Читать книгу Вертеп Всевишнього - Віктор Гриценко - Страница 4

(970/971 – 1026/1029)

1

Від примх душевних я вже підвиваю вовку.

Повчав я хворе серце – не добився толку.

Молив я вітер: «Забери його!» Не взяв…

Що ж – кину у вогонь чи настромлю на голку.

2

Життя не зву життям, бо дах мій – небозвід,

бо ще не роздобув чурека на обід,

бо в голові моїй є розуму лиш крапля,

бо йде біда за мною слід у слід…

3

Я серце покладу на твій поріг,

підставлю спину під чужий батіг,

а голову – під меч, бо зайва в мене:

від пристрасті давно я вже знеміг.

4

Любов до тебе – вогнище шалене:

лише зола залишиться від мене!..

Якщо зрубаєш ти мою любов,

від пня відійде гіллячко зелене…

5

Душа без мук любові – як суха трава,

яку повік не оросить вода Жива.

«Померти краще нам, як жити без любові!» -

щоранку так троянді соловей співа…

6

Одні бояться мук, а інші прагнуть мук.

Одним подай бальзам, а іншим – яд гадюк…

Я ж виберу лиш те, що вибере кохана:

прийму і радість стріч, прийму й журбу розлук!..

7

Коли молюсь Творцю, яснішає чоло.

Якби моління нам хоч раз допомогло!

У когось – доля зла, у когось – люба пані,

смерть – камінь із Небес, а ми – побите скло!

8

Тюльпани тішать зір, на жаль, лиш тиждень.

Цвітуть на схилах гір, на жаль, лиш тиждень.

Іду я з краю в край і з відчаю кричу:

«Всім кралечкам не вір, бо вірні тільки тиждень!..»

9

Ти – срібла злиток. Хоч горю я ночі й дні,

обійми й досі не розкрила ти мені.

Чому? Напевно, ти мого вогню боїшся,

бо срібло знов-таки розплавиться в огні!..

10

Хто пристрасно горить, той смерті не боїться,

якщо закоханий, то гарна і в’язниця.

Бо ти – голодний вовк. І не страшать тебе

волання чабана й гирлига-патериця.

11

Сьогодні – пломінь я або вогненна птиця:

Змахну крилом – і вмить світ Божий спопелиться.

Коли художник закарбує дух,

хто гляне на портрет, той жаром заіскриться.

12

Не кличте в путь: я обійняв кохану.

Молюся їй – красуні Індостану.

На видноколі вже в барханах караван,

а я ж лише на мить відстав від каравану!..

13

Тобою зваблений, мов пекло, я палаю.

І недругу палати так не побажаю.

І все ж лечу я на вогонь, немов мотиль,

а може, пекло це і є блаженство Раю!..

14

І знов упала ніч, завмерла в тишині.

І знову, як завжди, душа моя в огні.

І страх бере, що через зрадницю кохану

і віра в Небеса дотла згорить в мені.

15

Хай жде мене проклін, якщо всміхнусь тюльпану,

хай жде мене проклін, якщо саджати стану.

Сто раз убила та, що схожа на тюльпан,

я – жертва сто разів підступного обману.

16

Хитаючись, додому йшов. І ноги підкачали:

я чашу упустив. Завмер на мить в печалі.

Дивлюсь – цілісінька! Аллах акбар,

хоч часом черепи він б’є, немов скрижалі.

17

Сказав сакі, красивий, наче пері:

«Відчинені в корчмі щоднини двері…»

«Заради Неба хутко вказуй путь!..»

«Забудь про Небо: сонце – у фужері!..»

18

Всевишній, Ти покинув небозвід?…

Душа болить, бо жду з Небес привіт.

Не можу я радіти, бо у ницих

столи Ти накриваєш на обід…

19

Несу вантаж тяжкий всіх в світі сліз і ран

і, мовби той верблюд, очолив караван.

А ще дійма жура: себе в узді відчув я -

то недруги мої накинули аркан…

20

Почув, що я подібний плотоводу:

пливу уміло в будь-яку погоду

рікою сліз. Боюсь, одначе, я:

і пліт пірне на дно, і я за ним – під воду!..

