Читать книгу П’ятеро - Владимир Евгеньевич Жаботинский (Зеев), Владимир Евгеньевич Жаботинский - Страница 11

Я починав входити в суспільну діяльність: «секретар тимчасового правління Спілки санаторних колоній і інших гігієно-дієтичних закладів для лікування і виховання слабких на здоров’я учнів незаможного єврейського населення міста Одеси та його передмість». Факт: саме таку назву воно мало, і в молодості я довго ще міг виговорити весь титул за одним духом. Виникла ця спілка теж почасти з крамольним задумом: під видом «гігієно-дієтичного закладу» можна влаштувати заняття гімнастикою, а під видом гімнастики – самооборону. На півдні починали говорити, що скоро це стане «при нагоді». Але поки що, правління мені запропонувало набрати декілька добровольців, щоб обходити бідноту, – записати, кому потрібне дарове вугілля; або, можливо, дарова маца, не пам’ятаю. Я передав це старшим дітям Анни Михайлівни. Марко записався (потім не пішов, забув і дуже вибачався); Ліка, не піднімаючи очей від брошури і не витягнувши пальців з рота, подала знак головою, що відмовляється; Маруся сказала:

– У парі з вами, добре?

У її згоді нічого несподіваного не було: я вже знав, що в неї в натурі є слушна турботлива жилка. Це вона, коли Самойло приїхав із містечка, за півтора року підготувала його до іспиту, який потрібний був для аптекарської його кар’єри, а сама тоді ще була дівчинкою; вона й тепер займалася з небіжкою кухарки, дуже ретельно. Коли захворів один з її «пасажирів», приїжджий без рідні в Одесі, вона ходила до нього тричі на день, слідкувала, щоб приймав ліки, міняла компреси, хоча час його ласки (знаю від неї) тоді вже давно був позаду. Вона вміла навіть зварити прийнятний сніданок і перешити блузку.

Коли зайшов за нею у призначений день, у передпокої я застав Самойла, що виходив. Він був чимось засмучений, кусав губи, навіть бурчав незрозуміло; про щось хотів мене запитати, але не запитав. У вітальні я застав матір і Марусю; обидві мовчали так, як мовчать люди, які щойно посварилися. Маруся явно зраділа, що може піти; по дорозі на візнику була неговірка і теж кусала губи.

– У чому річ, Марусю, хто кого образив?

– Маєте чудову нагоду помовчати, – сказала вона злобно, – раджу нею скористатися.

Я послухався.

* * *

Пам’ятаю один будинок, здається Роникера, на тій ділянці, яку ми повинні були обійти. Там була особливість, для мене ще тоді небачена: двоповерховий підвал. Вікна обох поверхів виходили, звичайно, до траншеї; але за вікнами всередині спочатку був коридор, на всю довжину фасаду, і тільки вже з коридору «освітлювались» кімнати. Не вмію описувати злидні, як не зміг би зайнятися обриванням крилець і лапок у живої мухи чи взагалі повільно мучити. Пам’ятаю, що невідступно свербіла в мозку одна банальна думка: на волосок від того було, коли ти мав народитися, щоб вийшла в Господа в обліковій книзі описка або передумав би він в останню секунду, щось закреслив і щось рядком нижче вписав, – і тут би ти мешкав сьогодні, у нижньому підвалі, заздрячи хлопчикам із верхнього, а вони б «бундючились». Соромно було б за своє пальто, за те, що щойно просидів годину у грецькій кав’ярні Червоного провулка за кавою з рахат-лукумом, розтративши четвертак, бюджет їхнього цілого дня. І, як завжди буває, коли соромно, я проходив по барлогах насуплений, говорив із мешканцями суворим казенним голосом, на прохання відповідав сухо: «Постараємося. Побачимо. Обіцяти не можу».

Зате Маруся відразу – немає іншого слова – повеселішала. У першій же кімнаті вона підійшла до колиски, зробленої з ящика; я за нею. У колисці, під клаптями кольору старого лантуха, лежала сіра дитина; від країв губ у неї до ніздрів йшли дві зморшки, глибокі, як тріщини, і чорні ямочки під повіками. Коли над нею схилилася Маруся, сіре обличчя раптом болісно спотворилося, тріщинки розтягнулися до очей, з рота видалися багряні ясна, крихітне підборіддя загострилося, як у небіжчика. Мати стояла поруч; вона зраділа і сказала єврейською, а я переклав Марусі:

– Щоб мені було за його солодкі оченята, панночка: він сміється.

У Марусі всі діти сміялися; збігалися, шкутильгали, повзли до неї відразу, немов це була давня знайома і на неї чекали весь ранок. Я залишив її десь на табуреті з цілою юрбою довкола, запис закінчив сам, і весь час чув з тієї кімнати гамір, метушню, писк, заливистий дитячий регіт, немов це був не підвал, немов дійсно є на світі зелені галявини і запах бузку і сонце над головою…

– Не знав, – сказав я, коли ми закінчили, – що ви така бонна.

