Читать книгу Чорне Сонце (збірник) - Василь Шкляр - Страница 6

Ми з Єгерем поїхали на «козі» до Маріуполя. «Козою» ми називаємо наш пошарпаний пікап «мітсубісі», що колись був червоного кольору, а тепер став плямисто-гнідим. У кількох місцях на ньому можна знайти круглі дірочки, але то звичні прикмети нашого часу.

Кермував «козою» Єгер і, за великим рахунком, віз він до Маріуполя не кого-небудь, а політвиховника полку «Азов» (уже не батальйону, а полку) Маляра, котрий їхав до міста у справі державної ваги.

Відтоді, як я перебрав на себе місію політвиховника, моя дорога часто пролягала до Маріуполя. Можна сказати, що я взяв це місто під свою особисту опіку. Уже другого дня після мого призначення я поїхав до маріупольського театру, який чомусь називався Донецьким академічним російським драматичним театром. Спершу я подумав, що це якась донецька трупа перебралася до Маріуполя на час війни, аж ні – виявляється, цей мистецький заклад давно називався Донецьким обласним театром, хоч стояв він у славному місті Маріуполі, як і годиться, на Театральній площі. Ну, так, якби наш скромний Криворізький театр драми і музичної комедії імені Тараса Шевченка називався Дніпропетровським. Але не про те мова.

Мова про те, що я ще під час взяття Маріуполя завважив цю небуденну споруду з чотириколонним портиком і дав собі слово, що колись неодмінно сюди завітаю.

Єгер підігнав «козу» до самого портика і, як завжди, засумнівався:

– Може, вдвох зайдемо?

– Ні, – сказав я. – Не треба лякати людей.

Потім зайшов до театру і швидко знайшов кабінет директора.

У передпокої за столом сиділа миловидна дівчина, яка округлила на мене більше налякані, ніж здивовані очі.

– Ви куда?

– Туда, – сказав я і, не чекаючи запрошення, зайшов до директора, котрий, на диво, виявився на робочому місці.

Він теж не зрадів моєму візиту, проте чемно підвівся з крісла. Це був уже літній сивий чоловік з короткими вусами. Він мені когось дуже нагадував, але я не міг згадати кого.

Я назвався політвиховником полку «Азов» і запитав, як до нього звертатися.

– Чекалєнко, – сказав він. – Грігорій Алєксандровіч.

«Ого! – подумав я. – Невже родич славного мецената Євгена Чикаленка, котрий любив Україну до глибини власної кишені?»

– Чєм обязан? – спитав він, наче ми з ним грали у п’єсі і йому треба було так спитати.

– Може, ми спершу сядемо?

– Да-да, канєшно!

Ми сіли, я зняв з голови мазепинку, автомат поставив між колін. Потім без зайвих передмов сказав, що мене дивує репертуар їхнього театру.

– Нє понял, – сказав він і раптом перейшов на українську. – Що вас дивує?

– У вас немає жодної української вистави.

– Он як! – Чекаленко силувано усміхнувся. – А хіба ви не знаєте, що у нас театр російської драми?

– Знаю, – сказав я, твердо дивлячись йому в очі. – Але ж часи змінилися.

Він не витримав мого погляду і скосив очі на автомат.

– У нашому репертуарі є «Ніч перед Різдвом» Гоголя.

– Це не те, – похитав я головою.

– Як не те?

– У Маріуполі є чимало людей, які хочуть дивитися вистави українською мовою.

– У нас рускоязичний город, – сказав він.

– Ні, – заперечив я. – Маріуполь розмовляє південно-східним наріччям української мови. Так, лексика переважно російська, але фонетика, синтаксис українські з деякими грецькими впливами.

– Молодий чоловіче! Дайте мені доробити до пенсії.

– Доробите, – сказав я. – Тільки добре подумайте над тим, про що ми тут говорили.

Я підвівся, кинув автомат на ліве плече й зодягнув мазепинку.

– Приємно було познайомитися, Григорію Олександровичу, – подав йому руку. – З вашого дозволу я ще навідаюся. До зустрічі.

