Читать книгу П’ятеро - Владимир Евгеньевич Жаботинский (Зеев), Владимир Евгеньевич Жаботинский - Страница 5

На суботнику, у літературно-артистичному гуртку[21], після концерту, поки служителі прибирали стільці для танців у «виноградній» залі, Маруся, тягнучи за рукав, підвела до мене свою матір і сказала:

– Ця жінка хоче з вами познайомитися, але ніяковіє: Анна Михайлівна Мільгром. Між іншим, треба і самій відрекомендуватися: я її дочка, але вона ні в чому не винна.

Анна Михайлівна подала мені руку, а Маруся, наказавши їй стишеним голосом: «поводься як слід», пішла обирати собі кавалера; бо закон, за яким це робиться навпаки, був не для неї писаний.

«Виноградна» зала так звалася тому, що стіни її прикрашені були опуклим плетінням лози і грон. Приміщення гуртка займало цілий маєток; кому він належав і хто там жив раніше, не пам’ятаю, але, мабуть, багаті пани. Він був у кращому місці міста, на самій межі двох його світів – верхнього і гаванного. Дотепер, замруживши очі, можу воскресити перед собою, хоча вже крізь туман, що затушовує подробиці, ту велику площу, пам’ять шляхетної архітектури заморських майстрів першої третини дев’ятнадцятого сторіччя і свідоцтво про тиху витонченість стародавнього смаку перших будівничих міста – Рішельє, де Рібаса, Воронцова[22] і всього того піонерського покоління негоціантів і контрабандистів з італійськими та грецькими прізвищами. Просто переді мною – крило міської бібліотеки; ліворуч на тлі широкої, майже безмежної затоки – перистиль[23] думи; обидва не осоромили б ані Коринфа, ані Пізи. Обернись праворуч, до перших будинків Італійської вулиці, за моїх часів вона мала ім’я Пушкіна, який там писав Онєгіна; обернися назад, до Англійського клубу і, трохи подалі, лівого фасаду міського театру: усе це будували в різні часи, але все з тою самою любов’ю до іноземного, латинського й еллінського генія міста з незрозумілою назвою, немов узятою з легенди про царство «на схід від сонця, на захід від місяця». І тут же, біля самого маєтку «літературки» (теж по-братськи схожого на вілли, що я бачив у Сієні), починався один зі спусків у прірву порту, і в тихі дні звідти тягнуло смолою і линула луна елеваторів.

У той підцензурний час «літературка» була оазою вільного слова; ми всі, її учасники, самі не розуміли, чому її дозволило начальство і чому не закрило. Прямої крамоли там не було, усі ми були настільки видресирувані, що слова на кшталт «самодержавство» і «конституція» самі по собі якось не втискалися до нашого публічного словника; але про що б не йшлося, від дрібної земської одиниці до Ґауптманова «Затонулого дзвона»[24], – у всьому рокотала крамола. Чеховська туга сприймалась як протест проти ладу і династії; вигадані босяки Горького, аж до Мальви[25], – як набатний заклик на барикади; чому і як, я б зараз не взявся пояснити, але так воно було. Партій ще не було, крім підпільних; легальні марксисти і народники не завжди достеменно знали, чим вони один від одного різняться, і покірно значилися, разом із прийдешніми кадетами, у загальному безбережжі «передового табору»; але разом з тим, не маючи програм, ми примудрялися виявляти запальну програмну нетерпимість. Хтось представив доповідь про Надсона, де доводилося, що він не поет-громадянин, а поет-обиватель. «Кіфа Мокійович у віршах»[26]; дві години поспіль його громили опоненти за реакційність цього погляду, і грек, що головував, за фахом страховий інспектор, власною волею позбавив доповідача права на останнє слово, і він так і залишився зганьбленим навіки; а в чому був склад злочину, не пам’ятаю, і неважливо. Але тоді це було приголомшливо важливо; і, як той маєток стояв у головній точці міста географічно, так були наші четверги «літературки» осередком нашої духовної суєти.

