевіряти, чи замкнено двері. Одного разу мене вже налякали. Відтоді все стало ще страшніше». Фантастичні образи наскакують на маляра «ззаду», коли він намагається лежати долілиць, аби не бачити трафаретного малюнка.

Він говорив це, коли ми сиділи внизу, в залі. Довкола нас було порожньо. Хазяйка пішла в село замовляти пиво для заїзду. Учора, чи то пак нині вночі, пиво скінчилося, бо тут гула така пиятика, що не залишилося ні краплі, виметено все, що лежало у скринях, в ящиках і стояло на полицях. Зметено все. Аж до шматка хліба. До третьої ночі будинок здригався від чоловічого реготу. Якщо ми зберемося вийти з дому, ключ від вхідних дверей слід покласти на ліве підвіконня зовні, сунувши його за віконницю. Ушпарив мороз. Вікна зранку були непрозорі, паморозь їх побілила. На шибках вималювалися квіти й обличчя. «Личини руйнувань», – як назвав це маляр. Визирнути на вулицю зась. Сотні брудних келихів, кухлів і порожніх пляшок ледве вміщалися на шинквасі. На дверях і на стінах висіли якісь шмотки, що їх позабували робітники. Злиденні. У кишенях – м'яті купюри, носовички, світлини та гребінці, у чому ми з малярем переконались, обнишпоривши одяг. Запах гулянки – з якої нагоди пили, невідомо – ще стояв у залі, у всьому будинку, не знаходячи виходу назовні. Через холод провітрювати ніхто не насмілювався. Безладдя на кухні вражало своєю грандіозністю. І раптом задзвеніли шибки, стіни здригнулися від «удару в обличчя атмосфері» – від вибуху, що прогримів унизу, в долині. «Вони пробивають велику свердловину в горі, – сказав маляр. – Роблять друге водосховище».

Там, унизу, за його словами, розгорнулося таке гігантське будівництво, що в голові не вкладається, «як це можливо». Інженер наводив йому дані, цифри, терміни. «Неймовірно, – сказав маляр, – більше тисячі робітників. Копошаться внизу, наче мурахи». А взагалі з цим будівництвом опосередковано пов'язані десятки, навіть сотні тисяч, які на неї працюють. «Рахунок інвестицій іде на мільярди». Держава вміє порадити зі своїми джерелами, знайти застосування своїй науці. Це ж «престижно». Однак там, унизу, і не тільки там, заварилася така каша, після якої усе буде «перевернуто догори дриґом». Техніка щомиті обганяє сама себе. «Ходімо, – заквапився він, – треба прогулятися. Либонь, є на що подивитися».

Ми вийшли з будинку. Але нічого видно не було, тільки перед очима, мов за сигналом, почала ще сильніше густіти сіра імла. «Сьогодні зі свого місця у вибалку я хочу поглянути на похорон, – обронив він, – вони ховають власника крамниці з дрібним крамом».