І справді, я ще не раз навідувався до театру, але більше не міг застати Григорія Олександровича на робочому місці. Тривалий час він був на лікарняному, то їздив десь у відрядження, то брав відпустку. Я вже почав домагатися зустрічі з головним режисером, однак і того чорти носили десь далеко поза театром. Тоді я залишив секретарці номер свого мобільного і сказав, щоб Чекаленко сам мені подзвонив, коли з’явиться, хоч був певен, що швидше рак засвистить у дві клешні, ніж той до мене обізветься.

Сказати, що ми з Єгерем даремно палили бензин до Маріуполя, не можна, бо, окрім театру, я мав там ще купу справ по різних установах. Заходив у мерію, виступав в університеті, зустрічався з працівниками освіти й культури. Останнім часом мене більше цікавили місцеві поети, музиканти, учасники художньої самодіяльності, бо надходила перша річниця звільнення Маріуполя і я хотів, щоб ця дата – 13 червня – була відзначена з честю. Я вважав, що на концертну програму не варто запрошувати київських зірок, маріупольці мають усе зробити власними силами, бо це насамперед їхнє свято і вони повинні взяти його якомога ближче до серця. Я навіть уявляв собі невеличкий парад – без помпи, без танків і артилерії, а таку собі майже домашню дефіляду, коли головним проспектом від площі Визволення до бульвару Богдана Хмельницького проїде наша «Залізяка» (славнозвісний панцерник, який ми зробили з КамАЗа, укріпивши його сталевими пластинами та арматурою), а за нею, нашою славною «Залізякою», пройдуть азовці, котрі пам’ятають вовче око місяця над аеропортом і гарячий, як пекельна смола, асфальт, що втікав із-під ніг тієї спекотної п’ятниці.

А сьогодні вранці, ще й рак не свистів, до мене подзвонив директор театру і сказав, що він уже на місці. Ми з Єгерем помчали на «козі» до Маріуполя, де я мав ще силу-силенну справ. Трохи розбита дорога стелилася між такими соковито-зеленими полями, якими вони бувають тільки у травні. Молоденька пашниця піднялася вже в коліно, ніщо не нагадувало війну, хоча до Широкиного звідси було кілометрів сорок, не більше, і так само було до того місця, до того дива, яке не давало мені спокою. Аж раптом на цій дорозі, що стелилася між пшеничним полем, ми побачили ще одну дивовижу. Єгер насилу встиг загальмувати, «коза» завищала, як недорізана, і зупинилася метрів за десять від того місця, де зійшлися у дикому герці два півні-фазани.

– Оце так дискотека![5] – сказав Єгер.

Очманілі від токування, не поділивши гніздові угіддя та самок, ці красені зчепилися не на життя, а на смерть, зчепилися, звісно, ще в пшениці, але, мабуть, ноги і крила заплутувалися в густій зелені, то вони, як справжні рицарі, вийшли на чисту дорогу. І так захопилися бійкою, що не помітили навіть «кози», яка могла розчавити їх обох, чи, може, вони просто ні на що не зважали, бо й тоді, коли ми вийшли з машини, півні не припинили битися, підстрибували, цілячи одне одному дзьобом у голову. Золоте і зелене пір’я фазанів стояло сторчма, а через великі червоні кружала довкола очей їхні голови здавалися закривавленими.

«Кох-кох-кох!» – погрожував один із лютим підстрибом.

«Го-го-го», – огризався другий і мітив своїм жовтим дзьобом у самісіньке око супернику.

Ми стояли, зачаровані тим видовиськом, поки Єгер, спохопившись, дістав мобільний і ступив крок уперед, щоб зняти забіяк на камеру. І хоч ступив він цей крок по-котячому, фазани зненацька змахнули крильми й полетіли у свої пшениці: «кох-кох-кох», «го-го-го».

– Зрозумів? – провів їх очима Єгер. – Зчепилися за територію.

Я розумів. Але вголос сказав:

– Ми дали маху. Тре’ було одного спіймати Андрієві.

