Читать книгу Чорне Сонце (збірник) - Василь Шкляр - Страница 5

Вранці я пішов у штаб до нашого Ідеолога. Ми його ще називаємо Одноріг. За тверду лінію, з якої його не зрушиш і танком. В однорогів немає або-або. Тільки – отак!

Розмова видалася, як і обіцяв Гризло, серйозна. Ідеолог сказав, щоб я взяв на себе обов’язки замполіта.

Я здивувався. По-перше, мені не подобалося це совєцьке слівце, а по-друге, який із мене замполіт?

Я йому так і сказав. Дивувало ще й те, що наш Ідеолог не страждав на рудименти минулого, а вигріб слово з чужої скрині.

– Ну, це умовно, – сказав він. – Назву посади можна придумати кращу.

– Навіщо думати? В УПА це називалося політвиховник.

– От бачиш? Ти вже готовий, – зрадів він.

– Чому я?

– По-перше, ти маєш педагогічний досвід. Викладав німецьку…

– У в’язниці, – сказав я. – У виправній колонії.

– Тим більше. Забув, як нам це знадобилося?

Він мав на увазі мої перемовини з начальником Маріупольської жіночої колонії. Тоді я справді знайшов «педагогічний» підхід до цього суворого чоловіка: як колега з колегою домовився, що його «підопічні», котрі відробляли норму в швацькій майстерні, пошиють чорним чоловічкам зелені уніформи з наметів. Однострої вийшли похватні, їх дехто носить і нині. Тільки Ідеолог даремно перебільшував мої педагогічні здібності. Наче не знав, що начальник колонії попросив зробити йому навзаєм одну делікатну послугу. Щоб ми допомогли йому повернути кіоск, який у нього віджали місцеві спритники. Ми так постаралися, що повернули йому три кіоски. Все одно вони були незареєстровані.

– А по-друге? – спитав я.

– По-друге, ти добре знаєш історію, гарно співаєш, знаєш напам’ять усю «Енеїду», легкий у спілкуванні…

– Ну, масовиком-розважальником я не збираюся бути.

– Та ні, ти будеш політвиховником, сам же кажеш.

– Я такого не казав, – вперся я.

– Як не казав?

– А так. Я тільки назвав саме слово, а що буду політвиховником – не казав.

Я набичився, щоб показати йому, що я не такий легкий у спілкуванні, як декому здається.

– Я думав, для тебе це буде почесна місія, – сказав він.

Ого! – місія.

– У нас начебто й немає кого виховувати, – огинався я.

– Ти будеш займатися не стільки особовим складом, як зв’язками з громадськістю, – пояснив Ідеолог. – Тому я й згадав тюрму. Нам треба більше спілкуватися з місцевим населенням, з органами адміністрації, з осередками культури. На цьому полі у нас не менше роботи, ніж на війні.

«Мам, я й після війни не вернуся додому, – згадав я Хому. – Залишуся на Донбасі, бо тут мені буде роботи не менше, ніж зараз».

– То як? – спитав Ідеолог. – Згода?

– Не знаю, – знизав я плечима.

– Маляре! – підвищив він голос. – Ти пройшов Маріуполь, Мар’їнку, Іловайськ… Ти бачив тих людей?

– Бачив.

– Це ж глина. Не дуже піддатлива, але глина. З неї можна ліпити. А ти ж не тільки маляр, а й скульптор.

Зі скульптором він, звичайно, загнув, та я починав розуміти, що Одноріг не лишає для мене вибору. Він вів свою лінію твердо і рівно, як оратай веде борозну. Або-або тут не проходило. Тільки – отак!

Але я знов згадав і побачив Хому.

«Мам, – сказав Хома, – я не вернуся додому…»

А потім він упав.

Вони трійкою зайшли до порожнього будинку.

Хома й Аксьон – друзі-нерозлийвода – та однокурсник Хоми Сократ. Вони завжди трималися трійкою. Так працювали і в цьому секторі.

