Читать книгу Чорне Сонце (збірник) - Василь Шкляр - Страница 4

Повернувшись на базу (після того як нас замінили на блокпосту), ми пішли скупатися в Озівському морі.[3] Хоча наша обитель стояла на його березі, таке задоволення нам випадало нечасто. Та після гарячої роботи я завжди поривався до моря, щоб зняти стрес. Тупо лягав на мілководді й чекав, поки все в мені вляжеться. Єгер із Сіроманцем плавали, пірнали, пирхали водою, як слони, а я лежав на мілині і вслухався, як вода гамує в мені легенький дрож.

До нас приєднався чотовий Гризло. Він вийшов на берег з автоматом і книжкою (зі зброєю ми не розлучалися ніколи), і я косував одним оком, як він роздягається. Мені подобався Гризлів оголений торс – зліва, де серце, на його тілі був витатуйований увесь декалог українського націоналіста.

У Гризла ще по-юначому добре, відкрите лице і борода, відрощена на раніше не голених щоках та підборідді, ніжна, як пух. Він не курить, не п’є, не вживає лайливих слів і червоніє, коли поруч нього матюкаються. Гризло – справдешній націоналіст. Бо у нас же як? Якщо ти розмовляєш своєю мовою, наприклад, у Києві, Харкові чи в Кривому Розі, то ти вже націоналіст. Україна в цьому справді унікальна країна, яких більше немає у світі. Тут націоналістами називають людей тільки за те, що вони розмовляють своєю мовою. А якщо ці самолюбці ще й хочуть, щоб із ними також говорили по-їхньому, тоді бери вище – це вже нацисти, расисти чи щонайменше фашисти. Такі ми, українці. Тому так і живемо. Обираємо собі владу завжди з чужинців, щоб нас, боронь Боже, не назвали ксенофобами. Обираємо перевертнів, чмошників і бариг, щоб часом до керма не дорвався якийсь націоналюга-фашист, котрий поставить у центрі Києва пам’ятник Бандері і заборонить на телебаченні російські серіали.

Візьміть хоч би й цього Гризла. Для нього свято – це бій. Для когось свято – це Восьме березня, Перше травня, День податківця, День митника чи бухгалтера, а для Гризла – бій. «Ну, і що він зробить в економіці, яка понад усе?» – спитають бариги і чмошники. Але я хотів би, дуже хотів би, щоб наш чотовий став бодай міністром оборони. Тоді ми багато чого дізналися б – хто зливав, хто грів руки, чому війні не видно кінця. Хоча ми й так знаємо чимало. Уже всі бачать, звідки ноги ростуть, а що вдієш? Націоналісти, фашисти, расисти й нацисти на війні. А «в миру» толерантні, гуманні, помірковані демократи. Якось ми затримали бариг із пом’ятими вухами, що розкопували водогінні труби на металобрухт, – і з тими не змогли нічого зробити. Їхній старший кудись подзвонив, і через хвилину на зв’язку вже був наш командир. Він сказав, що права рука міністра МВС веліла відпустити затриманих, бо вони під прикриттям «сантехніків» працюють на нас. Ми, скреготнувши зубами, їх покошмарили, а потім таки відпустили.

Оголений, бородатий, на тринадцять років молодший за Ісуса Христа, Гризло іде до мене. Він не загрібає ногами, а, як Ісус, іде по воді. Зупиняється, і я читаю на його худому, м’язистому торсі слова, які знаю напам’ять:

«Не дозволиш нікому плямити ні слави, ні честі Твоєї нації».

– Маляре, – каже Гризло. – До тебе є серйозна справа.

– Угу, – кажу я.

– Дуже серйозна справа, – наголошує Гризло.

– Намалювати Гітлера?

– Ні. Цього разу пропозиція буде не малювати. Завтра вранці з тобою говоритиме Ідеолог.

– Он як!

Ідеолог – це заступник командира з питань ідеології. Серйозна фігура, тому я вірю, що й розмова буде серйозна.

– Добре, – кажу. – А що за пропозиція, якщо не секрет?

– Він тобі скаже.