Озираючись на все це через тридцять років, я, однак, думаю, що найцікавіше тоді в нас було мирне братання народностей. Усі вісім чи десять племен старої Одеси зустрічалися в цьому клубі, і дійсно не приходило на ум хоча б мовчки для себе помітити, хто є хто. Мине ще два роки, і це зміниться, але на самій зорі століття ми щиро ладили. Дивно; дома в себе всі ми, здається, жили порізно від інородців, відвідували й запрошували поляки поляків, руські руських, євреї євреїв; винятки траплялися порівняно рідко; але ми ще не замислювалися, чому це так, підсвідомо вважаючи це явище просто тимчасовим недоглядом, а вавилонську строкатість загального форуму – символом прекрасного завтра. Можливо, краще за всіх висловив цей настрій – його примирливу поверхню й підземну загрозу – один чесний і недоумкуватий мій товариш по чарці, оперний тенор з українським прізвищем, коли на суботнику після вечері підійшов напідпитку обійняти мене за якусь застільну промову:

– За саму печінку ви мене сьогодні зачепили, – сказав він тричі цілуючись, – водою нас тепер не розіллєш: побратими на все життя. Шкода тільки от що патякають люди про віру: один руський, інший – єврей. Яка різниця? Була б душа спільна, як у нас з вами. А ось Х. – той інша справа: у нього душа єврейська. Підла ця душа…

* * *

Анна Михайлівна виявилася зблизька зовсім моложавою пані з дивними добрими очима; дуже вибачалася за витівку дочки – «вам не до старих, ви хочете танцювати». Я правдиво пояснив, що ще в гімназії вчитель танців Цорн прогнав мене з класу, виявивши, що я ніяк не можу осягну- ти різницю між кадриллю і вальсом на три па. Ми сиділи в куточку за фікусом і розбалакалися; причому я спочатку намагався вести бесіду галантно («моїй дочці скоро двадцять» – «хто вам, пані, дозволив вийти заміж у підготовчому класі?»), але вона просто відмахнулась і без церемоній відразу перевела мене в дитячу:

– Слухайте, я дійсно хотіла з вами зустрітися. Мій чоловік знав вашого батька колись, на Дніпрі; ми часто про вас говоримо, і я хотіла вас запитати: чого ви, людина здібна, тиняєтесь без фаху?

Для першого знайомства це було дуже образливе питання; але в неї був особливий хист (потім ще більшою мірою я знайшов його в Марусі) говорити найнедоречніші речі якось по-милому, немов їй усе можна.

– Без фаху? Та я вже стільки років газетяр.

Вона подивилася на мене з непідробним подивом, немов я сказав, що ось вже десять років стрибаю на одній нозі.

– Це ж не кар’єра. Писати можна ще рік, ще два; не можна усе життя писати фейлетони. Ігнац Альбертович (це мій чоловік) залюбки влаштував би вас до себе в контору; або подумайте про адвокатуру; або ще щось, тільки не можна ж бовтатися людині у повітрі без справжнього заробітку.

Я було став доводити корисні якості мого ремесла, але відчув, що не допоможе йому захист; в її уяві про соціальні сходини просто не було для нього щаблини; за старих часів, кажуть, так дивилися всі порядні люди на акторів; або, можливо, це проявився атавізм єврейський, і моє заняття здавалося її чимось на кшталт професії меламеда[27], за яку береться людина тому, що нічого іншого не знайшлося. Я кинув апологію і перейшов у наступ:

– Відвертість за відвертість. Я знаю двох ваших дітей: цю старшу панянку і Серьожу. Скажіть: як у них прищеплюються ваші розсудливі поради? Обидва вони диво, але дещо, боюся, не на ваш смак…

– О, це інша річ. Вони мої діти; я скоріше на дах гуляти полізу, ніж стану їм радити.

– Як це так?

– Остання людина, кого будуть слухати, це мати або батько, все одне. У кожного покоління повторюється трагедія батьків і дітей, і завжди одна й та сама: саме те, що проповідують батьки, одного чудового дня виявляється дітям остогиділо, разом і батьки остогиділи. Дякую, не хочу.

«Розумниця пані», подумав я, і вирішив, що цікавіше вечір, ніж з нею, я не проведу. Ця сім’я мене вже зацікавила; я почав розпитувати її про дітей, вона радо розповідала, хвилинами із такою відвертістю, яка від іншої людини мене б різонула, якби не виходило в неї це все «любенько».

Між танцями підбігла до нас Маруся; сказала мені, вказуючи на матір: «бережіться, вона справжня демі-в’єрж[28] – зачарувати зачарує, а на роман не погодиться»; і тут же повідомила матері: «весь вечір танцюю з Н. Н.; закохана; шкода, у нього вуса, але я сподіваюсь, що м’які, дряпати не будуть», – і втекла.