21

Я – сірий, сивий, мов торішній очерет,

сумний-сумний ашуг, заплаканий поет.

А дні бредуть, як череда, у невідоме…

Ти бачиш? Ні, спокійно спиш чи п’єш шербет…

22

Нехай від солі сліз я вії не очищу -

любов свою поставлю на щаблину вищу.

Коли дотла згорю в огні свого кохання,

не знайдеш, люба, ти золи на попелищу…

23

Ми – гості на пиру за маревом-столом,

точніше, цвинтар лиш – оселя для сіром.

Живому ще завчасно вириють могилу,

а виривши, вважають послугу добром.

24

Я хмільним засинаю й прокинусь в хмелю.

Хміль – мій друг, бо ослабив на шиї петлю.

Доки чаша в руках, непідвладний я смерті,

тож вино, мов кохану, я вірно люблю.

25

Сказав дідусь: «Зруйнуйте давній храм!..»-

Звели новий, фортецю й кілька брам…

Сказав юнак: «Врятуємо руїни!..» -

Відкрите місто ворогу й вітрам!..

26

«Ознака істини – звичайна простота», -

друг написав мені в кінці листа.

Продовжую я вчитися у майстра,

хоча прожиті у трудах такі літа!..

27

Скупий багач бідніший бідняка,

в якого щедра на добро рука:

він прийде до сусіда позичати,

бо той дав жебракові п’ятака…

28

Всевишній наш Суддя! Ці докори – за діло:

не знаю днини я, щоб серце не боліло!

Ночами сльози ллю все через нього я -

коли болить душа, чому страждає тіло?…

29

Якщо не за юрбою, куди іти Тахіру?

А разом із журбою куди іти Тахіру?

Хтось каже: Небеса щедріші від землі…

Тож Слово за Тобою, куди іти Тахіру.

30

Мені шепоче ніч, гонець моєї долі:

«У тебе в серці знов невиліковні болі.

Ти зайвий на землі, як попит на добро:

алмаз в душі твоїй не вартий дрібки солі!..»

31

Ти завше відрізняв шкідливе і корисне?

Чи ждав, коли життя лещатами затисне?

Мо’, тайна Всесвіту розкрилася тобі

чи знав, що друг подасть із ліками трутизни?

32

Не в мріях чи вві сні, а тільки наяву

прийди хоча б на мить, спитай, як я живу…

Троянди запашні ти заплела у коси,

а я від розпачу волосся сиве рву!..

33

Я соколом кружляв над квітником вдовиці.

Мене мисливець збив – зраділи люди ниці.

На ловлю я летів, не дивлячись довкіл,

тож Господу хвала, що не сміються птиці!..

34

Я сильним і сміливим був. Кажу не всує!

Але, на жаль, не знав, що смерть й мене чатує.

Так був той час, коли стрільця боявся лев,

а нині лев страшний і той, хто смерть готує.

35

Ти ароматна так, немов квітучий сад.

І хоч твоя любов дурманить, мовби чад,

не обійди на цвинтарі мою могилу:

я оживу, коли вдихну твій аромат.

36

Ти – краща від троянд в своєму квітнику,

а я щодня бреду в пустелі по піску.

Але, де б я не був, міраж іде за мною:

вуста твої кохані, дорожчі за ріку.

37

Вселенський біль в душі, на радість ворогам.

Скорботу всіх людей узяв я в душу сам.

Всім страдникам напій знаходять від печалі,

коли ж страждаю я, страждання – мій бальзам!..

38

За приклад не бери бездумного глупця:

за витівки дівиць не потривож Творця!

На віру попит є, і на безвір’я також,

тож вибери товар, що буде до лиця.

39

Не здійснюй вчинків злих вже від дитячих літ,

щоб сором не спалив красу твоїх ланіт.

Покаєшся, але хулу людську не спиниш -

і стане, мов чулан, тісним для тебе світ.

40

Усім від дурня – з терену вінець.

Розумний же картає не овець,

а лиш себе, як забредуть у шкоду…

Нікого не винить лише мудрець!..

41

Задумав що Аллах, як дав жадобу нам?

Потішити тіла й віддати хробакам?

Так, задуми Творця не зрозумівши толком,

без толку живемо і йдем навстріч гробкам.