Читать книгу Чорне Сонце (збірник) - Василь Шкляр - Страница 8

За цей час, що ми не бачилися, Григорій Олександрович помолодшав, посвіжішав (ніхто не діяв на нерви) і його сиві вуса підківкою загнулися вниз, як у Назара Стодолі. Навіть райдужні оболонки в його очах відмолоділи, у них світилася якась загадкова лукавинка.

Григорій Олександрович чемно розпитав мене про наші полкові справи, про Широкине, Лебединське, потім сказав, що Путіну ніколи не взяти Маріуполь, бо в цьому місті не те коріння, що він думав. Московська розвідка тут явно прорахувалася і підвела під дурного хату не лише Путіна, але й весь російський народ.

Я не вступав у дискусію. Для маріупольця це була прогресивна думка.

Але спитав:

– Ви впевнені?

– Так, – сказав Чекаленко. – Вони ніколи не візьмуть Маріуполь, я в цьому переконаний, бо, крім усього, ще маю шосте чуття…

Я запитував його зовсім про інше, але й ця відповідь мені сподобалася. Особливо про шосте чуття. Його, це чуття, не можна мати постійно. Воно відкривається в людині – і то не в кожній – лише за виняткових умов. У нашій сотні шосте чуття чи, певніше сказати, третє око було відкрилося у Хунти. Хунта – це легенда нашого полку, найкращий у світі фехтувальник на шаблях, боєць, який самотужки вийшов з іловайської пастки. Хунта розповів, що коли біг містом, то раптом сталося диво: він наперед бачив, де яка вуличка, де яка стежка, де який паркан, ворота і лаз-перелаз. Біжу, каже, й знаю, що он за тим поворотом буде аптека, а там далі школа, спортивний майданчик, садок… Біжу – так і є, так і є, Господи, все точнісінько так, як мені уявлялося, хоч я ніколи в житті там не був. А на одному подвір’ї, через яке перебігав Хунта, мав бути злющий-презлющий пес завбільшки з теля, справжнісінький вовкодав, якого наперед бачив Хунта, але вибору в нього не було, мусив перейти це подвір’я, і він справді побачив велику, як голуб’ятня, буду, а в ній сидів велетенський пес-вовкодав, проте він і не гавкнув на Хунту, навіть не писнув, тільки сумно поглянув услід. «Видно, той барбос на нашому боці», – сміявся Хунта уже в шпиталі, бо третє око хоч і врятувало йому життя, та не вберегло від поранення. Не така то була катавасія, щоб вийти геть сухим із води, казав Хунта, але от що цікаво і прикро: у шпиталі шосте чуття його покинуло. «Видно, воно приходить разом із небезпекою, – зробив висновок Хунта. – І що ви мені не кажіть, але є в людині якась вища сила, є, є, вона, ця сила, захована не тільки над нами, але й у нас самих».

Яким було шосте чуття у Григорія Олександровича Чекаленка, я не знаю, та він мені сьогодні подобався, цей майже однофамілець (з різницею в одну літеру) великого мецената Євгена Чикаленка. А потім мені здалося, що це шосте чуття відкрилося і в мене, бо Григорій Олександрович раптом спитав:

– А ви читали спогади Євгена Чикаленка?

– Так, – сказав я.

– І про кацапів читали? – зрадів він.

– Про кацапів щось не пригадую, – збрехав я.

Мені дуже хотілося, щоб він розповів мені ту кумедну історію. У нього, театрала, це мало б вийти дуже цікаво. Євген Чикаленко описав смішний випадок зі свого дитинства, коли їх, малих, батьки лякали кацапами. Ті кацапи іноді заходили в село у червоних сорочках, підперезаних мотузками, патлаті, з довгими бородами, і батьки лякали дітей, що ось, мовляв, коли ви не будете слухняними, то прийдуть кацапи і вас заберуть. Однієї ночі хтось почав гатити у двері хати. І грюкав так гучно, що попрокидалася навіть дітлашня. Бідолашні були впевнені, що прийшли кацапи їх забирати, і від страху цокотіли зубами. Аж виявилося, ні – то грюкав у двері їхній пес. Хтось звечора забув на ганку глечика з молоком, собака його занюшив і ну хлебтати. Дохлебтався до того, що застромив голову аж до дна, а витягти її не може. Тоді бідний псисько підійшов до дверей і став гатити об них зодягнутим на голову глечиком.

