Читать книгу Чорне Сонце (збірник) - Василь Шкляр - Страница 9

– Неправильно поховали хлопців, – сказала вона.

– Чому?

– Сам знаєш.

Це був навіть не сон. Вона просто явилась мені вночі і стала перед очима. Так, як Ангел. Тільки Ангел прилітала, а вона явилась.

Цього разу на її кам’яному обличчі навіть не прорізався рот, як тоді, коли мене зморив сон на блокпосту. Але я виразно чув її приглушений голос:

– Неправильно поховали хлопців. Не по-людському.

Ми прощалися з Хомою та Аксьоном так, як завжди. Кожен підходив до труни, клав долоню на складені руки убитого і думав, що в цій домовині міг би бути і він. Гриміли прощальні сальви, і по Тисині пливло кача, пливло в таку даль, якій ніхто не знає кінця.

У мене дзвеніло у вухах, і крізь той дзвін невідь-звідки проривався навіжений крик:

«Воду давай! Давай воду!»

Потім дві закриті труни, оббиті синім та жовтим крамом, поставили в накритий кузов, і Хому з Аксьоном повезли від нас назавжди.

Хому поховали в його рідному краї на Волині в Маневичах, де жила його названа матінка, а луганчанина Аксьона, котрий осиротів при живих батьках, спалили і прах поховали на Байковому цвинтарі в Києві.

– По якому ж це воно? – спитала вона. – Якщо друзі-нерозлийвода, то й на тому світі нерозлийвода. Їх треба було поховати поруч. Колись навіть друга-коня ховали в одній могилі з воїном.

– Хтось не подумав. І що тепер зробиш?

– Зробиш. Навіть смерть можна поправити. І не думай, що це зробить хтось вищий за тебе.

«Мам… я не вернуся додому…»

Хома повернувся. Аксьон – ні.

9

Єгер сидів у машині такий нашорошений, ніби я пішов зачищати театр, а він прикривав мене знадвору. Сердега уже заморився чекати, поки ми з Чекаленком реготали з кацапів і псів.

Замість виправдання я показав йому запрошення, і Єгер, прочитавши його, видав точнісінько такий звук, як фазан-забіяка:

– Го-го-го!

– Що «го-го-го»? – спитав я.

– Круто! – сказав Єгер. – Ти його додавив.

– Кох-кох-кох, – заквоктав і я по-фазанячому.

– Що «кох-кох-кох»?

– Нікого я не давив.

– Добре, – погодився він. – Не давив. Але, виявляється, з цими людьми можна працювати.

– А чого ж! – сказав я. – Можна. Особливо з упертими. Люблю впертих людей.

– Чому впертих?

– Бо ті, що відразу з усім погоджуються, обіцяють, світять до тебе зубами, – ніколи ні чорта не зроблять. Скажуть: вибачайте, не вийшло. А вперті як? Вони спершу впираються, огинаються, потім сердяться, далі закипають гнівом і ненавистю, а тоді дивись – усе зроблено. І коли зроблено – вони починають радіти, як діти. Тому, що вдалося, вийшло… І дякують тобі за те, що їх напоумив.

– Маляре, – сказав Єгер. – Ти великий…

Він довго не міг підібрати слова.

– Хто? – підігнав його я.

– Забув, як того педагога. Коротше, ого-го-го!

Ми ще заїхали в мерію, в університет, бібліотеку (тут мені дуже кортіло взяти Квітку-Основ’яненка, щоб перечитати «Шельменка-денщика», але його там не було), потім ще перекусили в піцерії, і, коли вихопилися за місто, вже йшлося до вечора.

Немає кращої пори за травень. По обидва боки дороги стелилися ясно-зелені поля, які переливалися смарагдом, малахітом і ніжно-шовковим єдвабом. По небу пливли білі хмари, кожна з яких мала форму великого звіра, – пливли білі ведмеді, слони, бегемоти, верблюди, час від часу вони напливали на сонце, і тоді поля мінилися всіма відтінками зеленого, синього і золотого.

– Кох-кох-кох, – сказав я, бо ми доїжджали до того місця, де зводили рахунки півні-фазани.

– Го-го-го, – відповів Єгер. – За територію.

За територію. Уже минув рік, як ми воюємо за неї, хоч, коли їхали сюди торік на початку травня, думали, що впораємося за кілька днів. Ми їхали сюди без ваших наказів, панове генерали, ви ще колупалися в носі, тримаючи нюхало за вітром, щоб змикитити, куди воно далі поверне, а ми, чорні чоловічки, які зодяглися в дешеві спецівки сторожів, уже їхали сюди бусами, в кожен з яких утрамбувалося до тридцяти чоловік. А всього нас було на той час сто дев’ять бійців «чорного корпусу», чи, як ще дехто казав, сто дев’ять чорних пантер, із яких на сьогодні лишилося сімдесят, а поки я це кажу, то, може, вже й менше, панове генерали. Ми, поки ви колупалися в носі, їхали туди безоглядно, хоч багато хто з нас не мав навіть зброї. Так, були мисливські рушниці, дехто мав пістолет, а більшість була озброєна звичайною арматурою, ми навіть серце мали одне на всіх, але дуже велике серце, і їхали ми цілу ніч так, щоб нас ніхто не бачив, щоб про це не дізналися навіть ви, панове генерали, чи як ви там себе називаєте, здається, товариші, еге ж, ви провели єдину реформу в армії, коли перейменували себе на товаришів, бо як же це так? – у російській армії генерали, ваші старші брати й куратори, – «таваріщі», а ви, їхні пахолки, – пани; негарно виходило, зовсім негарно, тому ви й перехрестилися на товаришів. Але все одно слухайте далі, як це було.

