Читать книгу Чорне Сонце (збірник) - Василь Шкляр - Страница 7

Ми з Єгерем уже доїжджали до Маріуполя, коли він, ніби вгадуючи мої думки, спитав:

– А чому вони такі грубі, ці баби?

– Які баби?

– Скіфські.

– Ну, чому ж грубі?

– Ти подивися, які досконалі скульптури на той час були у греків. Навіть тепер таких ніхто не витеше. А це якісь одоробла.

Єгер зачепив мене за живе.

– То зовсім інший стиль, – сказав я. – Давні греки робили скульптури для краси, а ці мали інше призначення.

– Яке? – спитав він.

– Їх ставили біля святилищ у місцях особливої енергетики. Тобто такі кам’яні фігури позначали місця, де можна було набратися енергії.

– Гм… – сказав Єгер.

– І не лише фізичної енергії. Там можна було зміцнитися й на силі духовній. Наші предки вміли безпомильно визначати такі місця.

Єгер з недовірою скосив на мене очі, але я снував свою думку далі:

– Потім і самі ці кам’яні фігури вбирали в себе неймовірну силу і магнетизм. Їх робили і ставили в особливих місцях за повелінням верховних волхвів-жерців.

– Он як! Тоді це міняє суть справи, – сказав Єгер.

Я витримав паузу, поки він переварить інформацію, і запитав:

– А знаєш, як називали верховних волхвів?

– Поняття не маю.

– Украми.

– Ти серйозно? – знов скосив очі на мене Єгер. – Я думав, що укри – давня назва українців.

– Ти правильно думав. Це назва давніх українців, але не всіх. Тільки тих, хто знав таємницю Чорного Сонця.

– Гм, – знов глибокодумно сказав Єгер.

– І ще одне, – продовжив я виховну годину для свого друга. – Скульптори кажуть, що для створення досконалої статуї треба всього-на-всього прибрати з кам’яної брили зайве. Розумієш? А наші пращури робили скульптури з таким прицілом, щоб кожен сам у власній уяві міг відкинути зайвий камінь і побачити свою дружину, чи матір, чи богиню, чи кохану. А ти кажеш: одоробла. Сам ти…

Я примовк, бо ми вже під’їхали до театру, і я залишив Єгеря в машині переварювати інформацію, а сам пішов до директора. Миловидна дівчина, що сиділа в передпокої, зустріла мене такою усмішкою, що якби не Ангел, я б у неї закохався тут і тепер.

Ангелом я називаю свою наречену – і не тільки тому, що обожнюю це небесне створіння, а через те, що вона так зветься насправді. Ангеліна. Ангеліна, погодьтеся, трохи задовге ім’я, тому я її називаю Ангелом. Вона часто прилітає до мене на крилах із Кривого Рогу, де викладає фортепіано в музичній школі. Прилітає завжди перед сном і грає мелодію, якої не існує ніде в природі – вона живе тільки в мені. Цю мелодію народила в мені Ангел.

Я намагаюся їй дзвонити якомога частіше, бо коли Ангел набирає мене, а телефон поза зоною, вона не знаходить собі місця. Якщо ж зв’язку немає два-три дні, в Ангела опускаються крила. Одного разу, коли ми брали Мар’їнку і мій телефон довго був поза межами, Ангел упала в розпач. Її охопив такий страх, що, коли на мобільному засвітилося моє ім’я, вона не могла й не хотіла увімкнути зв’язок. Їй увижалося, що в трубці зараз озветься чужий голос і скаже, що… Потім Ангел передзвонила сама й, почувши мій голос, запитала абсолютно спокійно:

– Як ти?

– Добре, – сказав я. – Вибач, що довго не дзвонив. Був на дискотеці.

– Я так і думала. Весело було?

– Дуже.

– Моя мушля ціла?

– Так, – сказав я. – Жодної подряпини.