Гризло тримає інтригу. Щоб я менше розпитував, він на мілині пірнає під воду і, як індіанець, стрілою пливе до хлопців.

Невдовзі ми виходимо на берег, і, поки обсихаємо, я маю нагоду ще раз помилуватися на шедеври, наколені на тілі Єгеря і Сіроманця. Ескізи до цих татуювань я сам-таки й малював на прохання моїх побратимів, а потім інші майстри вибивали їх на шкірі. У Єгеря на всю спину красується козарлюга з двома схрещеними шаблюками, а в Сіроманця на передпліччі – Святослав Хоробрий у кольчузі й шоломі. Багато наших бійців наколюють собі ще тризуби та знак Чорного Сонця, який можна побачити й на емблемі «Азову». Бувалі в бувальцях та ідейно підковані патріоти набивають собі на ліктях павутину, яка означає не лише їхню особливу небезпечність, але й фанатичну відданість своїм ідеалам та принципам. Це вже чисті арії, поруч із ними всілякі фашисти, нацисти, расисти та інші радикали-аматори відпочивають.

Якщо я коли-небудь робитиму собі тату, то оберу Чорне Сонце. Воно теж нагадує павутину, але цей знак набагато глибший. З ним поспішати не можна. Поки що я не впевнений, чи наблизився до того духовного щабля, який дозволив би мені це зробити. Бо якщо ні, то краще не бавитися в такі ігри – Чорне Сонце не прощає легкодумства й нещирості.

– Готуйся, Маляре! – сказав Гризло.

– До чого?

– Побачиш!

Він, як хлопчисько, підстрибує на одній нозі, затуливши долонею вухо (вода потрапила), і літери на його торсі теж стрибають, але я легко прочитую:

«Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового тризуба».

Я чую, що море витягло з мене втому й тривогу. Це зовсім не те, що було після Іловайська. Тоді волосся на тілі й на голові стояло дибки. На руках воно стирчало, як дріт. Коли приїхали на базу, я теж впав знеможений у воду і пролежав отак з годину, а коли вийшов на берег, відчув, що волосся на мені знов наїжачилося. Я навіть побачив, як воно настовбурчується на руках від зап’ястя до ліктя.

А все починалося без напруги. Вранці наша колона зупинилася перед Іловайськом недалеко від села Грабське – оголосили перепочинок. Ми повискакували з КамАЗів, спершу переминалися з ноги на ногу, а потім зрозуміли, що це надовго, й пішли до лісосмуги на перекур. Посідали на траві, повлягалися хто де бачив і чекали команди. А її не було. Незважаючи на вранішню годину, сонце пекло по-серпневому.

– Кого ждемо? Доки це буде? – нервували хлопці.

Потім нам сказали, що чекаємо підкріплення: повинні підійти танки, бетеери, важка артилерія. Мають прибути навіть два генерали. Якщо хтось думає, що ми дуже зраділи такому підкріпленню, то це не зовсім так. Танки завжди віщують велику битву, а ми готувалися до легкого піхотного наступу. Тому та звістка швидше викликала хвилювання, аніж заспокоєння. Принаймні у мене. Якщо казати відверто, це був страх. Ще не такий великий, щоб волосся дибки, але це вже було те відчуття, що холодить груди. Ти намагаєшся його прогнати, а в голову лізуть ще більші дурниці.

Під’їхала ще одна колона, як виявилося, криворізька бригада. Хлопці підійшли до нас розпитати, що тут і як.

– Чого чухаємося? – весело спитав водій беемпе, хоч видно було, що він схвильований. Тому й говорив так весело.

– Запитання не до нас, – сказав я.

Ми розговорилися, і виявилося, що цей хлопчина з одного зі мною району, з села Вишневого. Звали його Олег. Ми з ним до цього ніде не перетиналися, бо він був значно молодший за мене. Худий, щупленький, камуфльована форма висіла на ньому, як на кілку, ніби він зняв її з чужого плеча. Хтось навіть пожартував:

– Ти що, когось роздягнув? Чи взяв одежину на виріст?

Він помітно знітився, мабуть, соромився, що на нього важко підібрати форму, але відповів з гідністю:

– Форма повинна бути просторою. У нашому ділі це важливо.

