Читать книгу П’ятеро - Владимир Евгеньевич Жаботинский (Зеев), Владимир Евгеньевич Жаботинский - Страница 9

Перед виїздом на дачу трапилася важлива подія – Марко отримав, нарешті, атестат зрілости. В їхньому випуску було, крім нього, ще кілька заскнілих другорічників, тому звільнення від гімназичного ярма було відсвятковане з винятковим тріском.

Мій колега Штрок, король поліційного репортажу в Одесі й на півдні взагалі, приніс до редакції захоплений опис цієї вакханалії; безумовно, не для друку, а просто з принципу, щоб у редакції не забули, що Шторк знає усе.

Випуск у повному складі заявився до «Сєвєрної», найславнішого кафешантану в місті, куди їм ще напередодні, як гімназистам, строго заборонений був вхід; і так вони там нашуміли, що черговий пристав (хоча за традицією на липневі подвиги абітурієнтів, усе одно, як на шал новобранців, поліція дивилася крізь пальці) не витримав і пригрозив дільницею; на що найстарший із другорічників дав, за словами Штрока, історичну відповідь, відтоді славетну в літописах чорноморської освіти:

– Даруйте, пане приставе, раз у шістнадцять років така радість трапляється!

Вражений цим монументальним рекордом пристав здався.

Після цього я пам’ятаю Марка із синім кашкетом на голові; але чи був під цим кашкетом літній студентський кітель або просто жакет, тобто чи відразу його, крізь петлю відсоткової норми[59], прийняли до університету, – не можу згадати. Це цікаво: біографію сестер і братів Марка, наскільки вона пройшла в полі мого зору або відомості, пам’ять моя зберегла, і зовнішність їхню також, включаючи навіть милі, але забавні жіночі зачіски і сукні того десятиріччя; а самого Марка я забув. Ні зросту його, ні носа його, ні оспіваної Серьожею неохайности не запам’ятав. Коли дуже хочу згадати його подобу в уяві, виходять усе якісь інші люди – іноді я навіть знаю їхні імена, іноді ні, але знаю, що це не він. Знаю це по очах: єдина подробиця його обличчя, яку можу описати; не колір, але форму і вираз. Дуже круглі і дуже банькаті очі, добрі і прив’язливі і (якщо можна так назвати без образи) нав’язливі: зголоднілий погляд людини, завжди готової не просто запитати, а саме розпитати, і всьому, що отримає у відповідь, повірити, поохати й здивуватися.

Перший раз ми поговорили від душі ще коли він був гімназистом: він підсів до мене десь, чи в гостях, чи в них вдома.

– Я вам завдам не надто великого клопоту, якщо попрошу приділити мені коли-небудь вечір наодинці? Цілий вечір?

– Можна, – відповів я. – А дозвольте дізнатися, про що йтиметься?

– Мені треба, – відповів він, вдивляючись круглими очима, – розпитати вас про одну річ: чого, власне, хоче Ніцше? – І тут же «пояснив»: – Тому що я, розумієте, переконаний ніцшеанець.

Я не втримався від іронічного зауваження:

– Це якось не в’яжеться. Що ви ніцшеанець, давно мені казав Серьожа; адже перша для цього передумова – знати, чого Ніцше «хоче»…

Він анітрохи не знітився – навпаки, роз’яснив дуже щиро і по-своєму логічно:

– Я його намагався читати; у мене є майже все, що виходило російською; хочете, покажу. Я, взагалі, бачте, силу- силенну читаю; але так уже безглуздо влаштований – якщо сам читаю, головного ніколи не можу зрозуміти; не тільки філософію, але навіть вірші й белетристику. Мені завжди потрібен поводир: він ткне пальцем, скаже: ось воно! – і тоді мені відразу все відкривається.

Тут він трохи зніяковів і додав:

– У сім’ї нашій, і товариші також, думають, бачте, що я просто дурень. Я в це не вірю; але одне правда – я не з тих людей, які мусять міркувати власною головою. Я, бачте, з тих людей, яким належить завжди прислухатися.

