Читать книгу Вертеп Всевишнього - Віктор Гриценко - Страница 6

(1048–1122)

1

Нікчемні люди всі так схожі з віслюками -

ховають пустоту свою під чепраками!

Ти хочеш, щоб вони твоїх торкались п’ят?

Стань багачем – вони тремтять над п’ятаками!

2

В кайданах розуму томлюсь не без причини:

коли б я вільним став хоча б на півгодини!

В свого століття вчивсь, напевно, цілий вік,

навчити ж не зумів я жодної людини.

3

Отой, що все життя молився на науку,

став доярем козла, набивши в справі руку!

Прикинься дурником – відплатиться тобі:

дешевша мудрість в нас від кісточки урюку.

4

Палац царя, де жив колись злостивий скнара,

де слуги билися щодня за пів динара,

розрушив час. Яка біда царя спіткала?

Мені з мечеті крук прокаркав: «Кара! Кара!»

5

Ми, люди, як ляльки. А долі – ляльководи.

Прозорий натяк? Ні! Немає в нас свободи:

актори ми, а світ – Всевишнього вертеп,

що стане сундуком, як скінчаться пригоди.

6

Хто світ відвідав цей, той знав гірке причастя,

бо вічним бути тут нікому не удасться.

Щасливий, мабуть, той, хто юним світ лишив,

хто ж зовсім не прийшов – той мав стократне щастя!

7

Як в світі цім не жив, а треба помирати!

Достойно це зроби, коли немає ради.

Ти – згусток м’яса, жил, мереживо кісток.

Це щезне все колись? Не бачу в тім утрати!

8

Ми – джерело забав, ми – копанка з журбою.

Ми – слави ручаї і кринички з ганьбою.

Людина – цілий світ з хулою й похвальбою,

в ній – гордий падишах, народжений рабою.

9

Добродію, міцній, візьми у злого сили -

не знатимуть біди всі люди до могили!

Для істини коли б знайшовся в світі трон,

ми щиро й від душі всі Господа б хвалили.

10

Як сріблу не скоривсь і не піддався злату,

то вірний, друже, ти законам шаріату.

Зніми халат оцей, веретище візьми -

лиш так ти збережеш над серцем царську владу.

11

Ти друга не тривож і не молись до неба,

коли прийшла в твій дім негадано халепа.

Кріпися у біді, не клич зітхати нас,

а вистраждай все сам – достойно, як і треба.

12

Приманку Бог поклав. Навколо неї – сіті.

Полює дичину – нас має на приміті.

Він на людей вину поклав за всі гріхи,

хоч з дозволу Його пороки в Божім світі.

13

Той гарно в нас живе, сміється, а не тужить,

хто слуг своїх не мав та іншому не служить.

І той, кому Господь послав пісні коржі

та затишок в кутку, де з Господом він дружить.

14

Ти руб’я зодягнув. Йшов до зірок крізь терня?

У маківці твоїй давно засохло зерня!

А суть твоя одна, що в рам’ї, що в парчі:

хоч зовні ти – святий, душа твоя – мізерна.

15

Як предки, упадеш ти прахом незабаром:

удари від Небес нам не проходять даром.

Ти вічності напій від підлих не бери,

хоча душа твоя палатиме пожаром.

16

Багацько літ шукав я суть в земній юдолі,

але думки мої в житті не грають ролі.

Як постарів, узнав, що я не маю знань -

от істина життя, дарована від долі.

17

Я в кращому з усіх світів учусь, як в школі.

Немовби чорнороб, нажив пером мозолі.

Підмайстром-школярем завершую я дні:

я б майстром стати міг, та недостатньо волі.

18

Хто дасть достойному достойну нагороду?

Я за достойного піду в огонь і воду.

Коли зазнати захотів пекельних мук,

то недостойних запроси в свою господу.

19

Споконвіків земля лежить в бика на спині,

а золотий тілець – як сонце смертним нині.

Глянь, Господи, на світ без зайвої гордині:

між двох биків – осли! Де місце тут людині?

20

Мерзенний блюдолиз їв плов сьогодні вранці,

а я, голодний, крав гарбуз гнилий на грядці.