Їхній десятник Танцюрист бачив, як вони вийшли з будинку. Там було начебто чисто. Танцюрист із двома хлопцями рушили до них.

Хома підійшов до металевих воріт і спробував їх відчинити. Вони не піддавалися.

І тут зовсім поруч упала граната. Вона вдарилася об цоколь будинку й відкотилася прямо до них. Ніхто й не помітив, звідкіля вона прилетіла. Хома стрибнув до гранати, і хтозна, що він тоді подумав, бо думати не було коли. Хома впав, накрив гранату собою. Дехто не встиг навіть зрозуміти, чому він так зробив. Це вже потім усім розвиднилося.

Але Хома був тонкий, худенький. Його навіть не вистачило, щоб щільно закрити гранату. Щоб заховати від вибуху всіх.

Один осколок вирвався з-під Хоми і влучив Аксьонові в око. Ще один поцілив Сократа в ногу. Але він, Сократ, ударив з кулемета в той бік, звідки прилетіла граната.

Хома лежав біля металевих воріт. Танцюрист підбіг, ухопив його за руку, шарпнув і зрозумів, що Хома мертвий.

Сократ строчив з кулемета. Потім його палець завмер на спусковому гачку. Вулицею, у нього перед носом, хтось промчав на мотоциклі, обсадившись дітьми. Так вони часто робили. Затуляться дітьми, а ти хочеш – стріляй, хочеш – ні.

Десь стояв божевільний крик, і невідомо було, з якого боку кричать:

«Воду давай! Давай воду!!!»

Яку воду? Кому? Навіщо?

Підбігли хлопці, щоб винести Хому й Аксьона. Цього чекали два сепари, котрі вихопилися із сусіднього будинку. Зі зведеними до стрільби автоматами, вони були впевнені, що заскочать наших зненацька. Але хлопців прикривав Санітар з ручним кулеметом. Короткою чергою він скосив обох.

Поранення в око для Аксьона було смертельне. Ще трохи – і він піде до свого товариша Хоми. Доля вирішила, що якщо вже друзі-нерозлийвода, то нерозлийвода навіки.

А перед тим його, ще живого, візьме на руки комбат.

– Аксьон… Аксьончик…

І його лице – тверде незворушне лице комбата – збіліє на крейду.

У сусідньому дворі росла слива. Саме достигла. Дерево було обліплене чорними плодами. Чому їх ніхто не зривав?

«Воду давай! Давай воду!!!»

Вибухи стрясали землею вже тут і там, кулі чухрали на деревах гілля і листя, а сливи не падали. Не знаю, що мені сталося. Я підійшов, зірвав одну – круглу, чорну, солодку, як мед. Світ крутився довкола мене, а я стояв і їв – може, востаннє в житті? – чорну сливу. І стояло наді мною високо в зеніті сонце, я дивився на нього і зовсім не мружився, бо воно не пекло, не палило і вже не світило. Сонце було чорне. Воно увійшло у Сварогову ніч, увійшло в саму серцевину ночі Сварога.

Потім ми бігли до КамАЗів. Наш комбат розкусив ту аферу і дав наказ відійти. Ще далеко було до блокади, а він розгадав підготовлену пастку: мужики, відходимо. Але ми не відходили, ми бігли, бігли, бігли, і в один КамАЗ помістилася вся наша чота, тридцять «мужиків» напхалося в кузов, наче їх туди хто втрамбував, і машина помчала – ми дізналися вже пізніше – через заміноване поле в бік Виноградного.

А тепер скажіть мені, панове ідеологи, панове астрологи, панове мінери-сапери, та й ви, генерали, ну ж бо, скажіть мені, чия рука і чия воля провела нас через оте полечко-поле, так нашпиговане мінами, як буває лише нашпигована весняна рілля бараболею?

Не знаєте? Тоді мовчіть. Колись, як будемо живі, я вам скажу.

Ми їхали довго, від Іловайська до нашої бази далеко, але ще й там, навіть після лежання у прохолодній воді Озівського моря, волосся на мені стирчало, як дріт.