Андрій Штепа, наш друг-волонтер із Черкащини, недавно розповів, що він придбав собі лебедя Карлушу і тепер шукає йому пару, бо лебідь сам не живе. Це не обов’язково мусить бути лебедиха, – сказав Андрій, – її може замінити качка, гуска, індик, але я хотів би, щоб це теж була якась непроста птаха. Наприклад, фазан чи павич. Так пояснив той мужик, який продав Андрієві Карлушу за сто баксів. Він, виявляється, підібрав лебедя ще малим пташеням, яке відбилося від зграї, і воно виросло в отакенного лебедя серед качок і курей, навіть не знаючи, що вміє літати. Карлуша прожив у цього чолов’яги чотири роки, став зовсім ручним, а тепер лебедя купив Андрій і шукає йому підходящу пару.

– Пожди, – не зрозумів Сіроманець, вислухавши цю історію. – Як купив?

Ми пили пиво в просторій вітальні одного з апартаментів, у якому, цілком можливо, колись опочивав утеклий господар. Тут стояли пристойні меблі – широка вбудована шафа, диван, чималий стіл з віденськими стільцями, був телевізор «Самсунг», холодильник, а найбільше інтригувало велике плетене крісло-гойдалка, в якому, судячи з його габаритів, гойдався Сам. Інакше я уявити його не міг, тільки так: сидить, законтачений, і гойдається. Тому дехто з хлопців принципово не хотів сідати в це крісло, а ось Андрій Штепа, навпаки, завжди вмощувався у гойдалку, закурював «Парламент» і, потягуючи уманське пиво, починав якусь оповідку. Як ось тепер про Карлушу.

Ми любили Штепу за веселу вдачу, щирість і щедрість. Він, маючи якийсь бізнес, віддавав на війну половину з прибутку. Штепа й сам би пішов воювати, але страждає на клаустрофобію. Він не може перебувати в бліндажі, в автомобілі, якщо не сам за кермом, і навіть у натовпі людей його переслідує ця біда. Почалася вона з того, що одного разу Андрій топився. Пірнув з аквалангом на Гнилому Тікичі біля скелі й незчувся, як у балоні закінчився кисень. У руках уже мав по «трактору» («тракторами» Андрій називає оброслих мохом раків-велетнів), а ось повітря зненацька забракло і защібку на аквалангу заїло. Була б йому жаба цицьки дала, та врятував Штепу його друг Микола Вечір, котрий теж печерував з ним раків. Витяг він Андрія на берег, зробив штучне дихання, відпоїв з ложечки оковитою, але відтоді Штепа не може бути в тісному закритому просторі. Він просився до нас в «Азов», казав, що піде на будь-яку допоміжну службу, готовий хоч і машини мити, однак ми переконали Андрія, що без такого благодійника, як він, ми пропадемо. «Волонтером ти нам допоможеш більше, ніж на передовій», – сказали ми.

Крім того, Штепа ще володіє дивовижним даром провидця, і я підозрюю, що набув він цього надприродного хисту теж після того, як тимчасово розпрощався з життям під водою. Але про це пізніше, бо Сіроманець перепитав знову:

– Як це купив? Виходить, той мужик виглядів лебедя з пташеняти, приручив, тримав біля себе чотири роки, а потім продав?

– Ну, – кивнув Штепа.

– І ти дав йому сто баксів?

– Ну, – знов кивнув Штепа. – Я ж йому сам запропонував. Чого ти причепився з тими баксами?

Сіроманець скреготнув зубами. Щось він не доганяв у цій історії.

– Слухай далі, – сказав Андрій, пускаючи дим двома цівками через ніс. – Тут не все так просто, як ти думаєш.

– А звідки ти знаєш, що я думаю? – чогось сердився Сіроманець.

– Знаю! Бо я ще не розказав, що було далі.

– І що?

– Це капець!

Андрій знов глибоко затягнувся, випустив дим цього разу кільцем, провів те кілечко очима аж під стелю, потім сказав:

– На другий день Карлуша зробив мені «йо-ма-йо».

Сказав і знову, зануда, чекав, поки ми перепитаємо, що ж то за «йо-ма-йо»?

