Читать книгу Холоднеча. Старі майстри - Томас Бернгард - Страница 4

Я відїхав першим потягом, о пів на п'яту: той увігнався просто у скелі. Праворуч і ліворуч панувала пітьма. Коли сідав у вагон, мене пробирав мороз. Згодом я мало-помалу зігрівся. Навколо гомоніли робітники, що верталися з нічної зміни. Вони нараз прихилили мене до себе. Жінки й чоловіки, молоді й старі, але всі однаково знесилені у горнилі безсонної ночі, згорблені під її тягарем од голів до грудей, од калиток до п'ят. Чоловіки в сірих шапчинах, жінки в червоних хустках. Ноги замотані у якесь лахміття з грубої шерсті – єдина можливість лишити з носом холоднечу. Я миттю здогадався, що це снігоприбирачі, які підсіли в Зульцау. Було тепло, мов у коров'ячому животі: повітря, здавалося, безупинно нагніталося помпами серцевих м’язів, а ті ж таки людські тіла його всмоктували. Можна ні про що не думати! Я оперся спиною на стінку. А що цілу ніч не спав, то мене швидко зморив сон. Прокинувшись, я знову побачив кривавий слід, який зміївся по мокрій підлозі вагона нерівною смугою, немов зображення затиснутої скелями річки на географічній мапі. Слід зникав десь між вікном і рамою під стоп-краном. Це була кров розчавленого птаха, тільце якого зчавила віконна рама: несподівано підстрибнувши, вона майже перерізала бідолашку навпіл. Ймовірно, пташину пристукнуло кілька днів тому, і так щільно, що зовні навіть не підвівало. Провідник, який протупотів вагоном з обов'язку своєї безрадісної служби, не кинув на пернатого небіжчика й оком. А проте він, певно, вже бачив його раніше. Я це зрозумів. Несподівано трапилася нагода послухати бувальщину – історію колійного сторожа, що задихнувся в хугу. Закінчувалася вона словами: «Йому все було до лампочки!» Чи через мою зовнішність, мою внутрішню суть, яка вийшла наяв на клаптику простору, на який можна метнути оком, або ж через флюїди моїх думок, які наполегливо працювали над майбутнім завданням, але ніхто до мене не підсів, хоча кожне вільне місце у вагоні ставало раз у раз омріяною здобиччю. Потяг зі скрипінням проповз річковою долиною. Подумки я вже побував удома. І подався далі якимось великим містом, яке колись перетнув. Потім помітив порошинки на лівому рукаві і спробував струсити їх правою рукою. Робітники повитягали ножі і заходилися різати хліб. Вони пхали в себе цілі партики та ще й набивали роти кавалками ковбаси і м'яса, якимсь кришивом, яке не їли б за жодним столом. Такі харчі можна уминати тільки на коліні. Всі цідили крижане пиво і не мали сил посміятися над собою, і то коли здавалися собі смішними. Втома їхня була така велика, що вони і не поривалися застебнути ширіньки або витерти губи. Мені здалося, що, переступивши поріг домівки, всі миттю попадають на свої ліжка. А о п'ятій вечора, коли всі інші впораються з роботою, вони знову стануть до неї. Потяг гримотів і мчав униз, як і річка уздовж колій. Темрява щодалі густішала.

Кімната виявилася такою ж маленькою і незатишною, як і моя практикантська комірка в Шварцаху.[20] Там мало не над вухом нестерпно клекотіла річка, тут було нестерпно тихо. На моє прохання хазяйка зняла гардини (така вже моя натура: терпіти не можу гардин у кімнатах, вони мене відлякують). Від хазяйки мене верне. З тим-таки присмаком, як у дитинстві, коли я блював біля розкритих воріт різниці. Якби вона була мертва, то мені – зараз – не було б гидко (анатомовані тіла ніколи не нагадують мені живих), але ж вона жива і живе у затхлому, прадавньому запаху кухні у заїзді. Мабуть, мені випало чимось упасти їй в око, вона сама притягнула вгору мою валізу і запропонувала приносити мені вранці сніданок. Проти своїх правил. У них так не ведеться. «У нас тільки пан мальовник сам по собі», – сказала вона. Як-не-як завсідник, з привілеями. А хазяям «більше збитку, ніж зиску». Спитала як я потрапив до її заїзду. «Припадком», – відказав я. Мовляв, мені хотілося швидше відпочити і знову додому, де на мене чекає купа роботи. Вона виказала розуміння. Я назвав своє прізвище і віддав паспорт.