– Правильно, – сказав Маестро. – Розмір має значення.

– А як на мене, то нічого не має значення, – випустив дим у руду бороду Сіроманець.

– Тобто?

– Усе залежить від удачі.

– Удачу треба ловити, – сказав Маестро. – Вона сама не приходить.

– Авжеж, – погодився Сіроманець. – Сама приходить тільки вона.

– Хто? – спитав Єгер.

– Х-га-га. Смерть, хто ж іще?

– Знайшов, про що говорити.

– Смерть – це не найгірше, що може бути, – сказав мій земляк Олег.

– А що? – спитав Єгер.

– Полон.

– Полон?

– Чув же, що вони витворяють?

Я знав, що зараз про це не можна говорити і думати. Від теперішніх наших думок і настрою багато залежало. Але єдине, що справді до тебе приходить само, – це думка чи згадка, яку ти не можеш прогнати. І оскільки мова зайшла за полон, то я не міг не згадати Ядра. Позивний Ядро він дістав за те, що був метальником ядра і займав призові місця на різних змаганнях. Сам маріуполець, Ядро виріс у цьому місті таким націоналюгою, яких у Львові чи в Коломиї ще пошукати. На його здоровому, м’язистому тілі не було живого місця від татуювань, шкіра Ядра являла собою велику енциклопедію нашої символіки – від тризуба і Святослава Хороброго до Чорного Сонця та павутини. Ядро був класним снайпером і мав таку світлу голову, що ми бачили його щонайменше мером Маріуполя.

– Маляре! – зверталися до мене хлопці. – Ти ж намалюєш Ядрові бігборди на виборчу кампанію?

– Безоплатно! – казав я. – Його круглу, як ядро, пику я намалюю під циркуль.

– Ні, ми цілком серйозно.

– А я хіба як?

І далі ми вже змагалися, хто придумає краще гасло на бігборд майбутнього мера Маріуполя Ядра.

– Тому, що справедливий! – вигукував Сіроманець.

– Тому, що послідовний!

– Тому, що скромний і совісний!

– Тому, що почує кожного! – кричав ще хтось, але його рішуче перебивали: ну ти, бля, вопше.

– Тому, що не злодюга! Не хапуга і не базікало! Не зек і не хам!

– Та ні, – казав я. – Ядро ж буде намальований зі своєю снайперською гвинтівкою, через те напишемо так: ТОМУ, ЩО ПИЛЬНИЙ.

– Круто! – погоджувалися хлопці, однак і далі перебирали всі вагомі слівця, які можна було поставити після «тому, що»: не задавака, не скупий, не голубий, не мудак, не червоний, не гнучкошиєнко, не поц, не бухає…

Ядро на те тільки поблажливо усміхався. Мовляв, дурійте, дурійте, а я ж то ще своєї згоди не давав. І усмішка на його круглому обличчі теж була кругла, як ядро. Вони, ці здоровані, майже всі такі. Мій дід Сашко був ковалем, залізну коцюбу зав’язував у вузол, а кажуть, що за свій вік мухи не зобидив.

Тому, якщо серйозно, то я написав би на бігборді Ядра одне слово: «ЛЮДЯНИЙ».

Коли ми звільняли Маріуполь, тоді ще була дурна заведенція відпускати захоплених сепарів під три вітри. Запхають їх в автозак, завезуть у мавпятник, наче якихось бомжів чи алкашів-хуліганів, там побалакають з ними, пожурять – і йди на фіґ, щоб мої очі тебе не бачили. І ось одного разу таких деенерівців довелося запихати у «воронок» Ядрові. Дивиться, а серед них його однокласник. Вітька? Ти? Я, Колька, я. Однокласника повезли, а Ядра почав мучити сумнів. Якщо Вітьку випустять – це може окошитися на всій родині Ядра. За те, що він з бандерівцями, не пожаліють ні старого, ні малого. З іншого боку, однокласник усе-таки, он чужих відпускаємо, а з цим же ледве не за одною партою сиділи.