Нехай мене Господь рятує від спокус

з підлоги взяти хліб, що кинуть можновладці.

21

Не поспішай в ці дні шукати ревно друга,

не слухай похвалу, немов пісні ашуга.

Все з розумом ціни – тоді побачиш ти,

хто – друг, хто – ворог чи базікало-папуга.

22

Півсвіту, царю мій, у тебе під п’ятою,

а я в корчмі сиджу над чаркою пустою.

Але талан царя – моєму побратим:

все скінчиться для нас могильною плитою.

23

З достойними хвали дружи в годину скрути.

Негіднику не вір – загонить ніж у груди!

Як ліки він наллє – ти випити не смій,

а з чаші мудреця налий собі отрути!

24

В нас правда не росте, як на городі зілля,

а от брехні давно під небом цим привілля.

Даремно не журись, бо не змінити світ:

всі сприймуть цю борню за напад божевілля.

25

Живеш вільніше птиць одну лише хвилину:

вогонь, вітри, вода нас гнуть, як бадилину.

Та, друже, не журись: до праху наших тіл

Бог іскру вклав і дух, і не одну краплину.

26

Веселим будь, не стань заручником моралі:

люби вино міцне, зривай з красунь вуалі!

Не довговічний ти, тож вчися жити й далі,

радій, коли між нас є друзі досконалі.

27

Забудь про калиту, вчись гонор гамувати -

і вирвешся з тенет, розбивши в серці грати.

Вино смакуй, косу коханій розплітай —

життя мине, як день. Послухайся поради.

28

Не йшов я п’яним в храм? Це – істина правдива!

Грішив, але не сам? Це – істина правдива!

Я – нечестивець, деліхан? Що ж, я – не ви!

Один Омар Хайям! Це – істина правдива!

29

Приречений Хайям до смерті вже страждати.

Веселощі ж твої – як вибрики лошати.

Поберегтися слід, бо злий людський талан:

все взяти норовить, взамін – дурницю дати.

30

Між вчених віслюків ти, друже, пнешся з шкіри,

щоб визнали своїм ці дурні-лицеміри,

бо звинуватять враз, якщо ти не осел,

що підривав щодня святі устої віри.

31

Душевний спокій зник в поета й падишаха,

втомившись від життя, повзем, як черепаха.

Не треба нам біди вимолювать в Аллаха -

подякуй і за це, коли вже бідолаха.

32

Як жити в світі цім, де моляться за гроші,

де сивих мудреців повчають всі святоші?

Сліпим, глухим, німим прикинься, друже мій,

або підстав горба під віслюкові ноші!

33

Отой, хто ніс в життя нещастя і облуду,

хай милості не жде у день Страшного суду.

Прощає Бог того, хто не творив добра,

але не злодія, не вбивцю чи паскуду.

34

В борні за щастя всіх ти натерпівся страху,

але не захистив сусіда-бідолаху.

Ти друга не зігрів, хоч людство захищав -

даремно голова лягла під меч на плаху.

35

Хайяма мудрим звуть дурні провінціали,

та зайві, бачить Бог, від неуків похвали:

про себе і про світ не знаю я того,

що знають школярі, які мене читали.

36

Несучи на плечах прожитих літ вериги,

листаю будні я, мов нецікаві книги.

Хоч вчився в долі вік, пошився в дурні я:

не люди – Небеса! – плетуть свої інтриги.

37

Коли небесний кінь вернувся із безодні,

коли зіркам дали імення благородні,

коли на дошках доль з’явились імена,

в той день змирились ми. Покірні і сьогодні.

38

Світ небуття давно в моїй буяє плоті,

живе людська біда в душі, як у господі.

І знає лиш Аллах, коли і де вітри

і мій розвіють прах, як попіл на городі.

39

Будь ласка, не журись, не втоне світ у морі.

Лишивши небозвід, не зможуть впасти зорі.

Твій прах не щезне теж – згодиться для цеглин,

з яких сусід зведе стіну в своїй коморі.