Досі я не бачив нікого, крім хазяйки, хоча в готелі неабияк галасували. Кожного разу, коли приходив час їсти, а я робив це в своїй кімнаті. Я запитав хазяйку про маляра, і жінка сказала, що він у лісі. «Він майже увесь час пропадає в лісі, – докинула вона, – до вечері не вернеться». Хазяйка спитала, чи знаю я «пана живописця». «Ні», – кинув я. Стоячи вже в дверях, вона, здавалося, безмовно про щось питала, як може питати чоловіка жінка, блискаючи очима. Я був заскочений зненацька. Помилка виключена. Її пропозицію я відкинув мовчки, ледь здолавши напад нудоти.

Венґ – місце, найпохмуріше з усіх, які коли-небудь потрапляли мені на очі. Куди похмуріше, ніж можна було виснувати з асистентового опису. Доктор Штраух говорив про це натяками, як натякають на небезпечний відтинок шляху, що його належить пройти другові. Все, про що казав асистент, складалося з натяків. Незриме мотуззя, яким він мене чимраз міцніше приторочував до покладеного на мене доручення, викликало поміж нами майже нестерпну напругу, та й аргументи він забивав у мене, мов якісь цвяхи – у мозок. А проте, він вирішив не забивати мені баки й обмежився чіткими настановами. Місцевість і справді наганяє на мене страх, ще більше лякає саме селище, де живуть карликуваті горбані, ще й – так і хочеться докинути – мішком намахані. Пересічно метр сорок заввишки, тиняються вони між потрісканими стінами і якимись містками, народжені в якомусь чаді. Ці коротуни здаються типовими аборигенами цієї-таки долини.

Венґ розташований високо в горах, однак, як на те, примудрився розлягтися на дні ущелини. Про те, щоб перебратися через стрімчаки, годі й думати. Хіба що дорога внизу кудись таки виведе. З огляду на цю потворність краєвид має свою вдачу, а отже переважає мальовничі краєвиди, в яких вдачі – катма. Тутешні всі вирізняються пропитими, стонченими до верхнього «до» дитячими голосками, що їх вони стромляють у вухо першому-ліпшому мандрівникові. Шпигають. Шпигають мов тіні, мушу уточнити, бо досі бачив лише тіні людей, примар, які животіють у злиднях і якійсь несамовитій нетерплячці. І ці голоси, що кусались у тіні, попервах збивали мене з пантелику, чимраз розбурхуючи. Хай там що, а на свої відчуття я дивився тверезими очима, тож вони мене не роз’їдали. Власне, все мене задовбувало, бо йшлося про щось украй незручне. Крім того, я тягнув фіброву валізу, вміст якої гуркотів, увесь час змішуючись. Шлях знизу, від залізничної станції, де жевріло якесь промисло і будувалася велика електростанція, вгору, до Венґа,[21] можна було здолати тільки на своїх двох. П'ять крутих кілометрів, єдина дорога, в усякому разі – в цю пору року. На кожному кроці заливається, виє собачня. Можу собі уявити, як їдуть мізками люди, що, як і я, піднімаються до Венґа і товчуться в ньому самому, якщо їх не відволікає праця, або забава, або яке-небудь інше заняття з тією ж метою, на кшталт якогось непотребства, або богомілля, або пияцтва, або ж усього цього воднораз. Що тягне людину, таку, як живописець Штраух, у такі місця і в таку пору, в місця, які, мабуть, увесь час ріжуть йому око?