Ця сповідь мене збентежила і навіть зацікавила; але все одно я ще запитав:

– Звідки ж вам відомо, що ви вже ніцшеанець?

– А хіба треба знати добре Біблію, щоб бути побожним? Я десь чув, що, навпаки – у католиків у старовину буцімто заборонено було мирянам читати Євангеліє без допомоги ксьондза: щоб віра не скисла.

Вечір я йому дав, це було легко: мода на Ніцше тільки докотилася до Росії, про нього вже три доповіді з дебатами відбулися в нас у «літературці»; книги його були в мене; чи всі були тоді розрізані, ручатися не стану, але розповісти своїми словами – будь ласка. Марко, насправді, вмів «прислухатися»; і, хоч я спочатку подумки приєднався до думки сім’ї й товаришів, яку він цитував, незабаром, однак, почав сумніватися, чи цілком це правильно. Якщо й був він дурнем, то не простим, а sui generis[60].

Власне, і «сім’я» трималася того ж кваліфікованого погляду; принаймні батько. На цю тему Ігнац Альбертович одного разу прочитав мені щось на кшталт лекції. Почалося, пам’ятаю, з того, що Марко щось десь наплутав, батько був невдоволений, а Серьожа старшим басом сказав братові:

– Марку, Марку, що з тебе вийде? Подумай тільки – Олександрові Македонському у твоєму віці було вже майже двадцять років!!

Після цього ми з Ігнацом Альбертовичем залишилися одні, і раптом він мене запитав:

– Чи задавалися ви коли-небудь думкою про категорії поняття «дурень»?

Тут він і прочитав мені лекцію, попередивши, що класифікація належить не йому, а взята частково з улюблених його німецько-єврейських авторів, частково фольклору волинського гетто, де він народився. Дурні, наприклад, бувають літні й зимові. Ти сидиш собі в будиночку взимку, а на вулиці завірюха, усе тріщить і хлопає: здається тобі, що хтось постукав у двері, але ти не певен – може, просто вітер. Нарешті, ти відгукуєшся: входьте. Хтось ввалює в сіни, весь закутаний, не розбереш – чоловік чи жінка; фігура довго вовтузиться, розв’язує башлик, виплутується з валянок – і тільки тоді, врешті-решт, ти впізнаєш: перед тобою дурень. Це – зимовий. Літній дурень зате впурхне до тебе без нічого, і ти відразу бачиш, хто він такий. Потім можлива і кваліфікація за іншою ознакою: буває дурень пасивний і активний; перший сидить собі в кутку і не сує носа не у свої теми, і це часто навіть тип дуже затишний для співжиття, а також удачливий у сенсі кар’єри; зате другий гнітюче незручний.

– Але цього недостатньо, – закінчив він, – я відчуваю, що потрібен ще третій якийсь метод класифікації, скажімо – за взуттям: одна категорія народжується зі свинцевими підошвами на ногах, ніякими силами з місця не зрушиш; а друга, навпаки, у сандалях із крильцями, на кшталт Меркурія… або Марка.

