Читать книгу Вертеп Всевишнього - Віктор Гриценко - Страница 3

(? – 936)

1

Блукав поміж руїн і тьмяної трави:

колись стрічав тут пав, тепер – гніздо сови.

Спитав я мудрих птиць: «Як жити в цій пустелі?»

Погодились смутні, що мало тут мишви.

2

Мій Боже, все одно: казати чи мовчати.

Думки – Твої, а на вустах – Твої печаті.

Як зірвеш їх – скажу. Залишиш – промовчу,

бо, власне, нічого мені Тебе повчати.

3

Створив мене Аллах рабом і паном Слова,

але я не скажу, що доля – виняткова.

Я з праху, як і всі – поети й читачі,

стебло і колосок, зернина і полова.

4

Цвіте віками степ і відцвіте не скоро.

Століттями між гір квітки плетуть узори.

Одні приходять в світ, а інших палить смерть,

та степ – все той же степ, а гори – завше гори…

5

Дивлюся на блакить, де крила склав орлан,

де в небокрай вплива з дарами караван,

на море чи на степ, чи на гірські вершини,

а бачу тільки твій, немов тополя, стан…

6

В твою любов я хочу вірить, пері,

та й досі не постукала ти в двері.

Насіння сіяв я, плекав любов,

а урожай – зневіра на папері.

7

Жура, мов сіль, в душі на дно завжди пірна.

Ночами до зорі вогнем горить вона.

Якщо я вранці поглядом своїм ревнивим

суперника спалю, в тім не моя вина.

8

«Закоханий ти знову, вочевидь, -

сказав корчмар. – Забудь її на мить.

Що дав цей світ, що дасть нам потойбічний?

У роздумах над чаркою посидь…»

9

Багацько в мене бід, була б одна,

то щастю не зашкодила б вона.

Коли б щасливою була кохана,

то будь-яка біда мені смішна…

10

В останній час чомусь подібний страхопуду

(мовляв, в мій келишок судьба знов ллє отруту!).

Вона – як той суддя, який забув закон

і в котрого завжди засудженим я буду.

11

Ти мною, мов м’ячем, вже граєшся давно…

Обітниць не зламав, мій Боже, все одно!

Коли парад планет – утіха для терплячих,

терплю і не спішу спускатися на дно…

12

Сміливим будь, як лев, і вічним, як ворона,

та все ж не обминуть тобі земного лона.

Уляжешся пластом і з себе не стряснеш

ні тлі, ні пацюка, змії чи скорпіона.

13

Як з дерева плоди звисають за паркан,

страждає мій сусід, немов від давніх ран.

Хай на гілках красуються алмази -

зрубає, бо в садок іде юрба прочан.

14

Щасливі ті, кому до Тебе вільний вхід,

бо щедрості Твої – не кусень на обід.

Такий закон життя, провірений віками:

хто дерзновенний – завше зірве кращий плід.

15

Сповідуйсь другу, переживши скруту,

та зайве не чади, подібно труту.

Сказав сьогодні, завтра – помовчи:

хто з друзів двічі вип’є цю отруту?…

16

Знання та багатство – троянда й нарцис:

хтось бачив, щоб квіти в обіймах злились?

Багатий свій розум купив за копійку,

а розум розумних оцінять колись…

17

Ткачами стаємо по волі Аллаха:

хтось – визнаний майстер, а хтось – горопаха!

Хтось тче килимки для моління старцям,

а хтось – килими для могутнього шаха!..

18

Не золото – знання дають свободу:

в них – слава від людей і Небозводу.

На жаль, багатство нам, окрім знання,

водночас не дають як нагороду.

19

Поет – не супротивник, гідний для Творця,

бо рушиться моя опора без кінця.

Коли Аллах захоче – на вітрах розвіє,

але не шле Він смерть – свого гінця.

20

Від нашого життя – у долі вожі,

Тому весь час будь, друже, насторожі.

Закохані – заручники судьби,

Тому любов не визнають святоші.