Ядро став радитися з хлопцями, що тут робити, і всі були одностайні: закопати виродка. «Ти просто не маєш права ризикувати, – сказали Ядрові. – Вони тебе не пошкодують». Ядро погоджувався, але все-таки ще поїхав у той мавпятник. Чи він хотів поговорити з однокласником, чи подивитися йому в очі, чи мав який інший намір – невідомо, та, поки Ядро м’явся, деенерівця відпустили.

А Ядра закопали. Він потрапив у полон десь під Тельманом, і енциклопедія української символіки на тілі Ядра не залишила йому жодного шансу. З нього живого зрізали шкіру і закопали.

Тому десь у душі я погоджуюся з моїм земляком Олегом, що полон гірший за смерть. Особливо якщо цей полон закінчується смертю. Тут уже й дискусії не може бути. Смерть ставить крапку над усіма дискусіями.

Мине ще трохи часу – і ніхто не зможе посперечатися з моїм земляком Олегом. Він згорить у своїй беемпешці разом з переконанням, що смерть краща за полон. Йому, можна сказати, пощастить.

А поки що ми кепкуємо з його завеликої вдяганки, і Олег зовсім не сердиться, він теж усміхається і каже, що форму підбирав собі не за розміром плечей чи довжиною холош, а за об’ємом матні, так що нате вам, викусіть; ми кепкуємо з генералів, які десь заблудилися чи, може, наклали в штани, що ніяк не можуть до нас доїхати; ми кепкуємо з усього, з чого можна хоч трішечки засміятися, бо нам це зараз украй потрібно, щоб викинути з думок усякі дурниці, про які ми тут щойно дискутували.

– Як там наш Кривий Ріг? – питає Сіроманець в Олега.

– А як! Як був Кривим, так і зостався.

Він дістає з кишені зім’яту пачку «Бонду», довго видлубує з неї цигарку, і я назавжди запам’ятовую його руки. Маленькі, міцні, посічені на долонях так, що там жодна ворожка не знайде лінії життя, з трохи випуклими жовтими нігтями, – вони, ці руки, так просякнуті соляркою, гаром і мастилами, що їх не відмиєш і кислотою.

– Розказать вам, як у Кривому Розі я купив собі за тисячу гривень дружину? – питає Сіроманець.

Ми всі повертаємо голови до нього. Ми думали, що знаємо про Сіроманця все, а тут тобі маєш – на поверхню випливає дружина.

Пішов, каже, позаминулого літа у стриптиз-бар, а там є така цікава послуга: якщо тобі сподобалася якась танцівниця, то будь ласка – за три години тисяча гривень. Ну, Сіроманець, хоч і не працював тоді на будівництві у Києві, але тисячу гривень нашкріб, заплатив за прейскурантом, як просили. Відвели, каже, йому кімнатину, прийшла до нього дівчина, та, яку він вибрав, а найцікавіше було в кінці. Через три години – ще була ніч надворі – став наш Казанова збиратися додому, аж виявилося, що тому дівчаті нема де подітися. Кімнату їй теж відвели на три години, а далі йди собі куди хоч. «Нема мені куди йти, – каже дівчисько до Сіроманця, який тоді ще не був Сіроманцем. – Візьми мене з собою». А в нього якраз батьків не було вдома, ні тата, ні нені, яка тоді ще не була ненею, вони поїхали на море відпочивати, через те Сіроманець і вишивав ночами. Ну, зглянувся він над тим дівчиськом, привів додому, перебув з нею до ранку вже за так та й заснув міцним сном праведника.

На цьому місці ми затамували дихання. Ми були впевнені, що дівчина витрусила в Сіроманця останні копійки, обчистила квартиру й злиняла. Тепер нас лише цікавило, скільки й чого вона винесла.

– Хоч труси тобі залишила? – спитав Маестро.

– Та слухай же! – розсердився Сіроманець. – Я ж сказав, що купив дружину, а не курву! Чим ти слухаєш?

– Ну-ну, – сказав Маестро. – Валяй далі.

Отож прокидається Сіроманець десь аж під вечір – спав би до ранку, та їсти схотів, – чалапає, як ведмідь у малинник, до холодильника і не впізнає свою кухню. Усе блищить, сяє, гора брудного посуду, якого він наскладав, поки був сам, перемита, на плиті борщ, котлети, компот… а на столі – віник!

