Читать книгу П’ятеро - Владимир Евгеньевич Жаботинский (Зеев), Владимир Евгеньевич Жаботинский - Страница 7

Безумовно, було в цьому домі й інше життя, окрім старшої дочки і юрби, що в неї збиралася; тільки дуже воно здавалося заслоненим, і сам Ігнац Альбертович говорив про себе і дружину і гостей не Марусиних:

– Ми – друга гарнітура…

Між іншим сталось так, що в подальшому ході різних розгалужень цієї веселої й гіркої історії тим, що були «заслонені», дісталися видні ролі; треба і їх пом’янути.

Були «Нюра і Нюта» – мати і дочка; дочка називала матусю на ім’я. Власне звали старшу пані Анною, а панянку Ноемі – на біблійному імені наполягав батько; він же, говорили, дуже обурювався, що мати і дочка, хоч і не офіційно, славляться як нібито тезки всупереч єврейській традиції; але на нього мало звертали уваги, людина він була сором’язлива, мовчазна і часто їздив по справах. Нюра і Нюта не тільки собі прізвиська вигадали схожі – вони і одягалися однаково, і зачіски робили одна під одну, і завжди були нерозлучні. Здається, вони й губи підфарбовували – серйозна за тих часів кримінальщина. «У Нюри з Нютою є щось хибне», запевняла Маруся; а Серьожа їх, навпаки, захищав так: «Нічого подібного, просто дурня клеять»; причому цей обмін думок стався у присутності самих Нюри й Нюти і моєму і ще всякого різного народу, і ніхто не образився, тільки мати і дочка, що сиділи поруч, повернули під однаковим кутом одна до одної обличчя й усміхнулися одним і тим самим боком губ. Дочці було, ймовірно, років двадцять п’ять, формально вважалось, що вона приходить до Марусі (у котрій взагалі бувало багато й жіночої молоді); мати її вважалася гостею Анни Михайлівни; але враження було таке, наче Нюра і Нюта, де б вони не були, завжди, власне, робили візит одна одній.

Ще бував там один гість, не розібрати чий; мене з ним разів зо три знайомили, поки я його помітив. Був це далекий небіж Анни Михайлівни, що прибув уже дорослим юнаком з містечка на Дніпрі; тепер йому було, невидимому, років двадцять вісім, не менше. Він називав хазяїв «дядя» й «тьотя», зо всіма дітьми був на «ти», однак на цьому близькість і обмежувалась; приходив часто, однак у жодних спільних витівках, іграх, прогулянках участі не брав; усі так звикли до його пасивної присутності, що вона вже нікого не утискала, ні хазяїв, ні гостей, ні його самого. Я спробував було колись з ним поговорити, але успіху не мав; тільки виніс враження, що він і мене і всю компанію зневажає, і взагалі людина похмура і не дуже доброзичлива. Прізвище він мав дивне – Козлодой; у сім’ї його звали Самойло – він мав звання помічника провізора і служив у аптекарському магазині, а слова «аптекарський магазин» вимовляв обидва з наголосом на передостанньому складі. Хтось пустив поголос, що він закоханий у Марусю; але всі вони були в неї закохані, і менше за все був схожий на кавалера саме Самойло – здається, навіть не говорив з нею, а на її нечасті звернення відповідав байдуже й діловито, не заохочуючи до продовження бесіди. Ще пам’ятаю: говорили, що він про своє ремесло тримається дуже високої думки і називає себе не фармацевт, а фармаколог; Серьожа це вимовляв як: «фармаколух».

Потім пам’ятаю ще двоє родичів, між собою братів, зовсім літніх; старшого звали Борис Мойсейович, другого Борис Маврикійович, і ця різниця у стилізації того ж самого по батькові багато визначала в їхню несхожість натури. Старший, старий багатий, любив похизуватися первісною своєю неотесаністю. Усі ходячі старезні слівця і дотепи на цю тему я чув від нього. «Освіта?» – говорив він, витягуючи гаманець: «Ось моя освіта». Або: «Переконання? Ось…». Або: «Що, Ігнаце, твій Марко знову залишився на другий рік? Це ти дурень, не він. Мій Сьома теж ледар, але що я роблю? Перед іспитами зустрічаю в клубі його директора і кажу прямо: пан Суббоцький, держу парі на п’ятсот, що мій син знову застрягне. І – рибка в сітці». Брата свого Бориса Маврикійовича терпіти не міг, усіляко йому дошкуляв; поза очі називав його «цей шмендрик»[40], а в очі на людях не Борис, а «Бейреш».