Так от, ми їхали, як партизани, щоб ніхто нас не бачив, ми навіть не виходили з бусів, коли припікало до вітру, і мочилися в пластикові пляшки, а потім хтось із хлопців сказав: «Пацани, це вже Донбас, ми доїхали до Донбасу», – і наш мікроавтобус заїхав на автозаправку, де, окрім водія, також ніхто не виходив, а потім хтось один таки вийшов. Не скажу, хто то був – чи Борода, чи Севас, чи Змій, чи Дюшес, чи, може, Солдат (Солдат дістав такий позивний, бо недавно відбув строкову в саперних військах), коротше, я не скажу вам, товариші генерали, хто саме вийшов, не скажу з відомих причин, бо вийшов із буса чорний чоловічок тоді, як один тамтешній сепар таки внюшив, хто приїхав у цих мікроавтобусах, внюшив там на заправці і показав нам великого середнього пальця, ще й голосно виматюкався: мовляв, валіть звідси, бандери недобиті, нєхер вам пертися на Донбас.

І тоді один чорний чоловічок, не скажу тільки хто – чи Хунта, чи Борода, чи Дюшес, чи Змій, чи Солдат, чи, може, Чавур, – вийшов із буса, спокійно так вийшов, але це вже був не чорний чоловічок, це була чорна пантера, а може, й сам чорний запорожець із в’юнким оселедцем смертника на поголеній голові; він підійшов до сепара і вбив його у всіх на очах одним ударом – не з пістолета, не з автомата і навіть не арматурою, а просто отак – кулаком. Ударив і вбив. Ви скажете, що це неправильно, треба було подати до суду на того сепара за образу честі і гідності – еге? – подати позов, наприклад, до Київського печерського суду, потім найняти йому адвоката, привезти на суд сто дев’ять свідків, забравши їх із війни, але нам, товариші генерали, не було коли цим займатися. Я думаю, що чоловік на війні мусить бути готовим до смерті у будь-яку хвилину і в будь-якому місці – хай то буде автозаправка, блокпост чи дискотека.

Ми завжди готові до неї, до смерті, ми перемогли страх ще на Майдані, коли пішли на кулі з дерев’яними щитами, коли поруч падали мертві друзі, а ми йшли і йшли до останнього, а потім кожен, хто вижив, сказав собі: «Мене вже немає, я вбитий, але Бог ще відвів мені час для війни, тому не треба нічого боятися – коли я впаду, то повернуся туди, звідки прийшов. От і все».

Наприклад, Солдат останнім часом відмовився від бронежилета і каски, навіть на «дискотеку» виїжджає без них, він фаталіст, цей Солдат, і йому вже не раз зауважували командири, сварилися з ним, що так же не можна, це порушення всіх правил і норм, а він затявся: «Якщо прилетить, то прилетить, і ніякий броник тобі не поможе». «Береженого Бог береже», – кажуть йому, а він стоїть на своєму: «Біля мене у касках і брониках падали хлопці, а я лишився живий».

Ні, скажете ви, кожна людина боїться, страх – то природне чуття, і тут я з вами погоджуся, товариші генерали, я вже казав, як в Іловайську у мене від страху настовбурчилося волосся, мов дріт, і їжачилося так ще довго, але на Майдані було ще страшніше, бо там я вперше побачив, як поруч падають мертві хлопці, як конвульсивно з них витікає життя, і навіть тоді, коли горів, як газета, беркутівець, було дуже страшно, але штука в тому, що ми цей страх подолали. Ми в собі його задушили.

З тими, хто не пройшов Майдан, складніше: пам’ятаєте, як під час широкинської операції ви прислали нам на підмогу морських левів: мовляв, ось вам елітні війська, вперед – на Лебединське, Широкине і Павлопіль, а ті леви заледве дійшли до Піонерського, а потім їхні командири сказали: «Ні, ми туди не підемо». І далі ми пішли вже самі, товариші генерали, хоч ви ніколи не давали нам достатньо зброї, не давали боєприпасів, необхідних для наступу, не давали артилерії, техніки, танків, і скажи комусь – не повірить, що в нас на озброєнні гарматки сорокових років минулого сторіччя, що один станок до кулемета ми позичили в історичному музеї, що, якби не волонтери, то ми вже виздихали б з голоду. І в мене склалося враження, що вам наші наступи зовсім не потрібні, хіба що для того, аби списати на ці дискотеки якомога більше набоїв, амуніції, техніки, аби, по-простому кажучи, нагріти на цьому руки. Тому я не розумію, навіщо від нас вимагають суворого звіту й особистого підпису за кожен набій – свій і не свій, – навіщо це все, якщо потім у ваших паперах воно буде переінакшене.