– Усе блищить, сяє, а на столі віник? – спитав Маестро.

– Ну, ці… квіти! Букет стоїть, хіба не ясно?

– Ну!

– Гну! – сказав Сіроманець. – Не перебивай.

Він нашорошив вуха, ми подумали, що почув щось цікаве, можливо, брязкіт гусениць чи гуркіт бетеерів, на яких їхали генерали, але ні – то Сіроманець показував, як він почув загадкові звуки у своїй квартирі. Чую, каже, вода шумить у ванній. Я туди: стук-стук, а звідти: «Нєльзя, я раздєта!»

Він знов почалапав на кухню, вмолотив три тарілки борщу, півдесятка котлет із гречкою і якраз допивав третю склянку компоту, як вийшло це чудо до нього на кухню. Сіроманець глянув – і захлинувся компотом. Якщо хтось вважає красивою Клаудію Шиффер чи там Анастасію Приходько, то цей хтось не бачив того дівчиська. «Очі – о! – показав Сіроманець. – Губи – о! Носик – о! Ніжки – о! А циці… Ви бачили коли-небудь цицьки, що стирчать, як… як зенітні установки?»

Ми перезирнулися. Ні, таких ми не бачили. Навіть сорокасемирічний Маестро таких не бачив.

Але Сіроманець у тому й не сумнівався. Він провадив далі. А далі почалися речі не дуже приємні для Сіроманця. Ця краля стала до нього придиратися, що він не там покинув капці, не туди повісив штани, не там поставив тарілку, вигнала його курити на балкон, коротше, почала його виховувати. Нарешті за якимсь там стонадцятим зауваженням Сіроманцю увірвався терпець, і він закричав:

– Ти що, моя жінка, що тут розкомандувалася?

Вона вражено подивилася на нього. Їй аж мову відібрало від такого невігластва.

– А хто ж? – спитала вона.

Сіроманець геть отетерів.

– Це я що – за тисячу гривень жінку собі купив?

– Чому купив? Хіба я в тебе брала гроші?

Він розгубився ще дужче.

– Ні, не брала, – почухав потилицю Сіроманець.

– Нікого ти не купив, – сказала вона. – Ми просто сподобалися одне одному.

– Це я тобі сподобався? – не повірив він.

– Дуже, – вона погладила його по тому місці, по якому його більше ніхто не погладить. Бо там невдовзі у Сіроманця виросте борода. – Кращого за тебе я в житті не зустрічала. І зізнайся, що й ти не зустрічав кращу за мене.

Він замислився. Це була правда. Стосовно неї звичайно, бо Сіроманець красенем себе не вважав.

– І що тепер? – дурнувато спитав він.

– Я хочу бути твоєю дружиною, – сказала вона. – Ти ж не проти?

Сіроманець і зараз замислився, замовк на найцікавішому місці.

– Що ти їй відповів? – спитав Єгер.

– Нічого.

– Як це нічого?

– Так. Все! Забули!

– Чого ж ти раніше не розказував про неї? – спитав Єгер.

– Соромився.

– Ну й дурний, – сказав Маестро. – З таких якраз часто виходять нормальні дружини. Бо вони вже нагулялися, перебігали, як телиці, і тримаються сім’ї.

– У тому-то й річ, що вона не гуляла, – сказав Сіроманець.

– Як?… Хіба ти її де підчепив?

– У кожного це колись буває вперше, – сказав Сіроманець. – Навіть у будь-якої повії це буває вперше. У неї це сталося зі мною.

Ми навіть не перезирнулися. Щоб його не образити, ми дивилися в землю.

– Ти впевнений? – спитав Єгер.

– Я тоді був п’яний, як свиня. Але я їй вірю.

– І де вона тепер? – спитав я.

– Не знаю. Почався Майдан, потім війна… Не до того було. Хай, може, колись…

Сіроманець підвівся і відійшов за потребою в лісосмугу. А може, так пішов, щоб ми не пристібувалися до нього з дурними запитаннями.