– Що ж він зробив? – спитав Сіроманець.

– Не повірите, – Штепа так тяжко зітхнув, наче Карлуша спалив йому хату. Буває: ображений птах приносить жарину на стріху – і хати немає. Але ж у Штепи хата була не під соломою.

– Яке «йо-ма-йо»? – спитали ми в один голос.

– Карлуша від мене втік, – сказав Штепа і дрібно закліпав очима.

– Утік? – не повірив Єгер.

– Атож. Він так засумував за своїми курми й качками, що згадав, хто він такий. Згадав, що він лебідь, що має крила, тож знявся і полетів.

– До того мужика? – здивувався Сіроманець.

– Ні, до нього він не долетів, – сказав Штепа. – У Карлуші крила слабенькі, не треновані. Він долетів до першого ставка, недалечко від мого дому, і там сів. Я біг за ним, задер голову й біг, аж падав, але все бачив. Карлуша опустився на воду. Тоді я побіг додому, надув гумового човна, приволік його до ставка і поплив до Карлуші. Він – тікати. «Карлуша, мань-мань», – підкликаю його до себе, а воно, стерво, забилося в очерет. Я зрозумів, що мені його не впіймати. Тоді подзвонив до того мужика й попросив, щоб він приїхав і зловив Карлушу. Той погодився, навіть, здається, зрадів, що так вийшло, але приїхав. І що ви думаєте? На голос господаря Карлуша виплив з очерету прямо йому до рук.

– І що тепер? – спитав Сіроманець.

– А що? Я замовив Карлуші вольєр, – сказав Штепа. – Тепер зосталося знайти йому пару.

– От чмошник!

– Хто – я? – не зрозумів Штепа.

– Та ні, – сказав Сіроманець. – Карлуша твій.

Сіроманець навмисне під’юджує Андрія, бо ми найдужче любимо, як він розповідає про «чмошників» і «бариг». Штепа всіх людей, які йому не подобаються, ділить на два типи – чмошників і бариг. Особливо це смачно у нього виходить, коли Андрій сортує політиків та всяких урядників, що вилазять на екран телевізора. Недавно я спіймав себе на тому, що й сам уже вслід за Штепою чітко розрізняю, де чмошник, а де барига. Якщо в чоловіка масний писок, вологі губи, тоненький голос, очиці бігають, наче і я не я, і хата не моя, то це типовий чмошник, який краде спідтишка і може залізти до тебе в кишеню. Це такий собі гібридний різновид наперсточника.

А якщо лице грубе, нахраписте, щелепи широкі, якщо він бреше й оком не змигне, то це, звичайно, справдешній барига. Бариги, за Штепою, не такі підступні, як чмошники, вони відвертіші у своїх зазіханнях та апетитах. Беруть відразу багато завдяки своїм давно відпрацьованим схемам, але коливати курсом долара, різко підвищувати тарифи на комуналку, нишпорити по чужих кишенях їм за падло. Є ще й змішані типи – різні гібриди бариг і чмошників, але то вже ціла наука, яка називається фізіогноміка. І доступна вона лише Андрієві Штепі, який, крім усього, має дар ясновидця.

Ми просто кайфуємо і хапаємося за животи, коли разом зі Штепою дивимося Шустера. Андрій до нас приїжджає переважно по п’ятницях, саме тоді, коли транслюється це популярне шоу, але він завжди просить нас вимкнути телевізор.

– Що ви там не бачили? – сердиться Штепа. – Ми ж наперед знаємо, що вони скажуть. Давайте краще побалакаємо замість слухати тих бариг і чмошників.

Ми згодні, що слухати там особливо немає чого, але нас цікавить те, що буде далі. А далі починається цирк на дроті. Шустер запрошує до мікрофона товстого, але з тонким голосочком чоловічину і так, знаєте, цілком серйозно запитує в нього, чому не рухаються реформи в правоохоронних органах, адже туди вже й грузинку взяли, яка начебто зарплату підвищить до хмар, і запроваджують конкурсну основу на вакантні посади…

– О, слухайте! – вигукує Штепа, потягши добрий ковток уманського «жигулівського». – Зараз цей чмошник скаже, що треба міняти систему!