40

Трояндові кущі, так трепетно духмяні,

ростуть з дівочих уст, тому такі багряні.

Стебло, яке зламав, нагадує мені

про прах усіх красунь, що зв’янули зарані.

41

Не мни, будь ласка, трав, що виросли високі:

їм коси віддали красуні чорноокі.

З дівочих уст ростуть троянда і тюльпан,

їх теж ламають всі – і добрі, і жорстокі.

42

В майстерню гончаря чомусь забрів я вчора.

Мені в цей день краса відкрилася сувора.

Коли крутився круг, про глину думав я:

у потойбічний світ відкрита врешті штора.

43

Для чого ці пости, молитви виняткові

і в погрібцях вино просить, як жебракові?

Сьогодні ти – поет, а завтра – черепки

від незвичайних чаш у Божім кулакові.

44

Зросли ці колючки, що на ногах у звіра,

із кучерів м’яких, немов шовки Кашміра.

А круглі башти веж, зубці старих фортець —

вже шаха голова і п’ятірня еміра.

45

Небесний звід комусь – це сонце й зірка рання,

а вченим звіздарям – це камінь спотикання.

Але не поспішай втрачати в спірці глузд:

і в небесах про нас є спори і вагання.

46

Я чув краплини плач у сонячнім горнилі.

Сміявся океан і пінився на брилі:

«До неба долетиш, впадеш дощем звідтіль,

а потім твій ручай морські обіймуть хвилі…»

47

Ще раз в цей світ Господь не нас пошле гінцями —

в грядущім не мені стрічатись, друзі, з вами.

Ловіть же мить життя: не прийде вдруге, ні!

Не прийдемо і ми з відомої вам ями.

48

Як можеш, не тужи за днем скороминущим,

не отягчай душі минулим і грядущим.

Скарби свої розтрать ще в грішному житті,

бо в потойбічний світ ти підеш неімущим.

49

Не хмур, будь ласка, брів, терпи удари долі:

найшвидше гинуть ті, які душею кволі.

Над нами фатум – скрізь. І він сильніший нас.

Не лий даремно сліз – не сип на рани солі.

50

Пилинка ця була живою, вірогідно.

Кучериком або бровою, вірогідно.

Зітри з лиця свого ти ніжним рухом пил:

красунею він був – Зухрою, вірогідно.

51

У русі Всесвіту одна мета – людина.

У правди Господа одні уста – людина.

Як перстень з Божої руки – кільце планет,

а в персні тім мережка золота – людина!

52

Про потойбічний світ товче хтось аксіому,

вернутися адже ще не вдалось нікому!

Нам всім цей світ тісний, як караван-сарай,

та в потойбічну тьму не поспішайте з дому.

53

Прихід наш і відхід – таємні круговини:

зачате ким життя, де кінчик пуповини?

Не скаже правди нам ніхто про вічну путь:

звідкіль прийшли? Що жде за віком домовини?

54

Цей світ – лиш мить. А я – дрібна частина миті.

Два подихи зроблю, слізьми за мить обмиті.

Не плач і не журись, бо знає лиш Господь,

хто зможе тлінний світ навіки уярмити.

55

Де сонми тих, які до нас бенкетували?

І де рубіни губ, і де очей опали?

Живи, допоки плоть – не у могилі прах,

що стане плоттю знов, як вигребуть шакали.

56

Немає смислу нам в цім світі виглядати

для себе від Небес якоїсь благодаті.

Весь припис від судьби одержимо сповна,

і більшого не слід від Господа нам ждати.

57

Життя твоє промчить, як в горах талі води.

Його цінуй і джбан підстав для насолоди.

Як жити вмієш ти, то так воно й мине,

старайся менше всіх собі завдати шкоди.

58

Все – суєта суєт. Ця істина відома.

Доводиться життям, хоча і аксіома.

Минуле вже пройшло. Майбутнє ще гряде.

Не плаче ні за чим істота лиш свідома.

59

Від черева Землі і до кілець Сатурна

в тлумаченнях своїх всі стали на котурни.

Розгадую і я велику таїну:

які настануть дні, коли минуть безжурні?