Борис Маврикійович був лише на п’ять років молодший, але вихований був або сам себе виховав зовсім по-іншому. Висловлювався правильно по-російськи, а відтінки акценту згладжував тим, що у присутності руських намагався говорити басом (це, кажуть, допомагає). Багато років тому, приймаючи грязьові ванни на Хаджубейському лимані, він познайомився з письменником Данилевським[41]; той подарував йому на пам’ять свій роман «Дев’ятий вал»[42], і Борис Маврикійович звідти завжди цитував місця, що підходили до теми конкретної бесіди. Більш того: коли у кредитній спілці, де він і брат його Абрам Мойсейович обоє були членами правління, з’явився раптом якийсь норовистий пайовик і вчинив уже не пам’ятаю який скандал на річних зборах, – я сам чув, ось цими вухами, як Борис Маврикійович про нього сказав: «Це Робесп’єр якийсь; закінчить тим, що його якась Шарлота застрелить у лазні»[43]. На зріст це був багатир, груди носив колесом; одного разу я зустрів його на Дерибасівській, у сизій крилатці на кшталт офіцерської, а на голові в нього був найсправжнісінький дворянський кашкет із червоним околишом, і загальний ефект був цілком православний. Він носив бакенбарди у півщоки, а підборіддя голив щодня, із синявою, а щоп’ятниці до нього приходила манікюрниця.

У клубі він грав у віст виключно з чиновниками – тут-то й любив старший брат підійти і сказати привселюдно: «Бейреш, час до дому, твоя дружина Фейгеле непокоїться», – а той був холостий, і ніякої Фейгеле й на світі не було.

Смішили вони мене до нестями; але ось у чому хочу зізнатися – ці двоє, а з ними ще Ігнац Альбертович, перші мені показали те, що потім у житті багато разів підтвердилося: що значно цікавіше розмовляти з купцями, ніж із професійними інтелігентами. У природному колі моєму я зустрічався переважно з літераторами й адвокатами: поговоривши про книжки, більше не було про що нам вести бесіду, хіба що розповідати анекдоти судові або редакційні. Але коли тих троє «хлібників», утомившись від нескінченної гри в очко й шістдесят шість, клали лікті на стіл і починали обговорювати свої біржові справи, я мимоволі заслуховувався, і мені на час відкривався увесь божий світ і чим він живе. По тисячах доріг України скриплять вози, хохли кричать на волів «цоб-цабе» – це везуть зерно зусібіч до пристаней годувальника-Дніпра, і життя сорока мільйонів залежить від того, які будуть у цьому сезоні помічені у бюлетені одеського гофмаклера[44] ставки на ульку чи сандомирку[45]. Але ці ставки залежать від того, чи виправдаються тривожні чутки, буцімто султан хоче знову закрити Дарданелли; а чутки пішли через якісь події в Індії чи Персії, і якось пов’язані з цим і Франц-Йосиф[46], і імператриця Марія Федорівна, і французький прем’єр Комб[47], і ще, і ще. Про все це вони говорили не з боку, не просто як читачі газет, а запально, як про деталі власного кревного підприємства; одних царів схвалювали, інших лаяли, і про тих і про інших немов щось знали таке, чого ні де не вичитаєш.

Підтверджувалося це моє враження також і тим, як тісно подружився з Абрамом Мойсейовичем наймолодший у домі Торік: Торік, не звертаючи уваги на велику свою люб’язність до всіх людей без розбору, не став би гаяти час на розмови, що позбавлені повчальности. Старий просиджував у нього годинами: хоча у Марка з Серьожою була спільна кімната, Торіку відвели, звісно, окрему. Кілька разів і я напрошувався до них третім на бесіду; насправді, цікаво і соковито розповідав старий про Севастопольську кампанію, про смерть Лінкольна, про Паризьку комуну, про Скобелєва[48], про процес Желябова[49], про Буланже[50] і такі інші явища з хроніки чорноморської хліботоргівлі. Але пам’ятаю, що найбільше при цьому мені імпонував не Абрам Мойсейович, а Торік; ще точніше – не сам Торік, котрий слухав і мовчав, а його кімната. Вона була уся заставлена книжками, що відбивали різні стадії його духовного розвитку. «Задушевне слово», «Роднік»[51], «Навколо Світу» і так далі до щомісячника «Світ божий» – усі цілісінькі, у комплектах, в обкладинках; російські класики; ціла поличка Bibliothèque Rose[52] і всіляких Morceaux Choisis[53]; навіть, на мій подив, «Історія» Греца[54], єдина книжка єврейського змісту в усьому домі. Письмовий стіл підтриманий у ладі; правильним стосом лежать шкільні зошити у блакитних обкладинках, з кожної звішується кольорова стрічка, що приклеєна облатками і до обкладинки, і до промокашки; на стіні висить розклад уроків…

А одного разу трапилось ось таке: Анна Михайлівна, коли хлопчиків не було вдома, попросила мене принести їй словник Макарова з полички в Торіка, але я помилився дверима і потрапив до кімнати, де ще ніколи не був. Я мав би відразу відступити, однак я про це забув, так мене разом здивувала обстановка й атмосфера цієї кімнати. Немов з іншого дому: залізне ліжко, два нефарбовані стільці, обдертий умивальник, на ньому гребінець, мило та зубна щітка і більш нічого. На столі валялись книжки; назв я не міг прочитати з порога, але впізнав їх за форматом – цю словесність тоді називали «брошурами», і про той же хід думок говорив прибитий кнопками до шпалер портрет Лассаля. Подивившись на все це, я причинив двері, розшукав у Торіка словник, поніс його Анні Михайлівні й у коридорі зустрів Ліку: дивлячись перед собою, вона ретельно відвела плече, щоб я якось не зачепив її за формений темно-зелений рукав, і пройшла в ту кімнату до себе.