Читать книгу П’ятеро - Владимир Евгеньевич Жаботинский (Зеев), Владимир Евгеньевич Жаботинский - Страница 6

Незабаром я став частим гостем в їхньому домі; і при цьому, дивно сказати, попервах ніби й втратив з поля зору самих господарів дому – матір і батька і дітей. Усі вони потонули у строкатій і гомінкій товкотнечі Марусиних «пасажирів»; минуло багато тижнів, поки я крізь це щільне плетення сторонніх людей почав розрізняти спочатку Марусю, а потім і решту сім’ї.

У житті я, ні раніше, ні потім, не бачив такого гостинного дому. Це була не російська гостинність, активно привітна, ласкаво просимо. Тут скоріше доводилося пригадати слово з обряду єврейської Пасхи: «будь-хто, кому завгодно, нехай прийде та їсть». Пізніше я дізнався, що Ігнац Альбертович висловлював цю саму думку формулою мови свого житомирського дитинства, і це була одна з улюблених приказок: «а гаст? мит-н коп ин ванд!»[32], тобто відкрий йому, гостю, двері на дзвінок, скажи: ось стільці, а ось чай і здобні булочки: і більше нічого, не пригощай його, не піклуйся про нього, нехай робить, що завгодно – «хоч головою об стінку». Повинен зізнатися, що це і справді допомагало гостям відразу почуватись як удома.

Крізь сутінки кількох епох, що пролетіли з того часу, я ще декотрих пам’ятаю; здебільшого не через власну їхню опуклість, а скоріше за допомогою Серьожиних римованих портретів. Майже всі вони були студентами; було два-три екстерни, з тих, що носили тоді сині студентські кашкети в передчутті прийдешніх досягнень, хоча і дуже сумнівних через відсоткові норми[33]; були журналісти-початківці, уже знамениті на Дерибасівській вулиці; бували, імовірно, і такі, яких навіть Маруся точно на ім’я не знала.

Пам’ятаю двох явних білопідкладочників[34]. Один з них був статечний і добре вихований, вставляв французькі слова, а по-російськи намагався говорити на московський лад; тільки буква «р» у нього не виходила, але він пояснював це тим, що «гувернантка акцент іспохтіла». Він готував себе до кар’єри адміністративної або дипломатичної, натякав, що релігія не є перешкодою, і писав на медаль твір на багатообіцяльну тему про бажаність відміни конституції великого князівства Фінляндського. Будучи в Марусі, завжди підносив квіти; замужнім пані цілував ручки, а панянкам – ні, як має бути (ми всі, неотесані, цілували руку і Марусі; хтось пробував це вчинити навіть із сімнадцятирічною Лікою, але жорстоко постраждав). Але Серьожа його осяг, і портрет цього «пасажира» свідчив:

Другий був роздуханчик, рум’яненький, завжди щасливий, завжди з усмішкою на всі тридцять два зуби. «Батечко мене гнав у медики, до Харкова, – пояснив він одного разу. – Але я був невблаганний: піду тільки на один з танцювальних факультетів – або юридичний, або філологічний». Обожнював Одесу і всіх, що не в Одесі народилися, презирливо називав «приїжджі». З Марусею він познайомився таким чином: вона якось йшла вулицею одна, він раптом пішов з нею поруч, зняв кашкета і заявив, виблискуючи всіма зубами:

– Мадемуазель, я – черговий член Спілки для охорони одиноких панянок на Рішельєвській від нахаб.

Серьожин портрет, скоріше злий, і взагалі я подаю його тут не без сумніву:

Екстерни[35] допускалися тільки найбільш благовидні і найменш глибокодумні, власне, тільки в цьому домі я таких бачив. Узагалі екстерни тоді становили в Одесі дуже помітну групу населення; наїжджали з містечок близьких і далеких, навіть із Литви («вихідці з Пінського болота», говорила Маруся), вдень читали Тургенєва і Туган-Барановського[36] у міській бібліотеці, а ввечері розносили по місту – одні революцію, інші сіонізм. На іспитах за шостий і вось- мий класи їх безжально провалювали; багато з них вже руки спустили, перестали зубрити і навіть мріяти про університет, але продовжували вважатися «екстернами», точно це була станова каста. Вигляд був у них строгий і зосереджений, я їх завжди боявся, читаючи в їхніх очах біблійний вирок: тебе зважено, зважено – і виявився легковажним. Але до Марусі потрапляли тільки винятки з цього насупленого типу: «помірні екстерни», як вона казала, ручні, з краватками і навіть у крохмальних комірцях, і вона, дбаючи про їхнє виховання, намагалася їх відзвичаїти від розмов на обтяжливі теми з різних областей мудрування. Тим не менш, інші «пасажири» на них дивилися з підозрою, а Серьожа радо «цитував» лінгвістичні перлини, нібито ним почерпнуті з їхніх творів, поданих на останньому невдалому іспиті:

«Людство давно вже помітило просвітницьке значення науки…»

«На полі битви» (це був переклад з грецької) «лунали стогони тих, хто гинув і кого гинули…».