– Як ти думаєш – він усе це вигадав? – спитав Єгер.

– Не знаю, – сказав я.

Може, й вигадав. Ми вже були в тому стані, що могло що завгодно приверзтися. Я чув, що в котрійсь бригаді одному хлопцеві під «Градами» зірвало дах і він, сміючись, почав розповідати, як зґвалтував козу. А тут – стриптизерка.

У мене міцна психіка, але уява буває хворобливою. Іноді вона малює таке, що Брейгель із Босхом відпочивають.

– Де ж ті генерали? – спитав Сіроманець, повернувшись із лісосмуги.

У нього був такий вигляд, що якби я зараз запитав його за «дружину», Сіроманець не зрозумів би, про кого мова.

– Там у лісопосадці пристигла дика алича, – сказав він. – Хочеш?

– Ні. Вона кисла.

«Хочу гречаної каші з котлетами», – ледь не вихопилося в мене.

Але я змовчав.

– Я б уже щось перекусив, – сказав Сіроманець.

Я подивився у дальній кінець дороги, обіч якої достигали соняшники, і мені привиділися два генерали. Вони повагом ішли в наш бік, сяючи погонами проти сонця. Фата-моргана. Це через соняшники. Я почувався божевільним Ван Гогом, якому сонце напекло голову. Потім, глянувши на село, що видніло на обрії, я не повірив своїм очам. Три тополі і хата під білим шифером. Це була наша родинна хата, що стояла в селі Тихий Став на Криворіжжі. «Матінко рідна, – подумалося мені, – це ж вони вже дісталися до мого села, і тепер ми його визволятимемо». Тихий Став, а далі Ганнівка, а там десь Вишневе, з якого щойно прийшов мій земляк Олег, водій беемпе… Ось чому він тут об’явився. Та ні, не може бути! Але ж диви, як буває – точнісінько наша хата й ті самі тополі… А потім у мені озвалися слова Василя Симоненка, які того дня ще не раз озивалися: «І якщо впадеш ти на чужому полі, прийдуть з України верби і тополі, стануть над тобою, листям затріпочуть, тугою прощання душу залоскочуть».

Он же вони, тополі! Прийшли…

Нарешті нам сказали, що ніяких танків і генералів не буде. Розвідка повідомила, що Іловайськ майже чистий, але треба його прочесати, бо сепари, вони ж, як таргани, можуть бути в кожній шпарині. Такий генеральський кульбіт не сподобався нашому комбатові, але що мав робити? Виступив перед нами, як завжди, коротко: мовляв, мужики, зробимо. Раптом що – ніхто не буде забутий.

Потім ще був той розкішний двоповерховий особняк, у якому комбат зорганізував щось на зразок тимчасового штабу. Хтось із хлопців сказав, що це будинок тутешнього прокурора, який накивав звідси п’ятами разом з усім сімейством. Та виявилося – не з усім. Одного члена родини – попелясту кавказьку вівчарку з висячими вухами – прокурор залишив сторожувати дім, але зголоднілий пес, здається, тільки зрадів, коли побачив людей. Ми теж були голодні, бо нас підняли ще затемна, перед досвітком, коли нічого не лізе в горлянку, а після того була дорога, потім нас маринували під Грабським у чеканні танків і генералів, через те в декого вже скавчало в животі, а два холодильники в особняку були вимкнуті і порожні.

Поки комбат ділив сектори між сотнями, ми щипали дикий виноград, що вився на прокурорських балконах, і тоді я побачив тих двох хлопчаків, що гралися з голодною кавказькою вівчаркою. Інакше їх не назвеш, наших Хому й Аксьона, діти та й годі, у них ще й бороди не росли, і були вони схожі між собою, завжди усміхнені, завжди веселі й готові, шибеники, до якоїсь витівки. Їм би ще гратися, як оце вони гралися із собакою, їм би, футбольним фанатам, ганяти м’яча, що й робили вони, коли була змога, я ж кажу, геть тобі діти, та, коли я до них підійшов, обидва поздоровкалися по-дорослому, як здоровкаємося всі ми, азовці, не долоня в долоню, а стискаючи руку товариша біля ліктя, як вітали один одного легіонери і гладіатори, morituri, ті, що ішли на смерть, тому, стискаючи руку побратима трохи нижче ліктя, ми не знаємо, чи то ми вітаємося, чи прощаємося назавжди.