Моя місія – цілком таємна, і на мене її спеціально, розмірковано, з ефектом несподіваності звірили в останню хвилину. Не сумніваюся, що асистентові вже давно спадало на думку відрядити мене, щоб я пильнував його брата. Чому саме мене? Чому не когось іншого з-поміж таких само, як я, практикантів? Може, тому, що я частенько чіплявся до нього з важкими запитаннями, а інші – ні? Він якнайсуворіше мені наказав не давати маляреві анінайменшого приводу підозрювати мене, буцімто я якимсь чином пов'язаний з його братом, хірургом Штраухом. Тому мені, якщо запитають, треба відповідати, що я, мовляв, вивчаю право, аби лишень не згадувати медицину. Асистент узяв на себе дорожні витрати і добові. Він видав мені суму, що здавалася йому кругленькою. Він вимагав від мене точності спостережень, та й годі. Повної картини того, як його брат поводиться, як він відбуває своє буденне життя. Звіту про його звички, наміри, зауваження й міркування, про ходу, про манеру жестикулювати, розпалюватися, «відштовхувати людей». Про те, як він користується ціпком. «Допильнуйте, яку функцію виконує ціпок у нього в руці, найпильніше допильнуйте».

Хірург не бачив маляра двадцять років. Останні дванадцять вони навіть не листуються. Маляр відверто зве їхні взаємини розбратом. «А проте, я як лікар роблю спробу», – мовив асистент. Для цього йому потрібна моя допомога. З моїх спостережень він мав би більшу вигоду, ніж з усього іншого, до чого він уже вдавався. «Мій брат, – повідомив він, – як і я, досі парубкує. Він, так би мовити, мудрий як соломонові патинки, але страх який непутящий. Переслідуваний гріхами, соромом, побожним ідеалізмом, чужими й власними докорами, інстанціями… Мій брат – з тих, кого звуть мандрьохами, тобто істота, гнана страхом. Паливода. Людиноненависник». Це завдання – приватна ініціатива асистента і є частиною моєї шварцахської практики. Вперше в житті спостереження стало мені за працю.

Я хотів був прихопити із собою книгу Кольтца про патологію головного мозку, що ділиться на «підвищення функціональної активності» (симптоми роздратування) й «ослаблення функцій» (параліч) мозку, та якось забув про неї. Натомість я взяв із собою книгу Генрі Джеймса,[22] що відволікала мене від занять ще у Шварцаху.

О четвертій я вийшов з готелю. Я був спокійний, коли мене несподівано різко пройняло – і не тільки до кісток – якесь моторошне занепокоєння. Таке відчуття, наче я, ніби гамівну сорочку, вдягнув на себе цю кімнату, а тепер її конче треба зняти. Я кинувся назад, униз стежкою, попрямував до обідньої зали. На мої викрики ніхто не відповів, і я знову вийшов. Спіткнувся об якийсь крижаний горбок, але миттю випростався й обрав собі ціль – пеньок, що стирчить метрів за двадцять п'ять. Перед ним я зупинився. Навколо з-під снігу стирчали самі пеньки, наче покришені кулями. До мене раптом дійшло, що я проспав, сидячи на ліжку, години дві з гаком. У моїй утомі були винні дорога й нове оточення. Фен, теплий вітер, – майнуло мені в голові. Раптом я уздрів, як з переліска, що починався щонайбільше метрів за сто від мене, вивалюється фігура: поза сумнівом, маляр Штраух. Я міг розгледіти лише голову й корпус, ноги ховалися за кучугурою. У вічі впадав чорний капелюх. Немов знехотя, з натугою, як мені здалося, маляр пересувався від пенька до пенька. Він опирався на палицю, якою водночас сам себе підганяв, викликаючи асоціації з перегоном худоби, але при цьому був і погоничем, і ціпком, і забійною худобою. Проте це враження миттєво поступилося практичному питанню: як би швидше і спритніше підійти? Як я йому відрекомендуюся? Просто підійти й про що-небудь запитати? Може, це і є перевірений, хай і примітивний, спосіб, яким користується будь-хто, хто хоче напитати дорогу або визначитися з часом? Так? Ні? Так? Так і сяк? Так. Я наважився піти навперейми.