«Мати була вражена бачити сина бити батька…»

Був серед них, до речі, й один непідфарбований екстерн, як слід було в косоворотці, але приходив він не до Марусі, а до Ліки, і, як вона, вовком дивився на всіх нас, і взагалі скоро зник з кола. Серьожин відгук був такий:

Молодих журналістів я знав, звісно, і раніше. Один з них був той самий описувач побуту і порту, який сказав мені тоді в театрі про Марусю: кошеня у муфті. Був він приязним і обдарованим; і босяків знав значно краще за Горького, який, я підозрюю, ніколи з ними по-справжньому й не жив, принаймні не в нас на півдні. Цей і в побуті розмовляв їхньою мовою – Дульцінею серця називав «бароха», своє пальто «кліфт» (чи якось так), мій годинничок (у нього не було) «бімбор», а позичав гроші так: немає «фісташок»? Серьожа вважав його своїм учителем, узагалі обожнював, і вперто не бажав присвятити йому «портрет». Усі його любили, особливо прості люди, Молдаванка і Пересип на його оповіданнях, мабуть, уперше вчилися читати: у кав’ярні Амбарзакі було підійшла до нього молоденька кельнерка, розплакалася і сказала українською:

– Мусью, як ви щиро вчора написали за «Анютку-Боже мій»…

Інший носив ретельно розпатлані кучері й насаджав у нашому місті декаданс; дещо заважало йому те, що він не знав жодної іноземної мови; зате з російською свавільничав безтрепетно, і одну свою статтю назвав: «В мене болить його голова». Він рясно цитував з книжки «Єдиний і його власність»[37], але одного разу з’ясувалося, що він її сприймав за твір Ніцше; надрукував поему у сто двадцять рядків, але з підзаголовком «сонет». Нещадний Серьожа знесмертив його таким чином:

…Але це я ще й п’ятої, й десятої частки того населення не описав.

Придивившись до них всіх і, нарешті, немов їжака в густій траві, роздивившись Марусю, я замилувався, як вона всіма ними править. Без зусиль, навіть без уваги, без будь-яких спроб «розважити», одним внутрішнім магнетизмом. Вона не вміла заразливо сміятися, у неї це виходило хрипко; як на мене, і говорила вона не так уже багато – та й де перекричати таку юрбу! – але від однієї тільки її присутності всім ставало затишно й весело, і кожне слово кожного здавалося напрочуд дотепним. Я суб’єкт глухий до магнетизму; найрідніша людина може дві години дивитися мені в потилицю – не почую й не обернуся; але пам’ятаю такий випадок: одного разу прийшов я до них, нікого не застав, сів у вітальні читати «Ниву» – так минуло пів години, і раптом мене немов затопило відчуттям bien-tre[38], немов у холодний день пічку затопили або витекла з ока колюча порошинка: це вернулася Маруся, – а я, зачитавшись, ні дзвоника не чув, ні кроків її по килиму; і при тому навіть не був у неї закоханий ніколи. Просто «так», просто увійшло з нею до вітальні щось надзвичайно гарне.

Чим були в інтимному сенсі ці «пасажири», не знаю. Послухати її – мало не всі, довго чи побіжно, осяяні були по черзі її милістю до тої самої «межі», точного розташування якої воліла не знати Анна Михайлівна; і Маруся, коли я якось повторив їй слова матері, порадила: «а ви маму заспокійте: до діафрагми». Одного разу з іншої кімнати я почув її голос (вона була у вітальні, і коло неї там гуло п’ять або шість баритонів): «ой, тато, не заходь, я сиджу в когось на колінах – не пам’ятаю, у кого». Йдучи увечері на музику з рум’яним білопідкладочником, вона при мені сказала матері: «піду переодягнусь, не ввічливо йти до парку з кавалером у блузці, яка застібається ззаду»; студент почервонів, а мудра Анна Михайлівна відгукнулася критично лише у літературному сенсі:

– Однобічний у тебе стиль, Марусю.

Коли ми подружилися, я раз запитав:

– Що це, Маруся, – «стиль» такий чи насправді правда?

Вона відрізала:

– Вас, газетярів, я не спокушаю, так ви й не турбуйтеся. Ну, а як би і правда, то що?

– Багато їх…

– А ви на мене добре подивіться, особливо у профіль: поменшало?

Урешті-решт, не моя це була справа: а кращу за Марусю я не зустрічав дівчат на світі. Не можу її забути; вже мені закидали, що в усіх моїх, між справами, нальотах на белетристику так чи інакше завжди проступає вона, її гонор, її безбожні правила сердечного життя, її червоне волосся. Нічого не можу зробити. Дивлячись на неї якось з кутка у їхній вітальні, раптом я згадав слово Енріко Феррі[39], не пам’ятаю про кого, що почув колись у Римі на лекції: che bella pianta umana, «який прекрасний паросток людський»; і тоді я ще не знав, який справді красивий, скільки криці під її оксамитом, і як це все дико, страшно, жахливо і піднесено скінчиться.