Від її колишніх нервів і сліду не залишилось; вона весело мені відповіла:

– Діти до мене йдуть; я й сама на них кидаюсь на вулиці, няні часто лякаються. Мати нещодавно просила мене не чіпати руських дітей, а то ще подумають, що я даю їм льодяники з миш’яком (вона прочитала в газеті, що така чутка гуляла десь Бессарабією).

Ми знову сиділи у дрожках; за статутом того часу, я обіймав її за стан. Уже сутеніло; раптом вона потягнула мою руку, що її обіймала, щоб стало ще тісніше, сама ближче притиснулась, повернула до мене обличчя і шепнула:

– Хочете, відпочинемо від жидів? І від багатих, і від бідних? Їдьмо зі мною сьогодні ввечері до Руницьких; Олексій Дмитрович просив і вас привезти – він тільки нас двох і не боїться. А ви його?

– Гм… побоююсь, – чесно зізнався я, і раптом збагнув: – Еге, Марусю, – чи не через нього у вас сьогодні вийшла трагедія з мамою? Тому що трагедія була, це ясно: відгонило на всю квартиру Есхілом, Софоклом і Еврипідом.

Вона, підтверджуючи, завзято закивала головою:

– Шматки летіли. Ще Самойло прийшов вчасно, мама і його на допомогу покликала!

– Я не підозрював, що вгорі у предків сум’яття… О, Марусю: невже є загроза, що тебе вихрестять і – як це сказати – приймуть у командний склад Добровільного флоту?

Вона задерикувато дивилася мені в обличчя, близько-близько, і сміялася так, що зуби сяяли у блиску щойно запалених на вулиці ліхтарів:

– О ні, цього мати не боїться; вона розумна, вона усе знає.

– Що «усе»? Не лякайте мене.

– Все, що зі мною буде. І що я, зокрема, і не вихрещусь, і не вийду заміж за моряка з Добровільного флоту.

– Чого ж вона боїться?

– Мама, по суті, дуже консервативна людина: любить, щоб у всьому був раз і назавжди заведений лад.

– Заведений лад? Коли йдеться про Марусю? Дитя моє, ваше буття зветься катавасія, а не заведений лад.

– Значить треба, щоб і в катавасії була система, без несподіванок і без нових елементів; і взагалі це не ваша справа. А до Руницьких ідемо?

Цього Руницького я бачив у них уже разів зо три, з великими перервами через рейси його пароплава (чину його не пам’ятаю; щось нижче за капітана, звісно – йому ще й 30 не було – але вже якийсь серйозний чин). Він і мені, дійсно, здався несподіваним елементом у їхній обстановці. Дивиною російські гості в наших домах не були, хоча траплялися рідко і важко акліматизувалися, але то були адвокати, лікарі, купці, студенти – в якомусь сенсі свої люди. Моряка ніхто ніколи не бачив, окрім як на палубах. Маруся була в Маріїнській гімназії з однією з панянок Руницьких, потім обидві сім’ї жили поряд на дачі одного літа, коли Олексій Дмитрович мав відпустку; там він, здається, катав її зі своїми сестрами на маленькій яхті, але і це його ще не «обґрунтовувало». Самі сестри бували в Марусі зрідка, і взагалі дачні дружби – не указ для зимових знайомств між людьми таких одне щодо одного екзотичних кіл. Він це відчував, наочно серед нас нітився; Маруся втягала його в бесіду, він чесно намагався потрапити в ритм, нічого не виходило; та й нам усім при ньому було трохи незручно, немов це не гість, як ми, а спостерігач. Був він непоганий піаніст, і камінь, вочевидь, спадав у нього з серця, коли Маруся його просила пограти: нарешті не треба розмовляти, і водночас розважаєш людей, як належить за ввічливістю. Коли побачив його там уперше, я подумав: «більш не прийде», але він повернувся з Владивостока і знову прийшов, і ще знову.

Утім, у них дома ми провели чудовий вечір. Батька не було в живих, але за життя він був думським діячем доброї епохи Новосельського[67]; раніше був, здається, земцем; це відчувалось у кліматі сім’ї (тоді ще, звісно, не казали «клімат», але слово влучне), і ще далі за цим відчувалася садиба, сад зі ставом, старі алеї, липові чи які там мають бути; Бог знає, скільки поколінь покою, поваги, затишку, неметушливої гостиности, коли гості здалеку залишалися ночувати й було де всіх розмістити… Культура? Я б тоді саме цього слова не сказав – надто тісно в моєму побуті було воно пов’язане з освіченістю, чи, можливо, начитаністю. Мати, смолянка, не чула про Анатоля Франса, дочки називали бари- тона Джиральдоні[68] «душка»; Олексій Дмитрович і в ятях не був певний, хоча (він казав: тому що) вчився в Петербурзі в поважному якомусь ліцеї, за вимогою сановитого якогось дяді. Тільки сидячи в них, я оцінив, скільки було в наших власних буденних бесідах, дома в Марусі, дражливого блиску – і раптом відчув, як це славно і затишно, коли блиску немає. Пили чай – говорили про чай, грали на роялі – говорили про душку Джиральдоні, але молодша сестра більше обожнювала Саммарко[69]