Так було і тоді, ніхто ще не знав, що очікує нас через півгодини, усе ще було спокійно, і цей луганський шибеник-ультрас Аксьон був без каски і броника, вони йому вже в’їлися в печінки, та каска і той важезний броник; я сказав йому: «Зодягни, з цим не жартують», а він, шалапут такий, каску ще зодягнув, а замість броника накинув на себе лише стареньку чорну «розгрузку».[4] Так, згодом виявиться, що бронежилет не врятував би Аксьона, але я тільки хочу сказати, що він був дитиною, як і Хома, так-так, хай вони, друзі-нерозлийвода, не ображаються на мене, але вони були ще дітьми, і я кажу це для того, аби всі зрозуміли, якою несправедливістю буде те, що станеться через півгодини.

А поки що все було як зазвичай.

«Мужики, зробимо, – сказав комбат. – Раптом що – ніхто не буде забутий. Уперед!»

Він був збіса рішучий і незворушний, комбат наш.

І пішли вперед мужики – вісімнадцятирічний Хома з Волині, який був сиротою, мав тільки названу матір, ще вчора він їй подзвонив і сказав: «Мам, я й після війни не вернуся додому, залишуся на Донбасі, бо тут мені буде роботи не менше, ніж зараз, але ти, мам, не хвилюйся, я люблю тебе, мам»; пішов дев’ятнадцятирічний ультрас Аксьон із Луганська, котрий теж недавно став сиротою, бо його зреклися рідні батько-мати за те, що пристав до бандерівців ще на Майдані; повів нашу чоту двадцятирічний Гризло з декалогом націоналіста під броником; пішов трохи старший за них Сіроманець, уже, можна сказати, зовсім дорослий «жонатий» мужик, який «працює» на будівництві у Києві, а йому прийшла вже третя повістка із військкомату, х-га-га; пішов сорокасемирічний Маестро, найдосвідченіший вояка у нашій чоті, який ще до цього побував на трьох війнах, а бач, підкорявся двадцятирічному студентові Гризлу; пішов котячою ходою Єгер, а там ген далі пішов наш стратег Мосе, пішла перша чота першої сотні – Змій, Джигун, Петюня, Молдаван, Босяк, Лисий, Редіс, Кліма, Ліс, пішли Тол, Мокрий, Картман, Рижий, Колізей, Солдат і Ліфтер, пішов Апостол зі своєю правдою і наукою, дриблінгом пішов Футболіст, поруч із ними – чистокровний Кельт і Метро, який упивався боєм, як медом, пішов з найдовшою бородою Буба, атож, це йшли знамениті бородані першої чоти; а подивіться-но, хто вирушав у другій чоті – там був сам Шухевич, ще не генерал, а вже вищий за маршала, потім Мілан, Чечен, Чек, ішов – ви не повірите – Моцарт, а також Русич, Сидор, Лемко, Макс і Муртень, ішов найпорядніший у світі Негідник і – слова з пісні не викинеш – був там вояка з іще химернішим позивним, ніж Негідник, це не хто інший, як наш балакучий донеччанин Лєнін, з такою ж куценькою борідкою, як у того більшовицького негідника, але він був із нашої штурмової чоти, в якій ще йшли Гал, Хімік, Ковбой, Сокира, ішли Бендер, Ярик, Глядач, Руна, ішли Піт, Борода, Муха, Лєший, Бонов, вирушав у цей веселий похід Турист, ішов із власним жеребом у кишені Фортуна, ішов – не летів – Вертоліт, і суворий Табала, і добросердий Кузя, а також Муром, котрий прибився до нас аж із Росії, ішов Хорват, самі знаєте звідки, і безстрашний словак Дрозак, який перед кожним боєм волав на всю горлянку:

«На вoйну, курва, на вoйну!!!»

Та война недавно забрала від нас Березу, забрала Сокола, Світляка, але, присягаюся, я бачив, як вони й зараз ішли поруч з нами, і їхня хода була найстрашніша.