* * *

Ще якось спостерігав я його під Новий рік, на студентському балу в «трупарні». Бал завжди відбувався в чудовому палаці біржі (пишному слову «палац» ніхто із земляків моїх тут не здивується, а з іноземцями я цю тему і з’ясовувати не маю наміру). «Трупарнею» називалася в таких випадках одна з бокових зал, куди впускали лише добірну публіку, добірну в сенсі «передового» устремління душі; і впускати починали лише з першої ночі. Пили там солідно, під ранок інші навіть до істинного трупного градуса; але головний там запій був ідейний і словесний. Хоча допускалися й цивільні, масу, безумовно, становили студенти. Був стіл марксистів і стіл народників, столи поляків, грузинів, вірмен (столи сіоністів і Бунда з’явилися кількома роками пізніше, але в найперші роки сторіччя я їх не пам’ятаю). За головним столом сановито сиділи факультетські та курсові старости і до них тулилася позафракційна більшість, що ще не визначилась. За кожним столом то лунали промови, то співали пісень; у перші години оратори говорили з місць, ближче до ранку вилазили на стіл; ще ближче до ранку – одночасно за тим самим столом проповідували і зі столу, і знизу, а авдиторія співала. До цього часу тактично зникали популярні професори, але на початку ночі й вони брали перипатетичну[61] участь в урочистостях, переходячи від столу до столу з короткими імпровізаціями з неписаної хрестоматії застільного красномовства. «Товариші студенти, це шампанське – занадто дороге вино, щоб пити мені його за вас, тим паче вам за мене. Вип’ємо за дещо вище – за те, чого ми всі чекаємо з року на рік: нехай звершиться воно в наступному році»… «Колеги, серед нас знаходиться публіцист, трудівник поневоленого слова: піднімемо бокали за те, щоб слово стало вільним…»

У той вечір пустили туди й Марка, – хоч і тут я не пам’ятаю, чи був він тоді вже студентом. Увійшов він несміливо, не знаючи, куди притулитися; хтось знайомий його покликав до столу, де сидячи й стоячи юрбилися чорноволосі кавказці – здалека не можна було розібрати, якої національності, – там він уже й залишився на весь вечір. Озираючись на нього час від часу, я бачив, що йому з ними зовсім ніяково: він підспівував, махав руками, кричав, підтакував ораторам, хоча більшість їх там, здається, говорили своєю рідною мовою.

Коли сам мало п’єш, цікаво і сумно стежити, як закінчується розгульна ніч. Поступово дерев’яніють м’язи зелених або фіолетових облич, застигають скельцями очі, мертво стукаються одні об одні слова, що хитаються як на підпірках; на столах розлито, у чоловіків пом’яті коміри й краї манжет заяложені, а хто у фраку, у тих зламані попереду сорочки; взагалі, усе вже стало погано, вже у дверях стоїть незримо прибиральниця з відром і ганчіркою для підлоги… Дивно, на мій погляд, пасувала в цій хвилині там, у мертвецькій, завершальна «Gaudeamus», найжалібніша пісня у світі.

Марко провів мене додому; він теж не багато випив, але був п’яний від вина духовного, і саме кахетинського. Він мугикав наспів і слова «мравал джаміер»[62]; два квартали поспіль, ніколи не бачивши Кавказу, змальовував Військово-грузинський шлях і Тифліс; щось доводив про царицю Тамару і поета Руставелі… Лермонтов пише: «бігли боязкі грузини» – що за наклеп на лицарське плем’я! Марко усе вже знав про грузинський рух, знав уже різницю між поняттями картвели, імеретини, сванети, лази[63], навіть і мовою вже володів – бездомну собачку на розі поманив: «моді ак»[64], потім відігнав геть: «цаді!» (за точність не ручаюсь, так запам’яталось); і закінчив зітханням зі самої глибини своєї душі:

– Нерозумно це: чому не можна людині взяти, та й оголосити себе грузином?

Я розреготався:

– Марку, є тут один лікар-сіоніст, у нього покоївка Гапка, якось вона подавала чай у них на зборах, а потім її лікарка запитала: як тобі сподобалося? А Гапка відповіла, тоном благоговійної покірності долі: що ж, пані, треба їхати до Палестини.

Він образився; знайшов, що це зовсім інше, і, взагалі, ця Гапка – старий анекдот, десять разів уже чув.

– До речі, Марку, – сказав я, позіхаючи, – якщо вже шукати собі націю, чому б вам не приткнутися до сіоністів?

Він на мене витріщив банькаті очі з повним подивом; ясно було за цим поглядом, що навіть жартома, о п’ятій ранку, не може нормальна людина договоритися до такої безмежної нісенітниці.

* * *

Тепер уже представлені читачеві, на першому плані або мимохідь, усі п’ятеро; можна перейти до самої повісті про те, що з ними сталося.