– Потому што нада мєнять сістєму, – цілком серйозно каже товстун. – Пока ми нє памєняєм сістєму, нічєво у нас нє палучіцца.

– Ну да! – вигукує Штепа. – Ніхто, бля, не винен, тільки система! Ні Яник не винен, ні Рижий, ні Ахметка, ні Пшонька, ні Кровосісі, ні Чикатило, ніякий поц не винен, тільки одна система. І Гнат не винуват, і Килина не винна, тільки хата винувата, що пустила на ніч Гната.

Але перед Шустером уже стоїть міцний, як брила, чолов’яга (такого довбнею не завалиш), і надбрів’я над його нерухомими очима теж нагадують дві брили. Від нього навіть через екран повіває легким запахом коньяку. Шустер запитує, чому досі немає ясності в газовій сфері, чому з людей луплять три шкури за газ?

– О! – вигукує Штепа. – Зараз цей барига скаже, що в усьому винна Юлька, яка підписала кабальну угоду… Давай, вали на папєрєдніков!

– Ну, ви ж знаєте, – каже бриластий чолов’яга, котрого довбнею не завалиш, – що в цю кабалу ми потрапили ще тоді, коли Юлія Володимирівна підписала…

Ми вже далі не слухаємо, ми іржемо, як жеребці, аж пиво йде носом, і з нетерпінням чекаємо, коли мікрофон візьме наступна Штепина жертва.

І вона, ця пузата жертва з вологими губами і пухкенькими щічками, нарешті отримує від Шустера запитання, дуже складне запитання, треба сказати, а саме: якою ж врешті-решт має бути ота всіма омріяна, всіма вистраждана, всіма очікувана система влади?

– Прозорою! – кричить Штепа. – Система, бля, повинна бути прозорою і відкритою!

– Тут є два головні критерії, – каже черевань із пухкенькими щічками. – Прозорість і відкритість…

– Авжеж, система повинна бути прозора й відкрита, як горілчана вітрина, – додає Штепа. – А ти, чмо, ще скажи про європейські стандарти! – входячи в раж, кричить Андрій, і черевань слухняно повторює:

– Нам не треба винаходити велосипед, є ж європейські стандарти…

– І європейські цінності! – додає великий провидець і медіум Штепа. – Ти, злодюга, забув про головне – про європейські цінності, які ти вивіз на Кіпр.

– І європейські цінності, – повторює на екрані бідолаха, після чого ми вже лежимо на підлозі, ми качаємося і рвемо пупи, ми всцикаємося зо сміху, а Штепа поважно відкидається на спинку крісла-гойдалки і надовго завмирає, як і годиться великому провидцю ще й медіуму, котрий під час такого сеансу виснажується, а то й зовсім знемагає.

Потім Андрій уже наполегливіше просить вимкнути зомбоящика. Він хоче, щоб ми заспівали. Сам Штепа не співає ніколи. Тільки слухає. І ніхто не вміє так слухати пісню, як він. Особливо коли ми з його ж таки земляком і товаришем Миколою Вечором, котрий приїздить до нас разом з Андрієм, заводимо «Тиха, тиха надворі погода, та й немає милого з походу». Потім той милий таки повертається з походу і застає свою кохану з дитиною на руках.

А вона й каже:

Він не вірить:

Тоді ревнивець, не в тім’я битий, геть притискає кохану до стінки:

Вона бачить, що вже не викрутиться, та й каже:

По Штепиній щоці змійкою сповзає сльоза. Йому невимовно жаль і козака, якого зрадила мила, і дівчину, що нагуляла дитину, і дитя, що лишилося байстрям, і того нетягу, що покинув свої карі очі, і жаль навіть вигадану циганку Дуню, яку ні за що, ні про що хотів доганяти козак. Штепі жаль їх усіх разом, йому жаль усього цього світу, так невимовно жаль, що він соромиться своєї жалісливості і тихо-тихенько каже:

– Я б їх, сук, усіх перестріляв.