І було любо глянути на чоту Кірта із третьої сотні, де йшли істинні звіробої Вовк, Бобер, Сова, Черв’як, а з ними, як і годиться, поруч був Айболіт; тут також ішли Сніжок, Акела, Боб, Шахта, ішов – ех, якби ви побачили, як красиво йшов у цей танок Танцюрист – часом зигзагом, часом навприсядки, сумішшю бойового гопака і танго смерті, – як відміряли свої пантерячі кроки Чилієць (ні, не з Чилі), Білорус (так, сябро), Серб (ні, не із Сербії, наш), Партизан, Сократ – однокурсник Хоми; а ще ж рушила чота третьої сотні – Демітос, Буйний, Гюрза, Борман, Моджахед, Вуйко, Сиваш, Вевеес, Малежа, Дерзкий, Золотий, Кіт, Олежка; пішли нога в ногу Злий і Палій, пішли, зрозуміло, наші командири Черкас і Троян, пішов зі своєю правдою Апостол, і ніколи ні в кого не було такого надійного прикриття, як у нас, бо це завдання взяли на себе черкаські холодноярці, їх, цих шайб-здоровил, цих чучупаків, упізнавали здалеку – Сіті, Амброс, Бізон (хто ще не бачив бізонів у Холодному Яру, то подивіться), Адвокат, Сліп, Роло, Зоян, Десант, Блондин, кияни Вітальос і Голд, тож нам не треба було озиратися, ми йшли вперед, і сонце по небі теж за нами пішло околяса й пекло, як скажене. Воно сипало жар з високості, але я вже не чув його палу, жар не діставав мене через броник і каску, тільки гупало й гупало в скроні: «Прийдуть з України верби і тополі… верби і тополі… верби і тополі…»

Агей, генерали! Ідіть сюди! На вoйну, курва, на вoйну! Хто вам сказав, що місто чисте, чия це розвідка донесла у ваші зарослі мохом вуха таку брехню, якщо там у кожній шпарині – у льохах, коморах, хлівах, на горищах – засіли бойовики. Чи ви самі до такого додумалися? Тоді за законом військового часу прошу до стінки, панове генерали, чи, як сказали б козаки-петлюрівці, до муру, авжеж, на розстріл, суки, бо он уже йде до вас новий міністр оборони Гризло, тремтіть, вийміть бакси з кишень, на тому світі вони не ходять, Гризло вас, підарасів, порішить особисто, хоч він, цей юний хлопчина, наймолодший чотовий у сотні, ще жодного разу не вжив слово «підарас», він червоніє від таких слів, ви, генерали, навіть не здогадуєтеся, що на світі є такі люди.

Та коли тут і там почали рватися гранати, коли осколок застряг у Гризловому бронежилеті, він, цей юний хлопчина з ніжною, як пух, бородою, підбіг до Маестро, підбіг до нашого сорокасемирічного діда Маестро, котрий воював на четвертій, але вже на своїй війні, котрий грав на всіх інструментах – від гітари до банджо, – так ось, наш чотовий Гризло, без п’яти хвилин міністр оборони, підбіг до Маестро й сказав таким голосом, що не вгадаєш, чи то був наказ, чи благання:

– Маестро! – сказав Гризло. – Прийми командування чотою…

Маестро змінився з лиця, Маестро підріс на голову, хоча в його віці вже не ростуть, хіба що по службі, як ось тепер, – йому довірив командування без п’яти хвилин міністр оборони, у бронежилеті якого застряг осколок якраз на тому місці, де під захисною пластиною було написано: «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за неї», і далі вже нас повів Маестро. За ним пішли Гризло, Єгер, Сіроманець, а ген пішов Шухевич, Хунта, Палій, Мілан, Фінік, Солдат, пішли Гал, Змій і тінню пішов Тінь, пішов я, а зі мною пішов мій ровесник двадцятивосьмирічний Василь Симоненко, а з ним пішли верби і тополі, верби і тополі, верби і тополі, а горою за нами нога в ногу йшло околяса розпечене до білого сонце.

І тоді першим упав Хома.