– Від слова не стане, – сказав я втішно, думаючи, що Анна Михайлівна знітилася від конкретності цього прогнозу: але це її зовсім не збентежило.

– У дівчат цього покоління, що слово, що діло – різниця їх не лякає.

– А вас?

– Кожна мати за своїх дітей бентежиться; але найменше я турбуватимусь саме за Марусю. Ви в дитинстві каталися на велетенських кроках? Злітаєш мало не до місяця, падаєш немов у прірву – але це все тільки так здається, а насправді є прив’язь і міцна межа. У Марусі є межа, далі якої її жодні вуса не подряпають, – хоча я, звичайно, не хотіла би точно знати, де ця межа, – а ось мій чоловік.

Ігнац Альбертович був набагато старший, повний, з поголеним підборіддям, в окулярах; я й з вигляду б сказав хлібник[29] – так і виявилося. Судячи з акценту, він у руській школі не вчився, сам над собою попрацював; з особливою ретельністю, як було заведено в його поколінні, читав німецьких класиків – згодом цитував з пам’яті ледь не сторінки з Берне[30], а з поетів особливо любив чомусь Шаміссо та Ленуа[31]. Як наслідок, був на ньому почасти той невизначений відбиток, який ми передаємо смішним словом «інтелігент»; слово настільки ж хиткого змісту, як в англійців «джентльмен». У справжнього джентльмена можуть бути нестерпно погані манери, як і справжній інтелігент може спокійно, навіть позіхнувши, виявити незнання Мопассана або Гегеля; річ тут не в реальних ознаках, а в якійсь внутрішньої припорошености культурою взагалі. Але разом з цим в Ігнації Альбертовичу перш за все відчувалася людина зі світу «ділов», яка знала ціну речам і людям, яка була впевнена, що ціна, ймовірно, і є сама сутність. Усе це я дізнався згодом, коли зійшовся з сім’єю, хоча і в тій першій бесіді мені закарбувалися в пам’яті деякі його оцінки.

Анна Михайлівна відразу йому поскаржилася, що в контору я не хочу, а збираюся «весь вік свій писати».

– Що ж, – сказав він, – молодий чоловік, певно, має свою фантазію в житті. У нашого сина Марка що не місяць, то нова фантазія; я йому завжди кажу: «З Богом, бажаю успіху; тільки пам’ятай: якщо тобі вдасться, я скажу молодець, я завжди передбачав, що з тебе будуть люди. А як провалишся, я скажу: та чи я не знав від самого його народження, що Марко дурень?»

Я подякував за науку, але вважав за краще перевести бесіду подалі від себе, на їхніх власних дітей; це було легко – Анна Михайлівна явно любила цю тему, і чоловік теж її не цурався. Серьожу вони змалювали точно таким, як я його вже знав; Ігнац Альбертович, протираючи окуляри, закріпив цей опис формулою дещо несподіваною:

– Узагалі шарлатан; люблю шарлатанів.

Зате про Торіка (його звали Віктор), наймолодшого, Анна Михайлівна говорила шанобливо: добре вчиться, багато читає, ходить на гімнастику, непогано грає на скрипці, ввічливий, залюбки послужливий: коли в матері було запалення легень, а Маруся тоді була за кордоном, Торік ходив за хворою краще за будь-яку доглядальницю.

– Є, – сказав Ігнац Альбертович, – люди, котрі люблять суп із локшиною, а є і такі, що люблять його з галушками. Це не просто, це двоє характерів. Локшина – діло слизьке: якщо повезе, набереш цілу копицю; але є й ризик, що усе зіслизне. А з галушками жодної бентеги: більше ніж одну не виловиш, зате з м’ясом, і вже напевне. У нас Серьожа любить суп із локшиною, а Торік – з галушками.

Я довго сміявся, хоча чув цю притчу і раніше, у багатьох версіях; але він дуже соковито все це виклав. Я запитав:

– Тепер мені знайома вся галерея сімейних портретів, але Серьожа говорив, що є ще сестра – Ліка?

Анна Михайлівна подивилася на чоловіка, а він – на підлогу, і сказав роздумливо:

– Ліка. Хм… Ліка – це не сюжет для розмови під час танців.