Читать книгу Холоднеча. Старі майстри - Томас Бернгард - Страница 6

«Люди всього-на-всього приходять на готовеньке, – казав він, – і все кидають, але ж це все, кожна штука, все, що швидко попадає під руку, – ціла праісторія. Що старішаєш, то менше чіпляєшся за зв'язки, які вже пізнано, вивчено, прибрано. Стіл, корова, небо, струмок, камінь і дерево – усе вдовж і вшир вивчено. Все лише механічно вживається. Предмети, ціла симфонія винаходів, цілком незбагненна… йдеться вже не про варіації, поглиблення, відтінки. Усім подавай лише великі зв'язки. А як вдивляться в архітектуру всесвіту, відкривають у ній тільки загальну орнаментику простору, та й по всьому. Гру найтонших співвідношень, грандіозних повторів – тут приходить думка про вічне своє безсилля. З віком мислення стає механізмом тортур через слабкий доторк. Жодної заслуги. Я кажу «дерево», а бачу густий ліс. Я кажу «річка», а перед очима – всі річки відразу. Я кажу «дім», а бачу море будинків, міську забудову. Кину просто «сніг», а це – цілі океани. Зрештою, думка розпускає все. Високе мистецтво полягає в тому, щоб осягнути розумом і велике, і мале, щоб завжди мислити у всіх масштабах одночасно…».

Непевність – ось що, за його словами, штовхає людей на подвиги, непевні люди, створені, по суті, як невдалі створіння, можуть усе. Героїв народжує непевність. Інакше кажучи, тривога, страх, розпач. «Що вже тут говорити про художню творчість». Править зовсім не впевненість, а недоумство, недолугість – щось ординарне, а не екстра. Цими міркуваннями він поділився за обідом. Смажену яловичину він відправив назад, на кухню, хоча сам її замовив, і віддав перевагу вудженині. Господарка взяла тарілку з печенею й зникла. За столом тільки ми удвох, тим часом як людей у їдальні повно. Здається, більше нікуди. Уже розставляють стільці, принесені з кухні. Вздовж вікон ставлять і видовжують метрів на два великі лави. Нарешті, багато хто просто вмощується на підлозі, на дошки між перекинутими барилами. П'ятниця. Потім, коли вже зовсім нікуди приткнутися, починають підходити до нашого стола. Першими – гицель і інженер, потім робітники пхають маляра. Господарка, поставивши перед ним тарілку з вудженим м'ясом, зловтішно спостерігає, як старого просто-таки чавлять. Вона знову викривляється за його спиною, за моєю – теж, адже вважає, що я рию яму на нього. Звідси підозріле до мене ставлення. Вона ставить між нами знак рівності. А що він любить її як собака бука, то я теж змушений її ненавидіти.

Гицель – високий чорнявий чоловік. Інженер – на голову нижчий, русявий, балакучий, зовсім не схожий на гицеля. «Роботи затягуються», – каже інженер, маючи на увазі мостобудівні роботи як частину проекту будівництва електростанції, розгорнутого внизу, у долині. Виявляється, зараз для заливання бетону найневідповідніша часина, але роботи все одно треба доводити до кінця. «Від переробу жодного зиску», – зауважує інженер. Він, так би мовити, не в тім'я битий. Робітникам спуску не дає. Висловлюється тією ж мовою, що й вони. П'є, як вони. Вміє круто розібратися з ними, як чинили б і вони на його місці. Перекриваючи гамір, він гукає кожного на ім'я. Слідом за іменем іде розпорядження щодо завтрашньої роботи. Схоже, у голові в нього вміщується все: фінансові відомості, вивезення ґрунту, вертикалі й горизонталі мостових ферм, техніка безпеки і таке інше. Він смалить сигарету за сигаретою і, трусячись од сміху, налягає черевцем на стільницю. З гицеля слова не витягнеш. Здається, інженер якимось дивом вгамовує чудовисько. Робітники його поважають. Перед ними він не прикидається. «Рейки в паз», – вирікає він, і всі, крім мене й маляра, знають, що це значить. Маляр підводиться й, не попрощавшись зі мною, зникає. А мені однаково. Можу ще посидіти й людей послухати.

Наше житло, за словами маляра, – з розряду таких готелів, у двері яких стукають, тільки якщо більше ніде переночувати, заради одного-єдиного нічлігу. Його він завжди приваблював. Ні, не цноти принаджували його, а недоліки. Нерозривність із воєнним часом, коли цей готель служив пристановищем йому із сестрою. Він знову й знову занурював у злидні й випробування голодом. У примітивність. У невибагливість. «Я знаю навіть найтихіше шурхотіння цього будинку», – сказав маляр. Він міг би в темряві намацати давно знайомі нерівності на стіні, що її він знає до найменших, нерозглядних віспин. «Я пожив у кожній із кімнат, – мовив він. – Колись я міг навіть купити цей готель. Тоді і в кишені бряжчало. Проте тут би все скінчилося». Сюди він приїхав, коли йому все набридло. «Ці стіни могли б багато що виповісти. Кожна кімната пам'ятає яку-небудь неймовірну подію. У цей будинок теж увірвалася війна. Взяти хоча б кімнату, де ви мешкаєте…»

Він сказав: «З моїм настроєм краще б промовчати. Йдеться про якесь рішення, що його людина ухвалила в цій кімнаті. Рішення нікому не зрозуміле. Суперечне релігії». Способи можуть одрізнятись, але джерело всього – прадавня мудрість. І наскільки консервативний найчастіше хід думок, настільки революційні наслідки. Буває, що в дім упирається холоднеча, коли хтось забуде зачинити вікно, і все в ньому аж корчиться від холоду. «Навіть мрії. Все перетворюється на холод. Фантазії, сни, все». Ще жодного разу в цьому готелі не відвідала його яка-небудь «піднесена» думка. Втім, такі думки з натури йому далекі, аморальне вже саме бажання поринати в них. Він навіть жене їх. «Характер думок, на які прагне пристати людина, визначає вона сама». Дивно, «як відштовхує від себе нерідко те, чому довіряєшся». Життя в готелі «пропонує на будь-який смак грандіозні знущання», що їх він навіть дошукується. Завдавати собі болю – у цьому він вправлявся ще дитиною. «Так я вперше випробував себе. Це наче я запхнув руку у вогонь». З плином часу він розвинув це до вершин божевілля. «Готель із кожною своєю щілиною – головний свідок моїх почуттів, моїх станів. „Це я", – говорить тут усе моїм голосом, – і нема вже жодної чесноти, жодної наївності, хіба що кровозмішення понад будь-яку уяву».

«Мій час сплив, як проходить час, якого не бажаєш. Так, я ніколи не бажав свого часу. Хвороба – то наслідок відсутності інтересу до свого часу, браку інтересу, безробіття, невдоволеності. Хвороба причепилася, коли вже нічого не залишилося… мої дослідження зайшли в глухий кут, я раптом збагнув: ні, цю стіну мені не здолати! Залишалось одне – шукати шлях, на який я ще не ступав… Ночі були безсонними, грузлими, хмурими… іноді я підхоплювався, і мені поступово відкривалася вся фальш навигадуваного, усе знецінювалося, вибудовувалося в якийсь ланцюжок, у логічний ряд, розумієте, ставало безглуздим і безцільним… І до мене дійшло, що навколишній світ не хоче, щоб його пояснювали».