– Розкажіть, – попросив я.

Мені в житті не доводилося бачити цікавішого оповідача. Григорій Олександрович розповідав губами, очима, вухами, вусами, розповідав кожною зморшкою на чолі і навіть шиєю, коли показував, як пес розмолотив на голові гладущика, але на шиї у нього залишився череп’яний обідок, вважай, череп’яний нашийник. Особливо смачно Чекаленко показав, як той переляканий пес уже біг вулицею, а вслід за ним мчали всі неприв’язані сільські собаки, витріщивши очі на глиняного нашийника. Тут Григорій Олександрович підхопився з крісла, дрібно затупотів ногами, показуючи, як біжить зграя псів, смішно витріщив очі, точнісінько так, як витріщали їх спантеличені собацюри.

Ми реготали обоє до сліз, від задоволення я теж затупотів ногами, ми плескали себе по колінах, ми вже не сміялися, а гарчали, як ті нічні пси. Це нас так зблизило, що Чекаленко, відсапавшись і відкашлявшись, запитав:

– Може, по п’ятдесят коньячку?

– Ні, – похитав я головою. – Я ж на службі.

– А я хіба де?

– Ви творча людина, – сказав я. – Вам можна.

– Жаль, – щиро пошкодував Григорій Олександрович, хоч, видно було, йому сподобалося, що він творча людина і що йому можна. – Є серйозний привід.

Чекаленко дістав із шухляди цупкий конверт і кинув його переді мною таким недбалим царським жестом, наче там було щонайменше тисяча баксів.

– Це вам!

Але там було значно більше.

Я дістав із незапечатаного конверта тверду крейдяну листівку і прочитав:

Шановний друже Маляре!

Дирекція Донецького обласного драматичного театру російської драми має честь запросити Вас та бійців полку «Азов» на прем’єру спектаклю «Шельменко-денщик», поставлену за однойменною п’єсою видатного класика української літератури Григорія Квітки-Основ’яненка.

Прем’єра відбудеться 23 травня 2015 року у великій залі театру за адресою: Маріуполь, Театральна площа, 1.

Просимо повідомити кількість місць для бійців «Азову», вхід для яких вільний.

Я ще раз перечитав запрошення і поволі звів погляд на Чекаленка.

Райдужні оболонки в його очах світилися запитанням: ну як?

– Вражає, – сказав я.

– Старалися, – промовив він задоволено. – Скільки місць забронювати для ваших бійців?

– Думаю, що приїхати зможуть чоловік двадцять, не більше. Але я ще уточню.

– Добре, ми залишимо за вами два перших ряди.

– Дякую, – сказав я. – Не сподівався. Я дуже радий.

Але в моїх словах було тільки півправди. Щось мені муляло ще з того моменту, коли я прочитав запрошення, та не міг зрозуміти що.

Я намагався це приховати, проте Чекаленко відчув мій настрій (може, він таки мав те шосте чуття?) і запитав:

– Щось не так? Ви не такі вже й раді, як кажете.

– Ну, чому ж?…

– Може, вам не подобається наш класик Квітка-Основ’яненко? Але ж це основоположник новітньої української літератури, і мені здавалося, що починати треба з нього.

Он воно що! Я нарешті згадав. У п’єсі «Шельменко-денщик» тільки одна дійова особа – сам Шельменко – розмовляє українською, та ще й таким покрученим суржиком, що я не уявляю, як виконавці цієї ролі можуть завчити його слова.

Я так і сказав Чекаленку:

– Ви, Григорію Олександровичу, схитрували. У цій п’єсі лише один персонаж розмовляє українською. А решта цвенькають по-московському.

– А от і ні, ви помиляєтеся! Там жодна душа не розмовляє російською.

– А якою ж?

– Там говорять південно-східним наріччям української мови, – дав мені в дихало Чекаленко моїми ж словами. – Адже ця говірка поширена не лише в Маріуполі, але й на Слобожанщині – батьківщині Квітки-Основ’яненка.

От шельма! Накрив мене моїм же мокрим рядном. І як йому тут не аплодувати?

– Це тільки початок, – сказав Чекаленко. – Поспішати треба повільно.

А я знову згадав:

«Мам, я й після війни не вернуся додому. Тут мені буде роботи не менше, ніж зараз».