«Я саме шукаю готель», – мовив я. І все вийшло чудово. Він обдивився мене з голови до ніг: моя несподівана поява радше лякала, ніж викликала до мене довіру, – і повів мене за собою. Він сказав, що живе у заїзді постійно, а взагалі зупинятися у Венґу можна тільки тоді, коли ти кохаєшся в ексцентриці, або з дурного розуму. Шукати тут відпочинку? «Ви про той заїзд?» Тут, мовляв, і молодих очей не потрібно, аби побачити, яка це дурня. «Це в тутешніх місцях?!» Перейнятися такою абсурдною ідеєю може хіба що якийсь бевзь. «Або кандидат у самогубці». Він розпитував, що я за птиця, чого навчаюся (маю ж я ще «чогось» навчатись!). Я відповів так, немов інше мені ніколи й не снилось: «Правознавства». Це його влаштувало. «Спокійно йдіть уперед, я людина літня», – сказав він. Вигляд його – от що в якісь миті так лякало мене. Я навіть зіщулився при нашій першій зустрічі: таким безпорадним він здавався.

«Якщо підете туди, куди я показую палицею, то потрапите в долину, де годинами можна гуляти собі безбоязно, – сказав він. – Та й переживати, що вас хтось побачить, не випадає. З вами нічого не станеться: все вимерло до решти. Ні корисних копалин, ані озимини, нічогісінько. Ви знайдете якісь сліди тієї чи іншої доби: каміння, залишки стін, якісь знаки, а чого – хто його зна. Якийсь особливий, таємничий зв'язок із сонцем. Стовбури беріз. Розвалена церква. Кістяки. Сліди сміливішої дичини. П'ять-шість днів самотності. Безмовності, – розводився він. – Природа не знає людського ярма. Подекуди шумлять водоспади. Це як мандрівка в еру, гідну долюдського існування».

Вечори тут падають як сніг на голову, наче їх закликає котрийсь із громових перекотів. Ніби з чийогось наказу спадає гігантська чавунна завіса, віддаляючи одну половину світу від іншої. Вдихнеш удень, видихнеш уночі. Бліді тьмяні барви гаснуть зовсім. Мерхне все. Без усякого переходу. А якщо не стає холодніше, то це робить свою справу фен. Атмосфера щонайменше стискає серцевий м'яз, якщо не паралізує його. Лікарняні стіни багато чого могли б виповісти про ці повітряні напливи: пацієнти, що мали, здається, ось-ось одужати, – медицина сповна в них вклалась, аж зажевріла надія, – непритомніють, і жодна навіть тисячу разів перевірена теорія не здатна підняти їх на ноги. Закупорка вен унаслідок впливу атмосфери. Вдалині, ген-ген, загадкове скупчення хмар. Собаки хтозна-чому ганяють один за одним по дворах і вулицях, кидаються на людей. Річки видихають гнилий сопух, що його назбирали потоки. Гори з рельєфом мозкових півкуль, до яких можна сягнути рукою, при яскравому світлі, удень, такі виразні, а вночі взагалі невловимі. Приїжджі раптом розв'язують язика на перехрестях доріг, запитують, відповідають на питання, які їм ніхто не ставить. Враження таке, наче всі як стій кинулись одне одному в обійми: потворне насмілюється наблизитися до прекрасного, і навпаки, тендітне – до грубого. Годинники кидають краплі часу на цвинтар і приступки дахів. Смерть спритно вповзає в життя. Навіть дітям ні з того ні з сього паморочиться в голові. Вони не кричать, але їх тягне до пасажирського потяга. У готелях і на станціях поблизу водоспадів нав'язуються стосунки, а тоді мить – і обертаються в ніщо; зав'язується дружба, що не встигла зародитися, інтимне «ти», з якого вимучувано мало не вбивчу пристрасть, незабаром задихається в якомусь дрібному паскудстві. Венґ лежить у ямі, виритій за мільйони років льодовиковими брилами. Узбіччя доріг підбивають на розпусту.