Мушлею Ангел називає мене. Це слово у неї вирвалося тоді, коли я вперше її обняв. До того ми з нею були майже незнайомі, хоча іноді бачилися звіддалік на різних мітингах. Нас, притомних українців, у східних містах так мало, що ми не могли розминутися. Цю горду чорнявку я, звісно, давно запримітив, але щоб отак відразу закохатися чи щось типу цього, то ні. Хоч як це дивно, ми познайомилися ближче не в Кривому Розі, а в Києві, де висадився наш десант на підтримку протестів проти дискримінаційного мовного закону. Це було в червні 2012 року. Тут мене пам’ять не зраджує, бо саме тоді в Маріїнському парку – сам не знаю, як воно сталося, – я підійшов до неї, узяв за плечі і пригорнув. Пригорнув і відчув, що її тіло прилягло до мене, даруйте на слові, по всіх пазах. Так, наче природа, яка нас ліпила, знімала мірку з мене і з неї, щоб усе підходило і збігалося тютілька в тютільку. Ангеліна теж це відчула, бо замість того, щоб врізати нахабі по пиці, пригорнулася до мене щільніше й сказала:

– Я почуваюся равликом, котрий знайшов свою мушлю.

Маєш! Я аж розгубився. Ну, мужики в цьому ділі завжди дурніші.

– Ти будеш моєю мушлею? – спитала вона.

– Так.

– І завжди захищатимеш мене, правда ж?

– Правда. Коли буду поруч.

– А де ти ще можеш бути?

– Далеко, – сказав я, наче вже тоді щось передчував.

– Я поїду з тобою, – сказала вона.

– А якщо то буде чоловіча робота? Не буду ж я возитися з жінкою, – заговорив у мені Сагайдачний.

– Я пастиму тобі коня, – сказала вона.

– Ні, ти будеш удома і виглядатимеш мене з походу.

– Добре, буду вдома і про всяк випадок варитиму зілля.

– Навіщо?

– Ох, Грицю-Грицю! Хіба ти не знаєш, для чого вариться зілля? На випадок зради.

– Ти змогла б отруїти мене?

– Легко, – сказала вона.

А недавно я вирішив перевірити, чи не змінила Ангел своїх поглядів на зраду під час війни. Подзвонив і між іншим сказав, що маю тут ще одну жінку. А що? Це ще не найгірше, що могло тут статися.

– Вона красива? – спитала Ангел.

– Так, дуже. Просто богиня.

– Як її звуть?

– Лада. Вона врятувала мені життя.

– Дай, Боже, вам щастя, – сказала Ангел. – А я пішла.

– Куди?

– Зілля копати. Сьогодні якраз неділя.

Оскільки розіграш не вдався, я розповів їй про скіф’янку, оминувши, звичайно, обставини, за яких ми з нею зустрілися. А решту все розповів.

– Ти казав, вона врятувала тобі життя, – не забула Ангел.

– Ну, то я так… Берегиня ж! – згадав я Сіроманця.

– Коли в тебе ротація?

– Скоро.

– Мушля! Я це чую від тебе вже більше…

– Думаєш, я не скучив?

– Скажи як? – попросила вона.

– Приїду – і покажу.

Якийсь час ми обоє мовчимо. Ми думаємо про одне. Равлик залазить у свою мушлю, і кожна клітинка його тіла знаходить свій паз. Такого щастя довго не витримаєш, тому ми прощаємося.

– Вітання твоїй Ладі, – каже Ангел.

Моїй Ладі. Вона, друга моя любов, досі стояла там, під обстрілами, а мені все не було як дотримати своєї обіцянки. Недавно в Широкиному були Єгер із Сіроманцем, і мені дуже кортіло запитати у них, чи не бачили часом скіф’янку, але я не спитав – посоромився.

Єгер привіз мені звідти подарунок. Він заскочив до бібліотеки, яка зсередини вигоріла до тла, і знайшов там одним – одну вцілілу книжку. Це був «Кобзар» Тараса Шевченка. Єгер каже, що коли він взяв обгорілого по краях «Кобзаря», то на нервовому зриві відразу почав його перечитувати, і йому здавалося, що Шевченка він читає уперше.

Тому я розумію, який дорогий подарунок зробив для мене Єгер. Як розумію і те, що саме «Кобзар» уцілів там невипадково.

Тепер мій вірний друг Єгер сидів у «козі-мітсубісі» на Театральній площі, 1, біля чотириколонного портика духовного храму, на місці якого колись давно стояла церква Святої Марії Магдалини, а я вже заходив до кабінету Григорія Олександровича Чекаленка: здоровенькі були, давно не бачилися.