Читать книгу Вертеп Всевишнього - Віктор Гриценко - Страница 2

(860–941)

1

Мою Каабу ти перетворила в чужинський храм,

щодня моєму недругу курила ти фіміам,

але уклін кумирові моєму слала все ж, любове!

І, врешті, диво сотворила: не вірю я божкам!..

2

Ти серце Господу вручи з душевним жаром,

забудь, що паном був дирхемам і динарам.

Як власне серце присвятив єдиній вірі,

за неї підеш в бій, мине життя не даром…

3

Про мене згадують тоді, як стрінуться з бідою.

Лиш лихоманка зігріва своєю теплотою.

Як спрага мучила всю ніч, хто допоміг мені?

Слізьми я спрагу гамував, немов з криниць водою.

4

Всі тлінні ми: такий у Всесвіту вже хід.

Ми – горобці, а смерть – мов яструб-птахоїд.

Зарання чи пізніш квітки у лузі в’януть,

а люта смерть змете мітлою навіть слід…

5

Не для злодійства меч, не для кривавих страт,

бо нам колись Господь за зло воздасть стократ.

Щоб мир нам зберегти, меч ковалі кували…

Вино, ізюм, оцет, та спершу – виноград!..

6

Чому фарбую я чорнилом сивину?

Щоб вабити жінок? Як завше, не одну?

О, ні! В скорботі вклав я юність у труну,

бо молоді літа назад не поверну…

7

Як косу розплете – настане враз імла.

Попестити не смій: це – пазурі орла!

Коли ж підкісники зняла ця юна діва,

здалось на мить мені, що мускус розлила…

8

Як закохаюся, кладу на стіл сувій:

слізьми пишу про сяєво Плеяд з-під вій,

бо тільки я вмочу в свій каламар перо,

гукаю на гінця і серце шлю мерщій…

9

Красуня йде повз нас – і мало нам дороги.

«Всміхнулася кому?» – такі у нас тривоги.

Про труд забули ми, одвічні блукачі,

за голову взялись, коли розбили ноги…

10

Прийди й зігрій мене рубіновим вином,

у руки чанг візьми, крутни своїм стегном…

Такого дай вина, щоб яхонтом розквітла

плакуча та верба, що всохла за вікном…

11

Страждають без вина серця розбиті:

для них бальзам – чарки ущерть налиті.

Якби померлий випив хоч одну,

то, може б, і воскрес тієї ж миті.

12

Схотів, щоб смерть обходила тебе?

Живим в могилі заховай себе.

Чекай терпляче в ній міцну драбину,

щоби піднятись в небо голубе.

13

Не знаєш істині й речам ціни,

але готуєшся ретельно до війни.

Невже не слухав у дитинстві казку,

як стрілися на кладці барани?…

14

Який же щедрий шах, підкорювач держави:

він срібла не жалів на ігри та забави,

і савани купив полеглим у боях,

і, врешті, для калік придбав магічні трави…

15

Дивуюся, що смерть знов підняла косу:

скосила без жалю тебе й твою сльозу!..

Невже не відчуває сорому убивця,

підступно убиваючи красу?

16

Терпіння вичерпав і ум спалив дотла:

кому потрібний ум, якщо Вона пішла?.

Моя журба – це не журба. Це – Каф-гора,

а серце у гори – без тріщини скала.

17

Чотири якості від Неба маю я:

здоров’я, розум, добрі серце та ім’я.

Коли ці якості ти маєш від Аллаха,

не зіб’є з ніг життєва течія.

18

Ніколи не гордуй людьми – і будеш благородним!

Рятуй нещасних від тюрми – і будеш благородним!

Не ставить благородний пан підлеглих на коліна,

а впав хтось в ноги, підійми – і будеш благородним!..

19

Коли замовкну я, немов розбитий саз,

ти знай, що пристрастю убитий твій любас.

І подругам своїм скажи крізь сміх і сльози:

«Нарешті врятувавсь, нещасний, від образ!..»

20

Моє щасливіше від всіх сердець,

мій дух свободи – кожному взірець.

Так зустрічі зрадів, що зміг забути,

що ти – неволі давній посланець.